1

Ramiz Mehdiyev Academician National Academy of Sciences of

GORIS - 2010: SEASON OF THEATRE OF THE ABSURD

THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE

KIEV - 2012 УДК 94(479.24) ББК 63.3(5Азе) М 55

Ramiz Mehdiyev М 55 GORIS-2010: SEASON OF THEATRE OF THE ABSURD / Ramiz Mehdiyev. – K.: Publishing House of Dmitry Burago, 2012. – 80+1p.sh. maps.

ISBN: 978-966-489-132-2 (англ.) ISBN: 978-966-489-133-9 (укр.)

In his book, full member of the Azerbaijan National Academy of Science, outstanding philosopher and scientist, Ramiz Mehdiyev, uses scientific evidence to reveal the falsification of history by ’s leaders, who attempt to confuse the international public with new lies. He draws attention to the historical evidence that the Armenian state was established on territory which was formerly Azerbaijani land. The academician replies in his book to the new ‘research’ of Armenian idealogues with firm scientific evidence, and proves the fultility and baselessness of those ‘ideas’ and that ‘research’. The book, which includes both ancient and modern maps of Azerbaijan, is of interest to historians, politologists, specialists in international issues and to a wider readership. УДК94(479.24) ББК 63.3(5Азе)

ISBN: 978-966-489-132-2 (англ.) ISBN: 978-966-489-133-9 (укр.) © Mehdiyev Ramiz, 2012 © Publishing House of Dmitry Burago, 2012 THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 3

Mehdiyev Ramiz Anvar oglu was born on 17 April 1938 in the city of . 1957 - He graduated from the Seamen’s School. 1963 -1966 - He was educated in the History Faculty of the Azerbaijan State University. In 1965, while still a 5th year student, he was offered a job with the Central Committee of the former Azerbaijan Lenin Communist Youth Association and went to work as an instructor in the Department of Students at Institutions of Higher Education (1965-1967). 1967-1968 - He worked as Second Secretary for the Com- mittee of the Nakhchivan Regional . 1968 - He was accepted on a postgraduate course in the Philosophy Faculty of the Mikhail Lomonosov . In May 1972 he became a Candidate of Philosophical Science, having defended his thesis at the Scientific Council of the same university. From 1972 to 1974 he worked first as a teacher and then as head teacher at the Azerbaijan State University. May 1974-1976 - He worked as a lecturer in the Department of Promotion and Agitation of the Central Committee of the former Azerbaijan Communist Party; from 1976 to 1978 he was Deputy Director of the Department of Science and Education. 1978-1980 - He worked as First Secretary of the 26 Baku Commissar (now Sabail) Regional Party Committee of the former Azerbaijan Communist Party. June 1980 - He was Director of the Department of Science and Education of the Central Committee of the former Azerbaijan Communist Party; of the Department of Party Organizational Work from 1981-1983 and, from 1983-1988, he was Secretary of the Central Committee of the Communist Party of Azerbaijan, managing ideological, educational, scientific, cultural issues and international relations. 4 Ramiz Mehdiyev

As a result of his stance on the issue of the Nagorno- Karabakh conflict at the plenum of the Central Committee of the Azerbaijan Communist Party on 31 May 1988, he was freed from his position at the insistence of Abdurahman Vezirov. June 1988 - He was detailed to be Head of Department of the Institute of Social-Political Research and Information of the Azerbaijan Academy of Sciences. He defended his doctoral dissertation in 1993 in to attain a PhD in Philosophical Science. February 1994 - He was appointed Head of Department in the Executive Apparatus of the President of the Republic of Azerbaijan. From February 1995 - He has worked as Head of the Executive Apparatus of the President of the Republic of Azerbaijan (the current Presidential Administration). 1980-1990 - He was a deputy in the Supreme Soviet of the Azerbaijan SSR and from 1995-2000 he was a deputy in the National Assembly of the Republic of Azerbaijan. He was twice awarded the “Red Labour Banner” and, in 2008, he received the “Order of Liberty”. 1999 - He was appointed Head of the Department of State Service and Staff Policy of the Academy of Public Administration under the President of the Republic of Azerbaijan. 2007 - He was elected a full member of the Azerbaijan National Academy of Sciences. He is the author of numerous books and scientific articles on social-political problems, as well as on the progress of the modern Azerbaijani state and society. He is married. His wife is a professor and chair of computational mathematics department at . He has a son, a daughter, and five grandchildren. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 5

GORIS - 2010: SEASON OF THEATRE OF THE ABSURD

On 16 October 2010, we witnessed another performance at the Armenian Theatre of the Absurd. This time it was staged not at a Yerevan theatre, but in the town of Goris, and the leading role was not played by a rank-and-file actor, but by Armenian President Serzh Sargsyan himself – yes, one of the organizers of the Khojali massacre of February 1992 and the ethnic cleansing carried Serzh Sargsyan, whose out against the Azerbaijani legitimacy as president population of Nagorno-Karabakh is questioned even by and surrounding areas. Clothing Armenian society, also let himself this time in the mantle fly with some impromptu of an academician, he decided statements from the stage to surprise the whole academic of the Goris theatre; they world from that theatre stage with reflected the level of his “fresh” discoveries in the science own inner culture and of history. One of the “gems” education rather than the in his address to journalists of image of the political leader the Armenian diaspora was that Armenian society the thought that a certain deserves. large group of “geneticists and linguists, which does not include a single Armenian, carried out a complex and lengthy study. According to the latest results, the Armenian language has a history of at least 8,000 years. This means that we, as a nation, have existed for at least 8,000 years.” We have to confess that not since the 6 Ramiz Mehdiyev

time of Lysenkov’s repression of genetics, has world science been enriched by a discovery as sensational as the ability of genetics to ascertain the age of a language. No matter how hard this scholar tried, he failed to inject gravity into this “new” production or conceal the crudity of the farce. However, working himself into a rage, Serzh Sargsyan, whose legitimacy as president is questioned even by Armenian society, also let fly with some impromptu statements from the stage of the Goris theatre; they reflected the level of his own inner culture and education rather than the image of the political leader that Armenian society deserves. The Armenian people, who have lived side by side with the for centuries and who are fated to be their neighbours in the future, certainly deserve a better leader - one who does not launch public attacks at the level of a provincial man-in-the-street to make a laughing stock, not only of himself, but also of the society he represents, to the misfortune of its respectable citizens. Having invited diaspora journalists to Armenia, instead of taking the opportunity to call for impartial and unbiased coverage of regional developments, Serzh Sargsyan approached the meeting from his own narrow-minded viewpoint and gave those present a “presidential” homily: distort historical facts beyond recognition, rewrite history the way he did, ignore scientific sources and, instead, rely on the THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 7 myths and fantasies he offered. In a healthy academic environment, a head of state does not usually interfere in the processes of scientific-research, but creates the conditions for scientists to study topical problems. This is normally followed by the publication and comprehensive discussion of the results obtained, based on a professional comprehensive, impartial and, more importantly, critical analysis of the whole complex of available sources, without emphasising one result and ignoring another. Armenia has leaders who seem to be unaware of the scientific approach and the culture of scientific work adopted by the rest of the world. Guests of the country, among whom there are probably some true professionals, are advised to employ completely different methods; methods that look ridiculous in a scientific environment and which are totally disgraceful coming from the lips of a head of state. Sending a message to the external world rather than to the audience, the Armenian head of state told the meeting, without a hint of embarrassment, that the results of the study were ready and that all scientific work should now be directed, not at searching for the truth (it has already been established!) but simply to confirm the propaganda slogans which he and his team had prepared in advance, even though there are numerous facts and documents which contradict them. In a country in which the subjection of science to political goals (perhaps even myths) is the norm, 8 Ramiz Mehdiyev

They achieved nothing but a meaningless war, thousands of destroyed lives, millions of refugees, devastation, large mine fields instead of farmland and military spending instead of social expenditure – they never managed, and will never manage, to incorporate Nagorno Karabakh into Armenia – 20 years ago, today or in 100 years. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 9 statements by the head of state like the ones made recently in Goris, become possible. Seventy years ago, similar “valuable” directives about the exceptional nature of the Aryan race were made by German scientists and leaders of the Third Reich. The outcome of all that talk about one nation being superior to another and some people being ancient and pure and others being alien and mixed, is well-known to everyone. It is to be regretted that the leaders of present-day Armenia, who are leading their people in the same catastrophic direction, have not learned a lesson from recent history. The negotiating process towards a peaceful settlement of the Armenian-Azerbaijani Nagorno- Karabakh conflict is continuing and everyone is waiting patiently for the culprit in the conflict – Armenia – to accept the updated Madrid principles, based on the provisions of the 1975 Helsinki Act. International organizations and the parliaments of leading countries are adopting resolutions one after the other. These resolutions confirm Azerbaijan’s territorial integrity, Nagorno-Karabakh’s affiliation to Azerbaijan, the unacceptability of a spontaneous application of the principle of nations’ self- determination, the need for an Armenian withdrawal from the occupied territories and for refugees to return to their homes. Meanwhile, Serzh Sargsyan, stubbornly failing to notice all these documents and ignoring the positions of the international community, 10 Ramiz Mehdiyev

advises his guests from the diaspora to channel their efforts into “the establishment, strengthening, development and international recognition of a second Armenian state – the Nagorno Karabakh Republic”. Instead of looking around, understanding his country’s international isolation and pulling out the misplaced nail, the President of Armenia urges journalists, on the contrary, to hammer the nail in to the very end, failing to understand that the pain of correcting the mistake will be worse in the future than now. The more Armenia drives itself into a dead end, the longer and more difficult the process to extract itself. The responsibility for this will rest with the leaders of the state. What international recognition for the “second Armenian state” (and then the third, fourth etc.) are we talking about and what false hopes are the leaders of Armenia feeding to their compatriots, if the international community has clearly let it be known, via numerous resolutions, that this will never happen? What is the Armenian leadership hoping for? A miracle? Or, perhaps, unprecedented obstinacy, which they hope neither Azerbaijan nor the international community will endure. Isn’t it time to dispel this illusion? If the adventurers of the 1980s who sent their unreasonable compatriots onto the streets and squares of Yerevan and Khankandi failed to realize that the “miatsum” utopia was doomed, isn’t it time now THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 11 for the leaders of Armenia to understand this tragic mistake? Have the current leaders of the country, like rank-and-file Armenians, ever thought about what the South Caucasus region would be like today, had the false patriots of the Krunk and Karabakh committees of those years not plunged their own people into this meaningless adventure? There is no doubt that it was an exemplary region, with an economy closely integrated from the three countries in which one’s nationality did not matter, in which everyone had the chance to maintain their identity and in which peoples had the chance to develop their own culture. What did these adventurers achieve in the end? They achieved nothing but a meaningless war, thousands of destroyed lives, millions of refugees, devastation, large mine fields instead of farmland and military spending instead of social expenditure – they never managed, and will never manage, to incorporate Nagorno-Karabakh into Armenia – 20 years ago, today or in 100 years, either directly or via the notorious “independence”. Isn’t it time to finally understand this mistake and give journalists from the diaspora more reasonable advice?! In his speech in Goris, Serzh Sargsyan expressed his indignation at the fact that Stepan Shaumyan is called a “bandit” in Azerbaijan. However, the communist regime, which favoured the Armenians and created a state for them, is a thing of the past. Today we are free to contemplate the events of our past. Archive 12 Ramiz Mehdiyev

materials help us to do this. No matter how hard President Serzh Sargsyan seeks refuge in quotations from ideological texts of the past, he cannot avoid facts. Stepan Shaumyan’s is associated with one of the most tragic periods in the history of the Azerbaijani people in the 20th century. Acting under the banner of the Bolshevik regime, Shaumyan in fact embodied the programme of the Dashnaktsutyun Armenia is totally party, whose strategic goal was isolated today, transport to create an Armenian state on a routes and pipelines considerable expanse of Azerbaijani bypass it, it has no access and Turkish territory. It was possible to the sea, most of its to achieve this goal only by means borderline is closed and of exterminating the Azerbaijani the padlock will continue and Turkish population, and the to hang on two of its Armenian leaders did not fail to use four borders. What other those means. country has 85 per cent Shaumyan finally took the of its borderline closed path of Armenian expansionism through its own fault? after the Bolshevik government of Russia announced its decree on 11 January 1918, supporting “the right of Russian-occupied Turkish Armenia to free self-determination as far as independence”. Shamyan’s affiliation to two parties explains how he used armed Dashnak detachments in March and April 1918 to organize the mass extermination of the Azerbaijani population. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 13

Shaumyan subsequently admitted: “We used the occasion… and launched an offensive along the entire front…, and we had armed forces – about 6,000 people. Dashnaktsutyun also had from 3,000 to 4,000 national forces that were at our disposal. The latter’s involvement partly gave the civil war the nature of an ethnic massacre, but there was no way to avoid this. We did this consciously. If they (i.e. Azerbaijani political forces) had gained the upper hand in Baku, the city would have been declared the capital of Azerbaijan.”1 As a result, in three days – from 30 March to 1 April 1918 – the Bolshevik-Dashnak troops exterminated more than 12,000 Azerbaijanis in Baku because of their ethnicity. After this, how can we not regard Shaumyan as the principal organizer of a massacre of Azerbaijanis? At the Goris meeting, the journalists were urged to provide the world community with “true and impartial information about Artsakh”, “actively promote the truth” and “not to embellish the reality”. This was good advice, there is no doubt about that. However, every time a foreign channel or newspaper reports without embellishing the reality – Shusha and the seven districts surrounding Nagorno-Karabakh devastated and burnt out by Armenian marauders, cultural monuments destroyed and desecrated and villages devastated, or video footage of atrocities

1 Шаумян, Степан Г. Избранные произведения. Т.2. Москва: Политиздат, 1978, стр. 246. 14 Ramiz Mehdiyev

committed by Serzh Sargsyan’s former colleagues in Khojali - Armenia and the diaspora immediately raise a fuss because this does not accord with the goals of the Armenian leadership and diaspora. By “reality”, they refer to only one side of the . In speaking about “the problems of Artsakh” and Against the the “concerns of modern Artsakh background of people”, they refer only to ethnic Azerbaijan’s growing Armenians, striking out almost one international authority third of the region’s population and economic and from Nagorno-Karabakh. How military power, Armenia awkward will they feel if a foreign is trying to hide behind journalist, listening to such advice, a military block whose visits the temporary settlements every member, apart of Nagorno-Karabakh Azerbaijanis from Armenia, is friendly in order to cover the concerns of to Azerbaijan and modern “Artsakh” Azerbaijanis who understands Armenia’s expect to return to their homes? aggressive nature The leaders of Armenia have their own understanding of “objective reality” which, in almost Goebbels- like fashion, has no room for non- Armenians. In Goris, Serzh Sargsyan accused Azerbaijan of spending oil dollars, as he put it, on “spreading lies, falsifications and black propaganda”, promising to contrast it with “our human potential worldwide”. Perhaps, by his “human potential worldwide”, a THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 15 kind of “secret weapon” that he holds in reserve, he meant the large criminal group of Armenians recently exposed in the United States, who robbed the elderly and the poor and used the money stolen to bribe corrupt congressmen in the guise of donations to their election campaigns. Using the money stolen from rank-and-file taxpayers and members of the House of Representatives, the Armenians have spread sheer lies and black propaganda about Azerbaijan and regional developments all these years. It turns out that this entire criminal network is linked to top Armenian officials. The Armenian leaders need not worry about the fate of oil dollars – they are being spent on the construction of schools, hospitals, temporary settlements for the displaced persons ousted from their centuries-long homeland by those same field commanders who built their political careers out of the war and are now handing out “valuable directives” to diaspora journalists. One of the requests made to the journalists was to help Armenia’s ruling regime to consolidate in the diplomatic sphere the “victory” gained on the battlefield. All this time the Armenian leadership has failed to understand that having committed aggression against a neighbouring state, occupied its territory, carried out ethnic cleansing and barbarically devastated cities and villages, Armenia in fact lost rather than won! It has lost the peace, missing out on so many opportunities. In order to understand 16 Ramiz Mehdiyev

this, it is enough to compare today’s Azerbaijan with Armenia and estimate the margin that will continue to widen from year to year. In the diplomatic sphere, Armenia is moving inexorably towards total failure, which could be followed by failure of a different nature. Isn’t it time for the leaders of a country which is sliding into an abyss, to save face now and hurry to emerge from the situation with credit, avoiding the inevitable outcome before it is too late? Armenia is totally isolated today, transport routes and pipelines bypass it, it has no access to the sea, most of its borderline is closed and the padlock will continue to hang on two of its four borders. What other country has 85 per cent of its borderline closed through its own fault? There is no other country in the world. The population of Armenia is steadily shrinking. According to the report on the development of human potential, published under the aegis of the UN Development Programme, from 23,000 to 27,000 people leave Armenia every year.2 According to Armenian non-governmental organizations, 1.5 million people have left the country since 1991. Two decades ago, the Republic of Armenia, Artsakh and Javakhk were populated by 3.7 million Armenians. Today, only 2.2-2.3 million Armenians live in these territories, i.e. the population

2 “Миграция в Армении: минусов больше, чем плюсов.” Радио Организации Объединенных Наций. May 14, 2010. http://www.unmul- timedia.org/radio/russian/detail/69756.html (accessed September 20, 2010). THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 17 of Armenia has declined by almost 40 per cent. From a sense of hopelessness and in an attempt to emigrate as soon as possible, everyone without exception in the country plays the American Green Card lottery, even top officials and generals in the security forces. Information from the Gallup service indicates that Armenia has the highest proportion of people wishing to emigrate – 39 per cent3. It looks like the president, too, will run away soon. No longer do major enterprises belong to the country; they were sold to pay off the public debt. Armenia is not even able to independently protect its state border, which is one of the symbols of statehood, an element of national pride and prestige for any other country. It does not have enough troops to protect its borders. Despite that, it wants to expand its borders at the expense of Azerbaijan. What for? To again ask foreign border guards to protect them? Having occupied foreign territory and failed to populate it, Armenia, with its challenging demographic situation, will soon lose its own population. It is not difficult to explain the ease with which Armenians are leaving their own country and moving abroad – they do not feel an affiliation to this land because they instinctively feel that they are incomers. That is why they are light on their feet. Furthermore, they understand full well that

3 “Армения: бедная родственница Закавказья или прекрасная незнакомка инвестору?” Биржевой Лидер. October 24, 2010. http:// profi-forex.org/news/entry1008057044.html (accessed September 30, 2010). 18 Ramiz Mehdiyev

the Azerbaijani people are determined on the issue of liberating their land and as long as they have not restored their integrity, Armenia will have no calm future, with hostilities always on the agenda. Against the background of Azerbaijan’s growing international authority and economic and military power, Armenia is trying to hide behind a military block whose every member, apart from The arguments of Armenia, is friendly to Azerbaijan the Armenian side were, and understands Armenia’s and remain, weak in aggressive nature. Information both cases, because about Azerbaijan’s possible the historical argument purchase of two defence systems is based on fiction, caused unprecedented panic in fraud and unscientific the Armenian leadership. And they conclusions, and the call this “victory”? Winners do not legal argument – on behave like that and do not ask a free interpretation other countries to protect them of the provisions of against the loser! international law. Perhaps Serzh Sargsyan’s “victory” was the operation about which Armenia’s top circles, as they themselves admit, “prefer not to speak aloud”.4 The same Sargsyan, who admitted in an interview with a British journalist several years ago that his associates had participated in the shooting of Khojali refugees and who now

4 Waal, Thomas de. Black Garden: Armenia and Azerbaijan through peace and war. New York: NYU Press, 2003, p. 172. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 19 hypocritically complains about information “lies” and “falsifications”, ordered the establishment of a service a year ago to confront Azerbaijan’s growing efforts to inform the world community of the truth. The new entity soon yielded its first result: a sacrilegious myth was created, denying Sargsyan’s confession about the extermination of Khojali residents by Armenian servicemen: “Before Khojali, Azerbaijanis thought that they could joke with us, they thought that Armenians Azerbaijani historians were not capable of raising their hand at have never claimed the civilian population. We managed to that the Caucasian 5 break that stereotype.” In Goris, the same Albanians were the first Sargsyan told journalists that “you can’t to embrace Christianity. go far with lies and falsifications”. This But Armenian historians is the modern Armenian leadership’s have created, and understanding of the “truth”. persistently promote, the Serzh Sargsyan’s irresponsible myth that Armenia was statement that “Azerbaijan itself began the first country to adopt the war and itself lost it” is striking in its Christianity as a state cynicism. Azerbaijan, which has faced religion in 301. aggression from Armenia but has never made territorial claims on it (despite sufficient historical grounds), now hears a sacrilegious statement from the lips of the leader of the aggressor state, the occupier state and the state that violates international conventions. You inevitably recall Goebbels’ remark: “If you tell a

5 Ibid - p. 172. 20 Ramiz Mehdiyev

lie big enough, people will come to believe it.” You also remember the Polish “attacks” on Germany and the Kuwaiti attacks on Iraq. Azerbaijan has never had any intention of seizing one fifth of Armenian territory in order to expel the Armenians and create a puppet regime there. It would be better if the author of such hypocrisy considered another question: if the consequences of defeat, as he claims, are never pleasant, why then have the Armenians been weeping for many decades about the consequences of the Armenian revolt against the Ottoman Empire during World War I? They themselves betrayed their state, stabbed it in the back, defected to the enemy, began to exterminate the Muslim population in the east of the country, and they themselves bear the responsibility for the consequences! As if the consequences of such actions could be pleasant. What “genocide” are the Armenians talking about? That word did not even exist at the time! And they want to be its “first victims” of the 20th century, as if they themselves had not massacred the whole Muslim population and there had not been the massacre of Herero and Hottentot peoples in Namibia in 1904-07. Gone are the days when you could grab someone’s land and declare it to be yours just because you had seized it. The world is no longer what it was centuries ago. Therefore, to justify their territorial claims on neighbours, the expansionist heads of Armenia decided first to turn to the historical argument:“These THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 21 lands were once ours, we are the indigenous people, you are incomers and, therefore, we are entitled to it.” To this end, they invented a falsified version of history which has nothing to do with fact. When they came to realize that in today’s world, territorial disputes are dealt with according to international law, not within the framework of narrow medieval thinking or in historical dimensions, Armenia decided to adapt the international legal principle of nations’ right to self- determination to its territorial claims. The arguments of the Armenian side were, and remain, weak in both cases, because the historical argument is based on fiction, fraud and unscientific conclusions, and the legal argument – on a free interpretation of the provisions of international law, which is unacceptable and counterproductive. Therefore, the Armenian claims are not supported internationally. In the historical argument, Armenia could be called the undisputed world champion in falsification. It has no equal in the world. In an effort to make their history more ancient and to “link” their people in every way to their neighbours’ territories, Armenian authors, sometimes without even knowing it, draw almost anecdotal conclusions, which are immediately seized upon by political leaders and without a hint of embarrassment, proclaimed from high rostrums as “axioms” universally accepted by science. For example, Serzh Sargsyan, with undisguised arrogance, allowed himself to groundlessly accuse 22 Ramiz Mehdiyev

Azerbaijanis of claiming to be the first in the world to adopt Christianity. Azerbaijani historians have never claimed that the Caucasian Albanians were the first to embrace Christianity. But Armenian historians have created, and persistently promote, the myth that Armenia was the first country to adopt Christianity as a state religion in 301, although science has long known that at the end of the 2nd century, i.e. more than a century before the Armenians, Christianity became the official religion of the Aramaic kingdom of Edessa (Osroene). In 165, King Abgar Bar Manu (Abgar V or Manu VIII) of Edessa converted to Christianity6; he was persuaded by a missionary from Palestine, St. Thaddaeus (Adday), while his successor on the royal throne, Abgar VIII, made Christianity the state religion of Osroene7 (some sources write that this was done by Abgar IX8 who laid the foundations of Christian poetry). In 1905, the German historian and theologian Adolph von Harnack wrote: “... there is no doubt that even before 190, Christianity was being actively spread throughout Edessa and its outlying areas, and (soon after 201 or even earlier) the royal court also accepted the Church (i.e. Christianity).”9 Irfan Shahid wrote of Abgar VIII as the first ruler of a

6 Cheetham, Samuel. A History of the Christian Church during the First Six Centuries. New York: Macmillan and Co., 1905, p. 58. 7 Lockyer, Herbert. All the Postles of the Bible. Grand Rapids: Zonder- van, 1988, p. 260. 8 Adshead, Samuel Adrian Miles. China in World History. London: Mac- millan, 2000, p. 27. 9 Harnack, Adolph von. The Expansion of Christianity in the First Three Centuries. London: Williams & Norgate, 1905, p. 293. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 23

Middle Eastern state to adopt Christianity.10 It is curious that Armenia’s adoption of the Christian religion in 301 is challenged by Armenian historians themselves. Sirarpi Ter-Nersesyan writes: “The year 301 is traditionally regarded as the date of this event but, judging by recent studies, this did not happen before 314.”11 How did the Armenians become the “first” Christian nation in the world in the light of these facts? Interestingly, the Armenians, whose fabrications deny historical facts, try to play down the significance of the fact that Edessa was first to convert to Christianity, resorting to outright distortions: some Yerevan “historians” claim that the adoption of Christianity as the state religion by Osroene “does not count”, as it were, because at that time, it was allegedly not independent and did not have statehood yet (or any longer). In support of this speculation, they publish a map in which Osroene is shown as part of Armenia. However, they hold back the fact that Osroene had been conquered by Tigran the Great long before and for a short time but, at the time it adopted Christianity, it had been independent for many years. Apart from these distortions, these “historians” are trying to belittle in every way the importance of the fact that Osroene was the first to convert to Christianity,

10 Shahid, Irfan. Rome and the Arabs: A Prolegomenon to the Study of Byzantium and the Arabs. Washington D.C.: Dumbarton Oaks, 1984, p. 96.

11 Тер-Нерсесян, Сирарпи. Армения: Быт, религия, культура. Москва: Центрполиграф, 2008, стр. 84. 24 Ramiz Mehdiyev

because it was linked to an apocryphal legend of correspondence between Abgar V (Manu VIII) and Jesus Christ. Whoever the king of Edessa “wrote” to and whatever the real reasons for his personal adoption of Christianity, the fact remains - no matter how hard the false propaganda of the neighbouring country tries today, Christianity became the official religion of Osroene more than a century before the Armenians adopted it. Serzh Sargsyan also pompously quoted the Greek geographer Strabo, who allegedly pointed to Armenian autochthony in the South Caucasus. In fact, Strabo described these areas as territories conquered by Armenian kings from other nations and peoples. Even in those days, Strabo noted the Armenians’ inclination to seize the lands of others and recorded in his book: “Armenia, which was formerly a small country, was enlarged by Artaxias and Zariadris, who had been generals of Antiochus the Great and, at last, after his overthrow, when they became kings, (the former of Sophene, Acisene, and Odomantis, and some other places, the latter of the country around Artaxata) they simultaneously aggrandized themselves by taking away portions of the territory of surrounding nations: from the they took Caspiana, Phaunitis and Basoropeda; from the Iberians, the country at the foot of the Paryadres, the Chorzene and Gogarene, which is on the other side of the Cyrus; from the Chalybes and the Mosynceci, Carenitis and Xerxene, which border THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 25 upon Lesser Armenia, or are even parts of it; from the Cataones, Acilisene and the country around the Anti-Taurus; from the Syrians, Taronitis.”12 Moreover, Strabo emphasized that in the conquered lands, the Armenians tried to assimilate the conquered peoples: “Hence they all speak the same language.”13 The Armenian president’s team interprets the words of Strabo rather amusingly. According to their logic, if Armenian kings conquered the territories of other nations, the Armenians immediately became “autochthons” in those lands. It should be noted that, as an independent state, Armenia survived for a relatively short period. History tells us that having existed as an independent state for slightly more than two decades in the early years AD, Armenia lost its independence and became a Roman-Parthian possession because, after the year 63, according to a treaty between Rome and Parthia, Armenia’s double dependence was established.14 For all the following centuries until 1918, it was either a vassal or totally dependent on other powers - the Persian, Roman, Ottoman and Russian empires. Within the short period of the independence of the Armenian kingdom, its rulers made numerous attempts at territorial expansion. There is no scientific evidence of the spread of Armenian control to the

12 Strabo. Geographica, XI, XIV, 5. 13 Ibid. 14 Меликишвили, Георгий А. К истории древней Грузии. Тбилиси: АН Груз. ССР, 1959, стр. 344. 26 Ramiz Mehdiyev

territory of modern Azerbaijan, except in the time of King Tigran the Great. Only during the reign of Tigran did Armenia reach its peak and temporarily conquer lands to the north of the River Araz. Strabo, who was born in the years when Armenian King Tigran the Great was still alive, can be regarded as a contemporary of those events. Therefore, it is not surprising that in his book “Geographica”, he recorded that Orchistene was (probably at the time) a region of Armenia. As we know, history has never been static – possessions have expanded and contracted, states have appeared and disappeared and borders have changed. One should not forget that the Armenian kingdom, which expanded under Tigran, was home to many peoples, not just Armenians. But the important point is a different one - nowhere does Strabo say that Orchistene, which could easily change hands, was populated by Armenians. Strabo does not say a single word about the ethnic composition of Artsakh and, especially, whether its population was autochthonous or migrant! But there are myriad other sources and accounts by other writers, which specifically mention the Albanian population of Artsakh. In the same, 11th, section of the book, Strabo says that the River Cyrus (Kura) flowed through (!) Albania15 Another absurd thesis that characterizes the intellectual level of its authors is the assertion that Azerbaijan and Azerbaijanis as a nation emerged less

15 Strabo. Geographica, XI, XIV, 2. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 27 than a century ago, and everything that was in the territory before the early 20th century had nothing to do with them. The authors of such delusional statements have hardly considered the basic question: how does directive-bureaucratic ethnogenesis relate to normal human biology? If a nation can be created by the simple pen stroke of a party leader who decides in his office to change the name of a centuries-old people, does it mean that the first representatives of the “newly created” people had neither fathers nor grandfathers nor great-grandparents, and were cloned in a test tube? The older generation, born in the 1930s, still lives in Azerbaijan today, and many members of this generation still have parents who were born before the decision was made to rename the Azerbaijani Turks Azerbaijanis. According to the logic of the Armenian “intellectuals”, it appears that these two generations belong to different ethnicities, as the seniors, you know, are not young enough to be considered Azerbaijanis, while their children born in the 1930s are not old enough to deserve a spiritual, cultural or historical connection with the millennial legacy of their “biological” ancestors. It turns out that when a people is given a new name, the centuries-old history of one people stops and becomes “ownerless” and the history of another people begins, and further, there is no more a link not only between the “neighbouring” generations of parents and children, but also between nations, which are now “different”. 28 Ramiz Mehdiyev

Perhaps nowhere but Armenia could the leaders of a state publicly make such absurd statements. What would these “scientists” say if, for example, a policy decision had been taken in the 1960-1970’s to rename the Armenians “Araratis” after a valley or even “Sevanis” after the new name for Lake Goycha? Would the era of a new nation begin in such a case? Would they lose the right to reside in their own republic in that case, and would they be subject to immediate deportation for the reason that you cannot find mention In the process, the of the “Ararat” or “Sevan” nation in toponym Artsakh medieval manuscripts, which write became «Armenian», about some obscure Armenians and an «Armenian who ceased to exist when the party settlement called issued its resolution? Vararakn» was made Meanwhile, medieval Arab up. Not a single authors often called the territory of source mentions any “Azerbaijan” or «Vararakn». “Upper Azerbaijan”. Al-Kufi, writing of the presence of the ruler of Azerbaijan in Shaki, wrote that the Caliph ordered Al-Jarrah “to stay in Azerbaijan”, “he reached al-Bab (Derbent) in the region of Azerbaijan”, “he travelled to Azerbaijan and settled down in Baylakan...” and “he went to Azerbaijan and stopped in Barda”.16

16 Велиханова, Наиля М. «Изменение исторической географии Азербайджана в результате арабского завоевания.» In Историческая география Азербайджана, 53, 58. Баку: Элм, 1987. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 29

Christian churches and temples, built by Albanian princes and part of the history of Caucasian Albania, are becoming “Armenian”. Armenian scholars carry out so-called “restoration” work on these monuments in order to Armenianize them. 30 Ramiz Mehdiyev

In 1864, the British consul in Tabriz, Keith Abbott, wrote in a memorandum to the Royal Geographical Society: “The country, known to Persians as Azerbaijan, is divided between them [Persia] and Russia. The latter owns 5/8 [of Azerbaijan] whose territory is 80,000 square miles, or is roughly equal to the territory of Great Britain; thus 50,000 square miles belong to Russia and 30,000 square miles to Persia. The Russian part [of Azerbaijan] borders on the Caucasus Mountains in the north and north-east, stretching to the vicinity of Baku on the . In the west, it includes the provinces of Imereti, Mingrelia, Guria and Akhyska, which now belong to Russia; in the east, there is the Caspian Sea, and in the south, the border is marked by the River Arass (Araks) ... through the Mugan steppe to the Talysh district and by a small river called Astura (Astara), which flows through this region into the Caspian Sea. This region includes the following territories: or Gurjustan which consists of Kakheti, Kartli, Someheti and Qazakh; the Mohammedan regions of Erivan, Nakhichevan, Karabakh, Ganja, , Shaki, Shamakhi, Azerbaijan, Quba, Salyan and part of Talysh.”17 As is evident from the account of the British diplomat, whom it is difficult to accuse of lying and serving “Azerbaijani propaganda”, by the 1860s, the population of Iravan, Nakhichevan and Karabakh, even after the Armenians were resettled here, continued

17 Abbott, Keith E. “Extracts from a Memorandum on the Country of Azerbaijan.” Proceedings of the Royal Geographical Society of London, Vol. 8, No. 6, 1863-1864: pp. 275-279. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 31 to be predominantly Mohammedan (i.e., Turkic, if Sargsyan will - Azerbaijani), and these regions were considered part of Azerbaijan. Alas, such is the intellectual level of today’s leaders of Armenia, who seek to impress visitors from the diaspora with the rhetorical question – “how could a settlement have an Azerbaijani name 200-300 years ago? They could have said Turkish or Persian!” It turns out that it could! Both 300 years ago and a thousand At the very beginning years ago! Counting on the ignorance of the conflict in of his audience and without realizing 1988, Armenian it himself, Serzh Sargsyan did not historian Ronald Suny explain that from a linguistic point of the University of of view, “Azerbaijani” and “Turkic” Michigan, USA, noted are the same thing, especially when the existence of a it comes to the South Caucasus state of Caucasian region. If it is difficult to understand, Albanians on the let him ponder in exactly the same territory of today’s way what relationship Hays have to Karabakh in the Armenian place . Middle Ages. After all, according to the rule applied in linguistics, in a hundred random features the Hay language is divided into 11 groups and 44 dialects.18 Linguists believe that the existence in this nation of so many branches of the language and dialects is reason to believe that the Hay language was not the language

18 Джаукян, Геворк Б. Общее и армянское языкознание. Ереван: АН Арм. ССР, 1978. 32 Ramiz Mehdiyev

of one people. This is also supported by skulls found in ancient tombs in Armenia. The skulls differ sharply from those of contemporary Armenians.19 The division of Armenians into 16 anthropological types causes confusion among researchers. One nation cannot have so many anthropological differences. It turns out that we can safely challenge the relationship between Hays and Armenians. Thinking about this, the Armenian president’s team will, perhaps, understand how a settlement could have an Azerbaijani name 200-300 years ago. It would not harm them to think about something else. Anthropologically, Armenians are almost the only people that do not fit into the anthropological type characteristic of the peoples of the South Caucasus. On the basis of anthropological research, we can argue that the population of the western part of historical Azerbaijan was in all periods (from the Neolithic to the present) similar to the rest of the population of Azerbaijan. The oldest anthropological discoveries concerning Armenians and found on the territory of modern Armenia belong only to the 17th century and are confirmed only by finds in the Kenaker necropolis. In a number of features (shape of the cranium, facial skeleton structure etc.) they are fundamentally different from previous paleoanthropological series and represent a new ethnic component.

19 Яков Я. Рогинский, Григорий М. Левин. Антропология, 2 изд. Москва: Высшая школа, 1963. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 33

The fact that the Armenians were not aborigines in the area of Nagorno-Karabakh is also proved by an analysis of dental systems.20 In the process, the toponym Artsakh became “Armenian”, and an “Armenian settlement called Vararakn” was made up. Not a single source mentions any “Vararakn”. Of course, they did not have enough time to concoct it in the Armenian laboratories of historical falsification and attach it to the site where Khankandi, which was founded by Karabakh khans, stands. This “Vararakn” is a useless invention of Armenian propaganda, just like “ancient Armenian” Berdzor, Karvachar, Kashatagh and many other fictitious names. Take, for example, the so-called “Tigranakert”, a name which they arbitrarily decided to give, without strong scientific evidence, to the area around the base of a structure discovered during illegal excavations in the occupied Agdam District of Azerbaijan. Why “Tigranakert” rather than a different name, and why in this place, and not in another? Is it only because the Armenians have set their eyes on this land and routinely concocted false evidence and records which they now artfully quote in order to assist the annexationist plans of the laboratory of historical falsification? Hundreds of place names in the former Azerbaijani (precisely Azerbaijani!) Iravan Khanate were bestowed during the Soviet era; Armenian names in order to

20 Этническая одонтология СССР. Москва: Наука, 1979, стр.135. 34 Ramiz Mehdiyev

destroy traces of the Azerbaijani Turks who lived in these lands - place names which have a meaning in our language and mean nothing in Armenian. Where are those place names? There is no doubt that when searching for an answer to this question, the same Armenian laboratory of historical falsification will invent hundreds of new “Vararakns” for former Azerbaijani toponyms such as Basarkechar (Vardenis) Qaranliq Prior to the (Martuni) Hamamli (Spitak), Armenian-Azerbaijani Jalaloglu (Stepanavan), Qarakilsa Nagorno Karabakh (Sisian), Qarakilsa (Vanadzor), conflict, Armenian Keshishkand (Yeghegnadzor), historians did not Ulukhanli or Zangibasar (Masis), or really challenge the Istibulaq or Karvansaray (Ijevan), fact that Artsakh was Davali (village of Ararat), Gozlu part of Caucasian Kamarli (Metsamor), Uch-Muazzin Albania and was (Echmiadzin), Alagoz (Aragats), populated by Goycha (Sevan), Arpachay Albanians. (Akhuryan) and hundreds of others. All these Azerbaijani toponyms will be “seething with sources” for 8,000 years. False “records” will appear, supposedly containing information about new “ancient Armenian” names from Noah’s time. These same laboratories have already come up with new names for the occupied towns and villages and, after a while, Armenia’s leaders will inform the world of new “Vararakns” from the high rostrum! They THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 35 already want to rename the Ukrainian city of Lviv Aryuts! As far as the so-called “Armenian” toponym Artsakh is concerned, it has nothing to do with the Armenian language or the early history of Armenia. The thesis, voiced by the President of Armenia in Goris, is amazing in its level of ignorance: “The of this area - Artsakh – was mentioned in the 8th century BC, and it was mentioned by the son of the founder of Yerevan, Argishti I - Sarduri II.” Firstly, Argishti I and Sarduri II were Urartu kings, not Hay. Urartu and Hays were different nations and spoke in languages that belong to different language . Obviously, Armenia decided to grab not only Albanian cultural and historical heritage, but also Urartian. Secondly, why did this name suddenly become Armenian? The Urartian king mentioned the name of Artsakh, but did not refer to it as an “Armenian” toponym! He only noted that there was such a region, and that’s it. It would seem that if the existence of a region called Artsakh in the Caucasus had been mentioned by Egyptian pharaohs or Chinese emperors, this toponym would immediately have become Egyptian or Chinese. The name Artsakh did not become ancient just because it was mentioned by Byzantine sources! Armenian pseudo-scientists and politicians surprise us with their fraudulent methods: first, they turn Hurrite-speaking Urartians into Indo-European Hays and arrogate their heritage to themselves and then they make Artsakh an 36 Ramiz Mehdiyev

“Armenian” name, solely on the basis of the fact that it was allegedly mentioned by the newly-made “Hay” Sarduri II. Meanwhile, the consensus established in international historiography is that today’s Armenians (Hays) have nothing to do with the place name Artsakh, the Urartian civilization or the city founded by Argishti I! The sources of Artsakh Khachen, along with Syunik, Utik and Paytakaran, mention a historical region called Caucasian Albania, which could have fallen under the political influence of the territorially enlarged Armenian kingdom for some short period of historical development. But many other empires, caliphates and kingdoms also expanded, contracted and experienced rises and falls. This did not make the whole population in areas under their control, say, Latin, Greek, Arabic, Persian, Mongol, Ottoman, English, French etc. Indigenous peoples continued to live in the conquered lands. The Albanian population of the right bank of the Kura and, in particular, Artsakh, Paytakaran, Utik and Syunik, was mentioned even by Armenian historians such as Raffi, B. Ishkhanyan, I. Orbeli and R. Suny, not to mention dozens of other respected historians worldwide. For example, at the very beginning of the conflict in 1988, Armenian historian Ronald Suny of the University of Michigan, USA, noted the existence of a state of Caucasian Albanians on the territory of today’s Karabakh in the Middle Ages: “Back in the Middle Ages, before the Turkish people migrated THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 37 here from Central Asia, eastern Transcaucasia was known as Caucasian Albania. No relation to the Balkan Albanians, these were a Christianized people quite close to the Armenians. Once the Seljuk Turks began arriving in the 11th century, the Albanians in the mountainous part - Karabakh up to historical Armenia - remained largely Christian and eventually merged with the Armenians. The Albanians in the eastern plain leading down to the Caspian Sea mixed with the Turkish population and eventually became Muslims.”21 Later, in the midst of hostilities, he wrote in his book “Looking towards Ararat”: “Karabakh had been in ancient and medieval times part of the kingdom of Caucasian Albanians. This distinct ethno-religious group, now long extinct, had converted to Christianity in the 4th century and drew close to the Armenian Church. Over time, its upper classes were effectively Armenianized. When the Seljuks invaded Transcaucasia in the 11th century, a process of Islamization began that resulted in the conversion of the peoples of the plain to the east of Karabakh to Islam. These people, the direct ancestors of present-day Azerbaijanis, spoke a Turkic language and adopted the Shiite brand of Islam dominant in neighbouring . The mountains remained largely Christian and, in time, the Karabakh Albanians merged with the Armenians. The central seat of the Albanian Church at Gandzasar became a bishopric of the Armenian Church, and the memory of the once-independent national religion was

21 Suni, Ronald G. “What Happened in Soviet Armenia?” Middle East Report, No. 153, Islam and the State, July - August, 1988: p. 37. 38 Ramiz Mehdiyev

preserved in the stature of the local primate, who was called Catholicos.”22 Another Armenian author B. Ishkhanyan wrote that “the Armenians living in Nagorno Karabakh are partly aborigines - descendants of the ancient Albanians, and partly refugees from and Iran, for whom Azerbaijani soil became a refuge from persecution and oppression.”23 Armenian scholars wrote of Caucasian Albania as “a significant country, along with Armenia and Georgia, in the Caucasian cultural world” and about Albanian art and architecture as a separate subject in the cultural history of the Caucasus. According to the Armenian historian Iosif Orbeli, the rise and blossoming of the Khachen principality, which formed part of Albania, occurred in the 12th-13th centuries.24 The same Orbeli wrote about the capture and colonization of regions of modern Nagorno-Karabakh by Armenian feudal lords.25 The Armenian academician, S.T. Yeremyan, wrote: «A huge number of Christian monuments, many of which relate to the pre-Arabic period, survived in the Armenianized part of ancient Albania, in the ancient Albanian regions of Artsakh and Utik

22 Suny, Ronald G. Looking Toward Ararat: Armenia in Modern History. Indianapolis: Indiana University Press, 1993, p. 193. 23 Алиев, Играр. Нагорный Карабах: История. Факты. События. Баку: Элм, 1989, сс. 73-74. 24 Орбели, Иосиф. «Гасан-Джалал – князь Хаченский.» In Избран- ные труды, by Иосиф Орбели, стр. 146. Ереван: АН Арм.ССР, 1993. 25 —. Избранные труды. Ереван: АН Арм.ССР, 1963, сс. 296, 297, 317, 347.296, 297, 317, 347. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 39 which are currently predominantly Armenian- populated.»26 Why did these Armenian authors write honestly about Artsakh as a province of Albania, if this fact is a lie, invention and product of “Azerbaijani propaganda”, as claimed by Armenian leaders today? If Artsakh had nothing to do with Albania, and the Ganjasar monastery was founded as purely “Armenian”, why did Prince Hasan Jalal, who built this temple, leave an inscription in which it was called the “main cathedral of Albania” built for “my Albanian people”? Did anyone force them to do it, or perhaps they were recruited by “Azerbaijani intelligence”? Armenian historians have themselves recognized the Albanian nature of Artsakh! It is notable that, prior to the Armenian-Azerbaijani Nagorno-Karabakh conflict, Armenian historians did not really challenge the fact that Artsakh was part of Caucasian Albania and was populated by Albanians. At the very beginning of the conflict, the woeful Yerevan historians first tried to deny the existence of the state of Caucasian Albania and Albanians in the ancient and early medieval periods. Some even compared it with the mythical Atlantis. When these “historians” realized that they had put themselves in an unenviable position in the academic environment and become an object of ridicule by scientists, they decided to extricate themselves from this situation in

26 Очерки истории СССР (III-IХ вв.). Москва: АН СССР, 1958, стр. 326. 40 Ramiz Mehdiyev

a rather original way: recognizing the undeniable fact of the existence of Caucasian Albania, they “tweaked” its borders slightly, placing them on the Kura River, that is, right up to the line to which their territorial ambitions extended. Most likely, if Armenian claims extended to the Absheron peninsula (and the most imbecilic ones are still talking about “Armenian Bakurakert”), then Albania would have to “move” beyond the Caspian Cultural Sea. In this case, Yerevan “historians” terrorism is under would have to come up urgently with way in today’s an explanation as to why Albania Armenian-occupied was “erroneously” called Caucasian, lands. Separatists not Central Asian. In an attempt to have destroyed subordinate science to myth and a historical and put it at the service of foreign policy architectural reserve objectives, Armenian historical – the medieval science sometimes approaches the Azerbaijani town of absurd. Shusha. Unlike Hays, the Albanians were autochthons in Artsakh and other provinces of Caucasian Albania. History finds Albanian tribes on both banks of the River Kura. A.Y. Krymskiy very accurately remarked: “Strabo knew about the common origin of ‘part’ of the population on the right bank and on the left bank.”27 The fact that the Kura flowed through

27 Крымский, Агафангел Е. «Страницы из истории Северного или Кавказского Азербайджана (Классической Албании).» In Памяти академика Н.Я.Марра (1864-1934). Москва, 1938. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 41

Albania, as noted above, is proved by Strabo’s direct note (XI, I, 5; XI, III, 2; XI, IV, 2; XI, VIII, 3).28 The Albanian state emerged in the 4th-3rd centuries BC, and the Albanian population was first mentioned in connection with events of that time.29 From the 1st century BC, Albania was ruled by the Parthian Arshakid dynasty. Reporting this period, both Armenian and Albanian sources indicate that the southern border of Albania was the Araz River30, i.e. the whole area between the Kura and Araz rivers was part of the Albanian state. It was here that the historical lands of Karabakh - Orchistene (Artsakh), Tsavdeya, Otena and part of Araxene – were situated. The Armenian author Movses Khorenatsi, whose information is confirmed by the Albanian historian Movses Kaghankatvatsi, reported the establishment by the Parthian King Valarshak (probably Vologez I (51/52-79/80 BC), son of Vonon II) of a province “in the great, glorious and populous north-eastern area, along a great river called the Kur, which cuts through the vast plain, (appointing) Arana31, the husband of the eminent one, the first in all matters of

28 Крымский, Агафангел Е. «Страницы из истории Северного или Кавказского Азербайджана (Кавказская Албания).» In Сборник ста- тей в честь Е.Ф.Ольденбурга. К 50-летию научно-общественной деятельности., стр. 289–290. Москва, 1934. 29 Флавий, Арриан. Поход Александра. Москва: АМН СССР, 1962. 30 Хоренаци, Мовсес. История Армении. Москва, 1858; Каланкатуй- ский, Моисей. История агван. Санкт-Петербург: СПб., 1861. 31 One of the cases when Movses Khorenatsi personified a place name. Aran was a region in the eastern part of the territory between the Araz and Kura. It was also called Alvank, Alvania or Albania. 42 Ramiz Mehdiyev

wisdom and reason.” Then it turns out that this great and glorious area was Albania: “Know, however, the people of Sisak – for it is a great and eminent tribe we forgot to mention in the first book – who inherited the Alvan plain, including its side that fronts onto the mountains from the Yeraskh32 river to a fortress called Hnarakert33. The country is called Alvania because of its gentle disposition, since it was called ‘Alu’34. And here, one of his descendants, mentioned as an eminent and gallant Draya, was appointed governor by Valarshak of Parthia. It is said that the Uti tribe and the principalities of Gardmans, Tsavdeys and Gargars35 hail from his offspring.”36 It is important to stress that this recognition comes from the Albanophone Movses Khorenatsi, who spoke about the inhabitants of Aran (between the Araz and Kura) as “Alvan men mired in constant mendacity”.37 Of these Albanian tribes, the Utis, Tsavdeys, certainly, and Gargars, almost certainly, lived in the Karabakh zone. Consequently, the whole right bank of the Kura and the meanders of the Araz River up to Agstafa

32 Araz. 33 Agstafa. 34 «Alu» – pleasant, tasteful. 35 They are all Albanian tribes that had nothing to do with the Arme- nians. 36 Xоренаци, Mовсес. “История Армении, книга 2, глава 8 (Назна- чение второго (лица) в государстве из потомков Аждахака, царя ма- ров), Ереван: Айастан, 1990.” Библиотека «Вехи». http://www.vehi.net/ istoriya/armenia/khorenaci/02.html (accessed October 30, 2010). 37 —. “История Армении, книга 3, глава 3 (Кончина святого Григориса от рук варваров). Ереван: Айастан, 1990.” Библиотека «Вехи». http:// www.vehi.net/istoriya/armenia/khorenaci/03.html (accessed October 30, 2010). THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 43

Armenians (Hays) hardly lived in the South Caucasus until the middle of the 15th century. In 1441, Jahanshah, the ruler of the Turkic-Azerbaijani state of Qaraqoyunlu, relocated the centre of the Armenian Catholicosate from the Cilician city of Sis to the Uch-Kilsa (or Uch-Muazzin) monastery which was situated near the totally Turkic-populated Iravan and was an Albanian monastery in antiquity. 44 Ramiz Mehdiyev

were occupied by Albanian tribes. Sources definitely indicate that the tribes in the Karabakh region were of Albanian origin and that the region belonged to the Albanian state. Movses Khorenatsi also mentions the Albanian population of the province of Paytakaran, where King Trdat, accompanied by a certain Sanatruk, sent a young missionary named Grigoris, the eldest son of Vrtanes, obviously to convert local residents (Khorenatsi called them “barbarians”) to Christianity. “But when news came of the death of Trdat, the barbarians, by the machinations of Sanatruk and some other Alvan men mired in constant mendacity, killed the blissful one, trampling upon him with hooves of their horses on the Vatnean field near a sea called Caspian... Sanatruk, taking the crown, captured the city of Paytakaran and conspired to seize power over the whole of Armenia with the help of other peoples.” By “other peoples” who helped Sanatruk to capture Paytakaran, Movses Khorenatsi undoubtedly means the recalcitrant local population – “Alvan men”.38 One of the most authoritative Western experts on Caucasian Albania, Oxford University professor Charles Dowsett, wrote: “Catholicos John and Tovma Arkruni mention three Albanian princes among the captives taken by Boga Al-Kabir in 854: Prince of Khachen Atrnersekh, Prince of Shaki Sahl, son of Smbat, and Esay Abu Musa, the prince of Ktish in Artsakh.”39 A

38 Ibid. 39 Dowsett, Charles. J. F. “The Albanian Chronicle of Mxit’ar Gos.” Bulle- THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 45 year later, the scientist wrote: “In the Albanian part of the ancient region of Artsakh, Khachen retained its independence. It is known that Mkhitar compiled a set of laws, partly at the request of the governor - Prince Vakhtang.”40 Caucasus expert V.F. Minorskiy wrote that the territory of the then Azerbaijan SSR roughly coincided with that of ancient Caucasian Albania.41 After the fall of the independent Albanian state, Karabakh, a part of the geographical and political concept of Azerbaijan, was part of the Azerbaijani Sajid state; part of the Salari state in the 10th century, part of the Shaddadi state in the 11th-12th centuries; and in the 12th-13th centuries, Karabakh was part of the Azerbaijani Atabay-Ildenizid state of. Later, it was part of the Qaraqoyunlu and Agqoyunlu states and, in the 16th-17th centuries, Karabakh, as part of the Karabakh principality, was part of the Turkic Safavid state. In the second half of the 18th century, Karabakh was in the Karabakh Khanate, as part of which it was incorporated into Russia in the early 19th century. The Christian monuments of Azerbaijan have always been subject to fraud by the Armenian clergy and the science they use. The Armenian Church, which had been struggling with the Albanian Church for centuries, planned to subject it and then eliminate it. Part of this policy was the destruction of Albanian tin of the School of Oriental and African Studies, University of London, Vol. 21, No. 1/3, 1958: 463. 40 Ibid., p. 475. 41 Minorsky, Vladimir. “Caucasica IV .” Bulletin of the School of Oriental and African Studies, University of London, Vol. 15, No. 3., 1953: p. 504. 46 Ramiz Mehdiyev

manuscripts and epigraphy. The Christian architectural monuments of Azerbaijan do not contain Armenian epigraphy until the 11th century (unless modern stone dressers have had a chance to carve new “ancient” Armenian inscriptions on monuments in the occupied territories). Earlier Albanian inscriptions were erased after the Albanian Church was placed under the jurisdiction of the Armenian Church by the Russian Synod in 1836. The existence of Armenian-language epigraphy and historical sources written after the 11th century testifies only to the religious affiliation of the writers, not their ethnicity. From 1975-76, during the construction of the Amassia-Qazanchi road, the official Armenian authorities flattened an ancient cemetery, which the Azerbaijani population of the village of Gollu (Lakeside) in Amassia district considered to be Christian, because of the crosses and inscriptions carved on tombstones, which were not like Armenian crosses or letters of the Armenian alphabet. Specialists and Armais Harutyunyan, head of the Propaganda Department of the Amassia District Committee of the Communist Party, removed the human remains from the graves and studied their anthropological characteristics. After a while, the tombstones were completely destroyed and razed to the ground. Asked by local residents why they were destroying the graves of their ancestors, Harutyunyan answered that they were believed not to be Armenian graves. That THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 47 is how they obliterated traces of the non-Armenian Christian population of Albania. The Christian architectural monuments of Azerbaijan, including Karabakh, speak for themselves, and their ethnic and cultural provenance is proved by works of the Albanian historians Movses Kaghankatvatsi and Kirakos Gandzak. They are monuments built by Albanian kings and princes. Among them are the ruins of early Christian churches erected by King of Albania Vachagan the Pious, who, according to Movses Kaghankatvatsi, built as many churches as “days in the year”. Many monuments were built by Prince Javanshir. These were built in the 12th-13th centuries, the heyday of the Albanian principalities, among which Khachen was prominent. A representative of this branch, Hasan Jalal, was able to unite Albanian principalities within a short period and achieved the of King of Albania. The Ganjasar temple he built became the centre of the Albanian Catholicosate. The Khudavank monastic complex was built by the Albanian Khachen prince Hasan the Great, his son Vakhtang and his wife Arzu Khatun – the daughter of “the Grand Prince of Princes of the Kurds”. Saint Elisha’s Monastery bore the name of the enlightener of Albania. It has existed since the reign of Albanian King Vachagan the Pious, and one of the chapels holds his grave. The Khatiravank funeral monastery was built as the tomb of another 48 Ramiz Mehdiyev

Albanian royal . The history of these and other monasteries and churches of Karabakh is closely linked to the history of Caucasian Albania, from ancient times to 1836 when the Ganjasar Catholicosate was abolished. Their Speaking in Goris founders were Albanian rulers about the Turkic-Muslim and princes. Their names speak “nomad” population eloquently of their ethnicity. The which barely exceeded Armenian researcher S. Lisitsyan was five per cent and the forced to admit that “judging by the “homogenous” and names of the modern monasteries “indigenous” Armenian of Nagorno Karabakh, the activity of population of Karabakh, purely Armenian saints was feeble Serzh Sargsyan switched here”. Even in the 20th century, after the Armenians and the the Armenianization of the Christian Turks and used the word population of Karabakh, purely “nomad” incorrectly. Armenian saints were not revered here. Naturally, in earlier centuries, monasteries and churches dedicated to Armenian saints did not exist in Karabakh. Albanian monasteries and churches were dedicated to other Christian or local Albanian saints, which distinguishes them from the Armenian ones. Cultural terrorism is under way in today’s Armenian-occupied lands. Separatists have destroyed a historical and architectural reserve – the medieval Azerbaijani town of Shusha. Mosques, 18th-19th century homes and monuments of civil and defence architecture have been destroyed there. Outstanding THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 49 monuments of civil architecture – the 11 and 15-span Khudafarin bridges crossing the River Araz - remain in the occupied zone. Numerous mosques have been destroyed, including those built by the outstanding Azerbaijani architect Karbalayi Safi Khan Qarabagi, bridges, baths, memorial buildings, the mausoleums built by Malik Ajdar in the 12th-13th centuries, Mir Ali in the 14th century, Khachin Dorbatli in the 14th century, Sheikh Babain in the 13th century, Panah Khan in the 17th century and others. Azerbaijani cemeteries are also subject to destruction. All this is the result of cultural terrorism and the systematic destruction of Azerbaijani traces in the occupied territories. If Islamic monuments are subjected to a policy of terrorism, the other part of Azerbaijani cultural heritage – the Christian architectural inheritance of Caucasian Albania - is being destroyed or Armenianized. Christian churches and temples, built by Albanian princes and part of the history of Caucasian Albania, are becoming “Armenian”. Armenian scholars carry out so-called “restoration” work on these monuments in order to Armenianize them. This work is illegal as it is being carried out on foreign monuments in occupied territories and without the participation of scientists from Azerbaijan. The traces of their connection to Albanian culture are being erased. Under the guise of “restoration” work, they are falsifying and destroying the characteristic features of Albanian Karabakh architecture. Unfortunately, they sometimes involve 50 Ramiz Mehdiyev

foreign experts in this work, and their participation, the occupiers believe, gives “scientific validity” to their fabrications. Armenians (Hays) hardly lived in the South Caucasus until the middle of the 15th century. In 1441, Jahanshah, the ruler of the Turkic-Azerbaijani state of Qaraqoyunlu, relocated the centre of the Armenian Catholicosate from the Cilician city of Sis to the Uch-Kilsa (or Uch-Muazzin) monastery which was situated near the totally Turkic-populated Iravan and was an Albanian monastery in antiquity. Later, the Armenians distorted the name of Uch-Muazzin and began calling it “Echmiadzin”. In Armenian, this word has no meaning (unless, of course, they adjust some Armenian word to it), while in the Azerbaijani Turkic language, it means “three muezzins” (muazzin “reader of the azan” in Arabic). Medieval documents held at Matenadaran refer to a temple known as “Uch-Kilsa”42. After the Armenian Catholicosate was relocated to Uch-Kilsa, Armenian missionaries rushed there, taking the opportunity to spread their influence in the South Caucasus. The monastery soon became the religious centre for Armenians. Until the incorporation of these lands into Russia in the first half of the 19th century, the number of Armenians outside Uch-Kilsa in western Transcaucasia was negligible. Prior to their migration to the South Caucasus,

42 Персидские документы Матенадарана (указы, сост. А.Д.Папазян). Вып. I (XV–XVII вв.). Ереван, 1956; Персидские документы Матенадарана (указы, сост. А.Д.Папазян). Вып.II (1601–1650 гг.) Ереван, 1959. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 51 where the local Turkic population dominated, the Hays lived around Lake Van, to which they had previously migrated from the Balkans. The ancient Greek historian, Herodotus, wrote that the ancestors of the Armenians had come from the Phrygian land43. This fact is also recognized by Armenian scientists. In particular, M.G. Nersisyan, who edited “The History of the Armenian People”, states the following: “During the period of known migrations by peoples of the sea (13th-12th centuries BC), Armens penetrated into Asia Minor, together with kindred Thracian-Phrygian tribes from the Balkans.”44 A. Pastermadjian agrees with this, and he believes that the migration of Armenians, as one of the Phrygian tribes of Indo-European origin from the Balkans, to Asia Minor is a fact generally accepted in the scientific world45. However, he believes that this migration happened six centuries later - in the 7th-6th centuries BC, which is recognized by most researchers. A prominent Russian orientalist, I.M. Dyakonov, wrote that “the original bearers of the ancestor of the Armenian language came to the Armenian Highlands as roaming cattle-breeders who lived on subsistence farming and did not know of a class society, and they learnt the nature of the Highlands and the social conditions of early class society from

43 Геродот. История в девяти книгах. Ленинград: Наука, 1972, стр. 334. 44 История армянского народа с древнейших времен до наших дней. П/р проф. М.Нерсисяна. Ереван: АН Арм.ССР, 1980, стр. 27. 45 Pastermadjian, Herand. Histoire de l’Armenie. Paris (1st edn, 1949, 2nd edn, 1964), 1949, p. 23. 52 Ramiz Mehdiyev

Didn’t the Armenians themselves (e.g. A.M. Nazaretyan) vote at the plenary session of the Caucasian Bureau in July 1921 for keeping Karabakh part of Azerbaijan? Didn’t the leaders of the Karabakh Armenians (e.g. Sero Manutsyan) welcome this decision, noting: “The act of self-government within Azerbaijan was met with complete unanimity by the Armenian peasants.” THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 53 the autochthonous people who had not yet adopted the Armenian language“.46 The absurd statement by the Armenian president that the population of Karabakh was allegedly “homogeneously Armenian” for millennia and that “Turkic-Muslim nomadic tribes began to settle here only in the second half of 18th century, and their number at the beginning of the last century was barely 5 per cent of the total population” has absolutely nothing to do with science or historical fact. To be more convincing, Sargsyan referred to mysterious “Turkish official sources of theth 18 century”. Of course, there was no further clarification as to what sources the author of this unscientific nonsense had in mind, as there are no such sources behind the walls of the Armenian laboratories of historical falsification. The Turkish archives, in fact, suggest the opposite. In November 2009, the Central Department of the State Archives under the Turkish Cabinet of Ministers issued a 660-page book called “Karabakh in Ottoman Documents” based on archive materials. The book consists of two parts - “Political, Military and Diplomatic Relations” and “Resettlement”, which, based on archive documents, cite evidence of the resettlement of Armenians to Karabakh. Ottoman archives have no mention of Armenians in Karabakh, and all documents indicate that Armenians settled in Karabakh from the 17th-19th

46 Дьяконов, Игорь М. «К преистории армянского языка (о фактах, свидетельствах и логике).» Историко-филологический журнал Но.4, 1983: стр. 166. 54 Ramiz Mehdiyev

centuries and changed the ethnic composition of the population. Sargsyan’s “discovery”, to put it mildly, does not really match what Armenian historians themselves write. For example, George Bournoutian notes: “A number of Armenian historians, referring to statistics since the 1830s, incorrectly assess the number of Armenians in Eastern Armenia under Persian rule, giving a figure of 30 to 50 per cent of the total population {Serzh Sargsyan put the number of Armenians at 95 per cent of the total population!} In fact, according to official statistics, after the Russian conquest, the Armenians hardly comprised 20 per cent of the total population of Eastern Armenia, while Muslims made up more than 80 per cent. In any case, before the Russian conquest, the Armenians here had never been in the majority. Despite the fact that the Office Description indicates an Armenian majority in several mahals of Eastern Armenia, this change took place after the emigration of more than 35,000 Muslims from the region. Thus, there is no evidence of an Armenian majority in any district during the Persian administration. Perhaps the only place where the Armenians constituted a majority at a local level was Karbibasar mahal, in which the Armenian spiritual centre Uch-Kilsa (Echmiadzin) was situated. With the departure of thousands of Muslims and the arrival here of 57,000 Armenian immigrants from Persia and the Ottoman Empire, the Christian population had THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 55 grown significantly by 1832 and equalled that of the Muslims. Yet only after the Russian-Turkish wars of 1855-56 and 1877-78, which resulted in even more Armenians coming to the region from the Ottoman Empire, and even more Muslims leaving the area, did the Armenians finally achieve a majority here. And even after that, until the beginning of the 20th century the city of Iravan remained predominantly Muslim.”47 Citing statistical evidence according to which the number of Muslims in the Iravan and Nakhichevan khanates dropped by almost a third between 1826 and 1832 while the number of Armenians increased by 3.5 times due to immigration, Bournoutian notes further: “As is evident from the statistics, prior to the Russian conquest, the Armenians constituted about 20 per cent of the total population of Eastern Armenia and Muslims - 80 per cent. After the Russian annexation, 57,000 Armenian immigrants arrived here from Persia and the Ottoman Empire, while 35,000 Muslims fled Eastern Armenia. By 1832, the Armenians made up half of the total population.”48 Prior to the conclusion of the Turkmanchay Treaty, there were even fewer Armenians in the Karabakh khanate, according to Russian statistics. “According to a Russian census, in 1823 Armenians comprised

47 Bournoutian,����������������������������������������������������������������� George A. “The Ethnic Composition and the Socio-Eco-Socio-Eco- nomic Condition of Eastern Armenia in the First Half of the Nineteenth Century.” In Transcaucasia, Nationalism and Social Change: Essays in the History of Armenia, Azerbaijan, and Georgia, by Ronald Grigor Suny, pp. 77-80. Ann Harbor : University of Michigan Press, 1996. 48 Ibid., p.79. 56 Ramiz Mehdiyev

9 per cent of the total population of Karabakh (the remaining 91 per cent were registered as Muslims), in 1832 - 35 per cent, and in 1880 they had already achieved a majority - 53 per cent,” says the Swedish author Svante Cornell.49 After the conclusion of the Turkmanchay Treaty in 1828, Armenians began migrating en masse from Persia and the eastern regions of the Ottoman Empire to Iravan, Nakhichevan and Karabakh. The operation was headed by the Russian diplomat and poet, Aleksandr Griboyedov, who wrote in his “Notes on the Resettlement of Armenians from Persia to Our Regions”: “Armenians are mostly settled on the lands of Muslim landlords. In summer, it was still acceptable. Most of the Muslims landowners were away and had little opportunity to communicate with the heterodox incomers.” Griboyedov also warned about possible future conflicts between the Armenian incomers and local Muslims (as seen from the Office Description statistics, Muslims were mostly Turks, i.e. Azerbaijanis): “He (Prince Argutinsky) and I also talked a lot about the need to persuade Muslims to reconcile with their present burden, which will not be long, and eradicate their fears that the Armenians will take over forever the lands where they were allowed for the first time!”50

49 Cornell, Svante. Small Nations and Great Powers: A study of Ethnopo- litical Conflict in the Caucasus. Surrey: Curzon Press, 2001, p. 68. 50 Александр, Грибоедов С. «Записка о переселении армян из Пер-Пер- сии в наши области.» Фундаментальная электронная библиотека «Русская литература и фольклор». http://feb-web.ru/feb/griboed/ THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 57

The resettlement of Armenians to Karabakh, Iravan and Nakhichevan was described in detail by the Russian writer and historian, S.N. Glinka, in “The Description of the Resettlement of Azerbaijani Armenians to Russian Territory with a Brief Preliminary Statement of Historical Times of Armenia”, published in Moscow in 1831. From 26 February to 11 June 1828, i.e. within three and a half months, 8,249 Armenian families, or at least 40,000 Armenians, were resettled here from Persia.51 In the next few years, another 90,000 Armenians were resettled to these three former khanates of the Ottoman Empire.52 In 1911, another Russian writer, N. Shavrov, wrote: “Of the 1.3 million Armenians currently living in the South Caucasus, more than one million are not indigenous, and were resettled by us.” “The Armenians were settled mainly in the fertile lands of Yelizavetpol and Erivan provinces where their number was negligible. The mountainous part of Yelizavetpol Province (Nagorno-Karabakh) and the shores of Lake Goycha were populated by these Armenians.”53 The historical fact of the resettlement of Armenians to Karabakh, Iravan and Nakhichevan is reflected even texts/piks3/3_4_v3.htm (accessed October 30, 2010). 51 Глинка, Сергей Н. Описание переселения армян аддербиджанских в пределы России, с кратким предварительным изложением исторических времен Армении. Москва, 1831, стр. 131. 52 Акты Кавказской Археографической Комиссии (АКАК), т. VII, док. 829. Тифлис, 1878, стр. 845. 53 Шавров, Николай И. Новая угроза русскому делу в Закавказье: предстоящая распродажа Мугани инородцам. Санкт-Петербург: СПб, 1911, сс. 59-61. 58 Ramiz Mehdiyev

in the works of artists, in particular, in a picture which was drawn by the famous Russian artist Vladimir Mashkov in 1828 and clearly reflects the theme of the mass migration of Armenians from Persia to the northern bank of the Araz River. Thus, speaking in Goris about the Turkic-Muslim “nomad” population which barely exceeded five per cent and the “homogenous” and “indigenous” Armenian population of Karabakh, Serzh Sargsyan switched the Armenians and the Turks and used Armenia hopes that the word “nomad” incorrectly. it will be able to annex Statistical data and descriptions Nagorno Karabakh by contemporaries of those by ineptly forging events, writers who can hardly history and “proving” be suspected of working for to the international “Azerbaijani propaganda”, show organizations that it the overwhelming numerical is supposedly ancient superiority of the Turkic population Armenian land. over the Armenians before the Turkmanchay Treaty and a sharp rise in the Armenian population as a result of their resettlement to Karabakh and present-day Armenia (Iravan khanate) after the incorporation of these lands into Russia. This is confirmed by Armenian historians themselves. None of them wrote about the resettlement of “Turkic nomads” to “ancient Armenian” land or the “homogeneous Armenian” population of these areas. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 59

They record the opposite in detailed and accurate accounts. The current leaders of Armenia are unlikely to find in Karabakh a monument erected on the anniversary of the arrival of “Turkic-Muslim nomads” there. But in 1978, in the village of Margushevan in Agdara District, a monument was unveiled to mark the 150th anniversary of the resettlement of completely different incomers to Karabakh. As for what became of this monument after the conflict began and why Sargsyan’s compatriots hastily Nations’ right to self- destroyed it, the Armenian president determination, which will tell his reporters from the Azerbaijan supports, diaspora about this next time. He will does not imply also explain why the 1805 treaty on permissiveness and the the incorporation of Karabakh into right to change borders Russia (Kurakchay Treaty)54 was not as you wish. The manner signed by some Armenian prince, in which Armenia but was concluded between the interprets this law is Turkic (Azerbaijani) Ibrahim Khalil unacceptable. Khan and a representative of the Russian Emperor, General Tsitsianov. This was probably because Ibrahim Khalil Khan was representing “the five-per-cent nomadic population” which had “recently appeared there”.

54 «Трактат между Карабахским ханом и Российской Империей о переходе ханства под власть России от 14 мая 1805 года.» azeri.ru. http://azeri.ru/az/karabakh/412/ (accessed August 16, 2010). 60 Ramiz Mehdiyev

According to Russian statistics, about this time (1810) the population of Karabakh comprised 9,500 Turkic and 2,500 Armenian families.55 It is not surprising that the text of the treaty does not, and could not, contain the word “Armenia” or “Armenians”. Nevertheless, many years later Armenia would create a myth about “the Armenians of Karabakh voluntarily joining Russia”. Academician T. P. Aghayan, in his work dedicated to the Azerbaijani educator Bakikhanov, published a map of the northern Azerbaijani khanates of the 18th century.56 However, the Armenian academician did not include the territory of one of the Azerbaijani khanates, namely the Iravan Khanate. In a note on the map, Aghayan said that he had taken this map from P. Kovalevskiy’s book “The Russian Conquest of the Caucasus”57 as it was. Aghayan lied, because the map published in Kovalevskiy’s book showed the territory of all the khanates, including the Iravan Khanate. That is a good example of sophisticated Armenian falsification! As Azerbaijani Turks celebrated the Novruz festival on 21 March 1828, Emperor Nicholas I issued a decree abolishing the Iravan and Nakhichevan khanates,

55 Акты Кавказской Археографической Комиссии, т. IV. Изданъ под редакциею председателя комиссии дсс. А.Д.Берже, док. 37. Тифлис: Типография главного управления наместника Кавказского, 1870, сс. 38-39. 56 Агаян, Цатур П. А.Бакиханов. Баку: АН Азерб. ССР, 1948, стр. 9. 57 Ковалевский, Павел И. Завоевание Кавказа Россией (Исторический очерк), (без выходных данных). Санкт-Петербург: СПб., 1911, сс. 65, 113. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 61 which had existed for centuries, and formed in these areas a so-called “Armenian province” for Armenians resettled from Iran and Turkey.58 Thus, the first step was taken towards the creation of a new homeland for Armenian immigrants in the Azerbaijani lands of the Iravan and Nakhichevan khanates. It would be good to remind Mr Serzh Sargsyan and his ideological and political associates that on 28 May 1918, the Armenians declared the establishment of an independent state without a political centre. On 29 May 1918, the newly proclaimed Azerbaijan Democratic Republic, under pressure from the great powers, was forced to give the Armenians the ancient Azerbaijani city of Iravan with adjacent territory of approximately 9,500 sq. km. By the way, the current territory of Armenia is more than 29,000 sq. km. The question is at whose expense? So, the modern Armenian state was created on this territory of Northern Azerbaijan which was handed over to the Armenians and which had previously belonged to the Iravan Khanate. The chairman of the ADR Cabinet of Ministers, Fatali Khan Khoyski, assumed that this would end the territorial claims of the Armenians. But he was profoundly mistaken. After the fall of the ADR, he was not fated to see how the expansionist policies of

58 Полное собрание законов Российской империи (ПСЗРИ). Собрание второе, т. III, 1828. Санкт-Петербург: СПб, 1830; Акты Кавказской Археографической Комиссии, т. VII, док. 437, Тифлис, 1878, стр. 487. 62 Ramiz Mehdiyev

Armenia developed further, for on 19 June 1920, he was killed in Tbilisi by Armenian Dashnaktsakan terrorists Aram Yerkanyan and Misako Kirakosyan as part of Operation Nemesis, carried out by Dashnaktsutyun to eliminate the leaders of the Ottoman Empire and the Azerbaijan Democratic Republic. All these are historical facts based on sound archive materials and accounts by contemporaries and historians - both neutral and Armenian. How can anyone ignore or, even worse, reject them, calling them “Azerbaijani fraud”? Maybe it was “Azerbaijanis”, not A. Mikoyan, who wrote to Lenin in 1919: “The Dashnaks, agents of the Armenian government, are seeking Karabakh’s incorporation into Armenia. But for the population of Karabakh, that would mean loss of livelihood in Baku and attachment to Erivan, with which they have never been connected in anything. The Armenian peasants decided to join Azerbaijan at the fifth congress.”59 Didn’t the Armenians themselves (e.g. A.M. Nazaretyan) vote at the plenary session of the Caucasian Bureau in July 1921 for keeping Karabakh part of Azerbaijan? Didn’t the leaders of the Karabakh Armenians (e.g. Sero Manutsyan) welcome this decision, noting: “The act of self-government within Azerbaijan was met with complete unanimity by the Armenian peasants.” Despite the publication of archive documents, which say that Karabakh remained within Azerbaijan in 1921, Armenia’s current leaders

59 Центральный партийный архив Института марксизма- ленинизма (ЦПА ИМЛ), ф. 461, оп. 1, ед.хр.4525, л. 1. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 63 continue to promote around the whole world their myth that Stalin “separated” Karabakh from Armenia and “transferred” it to Azerbaijan, in the hope that they can mislead the international community and appeal for sympathy. Meanwhile, Stalin and Chicherin were in favour of handing over Karabakh to Armenia. The autonomous region in Nagorno-Karabakh was an artificial entity whose borders had been drawn arbitrarily by merging locally situated Azerbaijani villages with the already prevailing Armenian population. And matters came to the point of absurdity here. According to the 16 September 1923 decree of the Presidium of the CC ACP (b), Karabakh was visited by a commission which included I. Dovlatov, M. Bagirov and E. Khanbudagov to investigate the situation in the region. Later, recording the results of the investigation, M.D. Bagirov wrote to the CC ACP (b) in a memorandum dated 8 October 1923: “In the area of Khankandi, Shusha and Abdalar there are several Muslim villages: Halfali, Zarisli, Musulmanlar and others, with a population of up to 8,000. It is much easier to govern them from Abdalar rather than from Khankandi. Just because among these Muslim villages is the village of Qaladarasi with a population of about 1,150 Armenians, the entire area was attached to Khankandi for some reason, plus Shusha with a population of about 10,000 Muslims. In the Javanshir county, among three dozen Muslim villages there is one Armenian village which, for some reason, was 64 Ramiz Mehdiyev

attached to Khankandi, bypassing Muslim villages.”60 As seen from the commission’s report, the Armenians, who constantly complained about a “lack of land”, were even given the territory of Muslim cemeteries. At the time of its formation, the Autonomous Region of Nagorno-Karabakh had an area of 4,160.5 sq. km.61 In just over two years (1923-1925), 16,000 dessiatinas of land from the Land Fund of the Azerbaijan SSR were handed over to the ARNK.62 The territory of the ARNK expanded continuously and, as of 1 January 1933, it covered 4,431.7 sq. km.63 Under the Soviets, Armenia was given large tracts of land from the Azerbaijan SSR. Soon after the establishment of Soviet rule in Armenia in December 1920, it was given Zangezur. Then, two years later, “Armenian” Zangezur was given additional land. A note dated 22 October 1922, prepared by the People’s Commissariat of Agriculture of the Azerbaijan SSR, stated: “The whole territory of the Azerbaijan SSR comprised 7,989,105 dessiatinas. Of this total area: a) 379,984 dessiatinas were handed over to Armenia

60 Архив политических документов при Управлении делами Президента Азербайджанской Республики (АПДУДПАР), ф.1, оп.74, д.136, сс. 4-8. 61 Азербайджанская сельскохозяйственная перепись 1921 г. Итоги по сельским обществам во вновь образованных уездах АССР, Нагорного Карабаха и по тем (основным) уездам, в которых произошли изменения границ. Т. III. Вып. XVII. Баку: АзЦСУ, 1924, стр. 9. 62 К истории образования Нагорно-Карабахской Автономной Области Азербайджанской ССР 1918–1925. Документы и материалы. Баку: Азернешр, 1989, стр. 295. 63 Социалистическое строительство АССР. Статистический сборник. Баку: Союзоргучет, 1935, стр. 9. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 65 from the Qazakh county, and b) 405,000 dessiatinas of land from the former Zangezur county were handed over to Armenia.”64 A report by the land department of the People’s Commissariat of Agriculture for 1920-1923 says: “Part of the summer pastures, with an area of 150,000 dessiatinas, which was previously within the boundaries of Zangezur, Javanshir and Qazakh counties and belonged to Azerbaijan, entered into a zone disputed between the two republics following its handover to Armenia, which is why indigenous users of these pastures - Azerbaijani cattle-breeders experience major inconveniences as they move.”65 On 18 February 1929, Armenia was given the last piece of historically Azerbaijani Zangezur - its southern tip, overlooking the border with Iran. According to the 18 February 1929 resolution of the Transcaucasian CEC, it was given the territory of lowland Karabakh - the villages of Nuvadi, Eynadzor and Tugut in Jabrayil County of the Azerbaijan SSR66, the village of Karkivan in Ordubad County and part of the lands of the village of Kilid67, after which the Meghri county of the Armenian SSR, which did not exist before, was artificially created in the new

64 Государственный Архив Азербайджанской Республики (ГААР), (State Archive of the Republic of Azerbaijan), ф.28, оп.1, д.155, сс. 19-20. 65 Государственный Архив Азербайджанской Республики (ГААР), ф.2502, оп.1, д.20, лл. 56–57. 66 Государственный Архив Азербайджанской Республики (ГААР), ф.2502, оп.1, д.26, л. 98 об. 67 Государственный Архив Азербайджанской Республики (ГААР), ф.2502, оп.2, д.26, л. 99. 66 Ramiz Mehdiyev

“Armenian” lands with an Azerbaijani population. Thus, the separation of Nakhichevan from the rest of Azerbaijan was completed and an artificial geographical wedge created within the Turkic world. According to the same resolution, Armenia was given other villages in Nakhichevan: Qurdqulaq, Qoradiz, Khachik Agbin, Aghach, Almali, Dagalmali, Itqiran and Sultanbay. Thus, by 1933 the territory of the Nakhichevan autonomy had shrunk from the original 5,988 sq. km68, defined by the Treaty of Kars, to 5,329.6 sq. km.69 Armenia is not even ashamed of denying facts from its most recent history, as witnessed by generations living today, to distort history and to switch cause and effect. For example, Armenians talk everywhere about pogroms in Sumqayit, Kirovabad and Baku, but prefer to keep quiet that they were behind the pogroms and massacres in Gafan, Meghri Asgaran and Gukark, during which far more Armenian citizens of Azerbaijani nationality suffered than Armenians in Azerbaijani cities. Despite overwhelming evidence and testimony by witnesses and victims reflected in the materials of the Soviet Prosecutor’s Office, Armenia prefers not to mention (and sometimes even completely denies it and calls it a “fiction”) the participation of Armenians themselves in the killings

68 Аzərbaycan Xalq Cümhuriyyəti Ensiklopediyası. II cild. Bakı: Lider, 2005, s. 250. 69 Социалистическое строительство АССР. Статистический сборник. Баку: Союзоргучет, 1935, стр. 9. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 67 of their compatriots in Sumqayit and other cities. Did even one Azerbaijani take part in the pogroms against his compatriots in Gukark and other regions of Armenia like the Sumqayit murderer E. Grigoryan? Was there even one resident of Armenia who spirited an Azerbaijani away and saved his neighbour’s life? Erecting an obelisk in memory of six Yugoslav rescuers killed in a plane crash, Armenia did not even express (at least for the sake of common decency) verbal condolences to the families of 79 Azerbaijani rescuers who rushed to the earthquake disaster zone in 1988 and were killed due to unclear and conflicting commands by Armenian air traffic controllers, whose actions were not investigated. Attempts to separate the former Nagorno- Karabakh Autonomous Region from Azerbaijan in the final years of the USSR were one-sided, contrary to several articles of the Constitution of the USSR and in violation of several provisions of the 3 April 1990 Soviet law “On the procedure for resolving issues related to the secession of a republic from the USSR”. Therefore, all these efforts by the separatists had no legal force from the moment they were made. With the demise of the , 15 independent states formed in its place; they were recognized by the international community and admitted to the UN within their previous borders. A member of the UN Sub-Commission on Human Rights A. Eide said, “... Even in these complicated cases, there has been a broad 68 Ramiz Mehdiyev

consensus within the United Nations that the borders of the union Republics, such as in the former USSR and in former Yugoslavia, should be drawn not on the basis of ethnic habitats but should follow the principle of uti possidetis juris, which has been interpreted to mean that the new borders should be those which previously existed as the borders of the union Republics of the federation.70 PACE rapporteur D. Atkinson clearly stated in his report of 29 November 2004 that “a substantial part of the territory of Azerbaijan is still occupied by Armenian forces”. He stressed that “the borders of Azerbaijan, whose territory included the Nagorno Karabakh region, were recognized by the international community at the time when the country was recognized as an independent state in 1991.”71 The political history of the Armenians provides sufficient grounds to say that the national consciousness of the Armenians, by the efforts of their politicians and ideologists, is permeated with Turkophobia and hatred of everything Azerbaijani and Turkic. They do not even hide the fact that the starting point of this flawed Armenian ideology, which supports the existence of the Armenian state, includes such ideological and political directives as

70 Eide, Asbjørn. «Territorial integrity of States, minority protection and guarantees for autonomy arrangements: approaches and roles of the Un- tied Nations.» Local self-government, territorial integrity and protection of minorities. Lausanne: Council of Publishing, 1996, p. 282. 71 Atkinson, David. “The conflict over the Nagorno-Karabakh region dealt with by the OSCE Minsk Conference.” Council of Europe. November 29, 2004. http://assembly.coe.int/Main.asp?link=/Documents/Working- Docs/Doc04/EDOC10364.htm (accessed October 20, 2010). THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 69

“the 1915 genocide” and “the annexation of Karabakh and Javakhk” and other territories. In order to realize these absurd ideas, their world outlook justifies the most sophisticated crimes of Armenian terrorists and separatists. Armenia hopes that it will be able to annex Nagorno Karabakh by ineptly forging history and “proving” to the international organizations that it is supposedly ancient Armenian land. Serzh Sargsyan and Armenian “intellectuals” from the laboratories of historical falsification should have recognised long ago that the historical process is moving in a progressive direction, not backwards, while the fact that Nagorno-Karabakh, or Artsakh under its ancient name, is an ancient Albanian land has been proved by Armenian historians themselves. For example, S.T. Yeremyan wrote: “A huge number of Christian monuments, many of which belong to the pre-Arabic period, have survived in the Armenianized part of ancient Albania, in the ancient Albanian regions of Artsakh and Utik, where a predominantly Armenian population currently lives.”72 But what surprises us is the audacity of falsifiers and politicians of the same ilk who lie in cavalier fashion and try to win over some parts of the world community. By virtue of his position, Serzh Sargsyan should not play with the fate of the Armenian people. After all, no-one else has ever managed to escape the wrath of their

72 Очерки истории СССР (III-IХ вв.). Москва: АН СССР, 1958, стр. 326. 70 Ramiz Mehdiyev

compatriots for their crimes. Isn’t it time to recognise that in the present world, borders are not established on the basis of myths and ancient chronicles and do not change because of the presence of monasteries in some area or a national minority’s residence there? Otherwise, the political map of the world would look different today (e.g., Armenia would have to lose its independence again and return to the revived Roman Empire, while the Armenians themselves would have to return to Phrygia), the UN would be engaged in collecting and studying archaeological data and manuscripts rather than drawing up its Charter, while the Security Council would become a place for debate between historians. Armenia’s leaders should realize that in today’s world, territorial issues are resolved on the basis of international law rather than in a historical context based on the principle of “who originally lived where and who migrated where”, and quickly extricate themselves and their society from such provincial thinking. Distorting history and destroying monuments, even if done successfully, will not help them to justify the seizure of territory from other states. Forcible changing of borders always leads to war. A political leader must protect his people from war, not push his people into war. Nations’ right to self-determination, which Azerbaijan supports, does not imply permissiveness and the right to change borders as you wish. The manner in which Armenia interprets this law THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 71 is unacceptable. Otherwise, there would be no national minorities in the world today, because all of them, even the smallest, would use the right to self-determination, declare themselves independent members of the world community and ask for international recognition. Obviously, fears based on such a primitive interpretation of this principle forced the Armenian authorities to implement a planned expulsion of Azerbaijanis from their ancestral lands in the former Iravan Khanate, turn Armenia into a mono- ethnic state and then conduct ethnic cleansing in the occupied part of Azerbaijani territory. Armenia will have to accept the fact that the self-determination of national minorities, which is the status of the Armenian population of Nagorno-Karabakh, is only possible under international law, whose principles are enshrined in numerous conventions and documents, with which Armenia is undoubtedly familiar. The legal basis for the settlement of the Armenian-Azerbaijani Nagorno-Karabakh conflict is the Helsinki Final Act of 1975, in which the right to self-determination is outlined within the territorial integrity of states. Nagorno-Karabakh has been, and will remain, part of Azerbaijan. As such, it is recognized by a number of authoritative international organizations, including the UN, OSCE, Council of Europe, European Parliament, OIC, NATO, GUAM and the parliaments 72 Ramiz Mehdiyev

and heads of many states. As part of Azerbaijan, it is recognized by the co-chairs of the OSCE Minsk Group who use the historical name of Khankandi, along with the Armenian name, in their statements, who conduct meetings not only with the de facto leaders of the Armenian community, but also with the leaders of the Azerbaijani community of Nagorno- Karabakh and who describe their visits to the region from Azerbaijani territory not as “crossing the border, but as crossing the contact line between troops”. In UN Security Council resolutions, Nagorno-Karabakh appears as “the Nagorno-Karabakh region of Azerbaijan”. Similar formulations can also be found in the documents of other international organizations. If Armenia has not learned to read between the lines and notice these details, they should at least address documents where it is stated openly and without subtle hints, in order to understand that the world community does not support them. Only in speeches by Armenian leaders, can one hear the name “Nagorno Karabakh Republic”. Despite the isolation, they continue to feed themselves and their citizens with the illusion that the world community supports their “aspirations”. Nobody has recognized the puppet pseudo-republic created on the occupied territory. Recognition by Armenia, as the leaders of this country sometimes threaten, will not add legitimacy to this illegal entity and will further exacerbate the position of Armenia itself. Instead of THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 73 understanding the reality, Serzh Sargsyan has placed himself in an unenviable position with his speech in Goris and given his visitors the wrong advice. It is not difficult to understand that the severity of the consequences of these mistakes will be felt by future generations in Armenia. 74 Ramiz Mehdiyev

BIBLIOGRAPHY

1. Abbott, Keith E. «Extracts from a Memorandum on the Country of Azerbaijan.» Proceedings of the Royal Geographical Society of London, Vol. 8, No. 6, 1863-1864: p. 275-279.

2. Adshead, Samuel Adrian Miles. China in World History. London: Macmillan, 2000.

3. Atkinson, David. «The conflict over the Nagorno-Karabakh region dealt with by the OSCE Minsk Conference.» Council of Europe. November 29, 2004. http://assembly.coe.int/Main. asp?link=/Documents/WorkingDocs/Doc04/EDOC10364.htm (accessed October 20, 2010).

4. Bournoutian, George A. «The Ethnic Composition and the Socio-Economic Condition of Eastern Armenia in the First Half of the Nineteenth Century.» In Transcaucasia, Nationalism and Social Change: Essays in the History of Armenia, Azerbaijan, and Georgia, создатель Ronald Grigor Suny, 77-80. Ann Harbor : University of Michigan Press, 1996.

5. Cheetham, Samuel. A History of the Christian Church during the First Six Centuries. New York: Macmillan and Co., 1905.

6. Cornell, Svante. Small Nations and Great Powers: A study of Ethnopolitical Conflict in the Caucasus. Surrey: Curzon Press, 2001.

7. Dowsett, Charles. J. F. «The Albanian Chronicle of Mxit'ar Gos.» Bulletin of the School of Oriental and African Studies, University of London, Vol. 21, No. 1/3, 1958: 475.

8. Eide, Asbjørn. «Territorial integrity of States, minority protection and guarantees for autonomy arrangements: approaches and roles of the Untied Nations.» Local self-government, territorial integrity and protection of minorities. Lausanne: Council of Europe Publishing, 1996. 282.

9. Harnack, Adolph von. The Expansion of Christianity in the First Three Centuries. London: Williams & Norgate, 1905. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 75

10. Lockyer, Herbert. All the Postles of the Bible. Grand Rapids: Zondervan, 1988.

11. Minorsky, Vladimir. «Caucasica IV .» Bulletin of the School of Oriental and African Studies, University of London, Vol. 15, No. 3., 1953: p. 504.

12. Pastermadjian, Herand. Histoire de l'Armenie . Paris (1st edn, 1949, 2nd edn, 1964), 1949.

13. Shahid, Irfan. Rome and the Arabs: A Prolegomenon to the Study of Byzantium and the Arabs. Washington D.C.: Dumbarton Oaks, 1984.

14. Strabo. Geographica, XI, XIV.

15. Suni, Ronald G. «What Happened in Soviet Armenia?» Middle East Report, No. 153, Islam and the State, July - August, 1988: 37.

16. Suny, Ronald G. Looking Toward Ararat: Armenia in Modern History. Indianapolis: Indiana University Press, 1993.

17. Waal, Thomas de. Black Garden: Armenia and Azerbaijan through peace and war. New York: NYU Press, 2003.

18. Аzərbaycan Xalq Cümhuriyyəti Ensiklopediyası. II cild. Bakı: Lider, 2005.

19. Агаян, Цатур П. А.Бакиханов. Баку: АН Азерб. ССР, 1948.

20. Азербайджанская сельскохозяйственная перепись 1921 г. Итоги по сельским обществам во вновь образованных уездах АССР, Нагорного Карабаха и по тем (основным) уездам, в которых произошли изменения границ. Т. III. Вып. XVII. Баку: АзЦСУ, 1924.

21. Акты Кавказской Археографической Комиссии, т. IV. Изданъ под редакциею председателя комиссии дсс. А.Д.Берже, док. 37. Тифлис: Типография главного управления наместника Кавказского, 1870. 76 Ramiz Mehdiyev

22. Акты Кавказской Археографической Комиссии, т. VII, док. 437, с. 487. Тифлис, 1878.

23. Акты Кавказской Археографической Комиссии, т. VII, док. 829. Тифлис, 1878.

24. Алиев, Играр. Нагорный Карабах: История. Факты. События. Баку: Элм, 1989.

25. “Армения: бедная родственница Закавказья или прекрасная незнакомка инвестору?” Биржевой Лидер. October 24, 2010. http://profi-forex.org/news/entry1008057044.html (accessed September 30, 2010).

26. Архив политических документов при Управлении делами Президента Азербайджанской Республики (АПДУДПАР), ф.1, оп.74, д.136.

27. Велиханова, Наиля М. «Изменение исторической географии Азербайджана в результате арабского завоевания.» In Историческая география Азербайджана, 53, 58. Баку: Элм, 1987.

28. Геродот. История в девяти книгах. Ленинград: Наука, 1972.

29. Глинка, Сергей Н. Описание переселения армян аддербиджанских в пределы России, с кратким предварительным изложением исторических времен Армении. Москва, 1831.

30. Государственный Aрхив Азербайджанской Республики (ГААР) (State Archive of the Republic of Azerbaijan), ф.2502, оп.1, д.20, лл. 56–57.

31. Государственный Архив Азербайджанской Республики (ГААР), ф.2502, оп.1, д.26, л. 98 об.

32. Государственный Архив Азербайджанской Республики (ГААР), ф.2502, оп.2, д.26, л. 99. THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 77

33. Государственный Архив Азербайджанской Республики (ГААР), ф.28, оп.1, д.155.

34. Александр, Грибоедов С. «Записка о переселении армян из Персии в наши области.» Фундаментальная электронная библиотека «Русская литература и фольклор». http://feb- web.ru/feb/griboed/texts/piks3/3_4_v3.htm (accessed October 30, 2010).

35. Джаукян, Геворк Б. Общее и армянское языкознание. Ереван: АН Арм. ССР, 1978.

36. Дьяконов, Игорь М. «К преистории армянского языка (о фактах, свидетельствах и логике).» Историко-филологический журнал Но.4, 1983: 166.

37. История армянского народа с древнейших времен до наших дней. П/р проф. М.Нерсисяна. Ереван: АН Арм.ССР, 1980.

38. К истории образования Нагорно-Карабахской Автономной Области Азербайджанской ССР 1918–1925. Документы и материалы. Баку: Азернешр, 1989.

39. Каланкатуйский, Моисей. История агван. Санкт- Петербург: СПб., 1861.

40. Ковалевский, Павел И. Завоевание Кавказа Россией (Исторический очерк), (без выходных данных). Санкт- Петербург: СПб., 1911.

41. Крымский, Агафангел Е. «Страницы из истории Северного или Кавказского Азербайджана (Кавказская Албания).» In Сборник статей в честь Е.Ф.Ольденбурга. К 50-летию научно-общественной деятельности., стр. 289–290. Москва, 1934.

42. Крымский, Агафангел Е. “Страницы из истории Северного или Кавказского Азербайджана (Классической Албании).” In Памяти академика Н.Я.Марра (1864-1934). Москва, 1938.

43. Меликишвили, Георгий А. К истории древней Грузии. Тбилиси: АН Груз. ССР, 1959. 78 Ramiz Mehdiyev

44. “Миграция в Армении: минусов больше, чем плюсов.” Радио Организации Объединенных Наций. May 14, 2010. http://www.unmultimedia.org/radio/russian/detail/69756.html (accessed September 20, 2010).

45. Орбели, Иосиф. «Гасан-Джалал – князь Хаченский.» In Избранные труды, by Иосиф Орбели, стр. 146. Ереван: АН Арм.ССР, 1993.

46. —. Избранные труды. Ереван: АН Арм.ССР, 1963.

47. Очерки истории СССР (III-IХ вв.). Москва: АН СССР, 1958.

48. Персидские документы Матенадарана (указы, сост. А.Д.Папазян). Вып. I (XV–XVII вв.). Ереван, 1956.

49. Персидские документы Матенадарана (указы, сост. А.Д.Папазян). Вып.II (1601–1650 гг.). Ереван, 1959.

50. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗРИ). Собрание второе, т. III, 1828. Санкт-Петербург: СПб, 1830.

51. Социалистическое строительство АССР. Статистический сборник. Баку: Союзоргучет, 1935.

52. Тер-Нерсесян, Сирарпи. Армения: Быт, религия, культура. Москва: Центрполиграф, 2008.

53. «Трактат между Карабахским ханом и Российской Империей о переходе ханства под власть России от 14 мая 1805 года.» azeri.ru. http://azeri.ru/az/karabakh/412/ (accessed August 16, 2010).

54. Флавий, Арриан. Поход Александра. Москва: АМН СССР, 1962.

55. Хоренаци, Мовсес. История Армении. Москва, 1858.

56. —. “История Армении, книга 2, глава 8 (Назначение второго (лица) в государстве из потомков Аждахака, царя маров), Ереван: Айастан, 1990.” Библиотека «Вехи». http:// www.vehi.net/istoriya/armenia/khorenaci/02.html (accessed October 30, 2010). THE HISTORY OF OCCUPIED NAGORNO-KARABAKH AND THE BATTLE FOR JUSTICE 79

57. —. «История Армении, книга 3, глава 3 (Кончина святого Григориса от рук варваров). Ереван: Айастан, 1990.» Библиотека «Вехи». http://www.vehi.net/istoriya/armenia/ khorenaci/03.html (accessed October 30, 2010).

58. Центральный партийный архив Института марксизма- ленинизма (ЦПА ИМЛ), ф. 461, оп. 1, ед.хр.4525, л. 1.

59. Шавров, Николай И. Новая угроза русскому делу в Закавказье: предстоящая распродажа Мугани инородцам. Санкт-Петербург: СПб, 1911.

60. Шаумян, Степан Г. Избранные произведения. Т.2. Москва: Политиздат, 1978.

61. Этническая одонтология СССР. Москва: Наука, 1979.

62. Яков Я. Рогинский, Григорий М. Левин. Антропология, 2 изд. Москва: Высшая школа, 1963. Раміз Мехтієв

ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ

(англійською мовою)

В авторській редакції

Художнє оформлення обкладинки, макет і комп’ютерна верстка: Є. Нестеренко

Підписано до друку 12.05.2012 р. Формат 60 х 84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура «Times New Roman». Обл.-вид. арк. 4,97. Ум.-друк. арк. 9,24. Наклад 1000 прим. Зам. № 1165.

Видавничий дім Дмитра Бураго Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК № 2212 від 13.06.2005 р. Раміз Мехтієв Дійсний член Національної Академії Наук Азербайджану

ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ

КИЇВ – 2012 УДК 94(479.24) ББК 63.3(5Азе) М 55 Переклад з англійської: Камал Ахундов Редактор: Віра Біннатова

Раміз Мехтієв М 55 ҐОРІС–2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ / Раміз Мехтієв ; за ред. В. Біннатова ; пер. з англ. К. Ахундов. – K.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. – 80 с. + іл.

ISBN: 978-966-489-132-2 (англ.) ISBN: 978-966-489-133-9 (укр.)

В цій книзі, що видається, дійсний член Національ- ної Академії Наук Азербайджану, вчений філософ Раміз Мехтієв на основі наукових аргументів викриває спроби вірменських лідерів сфальсифікувати історію, ввести між- народну громадськість в оману новою брехнею й вигадка- ми, на історичних фактах доводить, що вірменська держава створена на споконвічних азербайджанських землях. В книзі академік на основі наукових аргументів дає ва- гому відповідь новим «дослідженням» вірменських ідеоло- гів, доводить необґрунтованість цих «ідей» і «досліджень». Книга, у якій також опубліковані прадавні й сучасні карти Азербайджану, становить інтерес для істориків, по- літологів, фахівців з міжнародних питань і широкого кола читачів. УДК 94(479.24) ББК 63.3(5Азе)

ISBN: 978-966-489-132-2 (англ.) ISBN: 978-966-489-133-9 (укр.) © Мехтієв Раміз, 2012 © Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012 ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 83

Мехтієв Раміз Енвер оглу народився 17 квітня 1938 року в місті Баку. В 1957 році закінчив Бакинську морехідну школу. В 1961-1966 роках навчався на історичному факультеті Азербайджанського державного уні- верситету. В 1965 році, будучи студентом 5-го курсу, був запрошений на роботу до Центрально- го комітету Ленінського Комуністичного Союзу Молоді Азербайджану, де працював на посаді ін- структора відділу студентів вищих навчальних закладів (1965-1967). В 1967-1968 роках працював другим секрета- рем Нахчиванського обласного комітету комсо- молу. ПРО АВТОРА ПРО В 1968 році вступив до аспірантури факуль- тету філософії Московського державного уні- верситету імені М.В.Ломоносова. Захистивши в травні 1972 року дисертацію, отримав вчений ступінь кандидата філософських наук. З 1972 року по 1974 рік працював в Азербайджанському державному університеті спочатку викладачем, а потім старшим викладачем. З травня 1974 року по 1976 рік працював на посаді лектора Відділу пропаганди й агітації Цен- трального комітету Комуністичної партії Азер- байджану, а з 1976 року по 1978 рік – заступника завідувача Відділу науки й освіти. 84 Раміз Мехтієв

В 1978 – 1980 роках працював на посаді першо- го секретаря районного комітету Комуністичної партії Азербайджану району імені 26 бакинських комісарів (нині Сабаїльский район). З червня 1980 року був завідувачем Відділу на- уки й освіти Центрального комітету Комуніс- тичної партії Азербайджану, в 1981-1983 роках – Відділу організаційно-партійної роботи, в 1983- 1988 роках був секретарем ЦК КП Азербайджану, курирував питання ідеології, освіти, науки, куль- тури та міжнародних зв’язків. За позицію, зайняту в питанні нагірно-кара- баського конфлікту, на пленумі Центрального Комітету Комуністичної партії Азербайджану від 31 травня 1988 року, був звільнений з цієї по- сади за наполегливою вимогою Абдурахмана Ве-

ПРО АВТОРА ПРО зирова. У червні 1988 року був призначений завідува- чем відділу Інституту суспільно-політичних до- сліджень і інформації Академії Наук Азербайджа- ну. В 1993 році захистив докторську дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філо- софських наук. У лютому 1994 року був призначений завід- увачем відділу Виконавчого апарату Президента Азербайджанської Республіки. З лютого 1995 року працює на посаді керівника Виконавчого апарату (на даний час – Адміністра- ції) Президента Азербайджанської Республіки. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 85

В 1980-1990 роках був депутатом Верховної Ради Азербайджанської РСР, а в 1995-2000 роках – депутатом Міллі Меджлісу Азербайджанської Республіки. Нагороджений двома орденами «Трудового Червоного Прапора», а в 2008 році – орденом «Іс- тиглал». З 1999 року є завідувачем кафедри державної служби й кадрової політики Академії державного керування при Президентові Азербайджанської Республіки. В 2007 році був обраний дійсним членом Націо- нальної Академії Наук Азербайджану. Є автором численних книг і наукових статей в області соціально-політичних проблем, а та- кож пов’язаних з розвитком сучасної Азербай-

джанської держави й суспільства. АВТОРА ПРО Одружений. Дружина – доктор наук, профе- сор, завідувачка кафедри обчислювальної мате- матики Бакинського Державного Університету. Має сина, доньку та п’ятеро онуків. 86 Раміз Мехтієв

ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ

16 жовтня 2010 року ми стали свідками черго- вого спектаклю на сцені вірменського театру аб- сурду. Цього разу він був поставлений не на сцені театру в Єревані, а в місті Ґоріс, Серж Саргсян, у якому головною діючою осо- легітимність бою був не який-небудь пере- президентства якого січний артист, а сам президент ставиться під сумнів Вірменії Серж Саргсян – так, той навіть самим самий, один з головних органі- вірменським заторів Ходжалинского геноци- суспільством, ду в лютому 1992 року й етніч- з підмостків гориського них чисток, здійснених проти театру дозволив собі ряд азербайджанського населення різких заяв, які, скоріше, Нагірного Карабаху та приле- відбивають рівень його глих до нього земель. Надяг- особистої внутрішньої нувши цього разу тогу акаде- культури й освіченості, міка, він вирішив з театральної ніж образ політичного сцени здивувати увесь вчений лідера, якого заслуговує світ «новими» відкриттями в вірменське суспільство. історичній науці. Одним з «ше- деврів» його виступу перед журналістами вірменської діа- спори була думка про те, що якась велика наукова група «генетиків і лінгвістів, в якій немає жодного ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 87

вірмена, здійснила складне й тривале досліджен- ня. За останніми результатами вірменська мова має історію, щонайменше, вісім тисяч років. Це означає, що ми як нація існуємо, як мінімум, вісім тисяч років». Треба визнати, що з часів лисенков- ських гонінь на генетику світова наука не збагачу- валася таким сенсаційним відкриттям, як здатність генетики встановити вік тієї або іншої мови. Як не намагався цей вчений чоловік, йому не вдалося додати серйозності цій «новій» п’єсі й схо- вати брутальність фарсу. Однак, увійшовши в раж, Серж Саргсян, легітимність президентства якого ставиться під сумнів навіть самим вірменським суспільством, з підмостків гориського театру до- зволив собі ряд різких заяв, які, скоріше, відбива- ють рівень його особистої внутрішньої культури й освіченості, ніж образ політичного лідера, якого заслуговує вірменське суспільство. Вірменський народ, який жив пліч-о-пліч із азербайджанським протягом століть і якому призначено й далі з ним сусідити, безсумнівно, гідний кращого керівника, який не став би допускати публічних випадів на рівні провінційного обивателя й виставляти на посміховище не тільки самого себе, але й суспіль- ство, яке він, нажаль для багатьох порядних гро- мадян, представляє. Запросивши до Вірменії журналістів з числа діаспори, Серж Саргсян, замість того, щоб скорис- татися нагодою та закликати їх до об’єктивного й неупередженого висвітлення процесів, що від- 88 Раміз Мехтієв

Крім безглуздої війни, тисяч загублених життів, мільйонів біженців, розрухи, великих мінних полів замість оброблюваних, військових витрат замість соціальних, вони не досягли нічого – Нагірний Карабах так і не вдалося приєднати до Вірменії й ніколи не вдасться. Ні 20 років тому , ні сьогодні, ні через 100 років. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 89

буваються в регіоні, підійшов до зустрічі згідно вузькості свого мислення й дав тим, що зібралися свій «президентський» наказ: перекрутити до не- впізнанності історичні факти, переписати на озву- чений ним лад історію, ігнорувати наукові дже- рела, а замість них спиратися на запропоновані ним міфи та домисли. У здоровому академічному середовищі керівник держави, звичайно, не втру- чається в науково-дослідний процес, а створює вченим умови для вивчення актуальних проблем з наступною публікацією й широким обговорен- ням результатів, отриманих на основі професій- ного, всебічного, неупередженого й, що особливо важливо, критичного аналізу всього комплексу тих першоджерел, що є в наявності, без виділення із загальної маси одних і ігнорування інших. Але в самій Вірменії, керівникам якої, схоже, не відомий прийнятий в усьому світі науковий підхід і культура дослідницької роботи, радять гостям, які приїхали до країни, серед яких, можливо, були присутні й справжні професіонали своєї справи, застосувати зовсім інші методи, які в науковому середовищі лунають смішно, а з вуст глави держави – й зовсім ганебно. Посилаючи месседж, скоріше, зовнішньому сві- ту, ніж аудиторії, що зібралася, глава вірменської держави без тіні зніяковілості повідомив присут- нім, що підсумки дослідження взагалі вже готові, і вся робота вчених тепер повинна бути спрямо- вана не на пошук істини (вона вже знайдена!), а 90 Раміз Мехтієв

лише на підтвердження заздалегідь заготовлених ним і його командою пропагандистських гасел, на- віть якщо проти них і свідчать численні факти й документи. У країні, де нормою вважається підпо- рядкування науки політичним цілям (а то й зовсім міфам), стають можливими заяви з вуст глави дер- жави, на зразок тих, які пролунали днями в Горісі. Сімдесят років тому схожі «цінні» директиви про винятковість арійської раси давалися німець- ким вченим і лідерами третього рейху. До чого призвели розмови про перевагу однієї нації над іншими, стародавність і чистокровність одних та прийдешність і змішаність інших, усім добре ві- домо. Викликає жаль, що керівники сьогоднішньої Вірменії, які ведуть свій народ приблизно в тому ж катастрофічному напрямку, не засвоїли уроків недавньої історії. В той час, коли триває переговорний процес про мирне урегулювання вірменсько- азербай- джанського, нагірно-карабаського конфлікту, й усі терпляче чекають від винуватця конфлікту – Вірменії – прийняття заснованих на положеннях Хельсинського Акту 1975 року оновлених Ма- дридських принципів, у той час, коли міжнародні організації й парламенти провідних країн одна за одною ухвалюють резолюції, що підтверджують територіальну цілісність Азербайджану, прина- лежність Нагірного Карабаху Азербайджану, не- припустимість самовільної інтерпретації принципу самовизначення націй, необхідність звільнення Ві- ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 91

рменією окупованих територій і повернення зму- шених переселенців у свої будинки, Серж Саргсян, «не помічаючи» всі ці документи й ігноруючи по- зицію міжнародної спільноти, радить своїм гос- тям з діаспори направити зусилля на «становлен- ня, зміцнення, розвиток і міжнародне визнання другої вірменської держави – Нагірно-Карабаської Республіки». Замість того, щоб озирнутися навко- ло, усвідомити свою міжнарод- ну самотність і почати витягати Вірменія сьогодні цвях з неправильної дошки, пре- повністю ізольована, зидент Вірменії закликає журна- транспортні шляхи лістів, навпаки, забити цей цвях й трубопроводи до кінця, не розуміючи, що біль обходять її стороною, від виправлення помилки буде у неї немає виходу до в майбутньому сильнішим, ніж моря, більша частина її зараз. Чим далі вганяє Вірменія кордону закрита, і замок саму себе в глухий кут, тим до- буде продовжувати й вше й сутужніше буде їй з нього далі висіти на двох із чотирьох її кордонів. В вибратися. І відповідальність за якій ще іншій країні 85% це нестимуть керівники дер- кордонів зачинені з її жави. власної ж вини? Про яке міжнародне визна- ння «другої вірменської держа- ви» (а потім і третьої, четвертої...) може йти мова і якими брехли- вими надіями годують своїх співвітчизників керів- ники Вірменії, якщо міжнародна спільнота за до- помогою численних резолюцій уже однозначно дала зрозуміти, що цього ніколи не відбудеться! 92 Раміз Мехтієв

На що сподівається вірменське керівництво? На диво? Або, може, на рекордну впертість, перед якою, як вони сподіваються, не встоять ні Азер- байджан, ані світова спільнота? Чи не час позбу- тися цієї ілюзії? На тлі зростання Якщо авантюристи 1980- міжнародного авторитету, х рр., які виводили своїх не- економічного й військового свідомих співвітчизників на зміцнення Азербайджану вулиці й площі Єревану й Вірменія намагається Ханкенді, не могли тоді усві- сховатися за спиною домити приреченість і без- військового блоку, усі перспективність утопії «миа- члени якого, крім Вірменії, цума», то чи не час керівни- є дружніми Азербайджану кам Вірменії усвідомити цю країнами й розуміють трагічну помилку сьогодні? загарбницьку сутність Чи замислювалися нинішні Вірменії. лідери країни, так само як і прості вірмени, яким був би сьогодні регіон Південного Кавказу, якби в ті роки псевдопатріоти з комітетів «Крунк» і «Карабах» не втягли свій народ у цю безглузду авантюру? Немає сумнівів, що це був би зразковий регі- он з тісно інтегрованою економікою трьох країн, в якому національність людини не мала б вели- кого значення, і при цьому кожний мав би мож- ливість зберігати свою ідентичність, а народи – розбудовувати свою культуру. А чого, нарешті, досягли ці авантюристи? Крім безглуздої війни, тисяч загублених життів, мільйо- нів біженців, розрухи, великих мінних полів за- ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 93

мість оброблюваних, військових витрат замість соціальних, вони не досягли нічого – Нагірний Карабах так і не вдалося приєднати до Вірменії й ніколи не вдасться. Ні 20 років тому, ні сьогодні, ні через 100 років. Ні напряму, ані через горезвісну «незалежність». Тож чи не час, врешті, зрозуміти цю помилку й дати журналістам з діаспори більш розумні поради?! Під час виступу в Горісі Серж Саргсян обурю- вався тим, що Степана Шаумяна в Азербайджані називають «бандитом». Однак, комуністичний ре- жим, який покровительствував вірменам і ство- рив їм державу, канув в історію. Сьогодні ми вільні в осмисленні подій нашого минулого. У цьому нам допомагають архівні матеріали. Як би не намагався Президент Серж Саргсян прикриватися цитатою з ідеологічних текстів минулого, фактів не уникну- ти. З іменем Степана Шаумяна пов’язана одна з найтрагічніших сторінок історії азербайджансько- го народу XX століття. Виступаючи під прапором більшовицького руху, С. Шаумян фактично персо- ніфікував програму партії «Дашнакцутюн», страте- гічною метою якої було державотворення на зна- чній частині території Азербайджану й Туреччини. Вирішення цього завдання було можливе тільки за рахунок винищування азербайджанського й турецького населення. І цим вожді вірменства не могли не скористатися. С. Шаумян остаточно став на шлях вірменсько- го експансіонізму після того, як 11 січня 1918 року 94 Раміз Мехтієв

був оприлюднений декрет більшовицького уря- ду Росії, в якому підтримувалося «право вірменів окупованої Росією Турецької Вірменії на вільне са- мовизначення аж до повної незалежності». Факт подвійної партійної приналежності С. Шаумяна пояснює те, що під час організації масового ви- нищування азербайджанського населення в бе- резні-квітні 1918 року він використовував зброй- ні загони дашнаків. Згодом С. Шаумян визнавав: «Ми скористалися випадком... і відкрили наступ по всьому фронту, ... у нас були вже збройні сили – близько 6 тисяч людей. В «Дашнакцутюн» було також близько 3-4 тисяч національних частин, які були в нашому розпорядженні. Участь останніх додала частково громадянській війні характер на- ціональної різанини, але уникнути цього не було можливості. Ми йшли свідомо на це. Якби вони ( тобто азербайджанські політичні сили) взяли гору в Баку, місто було б оголошене столицею Азербайджану»1 . В результаті за три дні – з 30 березня по 1 квітня 1918 року – в Баку через національну приналеж- ність більшовицько-дашнацькі війська знищили більш ніж 12 тисяч азербайджанців. Після всього цього, як не вважати С. Шаумяна головним органі- затором геноциду азербайджанців? На зустрічі в Горісі журналістів закликали дово- дити до світової спільноти «правдиву й об’єктивну

1 Шаумян, Степан Г. Вибрані твори. Т.2. Москва: Политиздат, 1978, стр. 246. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 95

інформацію про Арцахе», «активно представляти істину», «не прикрашаючи дійсності». Гарна по-по- рада, не посперечаєшся. Однак щораз, коли який-небудь закордонний телеканал або друко- ване видання висвітлює без прикрас дійсність – зруйновану й спалену вірменськими мародерами Шушу, 7 районів, що прилягають до Нагірного Ка- рабаху, знищені й сплюндровані пам’ятники куль- тури, спустошені селища, відеокадри про звірства, здійснені колишніми колегами Сержа Саргсяна в Ходжали – у Вірменії й діаспорі негайно підніма- ється галас, тому що це не відповідає цілям керів- ництва Вірменії й діаспори. У них під «дійсністю» розуміють тільки один бік медалі. Говорячи про «проблеми Арцаха» і «турботи сьогоднішнього арцахця», під такими вони бачать тільки етнічних вірменів, викресливши майже третину населен- ня краю з числа жителів Нагірного Карабаху. Яка ж буде ступінь незручності ситуації, якщо закор- донний журналіст, прислухавшись до подібних порад, відвідає тимчасові селища, в яких прожи- вають азербайджанці Нагірного Карабаху, щоб без прикрас висвітлити турботи сьогоднішнього «арцахця»-азербайджанця, який чекає повернен- ня до рідного краю. У лідерів Вірменії є своє ро- зуміння « об’єктивної дійсності», в якій майже по- геббельсовськи немає місця невірменам. У Горісі Серж Саргсян звинуватив Азербайджан у витраті нафтодоларів на, як він висловився, «по- ширення брехні, фальсифікацій і чорної пропаган- 96 Раміз Мехтієв

ди», пообіцявши протиставити цьому «наш люд- ський потенціал в усьому світі». Можливо, під своїм «людським матеріалом в усьому світі», який є у нього в запасі в якості якоїсь «таємної зброї», він мав на увазі викриту недавно в США велику злочинну групу вихідців з Вірменії, які обкрадали старих і незаможних, а викрадені гроші направля- ли на підкуп корумпованих конгресменів під ви- глядом внесків у їхню виборчу кампанію. На вкра- дені гроші рядових платників податків і вустами Аргументна база підкуплених сенаторів і членів вірменської сторони у палати представників, вірмени тому, і в іншому випадку саме й поширювали всі ці роки була й залишається несусвітню брехню й чорну про- слабкою, тому що в паганду про Азербайджан і про- історичній частині вона цеси, які відбуваються в регіоні. заснована на вигадках, Як з’ясовується, нитки цієї кримі- фальсифікаціях і нальної мережі ведуть до вищих ненаукових висновках, чинів Вірменії. А про долю на- а в правовій – на вільній фтодоларів керівникам Вірменії інтерпретації положень турбуватися не варто – вони ви- міжнародного права. трачаються на будівництво шкіл, лікарень, тимчасових селищ для вимушених переселенців, вигна- них з багатовікових насиджених місць саме тими колишніми польовими командирами, які на цій ві- йні зробили собі політичну кар’єру, а сьогодні вже дають «цінні директиви» журналістам з діаспори. Одним з таких прохань до журналістів було допомогти правлячому режиму Вірменії закрі- ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 97

пити в дипломатичній сфері «перемогу», здобуту на полі бою. За всі ці роки в керівництві Вірменії так і не зрозуміли, що здійснивши проти сусідньої держави агресію, окупувавши її територію, прові- вши етнічні чистки, по-варварськи демонтувавши міста й села, Вірменія в дійсності не перемогла, а програла! Вона програла мир, проґавивши стіль- ки можливостей. Щоб зрозуміти це, достатньо по- рівняти сьогоднішній Азербайджан з Вірменією, оцінивши відрив, який з роками буде ще більшим. В дипломатичній сфері Вірменія В азербайджанській твердо рухається в бік повної по- історіографії ніколи разки, за якою може бути поразка не стверджувалося, й іншого характеру. Тож чи не час що кавказькі албанці керівникам цієї країни, яка котить- першими прийняли ся в прірву, зберегти обличчя зараз християнство. Проте і поквапитись, поки не пізно, з гід- вірменські історики ністю вийти зі становища, уникнув- створили й завзято ши неминучої поразки? пропагують міф про Вірменія сьогодні повністю ізо- Вірменію як про льована, транспортні шляхи й тру- першу у світі країну, бопроводи обходять її стороною, у що прийняла в 301 неї немає виходу до моря, більша році християнство як частина її кордону закрита, і замок державну релігію. буде продовжувати й далі висіти на двох з чотирьох її кордонів. В якій ще іншій країні 85% кордону зачинені з її власної ж вини? Іншої такої країни у світі немає. Населення Вірменії неухильно скорочується. За даними допо- віді про розвиток людського потенціалу, яка ви- 98 Раміз Мехтієв

пускається під егідою Програми розвитку ООН, Ві- рменію щорічно залишає від 23 до 27 тисяч осіб2. За даними ж вірменських неурядових організацій, починаючи з 1991 року країну залишили 1,5 млн. осіб. Два десятиріччя тому в Республіці Вірменія, Арцахе й Джавахке проживало близько 3,7 млн. вірмен. Сьогодні на цій же території прожива- ють 2,2 – 2,3 млн. вірмен, тобто число населення скоротилося на 40%. Через безвихідь й прагну- чи швидше емігрувати, в країні майже всі грають в американську лотерею Green Card, навіть вищі державні чиновники, генерали органів безпеки. Дані служби Геллапа свідчать, що найбільше чис- ло бажаючих емігрувати з пострадянських респу- блік знаходиться у Вірменії – 39%3. Дивишся, ско- ро й сам президент втече. Усі великі підприємства перестали належати країні й були розпродані в рахунок погашення державного боргу. Вірменія нездатна навіть самостійно охороняти свої дер- жавні кордони, які в будь-якій іншій країні є одним із символів державності, елементом національної гордості й престижу. Для охорони кордонів у неї немає достатньої кількості військовослужбовців. При цьому вона ще прагне розширити свої кордо-

2 «Міграція у Вірменії: мінусів більше, ніж плюсів.» Радіо Організації Обєднаних Націй. 14 Травня 2010 р. http://www. un-multimedia.org/radio/russian/detail/69756.html (дата звер- нення: 20 Вересня 2010 г.). 3 «Вірменія: бідна родичка Закавказзя або прекрасна незна- йомка інвестора?» Біржовий Лідер. 24 Жовтня 2010 р. http:// profi-forex.org/news/entry1008057044.html (дата звернення: 30 Жовтня 2010 р.). ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 99

ни за рахунок Азербайджану. Для чого? Щоб знову просити прикордонників іншої країни охороняти їх? Окупувавши чужу територію й не зумівши її за- селити, Вірменія з її складним демографічним ста- новищем скоро сама залишиться без населення. Пояснити ту легкість, з якою вірмени залишають свою країну й перебираються до іншої країни, не- складно – вони не відчувають зв’язку з цією зем- лею, прихильності до неї, тому що на інстинктив- ному рівні почувають свою прийдешність. Тому й легкі на підйом. Крім того, вони добре розуміють, що азербайджанський народ налаштований рішу- че в питанні звільнення своїх земель і поки він не відновить свою цілісність, у Вірменії не буде спо- кійного майбутнього, і військові дії завжди стояти- муть на порядку денному. На тлі зростання міжнародного авторитету, економічної й військової міцності Азербайджану, Вірменія намагається сховатися за спиною вій- ськового блоку, усі члени якого, крім Вірменії, є дружніми Азербайджану країнами й розуміють загарбницьку сутність Вірменії. Інформація про можливе придбання Азербайджаном якихось двох комплексів оборонного характеру викликала у вірменського керівництва небачену паніку. І це вони називають «перемогою»? Переможці себе так не поводять і не просять інші країни захистити їх від того, хто програв! Можливо, «перемогою» для Сержа Саргсяна вважалася операція, про яку у вірменських вер- 100 Раміз Мехтієв

хівках, за його власним визнанням, «вважають за краще вголос не говорити»4 . Той же Саргсян, який зізнався декілька років тому британському журналістові в участі своїх товаришів по службі в розстрілі ходжалинських біженців, a сьогодні – лицемірно обурений через інформаційну «брех- ню» і «фальсифікації», доручив близько року тому сформувати службу з протистояння зростаючим зусиллям Азербайджану в доведенні істини до сві- тової спільноти. За короткий термін нова струк- тура видала перший результат: був створений блюзнірський міф, що заперечує визнання само- го Саргсяна про винищування вірменськими вій- ськовослужбовцями ходжалинців: « До Ходжали азербайджанці думали, що з нами можна жарту- вати, вони думали, що вірмени не здатні підняти руку на цивільне населення. Ми зуміли зламати цей стереотип».5 A у Горісі той самий Саргсян по- відав журналістам, що «на брехні й фальші далеко піти неможливо». Таке розуміння «істини» сьогоднішніми керів- никами Вірменії. Вражає своїм цинізмом безвідповідальна заява Сержа Саргсяна «Азербайджан сам почав війну, сам і програв». Азербайджан, який випробував на собі агресію з боку Вірменії й ніколи не пред’являв до неї територіальних претензій ( незважаючи на

4 Waal, Thomas de. Black Garden: Armenia and Azerbaijan through peace and war. New York: NYU Press, 2003, p. 172. 5 Ibid – p. 172 ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 101

достатні історичні підстави), чує сьогодні з вуст гла- ви держави-агресора, держави-окупанта й держа- ви-порушника міжнародних конвенцій блюзнір- ське звинувачення. Мимоволі згадується вислів Геббельса: «Чим нахабніша брехня, тим швидше вона поширюється». Згадуються також «напади» Польщі на Німеччину, а Кувейту – на Ірак. У Азер- байджану ніколи не було намірів окупувати п’яту частину території Вірменії, щоб вигнати звідти ві- рмен і створити там маріонетковий режим. Не за- важало б авторові подібного лицемірства задума- тися над іншим питанням: якщо наслідки поразки, як він стверджує, ніколи не бувають приємними, то чому вірменство протягом багатьох десяти- літь ридає про наслідки вірменського заколоту в Османській Імперії в роки Першої світової війни? Самі ж зрадили свою державу, самі нанесли їй удар у спину, самі перейшли на бік супротивника, самі першими почали винищувати мусульманське населення на сході країни, і самі ж відповідають за наслідки! Начебто наслідки таких дій бувають приємними. Про який «геноцид» можуть говори- ти вірмени, якщо в той час навіть не було цього слова? І при цьому прагнуть ще бути «першими жертвами» його в XX столітті, начебто не самі до цього вирізали все мусульманське населення, й не було винищування народів герреро й готтентотів у Намібії в 1904-07 рр. Пройшли ті часи, коли можна було захоплюва- ти чужу землю й оголошувати її своєю за фактом 102 Раміз Мехтієв

захоплення. Світ вже не той, що був багато сто- літь тому. Тому, щоб обґрунтувати свої територі- альні претензії до сусідів, експансіоністські голови Вірменії постановили спершу звернутися до іс- торичного аргументу: «Ці землі колись були наші, ми корінний народ, ви – прийдешній, а виходить, право маємо». Для цього була вигадана фальсифі- кована версія історії, яка не має нічого спільного з фактами. Коли прийшло усвідомлення того, що в сучасному світі територіальні суперечки вирі- шуються не в рамках вузького середньовічного мислення й не в історичній, а міжнародно-право- вій площині, в Вірменії вирішили підвести під свої територіальні претензії існуючий в міжнародному праві принцип самовизначення націй. Аргумент- на база вірменської сторони й у тому, і в іншому випадку була й залишається слабкою, тому що в історичній частині вона заснована на вигадках, фальсифікаціях і ненаукових висновках, а в право- вій – на вільній інтерпретації положень міжнарод- ного права, що неприпустимо й непродуктивно. Тому вірменські претензії не знаходять підтримки у світі. З питань історії Вірменію можна впевнено на- звати незмінним чемпіоном світу з фальсифікацій. У світі рівних їй немає. У прагненні зробити свою історію древнішою й усіляко «прив’язати» свій народ до вподобаних територій сусідів, вірмен- ські автори, часом самі того не відаючи, роблять майже анекдотичні висновки, які негайно підхо- ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 103

плюються політичними лідерами й без тіні зніяко- вілості промовляються з високих трибун у якості загальновизнаних у науці «аксіом». Наприклад, Серж Саргсян з неприхованою пихатістю дозво- лив собі безпідставно звинуватити азербайджан- ців у претензіях на світову першість у прийнятті християнства. В азербайджанській історіографії ніколи не стверджувалося, що кавказькі албанці першими прийняли християнство. Проте вірмен- ські історики створили й завзято пропагують міф про Вірменію як про першу у світі країну, яка при- йняла в 301 році християнство як державну релі- гію, хоча науці давно відомо, що ще наприкінці II сторіччя, тобто більш ніж за століття до вірменів, християнство стало офіційною релігією в вірмено- мовному Едеському царстві (Осроені). В 165 році цар Едесси Абгар бар Ману (Абгар V або Ману VIII) прийняв християнство6, в чому його переконав мі- сіонер з Палестини Св.Фадей (Аддай), a його спад- коємець на царському престолі Абгар VIII перетво- рив християнство на державну релігію Осроени7 (деякі джерела пишуть, що це зробив Абгар IX8, який заклав основи християнської поезії). В 1905 році німецький історик і теолог Адольф фон Хар- нак писав: «...не викликає сумнівів, що ще до 190

6 Cheetham, Samuel. A History of the Christian Church during the First Six Centuries. New York: Macmillan and Co., 1905, p. 58. 7 Lockyer, Herbert. AH the Postles of the Bible. Grand Rapids: Zonder- van, 1988, p. 260. 8 Adshead, Samuel Adrian Miles. China in World History. Lon- don: Macmillan,­ 2000, p. 27. 104 Раміз Мехтієв

р. християнство активно поширювалося по всій Едессі і областях, які прилягали до неї, і (незаба- ром після 201 р. або навіть раніше) царський двір також прийняв церкву (тобто християнство)»9. Ірфан Шахід пише про Абгаре VIII як про першого правителя першої східної держави, яка прийняла християнство.10 Цікаво, що факт прийняття Вірменією христи- янської релігії в 301 році оскаржується й самими вірменськими істориками. Сірарпі Тер-Нерсесян пише: «Датою цієї події традиційно вважався 301 рік, однак, судячи з останніх досліджень, це відбу- лося не раніше 314 року»11 . Як же після всіх цих фактів вірмени стали «першою» християнською нацією у світі? Цікаво, що вірмени, чиї вигадки спростовують історичні факти, намагаються принизити значення першо- прийняття Едессою християнства, схиляючись до відвертих викривлень: деякі єреванські «історики» стверджують, що прийняття Осроеною християн- ства в якості державної релігії, так би мовити, «не рахується», тому що в цей час вона нібито не була незалежною й ще (або вже) не мала державності. На підтвердження цим домислам вони видають карту, в якій Осроена зазначена в складі Вірменії.

9 Harnack, Adolph von. The Expansion of Christianity in the First Three Centuries. London: Williams & Norgate, 1905, p. 293. 10 Shahid, Irfan. Rome and the Arabs: A Prolegomenon to the Study of Byzantium and the Arabs. Washington D.C.: Dumbarton Oaks, 1984, p. 96. 11 Тер-Нерсесян, Сірарпі. Вірменія: Побут, релігія, культура. Москва: Центрполиграф, 2008, стор. 84. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 105

Однак вони замовчують, що Осроена була заво- йована Тиграном Великим задовго до цього й на короткий час, а до моменту прийняття християн- ства вона вже давно була незалежною. Крім цих викривлень, ці «історики» намагаються всіляко зменшити значення першоприйняття Осроеною християнства тим, що воно було пов’язане з апо- крифічною легендою про листування Абгара V (Ману VIII) з Ісусом Христом. З ким би не «листу- вався» едеський цар і які б не були справжні при- чини прийняття особисто ним християнства, факт залишається фактом – скільки б не бундючилася сьогодні брехлива пропаганда сусідньої країни, більш ніж за століття до вірменів християнство стало офіційною релігією саме в Осроені. Серж Саргсян пишномовно навів посилання також на давньогрецького географа Страбона, який нібито відзначав автохтонність вірменів на Південному Кавказі. Насправді ж у Страбона ці території фігурують як завойовані вірменськими царями у інших держав і народів. Страбон ще в ті часи помітив схильність вірмен до захоплен- ня чужих земель і у своїй книзі писав: «Вірменію, яка за колишніх часів була маленькою країною, збільшили війни Артаксія й Заріадрія. Вони були спочаткуполководцями Антіоха Великого, а зго- дом, після його поразки, стали царями (перший – царем Софени, Акисени, Одомантиди й деяких інших областей, а останній – царем країни на- вколо Артаксати); вони розширили спільно свої 106 Раміз Мехтієв

володіння, відрізавши частину областей навко- лишніх народностей, а саме: у мидян вони відня- ли Каспиану, Фавнитиду й Басоропеду; у іберів – передгір’я Паріадра, Хорзену й Гогарену, яка пе- ребуває на іншій стороні річки Кира; у халібів і мосинеків – Каренитиду й Ксерк- У ході справи сену, яка межує з Малою Вірмені- «вірменським» став єю або є її частиною; у катаонів – топонім Арцах, і було Акилисену й область навколо вигадано «вірменське Антитавра; нарешті, у сирійців – поселення Вараракн». Таронитиду»12. Більше того, Стра- У жодному джерелі бон особливо наголошував, що немає згадування на завойованих землях вірмени ні про який намагалися асимілювати підкорені «вараракне». народності: «Тому всі ці народності тепер говорять однією мовою»13. В команді президента Вірменії досить цікаво трактують слова Страбона. За їх- ньою логікою, якщо вірменські царі завойовували території інших народів, то вірмени на цих землях відразу ставали «автохтонами». Слід зазначити, що як незалежна держава Ві- рменія проіснувала порівняно короткий час. Істо- рії відомо, що проіснувавши на початку н.е. тро- хи більше двох десятиріч як незалежна держава, Вірменія,14 втративши незалежність, перетвори- лася на римсько-парфянське володіння, тому що

12 Strabo. Geographjca, XI, XIV, 5 13 Ibid. 14 Меликишвили, Георгий А. К истории древней Грузии. Тби- лиси: АН Груз. ССР, 1959, стр. 344.. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 107

після 63 року за домовленістю між Римом і Пар- фією встановилася подвійна залежність у васаль- ній, або в абсолютній залежності від інших дер- жав – Перської, Римської, Османської, Російської імперій. За короткий період незалежного Вірмен- ського Царства його правителями робилися кіль- каразові спроби територіального розширення. Наукових доказів поширення контролю Вірменії на територію сучасного Азербайджану, крім пе- ріоду правління царя Тиграна Великого, немає. Тільки за роки правління Тиграна Вірменія досягла свого апогею й дійсно тимчасово підкорила землі до півночі від р. Араз. Страбона, який народився в роки, коли ще був живий вірменський цар Тигран Великий, можна назвати сучасником тих подій. Тому не дивно, що у своїй книзі «Географія» він дійсно відзначає, що Орхистена була (можливо, на той момент) областю Вірменії. Як відомо, історія ніколи не була статичною – володіння розширю- валися й зменшувалися, з’являлися й зникали дер- жави, змінювалися кордони. Але не слід забувати, що на території Вірменського Царства, яке розши- рилося за правління Тиграна, проживало багато народів, а не тільки вірмени. Важливо інше – ніде у Страбона не говориться, що в Орхистені, яка ціл- ком могла переходити з рук до рук, жили вірме- ни. Про етнічний склад Арцаха й, тим більше, про автохтонність або прийдешність його населення, у Страбона немає ані слова! Проте є безліч інших джерел і свідчень інших авторів, в яких йдеться 108 Раміз Мехтієв

Сотні топонімів на території колишнього азербайджанського (саме азербайджанського!) Іреванського ханства були перейменовані за радянських часів в вірменські назви з метою знищення слідів азербайджанських тюрок, які проживали на цих землях ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 109

саме про албанське населення Арцаха. В тому ж 111-му розділі книги Страбон відзначає, що річка Кир (Кура) протікала через (!) Албанію15. Ще однією абсурдною тезою, яка характеризує інтелектуальний рівень його авторів, є твердження про те, що, мовляв, Азербайджан і азербайджанці як нація з’явилися менше століття тому, і все, що було на цій території до початку ХХ століття, до них відношення не має. Автори подібних безглуз- дих заяв навряд чи замислювалися над елемен- тарним питанням: як директивно-чиновницький бюрократичний етногенез співвідноситься зі зви- чайною людською біологією? Якщо нація може створюватися простим розчерком пера партійно- го вождя, який вирішив у себе в кабінеті перейме- нувати назву багатовікового народу, то чи означає це, що у перших представників «свіжоствореного» народу не було ні батьків, ні дідів, ні прадідів, і всі вони були клоновані в пробірці? Сьогодні в Азер- байджані живе старше покоління, що народилося в 30-і роки, у багатьох з них ще живі батьки, які з’явилися на світ до рішення про перейменуван- ня азербайджанських тюрок в азербайджанців. За логікою вірменських «інтелектуалів» виходить, що ці два покоління етнічно належать до різних на- цій, тому що старші, як бачите, недостатньо мо- лоді, щоб вважатися азербайджанцями, а їхні діти, які народилися в 30-ті рр., – недостатньо старі, щоб заслужити духовний і культурно-історичний зв’язок

15 Strabo. Geographica, XI, XIV, 2. 110 Раміз Мехтієв

з тисячолітньою спадщиною своїх «біологічних» предків? Виходить, що у день надання народу нової на- зви зупиняється й стає «нічийною» багатовікова іс- торія одного народу й починається історія іншого, до того ж, обривається не тільки зв’язок між двома «прикордонними» поколіннями батьків і дітей, але і зв’язок між тепер уже «різними» націями? Мабуть, ніде, крім Вірменії, неможливе публіч- не озвучення керівниками держави подібних аб- сурдних заяв. Як би «заспівали» ці «вчені», якщо, припустімо, в 60-70-і роки було прийняте дирек- тивне рішення про перейменування вірменів в «араратців» за назвою долини або ж хоча б у «се- ванців» за новою назвою озера Гейча? Почався б у такому випадку відлік нової нації? Втратили б вони тоді права проживати у своїй республіці й заслу- жили б негайну депортацію з тієї причини, що в середньовічних манускриптах неможливо знайти згадування про «араратський» або «севанський» народи, а мова в них іде про якихось незрозумілих вірмен, що припинили існування в день виходу у світ партійної постанови? Тим часом, ще середньовічні арабські автори нерідко називали територію Кавказької Албанії «Азербайджаном», «Верхнім Азербайджаном». Аль-Куфи, говорячи про перебування правите- ля Азербайджану в Шекі, пише, що халіф наказав альрджарраху «зупинитися в Азербайджані», «до- сяг альббаба (Дербента) в області Азербайджа- ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 111

ну», «вирушив до країни Азербайджан і розташу- вався в Байлакані...», «вирушив до країни Азербай- джан і зупинився в Бардові»16. В 1864 році англійський консул у Тебрізі Кейт Аббот в меморандумі для Королівського геогра- фічного товариства писав: «Країна, відома пер- сам як Азербайджан, розділена між ними [Пер- сією] і Росією. Остання володіє 5/8 [Азербайджану], територія До початку вірмено- якого становить приблизно азербайджанського, 80.000 кв.миль або дорівнює нагірно-карабаського площі Великобританії; таким конфлікту вірменські чином, 50.000 кв.миль належить історики не особливо Росії й 30.000 кв.миль – Персії. заперечували входження Російська частина [Азербайджа- Арцаха до складу ну] межує з півночі й північного Кавказької Албанії сходу з горами Кавказу, які про- й факт албанського населення цієї області стираються до околиць Баку на Каспії. На заході до нього вхо- дять провінції Имеретія, Мінгре- лія, Гурія й Ахиска, які належать тепер Росії; на схо- ді – Каспійське море, а на півдні кордон позначе- ний річкою Арасс (Аракс)... через Муганський степ до округу Талиш і маленькою річкою Астура (Аста- ра), яка тече через цей край до Каспійського моря. До цієї області входять наступні території: Грузія або Гюрджюстан, яка складається з Кахетії, Картлі, Сомехеті, Казаха; магометанські області Єривань,

16 Веліханова, Наіля М. «Зміни історичної географії Азербай- джану в результаті арабського завоювання.» В Історична ге- ографія Азербайджану, 53, 58. Баку: Элм, 1987, сс. 53, 58. 112 Раміз Мехтієв

Нахчиван, Карабах, Гянджа, Ширван, Шекі, Шамахі, Баку, Куба, Сальян і частина Талиша» 17. Як видно зі свідчення англійського дипломата, якого важко звинуватити в брехні й службі «азербайджанській пропаганді», близько 60-х років XIX століття насе- лення Іревана, Нахчивана й Карабаху навіть після переселення сюди вірменів як і раніше залишало- ся переважно магометанським (тобто тюркським, якщо завгодно Саргсяну – азербайджанським), і ці області вважалися такими, що належали до Азер- байджану. Дуже прикро, але такий інтелектуальний рі- вень сьогоднішніх керівників Вірменії, які прагнуть справити враження на гостей з діаспори риторич- ним питанням «як міг населений пункт 200-300 років тому мати азербайджанську назву? Хоч би сказали турецьку або перську!» Виявляється, міг! І 300 років тому, і тисячу! Розраховуючи на неуцтво своєї аудиторії й сам того не розуміючи, Серж Саргсян не пояснив, що в мовному розумінні «азербайджанський» і «тюркський» – це одне й те саме, особливо коли мова йде про регіон Півден- ного Кавказу. Якщо це складно зрозуміти, то нехай так само замислиться, яке відношення хаі мають до вірменських топонімів. Адже відповідно до прийнятого в лінгвістиці правила, за ста вибірковими ознаками хайська мова поділяється на 11 груп і 44 діалекти. Фахівці-

17 Abbott, Keith E. «Extracts from a Memorandum on the Country of Azerbaijan.» Proceedings of the Royal Geographical Society of London, Vol. 8, No. 6, 1863-1864: pp. 215-219. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 113

мовознавці18 вважають, що наявність у цього на- роду такої великої кількості мовних галузей і діа- лекту дає підставу стверджувати, що хайська мова не є мовою одного народу. Це підтверджується й знайденими на території Вірменії в прадавніх могильниках черепами. За своїми головними по- казниками вони різко відрізняються від головних показників сучасних вірмен.19 Розподіл вірмен на 16 антропологічних типів викликає у дослідників здивування. В одного народу не може бути стільки антропологічних відмінностей. Виходить, можна впевнено ставити під сумнів зв’язок між хаями й вірменами? Замислившись над цим, в команді ві- рменського президента, можливо, і зрозуміють, як міг населений пункт 200-300 років тому мати саме азербайджанську назву. Не заважало б їм замислитися й про інше. Ан- тропологічно вірмени практично єдиний народ, який не вписується в антропологічний тип, харак- терний для народів Південного Кавказу. На основі проведених антропологічних досліджень можна стверджувати, що населення західної частини іс- торичного Азербайджану в усі періоди (з еніоліта й до сучасності) було подібним до населення ін- шої частини Азербайджану. Найдавніші антропо- логічні знахідки, які стосуються вірмен, виявлені на території сучасної Вірменії, належать лише до

18 Джаукян, Геворк Б. Загальне й и вірменське мовознавство. Єреван: АН Арм. ССР, 1978. 19 Яков Я. Рогинський, Григорій М. Лєвин. Антропологія, 2 вид. Москва: Вища школа, 1963. 114 Раміз Мехтієв

XVII ст. і підтверджуються тільки знахідками в Кенакерському некрополі. Вони за рядом ознак (форма черепної коробки, будова лицьового кіс- тяка і т.д.) докорінно відрізняються від попередніх палеоантропологічних серій і являють собою но- вий етнічний компонент. Про те, що вірмени не аборигени в зоні На- гірного Карабаху свідчить і аналіз зубощелепної системи20. В ході справи «вірменським» став топонім Ар- цах, і було вигадано «вірменське поселення Ва- раракн». У жодному джерелі немає згадування ні про який «вараракн». Зрозуміло, якщо його ще не встигли сфабрикувати у вірменських лабораторіях історичної фальсифікації й прив’язати до місця, де розташовується заснований карабаськими ханами Ханкенді. Цей «вараракн» – непотрібний винахід вірменської пропаганди, так само як і «древньо- вірменські» бердзор, карвачар, кашатаг і безліч інших вигаданих назв. Візьмімо, наприклад, так званий «Тигранакерт», яким вирішили самовільно, не спираючись на серйозні наукові факти, назвати місце навколо фундаменту будови, яку виявили в ході незаконних археологічних розкопок в окупо- ваному Агдамському районі Азербайджану. Чому саме «Тигранакерт», а не інша назва, і чому саме в цьому місці, а не в іншому? Тільки тому, що ця земля сподобалася вірменам, і в допомогу анексі- оністським планам лабораторії історичної фальси-

20 Етнічна одонтологія СССР. Москва: Наука, 1979, стр.135. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 115

фікації звично сфабрикували фальшиві свідчення й літописи, на які вони тепер самі ж з розумним ви- глядом посилаються? Сотні топонімів на території колишнього азер- байджанського (саме азербайджанського!) Іре- ванського ханства були перейменовані за радян- ські часи у вірменські назви з метою знищення слідів азербайджанських тюрок, які проживали на цих землях. Топоніми, які в нашій мові мають значення, а в вірменській нічого не означають. Куди зникли ці топоніми? Не доводиться сумні- ватися, що у пошуках відповіді на це запитання ті ж вірменські лабораторії історичної фальсифі- кації винайдуть сотні нових «вараракнів» для ко- лишніх азербайджанських топонімів Басаркечар (Варденіс), Гаранлиг (Мартуні), Хамамли (Спитак), Джалалоглу (Степанаван), Гаракился (Сисиан), Га- ракился (Ванадзор), Кешишкенд (Ехегнадзор), Улу- ханли або Зангібасар (Масис), Істибулаг або Кар- вансарай (Іджеван), Девелі (селище Арарат), Гез- лю Кямярли (Мецамор), Уч-Муадзин (Ечміадзін), Алагез (Арагац), Гейча (Севан), Арпачай (Ахурян) і сотень інших. В усіх цих азербайджанських то- понімах будуть 8000 років «вирувати джерела». З’являться фальшиві «літописи», які нібито міс- тять відомості про нові «древньовірменські» на- зви аж з часів Ноя. Ці ж лабораторії вже встигли придумати нові назви для окупованих міст і сіл, і через якийсь час керівники Вірменії з високих трибун повідають світу про нові «вараракни»! 116 Раміз Мехтієв

Уже й українське місто Львів прагнуть перейме- нувати в Арьюц! Що ж стосується так званого «вірменського» то- поніма Арцах, то до вірменської мови й ранньої іс- торії Вірменії він не має жодного Сьогодні на відношення. Теза, озвучена пре- окупованих вірменами зидентом Вірменії в Горісі, вражає землях здійснюється ступенем своєї безграмотності: культурний терор. «вірменська назва цієї місцевості Сепаратистами – Арцах – засвідчена в VIII століт- зруйнований історико- ті до Різдва Христового, і засвід- архітектурний чив її син засновника Єревана Ар- заповідник – гишти I – Сардури II». По-перше, середньовічне Аргишти I і Сардури II були урарт- азербайджанське місто ськими царями, а не хайськими. Шуша Урарти й хаї були різними наро- дами й говорили мовами, які на- лежали до різних мовних родин. Очевидно, Саргсян вирішив між іншим замахну- тися не тільки на албанську культурно-історичну спадщину, але й заодно на урартську. По-друге, чому це раптом згадана назва стала вірменською? Урартський цар засвідчив лише назву Арцах, але не засвідчив його як «вірменський» топонім! Він лише відзначив, що є така область, не більше того. Виходить, якби про існування на Кавказі області з назвою Арцах повідомили єгипетські фараони або китайські імператори, то даний топонім негайно став би єгипетським або китайським? Не стала ж назва Арцах античною тільки тому, що про неї зга- ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 117

дували візантійські джерела! Вірменські псевдо- вчені й політики вражають методами фальсифіка- ції: спочатку вони перетворюють хурритомовних урартів в індоєвропейських хаїв і привласнюють собі їхню спадщину, а потім роблять Арцах «ві- рменською» назвою на тій лише підставі, що про неї, начебто, згадував новоспечений «хай» Сарду- ри II. Тим часом, консенсус, встановлений у світо- вій історіографії, полягає в тому, що жодного від- ношення сьогоднішні вірмени (хаї) не мають ні до топоніма Арцах, ні до урартської цивілізації, ні до міста, заснованого Аргишти I! У джерелах Арцах- Хачен, поряд із Сюником, Утиком, Пайтакараном, фігурує як історична область Кавказької Албанії, на яку в якийсь короткий період історичного розви- тку міг поширитися політичний вплив Вірменсько- го царства, яке територіально розширилося. Але ж розширювалися й зменшувалися, переживали розквіт і занепад багато інших імперій, халіфатів, царств. Від цього все населення контрольованих ними територій не ставало, припустимо, латин- ським, грецьким, арабським, перським, монголь- ським, османським, англійським, французьким і т.д. На завойованих землях продовжували жити корінні народи. Про албанське населення право- бережної Кури й, зокрема, Арцаха, Пайтакарана, Утика, Сюника свідчили навіть самі вірменські іс- торики, такі як Раффі, Б.Ішханян, І.Орбелі, Р.Суні, не говорячи вже про десятки інших авторитетних іс- ториків у світі. 118 Раміз Мехтієв

Вірмени (хаї) до середини XV століття на Південному Кавказі майже не жили. В 1441 році правитель тюрксько- азербайджанської держави Гарагоюнлу Джаханшах переніс центр вірменського католикосата з киликийського міста Сіс в монастир Уч-Кился (або Уч- Муадзін, що розташовувався недалеко від повністю тюрконаселенного Іревана), який у стародавності був албанським монастирем ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 119

Так, на самому початку конфлікту, в 1988 році вірменський історик Рональд Суні з Мічигансько- го університету США відзначав існування в серед- ні століття на території сьогоднішнього Карабаху держави кавказьких албанців: «У середні століття до переселення сюди із Середньої Азії тюркських народів Закавказзя було відоме як Кавказька Ал- банія. Кавказькі албанці не мали жодного відно- шення до балканських албанців, це був християн- ський народ, близький до вірмен. Після приходу в XI столітті сельджуків албанці в нагірній частині – тобто від Карабаху аж до кордону з історичною Ві- рменією, залишилися християнами й згодом зли- лися з вірменами. Албанці ж у східній частині – від низовини аж до Каспію – змішалися з тюркським населенням і стали мусульманами»21. Трохи пізніше, у самий розпал воєнних дій, у своїй книзі «Поглядом у бік Арарату» він писав: «З найдавніших часів і в середні століття Карабах був частиною князівства кавказьких албанців. Ця самостійна етнорелігійна група, яка вже не існує в наші дні, була звернена в християнство в IV сто- літті й зблизилася з Вірменською церквою. Згодом вищий прошарок албанської еліти наблизився до вірмен. Коли в Х1 столітті сельджуки вдерлися до Закавказзя, почався процес ісламізації, результа- том чого було звернення до мусульманської віри населення низинної частини Карабаху. Цей народ,

21 Suni, Ronald G. «What Happened in Soviet Armenia?» Middle East Report, No. 153, Islam and the State, July – August, 1988: p. 37. 120 Раміз Мехтієв

що є прямим предком сьогоднішніх азербайджан- ців, говорив тюркською мовою й прийняв іслам шиїтського тлумачення, що розповсюджений у сусідньому Ірані. Нагірна ж частина залишилася переважно християнською, і згодом карабаські албанці злилися з вірменами. Центр албанської церкви Ганзасар став одним з єпископств Вірмен- ської церкви. Але відгомін колись незалежної на- ціональної церкви зберігся лише в статусі місце- вого архієпископа, іменованого Католикосом»22. Інший вірменський автор Б.Ішханян писав, що «вірмени, які проживають у Нагірному Карабасі, частково є аборигенами, нащадками прадавніх албанців, а частково – біженцями з Туреччини й Ірану, для яких азербайджанська земля стала при- тулком від переслідувань і гонінь»23 . Вірменські вчені писали про Кавказьку Алба- нію як про «значну, нарівні з Вірменією й Грузією, з країн кавказького культурного світу», а про ал- банське мистецтво й архітектуру – як про окрему тему в історії культури Кавказу. На думку вірмен- ського історика Йосипа Орбелі, піднесення й роз- квіт Хаченського князівства, що входило до скла- ду Албанії, припадає на ХII-ХIII ст.24 Той же Орбелі писав про захоплення й колонізацію вірменськи-

22 Suny, Ronald G. Looking Toward Ararat: Armenia in Modern History. Indianapolis: Indiana University Press, 1993, p. 193. 23 Алієв, Іграр. Нагірний Карабах: Історія. Факти. Подіїї. Баку: Элм, 1989, сс. 73-74. 24 Орбели, Иосиф. «Гасан-Джалал – князь Хаченский.» В Из- бранные труды, создатель Иосиф Орбели, Ереван: АН Арм. ССР, 1993, стр. 146. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 121

ми феодалами областей сучасного Нагірного Ка- рабаху25 . Вірменський академік С.Т.Єремян писав: «Вели- чезна кількість християнських пам’ятників, значна частина яких належить до доарабського періоду, збереглася в вірменській частини прадавньої Ал- банії, на території древньоалбанських областей Арцах і Утик, де в цей час в основному живе ві- рменське населення»26 . Навіщо цим вірменським авторам потрібно було чесно писати про Арцах як провінцію Албанії, якщо даний факт, як стверджують сьогодні вірмен- ські керівники, є брехнею, вигадкою і продуктом «азербайджанської пропаганди»? Якщо Арцах не мав до Албанії відношення, а Гянджасарський мо- настир був заснований як чисто «вірменський», то навіщо потрібно було князеві Гасан Джалалу, який побудував цей храм, залишати напис, в якому він був названий «престольним собором Албанії», спорудженим для «мого албанського народу»? Хіба їх хтось змушував це робити або, можливо, вони були завербовані «азербайджанською роз- відкою»? Самі ж вірменські історики визнавали албанський характер Арцаха! Особливо цікаво, що до початку вірмено- азер- байджанського, нагірно-карабаського конфлікту вірменські історики не особливо заперечували

25 Орбели, Иосиф. Избранные труды. Ереван: АН Арм.ССР, 1963, сс. 296, 297, 317, 347. 26 Очерки истории СССР (III-IХвв.). Москва: АН СССР, 1958, стр. 326. 122 Раміз Мехтієв

входження Арцаху до складу Кавказької Албанії й факт албанського населення цієї області. На са- мому початку конфлікту єреванські горе-істори- ки спробували спочатку зовсім заперечувати іс- нування в античну й ранньосередньовічну епоху держави Кавказька Албанія й албанців. Деякі з них навіть порівняли її з міфічною Атлантидою. Коли ці «історики» зрозуміли, що поставили себе в академічному середовищі в Говорячи в Горісі про незручне становище й пере- тюрко-мусульманське творилися на об’єкт глузувань «кочове» населення, яке з боку вчених, вони вирішили ледь перевищує п’ять вийти з цієї ситуації, втім, до- відсотків й «однорідне» сить оригінальним образом: «корінне» вірменське визнавши неспростовний населення Карабаху, Серж Саргсян поміняв місцями факт існування Кавказької Ал- вірмен і тюрок і не за банії, вони злегка «підправи- адресою використовував ли» її кордони, встановивши слово «кочовики». її по річці Кура, тобто точні- сінько до того місця, до якого поширювалися їхні територі- альні апетити. Треба думати, якби вірменські претензії поширювалися аж до Абшерона (а найбільш божевільні й сьогодні не припиняють говорити про «вірменський Бакура- керте»), то Албанії довелося б «переміститися» за Каспій. І в такому випадку єреванським «іс- торикам» довелося б терміново придумувати по- яснення, чому Албанія «помилково» називається Кавказькою, а не Середньоазіатською. У прагненні ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 123

підкорити науку міфам і поставити її на службу зо- внішньополітичним цілям, вірменська історична наука часом доходить до абсурду. На відміну від хаїв, албанці були автохтонами в Арцаху та інших провінціях Кавказької Албанії. Історія застає албанські племена на обох берегах Кури. А.Е.Кримський дуже точно помітив: «Стра- бон знав про одноплеменність «частини» право- бережного населення з лівобережним».27 Про те, що Кура протікає через Албанію, як відзначалося вище, свідчить пряма вказівка Страбона (XI, I, 5; XI, III, 2; XI, IV, 2; XI, VIII, 3)28 . Албанська держава виникла приблизно в ІV-ІІІ ст. до н.е., і албанське населення вперше згадується у зв’язку з подіями того часу.29 З I ст. н.е. Албанією правив парфянський рід Аршакидів. Повідомляю- чи про цей період, як вірменські, так і албанські джерела свідчать про те, що південний кордон Албанії проходив по річці Аракс30, тобто все меж- иріччя Кури й Араксу входило до складу Албан- ської держави. Саме тут були розташовані істо-

27 Кримський, Агатангел Е. В Памяти академіка Н.Я.Марра (1864-1934). Москва, 1938. 28 Кримський, Агатангел Е«Сторінки з історії Північного або Кавказького Азербайджану (Класичної Албанії)». В Збірник статей на честь Е.Ф.Ольденбурга. До 50-річчя науково-су- спільної діяльності., сс. 289-290. Москва, 1934. 29 Флавій, Арріан. Похід Александра. Москва: АМН СССР, 1962. 30 Мовсес Хоренаци. «Історія Вірменії». Москва, 1858; Каланка­ туйський Моисей. «Історія агван». Санкт-Петербург, 1861. 124 Раміз Мехтієв

ричні землі Карабаху – Орхистена (Арцах), Цавдея, Отена, частково Араксена. Вірменський автор Мовсес Хоренаци, відомості якого підтверджує й албанський історик Мойсей Каланкатуйський, повідомляє про встановлення парфянським царем Валаршаком (очевидно Во- логезом I (51/52-79/ 80 рр. н.е.), сином Вонона II) намісництва «у великому, славному, багатолюд- ному північно-східному краю, уздовж великої річ- ки під назвою Курей, що прорізає велику рівнину, (призначивши) Арана31, чоловіка іменитого, пер- шого у всіх справах мудрості й розуму». Трохи нижче з’ясовується, що цим великим і славним краєм була Албанія: «Довідайся, однак, і про лю- дей Сисака, – тому що це велике й імените плем’я ми забули згадати в Першій книзі, – які успадку- вали Алванську рівнину, включаючи її звернену до гір сторону від річки Ерасх32 до фортеці, назва- ної Хнаракерт33. Країна ж одержала назву Алванії через її лагідну вдачу, тому що її називали «алу»34. Так от, один з його нащадків, згаданий іменитим і доблесним Драя, і був призначений парфяни- ном Валаршаком намісником-десятитисячником. Кажуть, що плем’я утийців і князівства гардман-

31 Один з випадків персоніфікації Мовсесом Хоренаци на- зви місцевості. Араном називалась область в східній частині міжріччя Араза й Кури. Вона називалась також Алванком, Ал- ванією, Албанією. 32 Араз. 33 Агстафа. 34 «Алу» – приємний, смачнийй. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 125

ців, цавдейців і гаргарців35 походять від його на- щадків». 36 Важливо підкреслити, що дане визнання ви- ходить від албанофоба Мовсеса Хоренаци, який відгукувався про жителів Арана (межиріччя Ара- за й Кури) як «як тих, що загрузли у постійній брехливості алванських чоловіках»37. З числа на- званих албанських племен утиї, цавдеї безсумнів- но, а гаргари – майже безсумнівно жили в зоні Ка- рабаху. Отже, усе правобережжя Кури від витоку річки Араз до Агстафи зайнято було албанськими племенами. Джерела виразно свідчать про ал- банське походження племен Карабаського ре- гіону й приналежність цієї території Албанській державі. Мовсес Хоренаци свідчить також про албан- ське населення провінції Пайтакаран, куди цар Трдат у супроводі якогось Санатрука відправив молодого місіонера Григориса, старшого сина Вртанеса, мабуть, для навернення місцевих жи- телів (їх Хоренаци називає «варварами») у хрис- тиянство. «Але коли прийшла звістка про смерть

35 Всі вони – албанські племена, які, не мають до вірменів відноше­ння. 36 —. Xоренаци, Mовсес. «История Армении, книга 2, гла- ва 8 (Назначение второго (лица) в государстве из потомков Аждахака, царя маров), Ереван: Айастан, 1990.» Библиотека «Вехи». http:// www.vehi.net/istoriya/armenia/khorenaci/02.html (дата обращения: 30 Октября 2010 г.). 37 —. «Історія Вірменії, книга 3, глава 3 (Кончина святого Гри- гориса від рук варварів). Єреван: Айастан, 1990.» Бібліотека «Вехи». http://www.vehi.net/istoriya/armenia/khorenaci/03.html (дата звернення: 30 Жовтня 2010 р.). 126 Раміз Мехтієв

Трдата, варвари, підступністю самого Санатрука й деяких інших алванських чоловіків, які погрузли у постійній брехливості, вбили блаженного, розча- вивши його копитами коней на полі Ватнеан біля моря, яке називається Каспійським... Санатрукже, поклавши на себе корону, заволодів містом Пай- такараном і замишляв захопити владу над усі- єю Вірменією за допомогою чужих народів». Під «чужими народами», які допомагали Санатруку заволодіти Пайтакараном, Мовсес Хоренаци, без- сумнівно, має на увазі непокірливе місцеве насе- лення – «алванських чоловіків».38 Один з найбільш авторитетних західних фахів- ців Кавказької Албанії, професор Оксфордського університету Чарльз Доусет писав: «Католикосом Джоном і Товма Аркруні згадані три албанські князі серед бранців, узятих Бога Аль-Кабиром у 854 році: князь Хачена Атрнерсех, князь Шаки Сахл, син Смбата, і Есай Абу Муса, князь Ктиша в Арцаху»39 . Рік по тому вчений написав наступне: «В Албанії частина стародавньої області Арцаха Хачен зберегла свою незалежність. Відомо, що Мхитар склав звід законів частково на прохання правителя – князя Вахтанга»40. Кавказознавець В.Ф.Мінорський писав, що територія сьогодніш-

38 Ibid. 39 Dowsett, Charles. J. F. «The Albanian Chronicle of Mxit’ar Gos.» Bulle­tin of the School of Oriental and African Studies, University of London, Vol. 21, No. 1/3, 1958: 463. 40 Ibid., p. 475. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 127

Чи не самі вірмени (напр., А.М.Назаретян) голосували на пленумі Кавбюро в липні 1921 року за те, щоб Карабах залишився в складі Азербайджану? Чи не самі лідери карабаських вірмен (напр., Сіре Мануцян) вітали це рішення, відзначаючи: «Акт автономії в складі Азербайджану з боку вірменських селян зустрінутий повною єдністю». 128 Раміз Мехтієв

ньої Азербайджанської РСР приблизно збігаєть- ся із прадавньою Кавказькою Албанією.41 Після падіння Албанської самостійної дер- жави Карабах, який був частиною географічно- го й політичного поняття Азербайджан, входив до складу азербайджанської держави Саджидів; у Х ст. – до складу держави Саларидів; у Х-ХII ст. був частиною держави Шеддадидів; у ХII-ХIII ст. Карабах становив частину азербайджанської держави Атабеків-Ільденизидів. Пізніше він вхо- дить до складу держав Гарагоюнлу, Аггоюнлу, а у ХVI-ХVII ст. Карабах, який був у складі Карабась- кого беглярбегства, входить до складу тюркської держави Сефевидів. У другій половині XVIII ст. Карабах входить до складу Карабаського хан- ства, у складі якого й був приєднаний на початку ХІХ ст. до Росії. Християнські пам’ятники Азербайджану за- вжди були об’єктом фальсифікацій з боку вірмен- ського духівництва й пов’язаної з ним науки. Ві- рменська церква, що споконвіків веде боротьбу з албанською церквою, планомірно домагалася її підпорядкування, а потім і ліквідації. Частиною цієї політики було знищення албанських рукопи- сів і епіграфіки. На християнських архітектурних пам’ятниках Азербайджану немає епіграфіки аж до XI століття (якщо тільки сучасні каменярі не встигли видовбати нові «прадавні» вірменські на-

41 Minorsky, Vladimir. «Caucasica IV.» Bulletin of the School of Oriental and African Studies, University of London, Vol. 15, No. 3., 1953: p. 504. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 129

писи на пам’ятниках окупованої території). Більш ранні албанські написи були стерті після підпо- рядкування албанської церкви вірменській за рі- шенням російського Синоду в 1836 р. Наявність вірменомовної епіграфіки й історичних письмо- вих джерел після XI століття свідчить лише про конфесіональну приналежність їх авторів, але не етнічну. В 1975-76 рр. під час будівництва дороги Ама- сія – Газанчі офіційна влада Вірменії зрівняла з землею стародавній цвинтар, який азербайджан- ське населення села Геллу (Озерне) Амассійського району вважало християнським через надгробні хрести і висічені написи, які не були схожі на ві- рменські хрести й літери вірменського алфавіту. Вчені-фахівці й завідувач відділу пропаганди й агітації Амассійського райкому компартії Армаіс Арутунян, витягаючи з могил людські останки, ви- вчали їхні антропологічні характеристики. Через якийсь час надгробні пам’ятники повністю зруй- нували й зрівняли з землею. На питання жителів, чому вони руйнують могили своїх предків, А. Ару- тунян відповів, що це, мовляв, не вірменські моги- ли. От так знищилися сліди невірменського хрис- тиянського населення Албанії. Пам’ятники християнської архітектури Азер- байджану, у тому числі й Карабаху, говорять самі за себе, і їхню етнічну й культурну приналежність підтверджують праці албанських істориків Мойсея Каланкатуйського й Кіракоса Гандзакського. 130 Раміз Мехтієв

Це пам’ятники, побудовані албанськими царя- ми й князями. Серед них – руїни ранніх христи- янських храмів, споруджених царем Албанії Вача- ганом Благочестивим, який, за відомостями Мой- сея Каланкатуйського, побудував стільки церков, «скільки днів у році». Багато пам’ятників архітектури було побудо- вано князям Джаванширом. Вони побудовані в ХII-ХIII століттях, у період розквіту албанських князівств, серед яких особливо виділялося Хачен- ське. Представник цієї галузі Гасан Джалал зумів за короткий період об’єднати албанські князівства й одержав титул царя Албанії. Побудований ним Гянджасарський храм став центром албанського католикосата. Монастирський комплекс Худаванк був побудований албанськими хаченськими кня- зями Гасаном Великим, його сином Вахтангом і його дружиною Арзу Хатун – дочкою «великого князя князів Курда». Монастир святого Єлисея мав ім’я просвітите- ля Албанії. Він існує з часу правління албанського царя Вачагана Благочестивого, і саме тут в одній з каплиць перебуває його могила. Поминальний монастир Хатираванк був побудований як уси- пальниця ще однієї албанської князівської родини. Історія цих і інших монастирів і церков Карабаху тісно пов’язана з історією Кавказької Албанії, по- чинаючи з глибокої давнини й до 1836 року, коли був скасований Гянджасарський католикосат. Їхні засновники – албанські правителі й князі. Їхні на- ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 131

зви красномовно свідчать про їхню етнічну при- належність. Вірменський дослідник С.Лисицян змушений був визнати, що «судячи з назв сучас- них монастирів Нагірного Карабаху, діяльність чисто вірменських святих виявилася тут слабко». Навіть у ХХ столітті після вірменізації християн- ського населення Карабаху тут не шанували чисто вірменських святих. Природно, що в більш ранні століття монастирі й церква, побудовані на честь вірменських святих у Карабасі, і У Вірменії зовсім були відсутні. Албанські сподіваються, що їм монастирі й церква присвячува- вдасться приєднати лися загальнохристиянським або місцевим албанським святим, що до себе Нагірний й відрізняє їх від вірменських. Карабах, бездарно Сьогодні на окупованих ві- сфальсифікувавши рменами землях здійснюється історію й «довівши» культурний терор. Сепаратиста- міжнародним ми зруйнований історико-архі- організаціям, тектурний заповідник – серед- що це нібито ньовічне азербайджанське міс- древньовірменська то Шуша. Тут зруйновані мечеті, земля. житлові будинки ХУШ-ХІХ століть, пам’ятники цивільної й оборон- ної архітектури. У зоні окупації залишилися ви- датні пам’ятники цивільної архітектури – одинад- цятипролітний і п’ятнадцятипролітний мости на Худаферинській переправі через річку Араз. Зруй- новані численні мечеті, у тому числі й побудовані видатним азербайджанським архітектором Керба- 132 Раміз Мехтієв

лаї Сефі ханом Карабагі, мости, лазні, меморіальні спорудження, мавзолеї Мелік Аждара ХП-ХШ ст., Мір Алі ХІУ ст., Хачин Дорбатли ХІУ ст., Шейха Ба- баін ХШ ст., Панах хана ХУІІ ст. та інші. Об’єктами знищення стали також цвинтарі азербайджанців. Усе це – результат культурного терору й планомірного знищення Право націй на слідів азербайджанців на окупо- самовизначення, ваних територіях. яке Азербайджан Якщо стосовно пам’ятників іс- підтримує, ламу проводиться політика те- не припускає рору, то інша частина азербай- вседозволеність і джанської культурної спадщини право міняти кордони, – пам’ятники християнської архі- як заманеться. Манера тектури Кавказької Албанії – за- трактування цього знають руйнації або ж вірменіза- права, яку дозволяють ції. Християнські храми й монас- собі у Вірменії, тирські комплекси, побудовані неприпустима. албанськими князями й пов’язані з історією Кавказької Албанії, стають «вірменськими». Вірмен- ські дослідники проводять на цих пам’ятниках так звані «реставраційні» роботи, спрямовані на їх ві- рменізацію. Це незаконні роботи, тому що вони проводяться на окупованій території, на чужих пам’ятниках і без участі вчених з Азербайджану. З них стираються сліди приналежності до албан- ської культури. Під виглядом «реставраційних» ро- біт проводиться фальсифікація й знищення харак- терних рис албанської карабаської архітектури. На ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 133

жаль, до цих робіт іноді залучаються й закордонні фахівці, участь яких, на думку окупантів, повинна додати «наукової вірогідності» їх вигадкам. Вірмени (хаї) до середини XV століття на Пів- денному Кавказі майже не жили. В 1441 році пра- витель тюрксько-азербайджанської держави Га- рагоюнлу Джаханшах переніс центр вірменського католикосата з кілікийського міста Сіс в монастир Уч-Кился (або Уч-Муадзін), який був розташований недалеко від повністю тюрконаселеного Іревана, що у стародавності був албанським монастирем. Пізніше вірмени спотворили назву Уч-Муадзін і стали називати його «Ечміадзін». У вірменській мові це слово нічого не означає (зрозуміло, якщо не підігнати під нього яке-небудь вірменське сло- во), у той час як на азербайджанській тюркській мові воно означає «три муадзіна» (муадзін по- арабськи – «азан, котрий читає»). В середньовіч- них документах, які знаходяться в Матенадарані, назва храму згадується саме як «Уч-Кился»42. З перенесенням вірменського католикосата в Уч- Кился сюди кинулися вірменські місіонери, у яких з’явилася можливість для поширення свого впли- ву на Південному Кавказі. Незабаром сам монас- тир перетворився на релігійний центр вірмен. Аж до приєднання цих земель до Росії в першій по-

42 Персидські документи Матенадарана (укази, сост. А.Д. Па- пазян). Вип. I (XV-XVII ст.). Єреван, 1956; Персидські докумен- ти Матенадарана (укази, сост. А.Д.Папазян). Вип.11 (1601- 1650 рр.) Єреван, 1959. 134 Раміз Мехтієв

ловині XIX століття за межами Уч-Кился вірмен у західному Закавказзі було дуже мало. До свого переселення на Південний Кавказ, де до них переважало місцеве тюркське населен- ня, хаї жили навколо озера Ван, куди вони, втім, теж прибули з Балкан. Давньогрецький історик Геродот писав, що предки вірмен були пересе- ленцями із Фрігийської землі43 . Даний факт визна- ється й самими вірменськими вченими. Зокрема, М.Г.Нерсисян, за редакцією якого вийшла «Історія вірменського народу», констатує наступне: «У пері- од відомих переселень «народів моря» (XIII-XII ст. до н.е.) вірмени проникли до Малої Азії разом з спорідненими з ними фрако-фрігийськими племе- нами з Балкан»44 . З цим згодний і А.Пастрмачян, який вважає, що переселення вірмен як одного із фрігийських племен індоєвропейського похо- дження з Балкан до Малої Азії є фактом, загально- прийнятим у науковому світі45, щоправда, вважає, що переселення це відбулося на 6 століть пізніше – в VІІ-УІ ст. до н.е., що визнається більшістю дослід- ників. Видатний російський сходознавець І.М. Дияко- нов писав, що «первісні носії предка вірменської мови прийшли на Вірменське Нагір’я в якості рух-

43 Геродот. Історія в девяти книгах. Ленінград: Наука, 1972, стор. 334. 44 Історія вірменського народу з прадавніх часів до наших днів. П/р проф. М.Нерсисяна. Єреван: АН Арм.ССР, 1980, сотр. 27. 45 Pastermadjian, Herand. Histoire de i’Armenie. Paris (1st edn, 1949, 2nd edn, 1964), 1949, p. 23. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 135

ливих скотарів з підсобним землеробством, які не знали класового суспільства, а з природою Нагір’я й з соціальними умовами ранньокласового сус- пільства вони знайомилися у автохтонів, які тоді ще не перейшли на вірменську мову».46 Нічого спільного з наукою й історичними фак- тами не має зовсім абсурдна заява вірменського президента про те, що населення Карабаху протя- гом тисячоліть було нібито «однорідним вірмен- ським», а «тюрко-мусульманські кочові племена почали селитися тут тільки в другій половині XVIII століття, чисельність яких на початку ми- нулого століття ледь досягала 5% від загально- го числа населення». Для більшої переконливості Саргсян послався на таємничі «турецькі офіційні джерела XVIII століття». Зрозуміло, додаткового уточнення про те, які саме джерела має на увазі автор цієї антинаукової ахінеї, не надійшло, тому що за стінами вірменських лабораторій історич- ної фальсифікації таких джерел немає. Турецькі архіви, в дійсності, свідчать про протилежне. У листопаді 2009 року Центральне керування дер- жавним архівом при Кабінеті міністрів Туреччини видало книгу на 660 сторінок під назвою «Кара- бах в османських документах», яка була складена на основі архівних матеріалів. Книга складається з двох частин – «Політичні, військові й диплома-

46 Дьяконов, Ігор М. «До передісторії вірменської мови (про факти, свідчення та логіку).» Історично-філологічний журнал Но. 4, 1983: сотр. 166. 136 Раміз Мехтієв

тичні відносини» і «Переселення», де з посилан- ням на архівні документи наводяться докази про переселення вірмен у Карабах. В османських ар- хівах немає жодної згадки про вірмен Карабаху, а всі документи свідчать про процес заселення ві- рменами Карабаху в XVII-XIX ст. і зміни етнічного складу населення. «Відкриття» Саргсянa, м’яко кажучи, не зовсім співвідноситься з тим, про що пишуть самі вірмен- ські історики. Наприклад, Джордж Бурнутян від- значає: «Ряд вірменських істориків, говорячи про статистику після 1830-х рр., невірно оцінює кіль- кість вірмен у Східній Вірменії в роки перського володіння, наводячи цифру від 30 до 50 відсотків від загального населення (Серж Саргсян оцінив кількість вірмен в 95% від загального населен- ня!). Насправді ж, згідно офіційним статистичним даним, після російського завоювання вірмени з труднощами досягали до 20 відсотків загального населення Східної Вірменії, у той час як мусульма- ни становили більш ніж 80 відсотків. В будь-якому випадку, до російського підкорення вірмени тут ніколи не були в більшості. Незважаючи на те, що Камеральний Опис свідчить про вірменську біль- шість у декілька махалах Східної Вірменії, ця змі- на відбулася вже після еміграції більш 35 тисяч мусульман з цього регіону. Таким чином, немає ніяких свідчень вірменської більшості в жодно- му окрузі за роки перської адміністрації. Мабуть, єдиним місцем, де вірмени становили на місцево- ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 137

му рівні більшість, був Карбибасарський махав, у якому був розташований вірменський духовний центр Уч-кіліса (Ечміадзин). З від’їздом тисяч му- сульман і прибуттям сюди з Персії й Османської Імперії 57 тисяч вірменських іммігрантів до 1832 року християнське населениe значно збільшилося й зрівнялося з мусульманським. І все-таки тільки після російсько-турецьких воєн 1855-56 і 1877-78 рр., за результатами яких у регіон з Османської Ім- перії прибуло ще більше вірмен, a звідси виїхало ще більше мусульман, вірмени нарешті досягли тут більшості населення. І навіть після цього аж до початку XX століття місто Іреван залишалося пере- важно мусульманським»47 . Навівши статистичні дані, згідно з якими з 1826 по 1832 рр. кількість мусульман в Іреванському і Нахчиванському ханствах скоротилося майже на третину, а кількість вірмен за рахунок переселен- ців зросла в 3, 5 рази, Бурнутян далі відзначає: « Як видно зі статистики, до російського завоювання вірмени становили близько 20 відсотків загально- го населення Східної Вірменії, а мусульмани – 80 відсотків. Після російської анексії з Персії й Осман- ської Імперії сюди прибули 57 тисяч вірменських іммігрантів, і 35 тисяч мусульман покинули Східну

47 Bournoutian, George A. “The Ethnic Composition and the Socio-Economic­ Condition of Eastern Armenia in the First Half of the Nineteenth Century.” In Transcaucasia, Nationalism and Social Change: Essays in the History of Armenia, Azerbaijan, and Georgia, by Ronald Grigor Suny, pp. 77-80. Ann Harbor : Univer- sity of Michigan Press, 1996. 138 Раміз Мехтієв

Вірменію. До 1832 року вірмени складали полови- ну загального населення».48 До висновку Туркманчайського договору ві- рмен у Карабаському ханстві, згідно російським статистичним даним, було ще менше. «Згідно з ро- сійським переписом, в 1823 році вірмени станови- ли 9 відсотків від загального населення Карабаху (інші 91 відсоток були зареєстровані як мусуль- мани), в 1832 році – 35 відсотків, а в 1880 році до- сягли вже більшості – 53 відсотка», – відзначає шведський автор Сванте Корнелл.49 Після висновку в 1828 році Туркманчайського договору почалося масове переселення вірмен з Персії й східних областей Османської Імперії в Іреван, Нахчиван і Карабах. Операцією керував російський дипломат і поет Олександр Грибоєдов, який у своїй «Записці про переселення вірмен з Персії в наші області» писав: «Вірмени здебіль- шого поселені на землях поміщицьких мусуль- манських. Влітку це ще можна було допустити. Господарі, мусульмани, здебільшого перебували на кочовищах і мали мало нагоди спілкуватися з іновірними прибульцями». При цьому Грибоєдов попереджав про можливі у майбутньому конфлік- ти між вірменськими прибульцями й місцевими мусульманами (як видно зі статистики Камераль- ного Опису, мусульманами були в основному тюр-

48 Ibid., p. 79. 49 Cornell, Svante. Small Nations and Great Powers: A study of Ethnopolitical Conflict in the Caucasus. Surrey: Curzon Press, 2001, p. 68. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 139

ки, тобто азербайджанці): «Також ми з ним (князем Аргутинським) чимало міркували про впливи, які потрібно зробити мусульманам, щоб помирити їх з нинішнім їхнім обтяженням, яке не буде дов- гочасним й викорінить із них побоювання щодо того, що вірмени заволодіють назавжди землями, куди їх на перший раз пустили»50 ! Переселення вірмен у Карабах, Іреван і Нах- чиван було детально описане російським пись- менником і істориком С.Н.Глінкою в «Описі пере- селення вірмен аддербиджанських в межі Росії, з коротким попереднім викладом історичних часів Вірменії», виданому в 1831 році в Москві. З 26 лю- того по 11 червня 1828 року, тобто протягом трьох з половиною місяців, сюди з Персії було пересе- лено 8249 вірменських сімейств, або, щонаймен- ше, 40 тисяч вірмен51 . У наступні кілька років у ці три колишні ханства з Османської Імперії було переселено ще 90 тисяч вірмен52 . В 1911 році ще один російський автор, Н.Шавров, писав: «З тих, що зараз проживають в Закавказзі 1 мільйона 300 тисяч вірмен понад

50 Грибоєдов, Олександр С. «Записка про переселення віреян з Персії­ до наших областей.» Фундаментальна електронна бібліотека «Російська література й фольклор». Http:/ДеЬ-\ меЬ.шДеЬ/дпЬое^ texts/piks3/3_4_v3.htm (дата звернення: 30 Жовтня 2010р.). 51 Глінка, Сергій Н. Опис переселення вірмен аддербиджансь- ких в межі Росії, з коротким попереднім переказом історич- них часів Вірменії. Москва, 1831, стор. 131. 52 Акти Кавказької Археографічної Комісії (АКАК), т. VII, док. 829. Тифлис, 1878, стор. 845. 140 Раміз Мехтієв

один мільйон не є корінним населенням, а пере- селене нами». «Вірмени розташовувалися в осно- вному на благодатних землях Єлизаветполя й Єриванської губернії, де їх було дуже мало. Нагір- на частина Єлизаветпольської губернії (Нагірний- Карабах) і береги озера Гейча були заселені цими вірменами»53 . Історичний факт переселення вірмен у Карабах, Іреван і Нахчиван знайшов відбиток навіть у ро- ботах діячів мистецтв, зокрема, в картині відомого російського художника В.І.Машкова, написаній в 1828 році, яка яскраво відобразила тему масово- го переселення вірмен з Персії на північний берег річки Араз. Таким чином, говорячи в Горісі про п’ять від- сотків тюрко-мусульманського «кочового» насе- лення, яке ледь перевищує «однорідне» «корінне» вірменське населення Карабаху, Серж Саргсян поміняв місцями вірмен і тюрок і не за адресою використав слово «кочовики». Статистичні дані й описи сучасників тих подій, авторів яких навряд чи можна запідозрити в службі «азербайджанській пропаганді», свідчать про переважну кількість тюркського населення над вірменським до Турк- манчайського договору й різке зростання вірмен- ського населення в результаті його переселення до Карабаху і сьогоднішню Вірменію (Іреванське ханство) після приєднання цих земель до Росії. Це

53 Шавров, Микола І. Нова загроза російській справі в Закав- каззі: попередній розпродаж Мугани іновірцям. Санкт-Пе- тербург: СПб, 1911, сс. 59-61. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 141

підтверджують і самі вірменські історики. Ніхто з них не пише про переселення «тюркських кочо- виків» на «давньовірменьскі» землі й про «одно- рідне вірменське» населення цих областей. Вони докладно й з точністю фіксують протилежні події. Сьогоднішні керівники Вірменії навряд чи зна- йдуть у Карабасі пам’ятник, споруджений до річ- ниці прибуття сюди «тюрко-мусульманських ко- човиків». Проте в 1978 році в селі Маргушеван Агдеринського району був відкритий пам’ятник до 150-річчя переселення до Карабаху зовсім ін- ших прибульців. Що стало з цим монументом піс- ля початку конфлікту, і навіщо землякам Саргсяна знадобилося швидко його зруйнувати, президент Вірменії розповість своїм журналістам з діаспори наступного разу. І заодно пояснить, чому в 1805 році Трактат про входження Карабаху до складу Росії (Кюрекчайський договір)54 був підписаний не яким-небудь вірменським князем, а укладений між тюркським (азербайджанським) ханом Ібра- гімом Халілом і представником російського ім- ператора генералом Цициановим. Напевно, тому що хан Ібрагім Халіл представляв «п’ятивідсоткове кочове населення», «що з’явилося там недавно». За даними російської статистики, приблизно в цей час (1810 р.) населення Карабаху складалося

54 «Трактат між Карабаським ханом й Російською Імперією про перехід ханства під владу Росії від 14 травня 1805 р.» azeri.ru. http:// azeri.ru/az/karabakh/412/ (дата звернення: 16 Серпня 2010 р.). 142 Раміз Мехтієв

з 9500 тюркських і 2500 вірменських родин55 . Не дивно, що в тексті Трактату немає і не могло бути слова «Вірменія» або «вірмени». Проте через ба- гато років у Вірменії створять міф про «добровіль- не входження вірмен Карабаху» до складу Росії. Академік Ц.П.Агаян у своїй праці, присвяченій азербайджанському просвітителеві А.А.Бакіханову, опублікував карту північноазербайджанських ханств XVIII століття56 . Однак вірменський ака- демік не включив у неї територію одного з азер- байджанських ханств, а саме Іреванського хан- ства. При цьому в наведеній до карти примітці Агаян відзначив, що цю карту він взяв з книги П.І.Ковалевського «Завоювання Кавказу Росією»57 у тому вигляді, в якому вона була. Агаян сказав не- правду, оскільки в карті, опублікованій в роботі Ковалевського, була представлена територія всіх ханств, в тому числі й Іреванського ханства. Таким є наочний приклад витонченого вірменського фальсифікаторства! 21 березня 1828 року – у день святкування азер- байджанськими тюрками свята Новруз – імпера- тор Микола I своїм указом скасував існуючі про- тягом століть Іреванське й Нахчиванське ханства й

55 Акти Кавказької Археографічної Комісії, т. IV. Вид. під редак- цією голови комісії дсс. А.Д.Берже, док. 37. Тифлис: Типографія головного управління намісника Кавказького, 1870, сс. 38-39. 56 Агаян, Цатур П. А.Бакиханов. Баку: АН Азерб. ССР, 1948, стор. 9. 57 Ковалевський, Павло І. Завоювання Кавказу Росією (Істо- ричний нарис), (без вихідних даних). Санкт-Петербург: СПб., 1911, сс. 65, 113. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 143

утворив на цих територіях так звану «Вірменську область» для переселених сюди з Ірану й Туреч- чини вірмен58 . Тим самим був зроблений перший крок на шляху створення для вірменських пере- селенців нової батьківщини на азербайджанських землях Іреванського й Нахчиванського ханств. Не заважало б нагадати панові Сержу Саргсяну і його ідейно-політичним соратникам, що 28 трав- ня 1918 року вірмени оголосили про державот- ворення, не маючи політичного центру. 29 травня 1918 року щойно проголошена Азербайджанська Демократична Республіка під тиском великих дер- жав змушена була поступитися вірменам прадав- нім азербайджанським містом Іреван з прилеглою до нього територією площею приблизно 9,5 тис. кв. км. До речі, сьогодні територія Вірменії стано- вить більш 29 тис. кв. км. Запитується, за рахунок кого? Так от, на цій подарованій вірменам тери- торії Північного Азербайджану, яка в минулому належала Іреванському ханству, і була створена сучасна вірменська держава. Голова Кабінету Міністрів АДР Фаталі Хан Хой- ський припускав, що на цьому всі територіальні домагання вірмен закінчаться. Але він глибоко по- милявся. Доля його склалася так, що після падін- ня АДР йому не судилося побачити того, як далі розвивається експансіоністська політика Вірменії,

58 Повне зібрання законів Російської імперії (ПСЗРИ). Зібран- ня друге, т. III, 1828. Санкт-Петербург: СПб, 1830; Акти Кав-Кав- казької Археографічної Комісії, т. VII, док. 437, Тифлис, 1878, стор. 487. 144 Раміз Мехтієв

тому що 19 червня 1920 року в рамках операції партії «Дашнакцутюн» «Немезис» зі знищення ке- рівників Османської Імперії й Азербайджанської Демократичної Республіки він був убитий в Тбілі- сі вірменськими терористами- дашнакцаканами Арамом Ерканяном і Місаком Кіракосяном. Усе це – історичні факти, засновані на досто- вірних архівних матеріалах, свідченнях сучасни- ків і істориків. Як нейтральних, так і вірменських. Як можна їх ігнорувати або, що ще гірше, відки- дати, називаючи їх «азербайджанськими фальси- фікаціями»? Може це «азербайджанці», замість А.Микояна, писали в 1919 році Леніну: «Дашнаки, агенти вірменського уряду, домагаються приєд- нання Карабаху до Вірменії. Але це для населення Карабаху означало б втратити джерела свого життя в Баку й зв’язатися з Єриванню, з якої ні- коли й ні в чому не були пов’язані. Вірменське се- лянство на п’ятому з’їзді вирішило приєднатися до Азербайджану».59 Чи не самі вірмени (напр., А.М.Назаретян) голосували на пленумі Кавбюро в липні 1921 року за те, щоб Карабах залишився в складі Азербайджану? Чи не самі лідери кара- баських вірмен (напр., Сіре Мануцян) вітали це рі- шення, відзначаючи: «Акт автономії в складі Азер- байджану з боку вірменських селян зустрінутий повною єдністю». Незважаючи на публікацію ар- хівних документів, в яких йдеться про те, що Кара-

59 Центральний партійний архів Інституту марксизму-ленініз- му (ЦПА ИМЛ), ф. 461, оп. 1, ед.хр.4525, л. 1. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 145

бах залишився в 1921 році в межах Азербайджану, керівники сьогоднішньої Вірменії продовжують «піарити» на весь світ створений ними міф про «вилучення» Сталіном Карабаху зі складу Вірменії й «передачі» його Азербайджану, сподіваючись на те, що їм вдасться ввести в оману світову спільноту й викликати до себе співчуття. Тим часом, Сталін і Чичерін були прихильниками передачі Карабаху Вірменії. Автономна область в Нагірному Карабасі була штучним утворенням, кордони якого були про- ведені шляхом довільного об’єднання локально розташованих тут азербайджанських селищ з уже переважним на той час вірменським населенням. І тут справа доходила до абсурду. Згідно з постано- вою Президії ЦК АКП(б) від 16 вересня 1923 року, в Карабах виїхала комісія у складі І.Довлатова, М.Багирова і Є.Ханбудагова для обстеження ста- ну справ у регіоні. Пізніше, за результатами об- стеження, М.Д.Багиров у доповідній записці від 8 жовтня 1923 р. у ЦК АКП(б) писав: «В районі Хан- кенді, Шуша й Абдалар є ряд мусульманських се- лищ: Халфали, Зарисли, Мусульманлар і ряд інших з кількістю населення до 8000 душ. Набагато лег- ше керувати ними з Абдалар, ніж з Ханкенді. Тіль- ки тому, що серед цих мусульманських сіл є село Каладарасі з кількістю населення близько 1150 душ-вірмен, весь цей район приєднали чомусь до Ханкенді, плюс до цього й Шушу з кількістю на- селення близько 10.000 душ теж мусульман. У 146 Раміз Мехтієв

Джеванширському повіті серед трьох десятків мусульманських сіл є одне вірменське селище, яке чомусь через голову цих мусульманських сіл при- єднали до Ханкенді»60. Як видно зі звітів комісії, вірменам, які постійно скаржилися на «малозе- мелля», передавалися навіть території мусуль- манських цвинтарів. У момент свого створення Автономна Область Нагірного Карабаху мала площу в 4160,5 кв.км.61 Тільки за два роки (1923-1925) з земельного фонду Азербайджанської РСР до складу АОНК було пе- редано 16 тисяч десятин землі62 . Територія АОНК безупинно розширювалася й, за даними на 1 січня 1933 року, склала вже 4431,7 кв.км.63 За роки радянської влади самій Вірменії були передані великі землі, що входили до складу Азер- байджанської РСР. Незабаром після встановлення радянської влади у Вірменії в грудні 1920 року їй був переданий Зангезур. Потім, через два роки, до тепер уже «вірменського» Зангезуру були пере-

60 Архів політичних документів при Управлінні справами Президента Азербайджанської Республіки (АПДУДПАР), ф.1, оп.74, д.136, сс. 4-8. 61 Азербайджанський сільськогосподарський перепис 1921 р. Підсумки по сільським товариствам в знову створених по- вітах АССР! Нагірного Карабаху й по тих (основних) повітах, в яких виникли зміни кордонів. Т. III. Вип. XVII. Баку: АзЦСУ, 1924, стор. 9. 62 До історії утворення Нагірно-Карабаської Автономної Області Азербайджанської ССР 1918-1925. Документи й ма- теріали. Баку: Азернешр, 1989, стор. 295. 63 Соціалістичне будівництво АССР. Статистичний збірник. Баку: Союзоргоблік, 1935, стор. 9. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 147

дані додаткові землі. У довідці від 22 жовтня 1922 року, підготовленій Наркоматом землеробства Азербайджанської РСР, повідомлялося: «Уся тери- торія Азербайджанської РСР становила 7.989.105 десятин. Із зазначеної загальної площі: а) від Га- захського повіту відійшло до Вірменії 379.984 де- сятин, б) від колишнього Зангезурського повіту відійшло до Вірменії 405.000 десятин землі»64 . У звіті управління землевпорядження Нар- комату землеробства за 1920-1923 рр. йдеться: «Частина літніх пасовиськ до 150.000 десятин, що перебували раніше в межах Зангезурського, Дже- ванширського й Газахського повітів, які належали Азербайджану, нині з передачею Вірменії ввійшли в зону, спірну між цими двома республіками, че- рез що споконвічні користувачі цими пасовиська- ми – азербайджанські скотарі, при перекочівлі на них зазнають великих незручностей»65 . 18 лютого 1929 року Вірменії була передана остання частина історично азербайджанського Зангезура – його південний край, що виходить до кордону з Іраном. Постановою Закавказького ЦВК від 18 лютого 1929 року їй були передані території низинного Карабаху – селища Нюведі, Ейнадзор і Тугут Джебраїльського повіту Азербайджанської РСР66, а також село Кяркиван Ордубадського по-

64 Державний Архів Азербайджанської Республіки (ГААР), ф.28, оп.1, д.155, сс. 19-20. 65 Державний Архів Азербайджанської Республіки (ГААР), ф.2502, оп.1, д.20, лл. 56-57. 66 Державний Архів Азербайджанської Республіки (ГААР), 148 Раміз Мехтієв

віту й частина земель села Кілід67, після чого на нових «вірменських» землях з азербайджанським населенням був штучно створений неіснуючий досі Мегринський повіт Вірменської РСР. Так було завершене відділення Нахчивана від більшої час- тини Азербайджану й створення штучного геогра- фічного клину всередині тюркського світу. Тією ж постановою Вірменії були передані інші села Нах- чивана: Гурдгулаг, Горадіз, Хачік, Агбін, Агхач, Ал- мали, Дагалмали, Итгиран, Султанбей. Таким чи- ном, до 1933 року територія Нахчиванської авто- номії скоротилася від первісних 5988 кв.км.68, ви- значених Карським договором, до 5329,6 кв.км.69 В Вірменії не соромляться навіть заперечувати факти з новітньої, зовсім недавньої історії, свід- ком яких є сьогоднішнє покоління, спотворювати хронологію, міняти місцями причину й наслідок. Наприклад, вірмени скрізь говорять про погроми в Сумгаїті, Кіровабаді й Баку, але воліють мовчати про те, що вони стоять за погромами й убивства- ми в Гафані, Мегрі, Аскерані, Гукаркі, у ході яких постраждало набагато більше мешканців Вірменії азербайджанської національності, ніж вірмен – в азербайджанських містах. Незважаючи на неза- перечні докази, свідчення очевидців і потерпілих,

ф.2502, оп.1, д.26, л. 98 об. 67 Державний Архів Азербайджанської Республіки (ГААР), ф.2502, оп.2, д.26, л. 99. 68 Аzərbаусап ������Xalq C�ü����������������������������������������������mhuriyyati Ensiklopediyasi. II cild. Baki: Li- der, 2005, s. 250. 69 Соціалістичне будівництво АССР. Статистичний збірник. Баку: Союзоргоблік, 1935, стор. 9. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 149

які знайшли відбиток в матеріалах союзної про- куратури, у Вірменії воліють не згадувати (а інший раз і зовсім заперечують і називають «вигадкою») факт участі самих вірмен в убивствах своїх од- ноплемінників у Сумгаїті й інших містах. Чи був хоча б один азербайджанець, який би схвалював участь в погромах проти своїх одноплемінників у Гукаркі й інших районах Вірменії, на зразок сумга- їтського вбивці Є.Григоряна? Чи знайшовся хоча б один мешканець Вірменії, що сховав у себе азер- байджанця й врятував життя сусіда? Спорудивши обеліск на згадку загиблих у результаті авіаката- строфи шести югославських рятувальників, у Ві- рменії навіть не висловили (хоча б заради елемен- тарної пристойності) усне співчуття родинам 79 азербайджанських рятувальників, які поспішали на допомогу до зони стихійного лиха в 1988 році й загинули в результаті незрозумілих і суперечливих команд вірменських авіадиспетчерів, дії яких так і не були розслідувані. Спроби вивести колишню НКАО зі складу Азер- байджану за останні роки існування союзної дер- жави носили однобічний характер, суперечили ряду статей Конституції СРСР і порушували поло- ження Закону СРСР від 3 квітня 1990 року «Про порядок вирішення питань, пов’язаних з виходом союзної республіки з СРСР». Тому всі ці зусилля сепаратистів не мали юридичної сили з моменту їх прийняття. З припиненням існування СРСР на його місці утворилися 15 незалежних держав, які 150 Раміз Мехтієв

були визнані міжнародною спільнотою і прийня- ті в ООН в колишніх кордонах. Як відзначив член Підкомісії ООН з захисту прав людини А.Эйде, «... у рамках ООН був досягнутий широкий кон- сенсус у відношенні того, що кордони союзних республік як у колишньому СРСР, так і в колишній Югославії, мають бути встановлені не на осно- ві етнічного розселення, а на основі принципу uti possidetis juris, що означає, що новими повинні вважатися кордони, які раніше існували як кордо- ни70 союзних республік федерації». Доповідач ПАСІ Д.Аткінсон у своїй доповіді від 29 листопада 2004 року однозначно відзначив, що «істотна частина території Азербайджану усе ще окупована з боку вірменських сил», і при цьому особливо підкрес- лив, що «кордони Азербайджану були визнані між- народною спільнотою у той момент, коли країна в 1991 році була визнана незалежною державою», «територія якої включала Нагірно- Карабаський регіон»71. Політична історія вірмен дає достатньо під- став говорити, що національна свідомість вірмен

70 Eide, Asbj0rn. «Territorial integrity of States, minority protecprotec-- tion and guarantees for autonomy arrangements: approaches and roles of the Untied­ Nations.» Local self-government, territo- rial integrity and protection of minorities. Lausanne: Council of Europe Publishing, 1996, p. 282. 71 Atkinson, David. “The conflict over the Nagorno-Karabakh region dealt with by the OSCE Minsk Conference.” Council of Europe. 29 Листопада, 2004 р. http://assembly.coe.int/Main. asp?link=/Documents/Working-Docs/Doc04/ED0C10364.htm (дата звернення: 20 Жовтня, 2010 р.). ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 151

зусиллями їхніх політиків і ідеологів просякнута тюркофобією, ненавистю до всього азербайджан- ського й тюркського. Вони навіть не приховують, що вихідною базою цього ущербного світогляду вірменства, що підтримує існування самої вірмен- ської держави, є такі ідейно-політичні установки, як «геноцид 1915», «анексія Карабаху й Джавах- ка» та інших територій. І з метою реалізації цих абсурдних ідей даний світогляд виправдовує най- витонченіші злочини вірменських терористів і се- паратистів. В Вірменії сподіваються, що їм вдасться приєд- нати до себе Нагірний Карабах, бездарно сфаль- сифікувавши історію й «довівши» міжнародним організаціям, що це нібито давньовірменська зем- ля. С. Саргсяну й вірменським «інтелектуалам» з лабораторій історичної фальсифікації давно на- став час знати, що історичний процес рухається в поступальному напрямку, а не назад. А те, що Нагірний Карабах, або Арцах у його прадавній назві – давньоалбанська земля, доведено сами- ми ж вірменськими істориками. Так, наприклад, С.Т. Єремян писав: «Величезна кількість християн- ських пам’ятників, значна частина яких належить до доарабського періоду, збереглася в вірмені- зованій частині прадавньої Албанії, на території давньоалбанських областей Арцах і Утік, де в цей час в основному живе вірменське населення»72.

72 Нариси історії СРСР (111-1Х ст.). Москва: АН СССР, 1958, стор. 326. 152 Раміз Мехтієв

Але дивує інше – нахабність фальсифікаторів та подібних до них політиків, які безцеремонно бре- шуть і намагаються цією брехнею здобути при- хильність до себе деяких членів світової спільно- ти. С. Саргсян через своє становище не повинен грати долею вірменського народу. Адже ще ніко- му за свої злодіяння не вдавалося уникнути гніву своїх співвітчизниківів. Чи не прийшов час знати, що в сучасному світі державні кордони не вста- новлюються на основі міфів і античних літописів і не змінюються через наявність на якійсь терито- рії монастирів або проживання там національної меншини. А якщо ні, то політична карта світу ви- глядала б сьогодні інакше (наприклад, Вірменії до- велося б знову втратити незалежність і поверну- тися до складу Римської Імперії, яка відродилася, а самим вірменам повернутися у Фрігію), ООН за- ймалася б збором і вивченням археологічних да- них і манускриптів, а не розробкою свого Статуту, а Рада Безпеки перетворилася б у місце дебатів між істориками. Керівникам Вірменії настав час зрозуміти, що в сучасному світі територіальні пи- тання зважуються на основі міжнародного права, а не в історичному контексті за принципом «хто де споконвіку жив і хто куди перекочував», і ско- ріше позбавити самих себе й своє суспільство від подібного провінційного мислення. Викривлення історії й знищення пам’ятників, навіть якщо вони й успішні, не допоможуть їм в обґрунтуванні за- хоплення території інших держав. Насильницька ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 153

зміна кордонів завжди веде до воєн. А політичний лідер повинен оберігати свій народ від воєн, а не штовхати його в їх безодню. Право нації на самовизначення, яке Азербай- джан підтримує, не припускає вседозволеність і право міняти кордони, як заманеться. Манера трактування цього права, яку дозволяють собі у Вірменії, неприпустима. А якщо ні, то у світі сьо- годні не було б національних меншин, тому що всі вони, навіть найменші, скористалися б правом на самовизначення, оголосили б себе незалежними суб’єктами світової спільноти й попросили б про міжнародне визнання. Очевидно, побоювання, засновані на подібному примітивному тлума- ченні даного принципу, змусили владу Вірменії здійснити планомірне вигнання азербайджанців зі споконвічних земель колишнього Іревансько- го ханства, перетворити свою державу на моно- етнічну, а потім провести етнічні чищення також в окупованій частині території Азербайджану. Вірменії треба змиритися з тим, що самовизна- чення національних меншин, яким є вірменське населення Нагірного Карабаху, можливе тільки в рамках міжнародного права, принципи якого закріплені в численних конвенціях і документах і з формулюваннями якого у Вірменії, не сумні- ваємося, добре знайомі. Правовою основою для врегулювання вірмено-азербайджанського, на- гірно-карабаського конфлікту є Хельсинський За- ключний Акт 1975 року, у якому право на само- 154 Раміз Мехтієв

визначення окреслене рамками територіальної цілісності держави. Нагірний Карабах був і залишиться частиною Азербайджану. В якості якого він визнаний цілою низкою авторитетних міжнародних організацій, та- кими як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, Європарламент, ОИК, НАТО, ГУАМ, парламентами й главами бага- тьох держав. Як частина Азербайджану він визна- ний також співголовами Мінської групи ОБСЄ, що користуються у своїх заявах, поряд з вірменською назвою, також історичною назвою Ханкенді і про- водять зустрічі не тільки з фактичними лідерами вірменської громади, але й з керівниками азер- байджанської громади Нагірного Карабаху, які називають своє відвідування регіону з території Азербайджану «перетинанням не кордону, а лі- нії зіткнення військ». У резолюціях Ради Безпеки ООН Нагірний Карабах фігурує як «Нагірно-Ка- рабаський регіон Азербайджанської Республіки». Аналогічні формулювання можна зустріти також у документах інших міжнародних організацій. Якщо в Вірменії так і не навчилися читати між рядками і зважувати всі ці нюанси, то для того, щоб зрозу- міти, що світова спільнота їх не підтримує, нехай хоча б звернуться до документів, де про це сказа- но відкрито, без тонких натяків. Тільки в розмовах вірменських керівників можна почути назву «нагірно-карабаська рес- публіка». Незважаючи на повну самотність, вони продовжують тішити себе й своїх грома- ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 155

дян ілюзіями, що світова спільнота підтримує їхні «сподівання». Створена на окупованій те- риторії маріонеткова псевдореспубліка ніким не визнана. Визнання її з боку Вірменії, чим іноді погрожують керівники цієї країни, не додасть цьому незаконному утворенню легі- тимності й ще більше погіршить становище са- мої Вірменії. Замість усвідомлення реальності Серж Саргсян своєю доповіддю в Горісі поста- вив себе в незавидне становище й дав гостям не ті поради. Не складно зрозуміти, що важ- кість наслідків цих помилок відчують на собі майбутні покоління у Вірменії. 156 Раміз Мехтієв

БІБЛІОГРАФІЯ 1. Abbott, Keith E. «Extracts from a Memorandum on the Coun- try of Azerbaijan.» Proceedings of the Royal Geographical Society of London, Vol. 8, No. 6, 1863-1864: p. 275-279. 2. Adshead, Samuel Adrian Miles. China in World History. Lon- don: Macmillan, 2000. Atkinson, David. «The conflict over the Nagorno-Karabakh re- gion dealt with by the OSCE Minsk Conference.» Council of Europe. 29 Листопада, 2004 р. http://assembly.coe.int/Main. asp?link=/ Documents/WorkingDocs/Doc04/ED0C10364.http(дата обігу: 20 Жовтня, 2010 р.). 3. Bournoutian, George A. «The Ethnic Composition and the Socio-Economic Condition of Eastern Armenia in the First Half of the Nineteenth Century.» В Transcaucasia, Nationalism and Social Change: Essays in the History of Armenia, Azerbaijan, and Geor- gia, творець Ronald Grigor Suny, 77-80. Ann Harbor : University of Michigan Press, 1996. 4. Cheetham, Samuel. A History of the Christian Church during the First Six Centuries. New York: Macmillan and Co., 1905. 5. Cornell, Svante. Small Nations and Great Powers: A study of Ethnopolitical Conflict in the Caucasus. Surrey: Curzon Press, 2001. 6. Dowsett, Charles. J. F. «The Albanian Chronicle of Mxit’ar Gos.» Bulletin of the School of Oriental and African Studies, Uni- versity of London, Vol. 21, No. 1/3, 1958: 475. 7. Eide, Asbj0rn. «Territorial integrity of States, minority pro- tection and guarantees for autonomy arrangements: approaches and roles of the Untied Nations.» Local self-government, territorial integrity and protection of minorities. Lausanne: Council of Europe Publishing, 1996. 282. 8. Harnack, Adolph von. The Expansion of Christianity in the First Three Centuries. London: Williams & Norgate, 1905. 9. Lockyer, Herbert. All the Postles of the Bible. Grand Rapids: Zondervan, 1988. 10. Minorsky, Vladimir. «Caucasica IV .» Bulletin of the School of Oriental and African Studies, University of London, Vol. 15, No. 3., 1953: p. 504. 11. Pastermadjian, Herand. Histoire de l’Armenie. Paris (1st edn, 1949, 2nd edn, 1964), 1949. 12. Shahid, Irfan. Rome and the Arabs: A Prolegomenon to the Study of Byzantium and the Arabs. Washington D.C.: Dumbarton Oaks, 1984. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 157

13. Strabo. Geographica, XI, XIV. 14. Suni, Ronald G. «What Happened in Soviet Armenia?» Middle East Report, No. 153, Islam and the State, July – August, 1988: 37. 15. Suny, Ronald G. Looking Toward Ararat: Armenia in Modern History. Indianapolis: Indiana University Press, 1993. 16. Waal, Thomas de. Black Garden: Armenia and Azerbaijan through peace and war. New York: NYU Press, 2003. 17. Azərbaycan Xalq Cumhuriyyəti Ensiklopediyasi. II cild. Baki: Lider, 2005. 18. Агаян, Цатур П. А.Бакиханов. Баку: АН Азерб. РСР, 1948. 19. Азербайджанський сільськогосподарський перепис 1921 р. Підсумки по сільських товариствах у знову утворених повітах АРСР Нагірного Карабаху й по тих (основних) повітах, в яких відбулися зміни кордонів. Т. III. Вип. XVII. Баку: Азцсу, 1924. 20. Акти Кавказької Археографічної Комісії, т. IV. Вид. під ре- дакцією голови комісії дсс. А.Д.Берже, дока. 37. Тифліс: Друкар- ня головного керування намісника Кавказького, 1870. 21. Акти Кавказької Археографічної Комісії, т. VII, дока. 437, с. 487. Тифлис, 1878. 22. Акти Кавказької Археографічної Комісії, т. VII, дока. 829. Тифлис, 1878. 23. Алієв, Іграр. Нагірний Карабах: Історія. Факти. Події. Баку: Элм, 1989. «Вірменія: бідна родичка Закавказзя або прекрасна незна- йомка інвесторові?» Біржовий Лідер. 24 Жовтня 2010 р. http:// profi-forex.org/news/entry1008057044. http (дата обігу: 30 Жов- тня 2010 р.). 24. Архів політичних документів при Управлінні справами Президента Азербайджанської Республіки (АПДУДПАР), ф.1, оп.74, буд.136. 25. Велиханова, Щонайля М. «Зміна історичної географії Азербайджану в результаті арабського завоювання.» Історична географія Азербайджану, 53, 58. Баку: Элм, 1987. 26. Геродот. Історія в дев’яти книгах. Ленінград: Наука, 1972. 27. Глинка, Сергій Н. Опис переселення вірмен аддерби- джанських у межі Росії, з коротким попереднім викладом іс- торичних часів Вірменії. Москва, 1831. 28. Державний Архів Азербайджанської Республіки (ГААР), ф.2502, оп.1, буд.20, лл. 56-57. 158 Раміз Мехтієв

29. Державний Архів Азербайджанської Республіки (ГААР), ф.2502, оп.1, буд.26, л. 98 про. 30. Державний Архів Азербайджанської Республіки (ГААР), ф.2502, оп.2, буд.26, л. 99. 31. Державний Архів Азербайджанської Республіки (ГААР), ф.28, оп.1, буд.155. 32. Олександр, Грибоєдов С. «Записка про переселення ві- рмен з Персії в наші області.» Фундаментальна електронна бі- бліотека «Російська література й фольклор». http://feb- web. ru/feb/griboed/texts/piks3/3_4_v3.htm (accessed October 30, 2010). 33. Джаукян, Геворк Б. Загальне й вірменське мовознав- ство. Єреван: АН Арм. РСР, 1978. 34. Дияконов, Ігор М. «До передісторії вірменської мови (про факти, свідчення й логіку).» Історико-філологічний жур- нал Але. 4, 1983: 166. 35. Історія вірменського народу з найдавніших часів до на- ших днів. П/р проф. М.Нерсисяна. Єреван: АН Арм. РСР, 1980. 36. До історії створення Нагірно-Карабаської Автономної Області Азербайджанської РСР 1918­ 1925. Документи й матері- али. Баку: Азернешр, 1989. 37. Каланкатуйський, Мойсей. Історія агван. Санкт- Петер- бург: Спб., 1861. 38. Ковалевський, Павло І. Завоювання Кавказу Росією (Іс- торичний нарис), (без вихідних даних). Санкт- Петербург: Спб., 1911. 39. Кримський, Агатангел Е. «Сторінки з історії Північного або Кавказького Азербайджану (Кавказька Албанія).» У Збірник статей на честь Е.Ф.Ольденбурга. До 50-річчя науково-сус- пільної діяльності., сс. 289-290. Москва, 1934. 40. Кримський, Агатангел Е. «Сторінки з історії Північного або Кавказького Азербайджану (Класичної Албанії).» У Пам’яті академіка Н.Я.Марра (1864-1934). Москва, 1938. 41. Мелікішвілі, Георгій А. До історії прадавньої Грузії. Тбі- лісі: АН Вантаж. РСР, 1959. «Міграція у Вірменії: мінусів більше, ніж плюсів.» Радіо Організації Об’єднаних Націй. 14 Травня 2010 р. http://www. unmultimedia.org/radio/russian/detail/69756.html (дата обігу: 20 Вересня 2010 р.). 42. Орбели, Йосип. «Гасан Джалал – князь Хаченський.» У Вибрані праці, by Йосип Орбели, стор. 146. Єреван: АН Арм. РСР, 1993. ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ 159

43. —. Вибрані праці. Єреван: АН Арм.РСР, 1963. 44. Нариси історії СРСР (111-1Х вв.). Москва: АН СРСР, 1958. 45. Перські документи Матенадарана (укази, сост. А.Д.Папазян). Вып. I (XV-XVII вв.). Єреван, 1956. 46. Перські документи Матенадарана (укази, сост. А.Д.Папазян). Вып.11 ( 1601-1650 рр.). Єреван, 1959. 47. Повне зібрання законів Російської імперії (ПСЗРИ). Збірник другий, т. III, 1828. Санкт-Петербург: Спб, 1830. 48. Соціалістичне будівництво АРСР Статистичний збірник. Баку: Союзоргучет, 1935. 49. Теренерсесян, Сирарпи. Вірменія: Побут, релігія, куль- тура. Москва: Центрполиграф, 2008. «Трактат між Карабаським ханом і Російською Імперією про перехід ханства під владу Росії від 14 травня 1805р.» azeri.ru. http://azeri.ru/az/karabakh/412/ (дата обігу: 16 Серпня 2010 р.). 50. Флавій, Арриан. Похід Олександра. Москва: АМН СРСР, 1962. 51. Хоренаци, Мовсес. Історія Вірменії. Москва, 1858. —. «Історія Вірменії, книга 2, глава 8 (Призначення другої (особи) у державі з нащадків Аждахака, царя марів), Єреван: Айастан, 1990.» Бібліотека «Віхи». http://www.vehi.net/istoriya/ armenia/khorenaci/02.html (дата обігу: 30 Жовтня 2010 р.). —. «Історія Вірменії, книга 3, розділ 3 (Кінчина святого Григориса від рук варварів). Єреван: Айастан, 1990.» Бібліо- тека «Віхи». http://www.vehi.net/istoriya/armenia/ khttpnaci/03. html(дата обігу: 30 Жовтня 2010 р.). 52. Центральний партійний архів Інституту марксизму- ле- нінізму (ЦПА ИМЛ), ф. 461, оп. 1, ед.хр.4525, л. 1. 53. Шавров, Микола І. Нова погроза російській справі в Закавказзі: майбутній розпродаж Мугани інородцям. Санкт- Петербург: Спб, 1911. 54. Шаумян, Степан Г. Вибрані доробки. Т.2. Москва: Поли- тиздат, 1978. 55. Етнічна одонтологія СРСР. Москва: Наука, 1979. Яків Я. Рогинский, Григорій М. Левин. Антропологія, 2 изд. Москва: Вища школа, 1963 Раміз Мехтієв

ҐОРІС – 2010: СЕЗОН ТЕАТРУ АБСУРДУ

Редактор: Віра Біннатова

Художнє оформлення обкладинки, макет і комп’ютерна верстка: Є. Нестеренко

Підписано до друку 12.05.2012 р. Формат 60 х 84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура «Times New Roman». Обл.-вид. арк. 4,97. Ум.-друк. арк. 9,24. Наклад 1000 прим.Зам. № 1165.

Видавничий дім Дмитра Бураго Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК № 2212 від 13.06.2005 р.