Contested Names: (Re-)Naming and Place-Name Politics in Post-Socialist Countries

Ideology and Politics Journal ―Issue 1(15), 2020 Natalia Kudriavtseva and Mykola Homanyuk, editors ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Contested Names: (Re-)Naming and Place-Name Politics in Post-Socialist Countries ― Issue 1(15), 2020

Editors of this issue: Natalia Kudriavtseva and Mykola Homanyuk

IPJ Editorial Board IPJ Editorial Team

Korine Amacher, University of Genève Mikhail Minakov, editor-in-chief Natalya Amelchenko, National University “Kyiv- Mykhailo Koltsov, deputy editor-in-chief Mohyla Academy” Christopher Donohue, deputy editor-in-chief Dominique Arel, University of Ottawa Tetyana Bezruk, editor Stefano Bianchini, University of Bologna Pavlo Bakhmut, editor Valer Bulgakau, Arche Magazine, Minsk Christy Monet Brandly, editor Vitaly Chernetsky, University of Kansas Emily Couch, editor Alexander Etkind, European Institute University Oleksandr Holubov, editor Vladimir Fadeev, Institute of Philosophy, Kyiv Halyna Vasylenko, editor Alexander Filonenko, V.N. Karazin Kharkiv

National University

Rory Finnin, University of Cambridge

George Grabowicz, Harvard University

Sergiy Kurbatov, Institute of Higher Education, NAES of Ukraine Pavlo Kutuev, Igor Sikorsky Kyiv Polytechnic Institute Vadym Menzhulin, National University “Kyiv- Mohyla Academy” Serhii Plokhii, Harvard University Olga Shparaga, European College of Liberal Arts in Belarus/Center for European Studies Maxim Trudolubov, School of Civic Enlightenment, London Andreas Umland, Institute for Central and Easter European Studies, Eichstätt, Alexander Woell, Potsdam University

№ 1(15), 2020 2 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Contested Names: (Re-)Naming and Place-Name Politics in Post-Socialist Countries ― Issue 1(15), 2020

Contents

Natalia Kudriavtseva CONTESTED NAMES IN THE TOPONYMIC LANDSCAPES & Mykola Homanyuk OF POST-SOVIET SPACE. Introduction 4

Thematic articles

Mykola Homanyuk VERNACULAR REGIONS AND STATE IDEOLOGIES: THE TAVRIA CASE (in Russian) 12

Alexander Golikov (RE-)NAMING AND DECOMMUNIZATION IN UKRAINIAN: MACROPOLICIES, HISTORICAL MEMORY AND RISKS OF MEDIATIZATION (KHARKIV CASE) (in Russian) 33

Natalia Kudriavtseva RECONFIGURING IDENTITIES WITHIN THE CITYSCAPE: IDEOLOGIES OF DECOMMUNIZATION RENAMING IN UKRAINE (in English) 63

Oleksiy Gnatiuk & SPATIAL-TEMPORAL ASPECTS OF TOPONYMY Anatoliy Melnychuk DECOMMUNIZATION IN THE CITY OF KYIV (in Ukrainian) 83

Lyudmyla Males & THE DISCOURSE OF KYIV’S DECOMMUNIZATION IN Artemiy Deineka THE FRAME OF TOPONYMIC RENAMING (in Russian) 115

Augusto Dala Costa TOPONYMY AND THE ISSUES OF MEMORY AND IDENTITY ON THE POST-SOVIET TBILISI CITYSCAPE (in English) 148

Yurii Kaparulin JEWISH AGRARIAN SETTLEMENTS IN SOUTHERN UKRAINE: ORIGIN AND CHANGE OF TOPONYMS UNDER THE IMPACT OF STATE POLICY (in Ukrainian) 172

Irуna Pavlenko DESOVETIZATION AND DECOMMUNIZATION OF THE UKRAINIAN URBANIMICON (ON THE MATERIAL OF ZAPORIZHZHIA PLACE NAMES) (in Ukrainian) 188

№ 1(15), 2020 3 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

CONTESTED NAMES IN THE TOPONYMIC LANDSCAPES OF POST-SOVIET SPACE Introduction Natalia Kudriavtseva Kherson National Technical University ORCid: 0000-0001-7641-9543 Mykola Homanyuk Kherson State University ORCid: 0000-0002-9625-1968 https://doi.org/10.36169/2227-6068.2020.01.00001

Ever since the ancient discussion on the "correctness of names" and up until Pierre Bourdieu's explication of the symbolic power exercised by the state through "legitimate naming" (Bourdieu 1991), language, in the social sciences and the humanities, was not viewed as in some manner entangled with power relations. Traditionally, research in linguistics, geography and neighboring fields did not go beyond the politically innocent systematization. It drew either upon etymology or descriptive taxonomies of various kinds. A critical approach to toponymy, marking the "cultural turn" in respective disciplines, aims to show that "to take language seriously" is important with respect to the power of language over place and in terms of the "always-already power-laden character" of (re-)naming places (Vuolteenaho & Berg 2009: 1). Place name studies, usually scattered around a number of different fields, came in the light of critical theories which emphasized political power in the relations of the state, space and language. The process of post-socialist toponymic renaming, in its turn, has provided a rich empirical base for research studies. While the case of Ukraine, due to its transitional nature and the on-going process of "decommunization", has yielded particularly interesting data. This case is even more rewarding because of the relative accessibility of material available, such as enacted laws, renaming lists, toponymic commissions meeting records, media clippings and social media debates, petitions, city guides, etc. A great number of studies on renaming in Ukraine that appeared right after the start of the decommunization, tended to give a rather emotional, sometimes even biased, appreciation of events, reflecting an uncritical view of the changes often presented as ideologically neutral. The present issue of the Ideology and Politics Journal is the first interdisciplinary, multilingual collection of case studies that give a critical appraisal of these renaming events, as suggested earlier by the volumes (Vuolteenaho & Berg 2009; Rose-Redwood, Alderman & Azaryahu 2017), but which also draw upon the empirical material of the post-Soviet states. The contributions in this issue illustrate the toponymic

№ 1(15), 2020 4 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 processes occurring in Ukraine and in Georgia. This enables a comparison of the place name politics within Ukraine (the articles in the issue survey the renaming processes in Kyiv, Kharkiv, Zaporizhzhia, Kryvyi Rih and in the south of Ukraine) as well as their juxtaposition with similar processes that took place in Tbilisi. Conceptually, the present issue on the contestation of geographical (re-)naming is also diverse. Instrumental to the reshaping of historical narrative, collective memory and national identity, (re-)naming is analyzed here in the critical framework of Pierre Bourdieu's post-structuralist interpretation of "symbolic and political capital", Louis Althusser's "theory of ideological state apparatuses", Benedict Anderson's "constructivism", Pierre Nora's conception of "lieu de mémoire" and Judith Irvine and Susan Gal's "language ideologies", Bruno Latour's "actor-network theory" and Henri Lefebvre's "theory of space as a social product". Methodological approaches include traditional classificatory descriptions involving detailed renaming quantifications, as well as qualitative methods employed within the critical framework, such as discourse analysis, oral history, Geertz's "thick description", in-depth interview, etc. The focus, therefore, is on national and local toponymic strategies, motivations and patterns of (re-)naming, politicization of the toponymic landscape, actors and objects of symbolic transformations, hegemonic and alternative discourses of (re-)naming. The results of the studies point to the simultaneous existence of two phenomena: on the one hand, the toponymic landscapes of post-Soviet space are still "run by the state" which sometimes is rather brutally administering respective affairs. On the other hand, more and more structures (e.g. media, NGOs, civil society institutes, educational establishments, even non-human participants), and particular individuals are getting involved in the renaming, thus evidencing a certain democratization of the process. The authors also reveal the historical backgrounds of the current toponymic modifications as they analyze the genetic relation of the ongoing modification with the historical events of the nineteenth (and even) eighteenth centuries. The authors expose the pre-Soviet, imperial origin of a number of post-Soviet renamings, which suggests a decolonization of place names as such, as well as a decolonization of toponymy as a field of study. An important takeaway message put up for discussion by the authors of this issue is the ideologically quasi-neutral and power-laden character of place names. This is often ignored not only by the actors of toponymic changes, but also by those who attempt at their scientific, though uncritical, review. The issue's array of case studies begins with an illustration of the relation between vernacular (perceptual) regions and their respective names, and the ideological state apparatuses in action. Using the example of the Tavria region case, Mykola Homanyuk shows how the change in the political connotations of the respective toponymy accords with the changing ideologies of the states comprising Tavria at various historical periods. In the times of the Russian Empire, Tavrida/Tavria, was conceptualized as a part of the ancient world. This justifies, the author shows, an ideology that accounts for Russian expansion into the south. During the Soviet times, Tavria symbolized the victory in the Civil War, as well as the successful socialist transformation of the nature.

№ 1(15), 2020 5 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 In independent Ukraine, the concept of Tavria, on the one hand, becomes profitably commodified under the influence of the market economy. On the other hand, it is effectively used in the decommunization process as an ideologically "neutral" place name. Accompanying each change is not only a rather logical modification of the area's image, but also a change in the perception of its boundaries and its imaginary center. The Tavria region expands perceptually (from the Crimean Peninsula in the ancient times to a large- scale region including almost all of Ukraine's south), while its territory absorbs official Tavrian place names. At the same time, Tavria is perceived as a steppe region, and the collocation "Tavrian steppe" becomes a set expression associated primarily with anthropogenic, not natural, landscapes. The Tavria toponymic case suggests the influence of the ideological state apparatus on the shaping of vernacular regions. This case also explicates the practice of attributing new senses to initially semantically neutral place names by means of their de- and etymologizing in the course of various political campaigns. Alexander Golikov conducts a comparative analysis of renaming strategies and practices characteristic of the post-Soviet space as a whole, and in particular of Kharkiv, Ukraine. Here, in 2015, the toponymic changes were initiated by two different actors: on the one hand, there were regional authorities representing the state and, on the other, the local city council. The author employs discourse analysis to examine the "big" place names (names of administrative districts, metro stations and parks), and a qualitative approach to survey the collection of the city's street names. The author suggests that, after the 2015 decommunization, Kharkiv toponymy can be characterized as authentic, or provincial, in the sense that now more place names appeal to the city's local history than before. Another finding is that there are now fewer personal names in the city's toponymic landscape, though a significant number of toponyms still refer to Soviet and pre-Soviet times. Exploring the patterns of renaming, Golikov identifies a type of logical allusion which, similarly to the notion of having a phonetic resemblance to the initial form (e.g., Kalyninske/Kalynivske), implies a similarity of signification (e.g., Chapaev Street/Cavalrymen Street). The juxtaposition of the renaming strategies adopted by the regional authorities and Kharkiv city council elicits major differences between them. While the regional administration has made a "broad" interpretation of the decommunization process and has promoted a more radical and, therefore, more conflict- bound transformation of the cityscape, aiming at a more extensive political unification, the city council has assumed a compromise position adhering to the letter of the law, as well as deferring to the values of the city inhabitants. In her article on the decommunization renaming in the Ukrainian south-eastern city of Kryvyi Rih, Natalia Kudriavtseva explores attitudes towards the ongoing process expressed within an expert community of researchers from different fields. The working group, organized by the researchers with the aim of developing their own toponymic suggestions to be then publicly discussed, stands here as a separate actor of the symbolic changes. Employing the sociolinguistic concept of language ideology, the author transforms it from a belief about language into a belief about place name in order to

№ 1(15), 2020 6 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 analyze the working group naming motives and toponymic choices. In a similar way to the ideology which links ethnic identity to language, the toponymic ideologies of the renaming group members are governed by the view that the toponym is an expression of national identity, where a specific historical interpretation functions as a structural piece. The processes structuring these ideologies―iconization, fractal recursivity and erasure―necessarily lead to a selective commemoration of events and historical figures, which are defined by their belonging to the place. As foreseen by the national agenda, "decommunizational" renaming in this local context is also perceived as a reconstruction of identity. However, the major motivation for the toponymic changes does not relate to a unification of the cityscape according to the top-down conceptual framework. Instead, the renaming recommendations are inspired by the group members' intention to produce an individual symbolic landscape in order to demonstrate their local identity, as well as to avoid any future toponymic changes. Oleksiy Gnatiuk and Anatoliy Melnychuk continue the issue's analysis of streetscape, symbolic space and national identity. The city under study is Ukraine's capital Kyiv whose streets represent, according to the authors, "façade symbolic landscape" of the whole state. The map of contemporary Kyiv functions as a guide to an official version of Ukraine's history as it reflects the accents and the chronological priorities of the state's ideological program, and the national historical narrative developing from 1989 to 2018. The authors identify four stages in the decommunization of Kyiv's symbolic landscape, each of them defined by a background political change. The first stage is spurred on by the declaration of Ukraine's independence, the second one falls on the President Leonid Kuchma's first term in office, the third one―on the presidency of Viktor Yuschchenko, while the fourth stage, being most large-scale and ideologically permeated, begins after the Euromaidan's Revolution and continues into the present. The general trend in this toponymic process evidences a change in the naming patterns which transform from careful restoration of historic place names into an active implementation of ideological commemorative names. In identifying genetic and semantic structures of the new toponymy, together with its locational patterns, the authors argue for a distinctive model of toponymic policy conditioned by the status of Kyiv as the capital of Ukraine. This model is characterized by the predominance of place names which relate to the Cossacks, Ukraine's struggle for independence at the beginning of the twentieth century, and the contemporary period of independence. Accompanying this policy is the concentration of ideologically-colored names in the city center, which is also defined by the status of the object named. The situation in Kyiv is also addressed by Lyudmyla Males and Artemiy Deineka who review today's toponymic clashes in a retrospective of cityscape formation since the second half of the nineteenth century. That was the time when personal names first began to appear in Kyiv's symbolic landscape and an active ideologization of its toponymy begins. Reaching its pitch in the Soviet times, this naming pattern leads to a considerable deprivation of the city's local semantic color and an alienation of its inhabitants from the cityscape. First careful attempts at decommunizing Kyiv's toponymy result in its "postmodern diversity" and produce an ideological mixture in the city's symbolic space. Analyzing public discourse around the latest stage of renaming, the

№ 1(15), 2020 7 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 authors draw upon contemporaneous texts: media clippings, official legislation, public discussion records, and petitions, the latter being so far rarely used as a source. The authors suggest three discursive patterns structuring public discourse around renaming in the time of Ukraine's independence: local history (the restoration of pre-Soviet place names), nationalism (the selective commemoration of Ukrainian nationalist liberation events and heroes), and a decolonization which is based on the presumption of political commitment regarding any kind of toponymy, even a semantically (quasi-)neutral one. Drawing upon various data sources, the authors deduce a less regulated and, consequently, more democratic feature of the discursive practices accompanying the latest "shock" wave of renaming, comparing these to the Soviet ones and the ones associated with the first decommunization transformations in contemporary Ukraine. Augusto Dala Costa narrates a massive renaming in Tbilisi, which took place from 1988 to 2007. The author emphasizes that the toponymic changes in Georgia's capital reflect the political transformations of the time and accord with the post-Soviet national discourse of Georgia. Drawing upon the data previously not translated from the Georgian language, Costa detects the points where the national discourse meets Tbilisi's local history and highlights a selective nature of commemoration of early independence. Replacing ninety percent of Soviet personal names with the same number of place names memorializing Georgian historical figures, the authorities performed a "Georgianisation" of the capital, incorporating not only cultural but also religious and ethnic elements into its cityscape. Deprived of local peculiar traits, the toponymic portrait of Tbilisi depicts the whole of Georgia as a homogeneous monoethnic nation whose unity is secured by the commemoration of the national historical events and figures, which its capital readily illustrates. This national discourse characterizes the Menshevik nature of the First Republic, the local minorities of the Armenians and Azeris, and even the shared Transcaucasian history erased from the post-Soviet Tbilisi cityscape. Reconfigured in such a way, the symbolic landscape of Georgia's capital reflects the politics of the then Georgian leaders―Zviad Gamsakhurdia and Mikheil Saakashvili―and brings about "the democratic expression of power from the Georgian nation", while also cultivating its self- perception as it shapes Georgian national identity defined by the political agenda of the time. In his article on the erasure of Jewish toponymy from the Ukrainian landscape, Yurii Kaparulin examines the place names of Jewish agrarian settlements founded in southern Ukraine from the beginning of the nineteenth century onward. Owing to them, the maps of Ukraine in the nineteenth and the first half of the twentieth centuries were abound in names originating in Hebrew and Yiddish. While the policy of "nativization" (korenizatsiia) and collectivization of the 1920s created five Jewish national regions in Ukraine, which incorporated new and existing settlements with Jewish names, the Stalin purges of the 1930s and 1940s erased almost all Jewish toponymy from Ukraine's map. The Jewish place names were extremely vulnerable not only to the "general party line", but also to specific changes in Soviet ideology, for instance, as regards the ethnic problem and in particular the acculturation of the Jewish minority in the USSR. The decommunization renaming process in Ukraine, however, did not result in the restoration of Jewish historic place names (with the exception of two former Jewish settlements in

№ 1(15), 2020 8 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Crimea renamed de jure by the Verkhovna Rada of Ukraine.) The author highlights that the lost toponymy of the Jewish rural places was also the lost symbolic space that would commemorate the victims of the pogroms, Holocaust, Stalinist repressions and the prosecution of the national movements in the Soviet times. The conclusion he draws is that, as before, multiculturalism has not been demonstrated in Ukrainian decommunization renaming, neither has it been a trend of the 2015–2016 campaign. Iryna Pavlenko broadens the scope of investigation supplementing the traditional critical study of settlement and street names with a detailed examination of names borne by various city businesses. To a lesser degree governed by the officials, commercial names are no less responsive to social and economic issues of the day. Drawing on the case of Ukrainian Zaporizhzhia, the author demonstrates a heterogeneous development of the different layers of the toponymic landscape: while commercial names experience continuous alterations, conforming with the pragmatics of the current socio-economic change, street renaming is realized in stages, being conditioned upon the "correction of historical memory" initiated by the state. These layers do not, however, exist in isolation, which is exemplified in the street names fixing the names of enterprises as well as in the commercial names stemming from the names of streets. A unifying factor in the toponymic transformations of Ukraine's independence is produced by the two interrelated processes: "desovietization" and decommunization of the cityscape. The desovietization process is rather spontaneous, being called forth by the world cultural and economic challenge, and rarely expresses the on-going political change. The decommunization process conversely has a clearly defined ideological nature which gains peculiar traits in the local context of Zaporizhzhia. Constitutive to the "retrospective and perspective image" of the city is its regional character which reflects the economics, culture, science, as well as ideological orientations of the place. Taken together, these contributions prepared by sociologists, historians, geographers, linguists, political science and culture experts once again stress the multifaceted character of toponymic landscape as an object of research. What is more important is that they construe toponymic renaming not only as a practice of nomination, but also as a practice of producing place, as a place-making practice. Notwithstanding the similarity of strategies, patterns and naming motives, the places made would possess very few common traits, or even may arise as having a unique nature. This view will hardly bring about a systematic description of renamings in a single country, not to say of the whole of the post-Soviet space. However, this view will not preclude a gleaning of the story behind the process as the papers presented here, like a mosaic of diverse pieces, highlight various issues discussed in the field.

Bibliography: Berg, Lawrence D. and Vuolteenaho, Jani (eds.) (2009). Critical toponymies: the contested politics of place naming, Farnham: Ashgate. Bourdieu, Pierre (1991). Language and Symbolic Power. Cambridge: Polity Press.

№ 1(15), 2020 9 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Rose-Redwood, Reuben, Alderman, Derek and Azaryahu, Maoz (eds.) (2017). The Political Life of Urban Streetscapes: Naming, Politics and Place. New York, NY: Routledge.

№ 1(15), 2020 10 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Thematic Articles

№ 1(15), 2020 11 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

VERNACULAR REGIONS AND STATE IDEOLOGIES: THE TAVRIA CASE Mykola Homanyuk Kherson State University ORCID 0000-0002-9625-1968 https://doi.org/10.36169/2227-6068.2020.01.00002

Abstract. The political, economic and geo-ecological issues of the use and current distribution in the south of Ukraine of Tavria toponymy, together with the development of an ideological component for Tavria toponymy use, are discussed in this article. In particular, the author speaks about the functions of Tavria toponymy use in the following three historical periods: the implementation of the so–called “Greek project” of Russian Empire; the construction of irrigation systems in the south of Ukraine under Soviet Union; the time of independent Ukraine in the frame of market economy, and specifically during the decommunization campaign. The author draws his conclusions of a significant influence of ideology on the formation of areals of vernacular regions, and of a close relationship between toponymy adopted, and the political, economic and environmental programs and activities implemented in the corresponding times. The author bases his conclusions on an analysis of: toponymy renaming in the period from XVIII to XXI centuries; a number of examples found in literature, and, in modern times, advertising sources; and in- depth interviews conducted by the author with a number of ordinary people inhabiting south Ukraine regions. The author also draws attention to the hidden ideological meaning of toponyms often referred to as politically neutral, because of their apparent appeal to nature, geography, history and economic reasons.

Keywords: Tavria, vernacular region, toponymy, state ideology

№ 1(15), 2020 12 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

ВЕРНАКУЛЯРНЫЕ РЕГИОНЫ И ГОСУДАРСТВЕННЫЕ ИДЕОЛОГИИ: ТАВРИЙСКИЙ КЕЙС1 Николай Гоманюк Херсонский государственный университет ORCID 0000-0002-9625-1968

Аннотация. В статье рассматриваются политические, экономические и геоэкологические аспекты распространения топонимии, имеющие отношение к названию «Таврия», генезис идеологической составляющей «таврийской» топонимии и каналы её распространения. В частности, речь идёт о месте топонимики в ходе реализации «Греческого проекта» Российской империи, в ходе строительства оросительных систем на юге Украины в годы Советского Союза, о таврийской топонимии в условиях рыночной экономики и о её использовании в ходе кампании декоммунизации в независимой Украине. На основе анализа переименований в XVIII–XXI веках, литературных источников, рекламных материалов, публицистики и глубинных интервью делаются выводы о влиянии идеологии на формирование ареалов вернакулярных регионов, о взаимосвязи топонимии с политическими, экономическими и экологическими проектами. Автор также обращает внимание на скрытую идеологическую окраску топонимов, апеллирующих к природе, географии, истории, экономике, то есть тех названий, которые часто относят к политически нейтральным.

Ключевые слова: Таврия, вернакулярный регион, топонимия, государственная идеология

Введение, обзор литературы и методика исследования В 2015–2016 гг. в Украине прошла очередная волна переименований, продиктованная политикой декоммунизации. С карты страны исчезли тысячи топонимов, которые были прямо или косвенно связаны с коммунистическими идеями и советским прошлым страны. На их место пришли новые названия. Анализируя их структуру, целый ряд исследователей предложили свои классификации топонимов, среди которых практически всегда встречается категория «идеологически (политически) нейтральные» (Drogushevska 2017; Males & Deineka 2020). К этой

1 Исследование выполнено в рамках научно-исследовательской темы «Регионализм и формирование региональных идентичностей Юга Украины», государственный регистрационный номер 0117U004706.

№ 1(15), 2020 13 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 категории относят самые разные названия: абстрактные и исторические, названия, апеллирующие к природе, географии объекта, хозяйственной деятельности, лирическим метафорам. В эту категорию попали «нейтрально-положительные» названия (Takhtaulova 2017), «топографические» и «поэтические» (Gnatiuk 2018; Kudriavtseva 2020). Однако и здесь иногда высказываются сомнения в нейтральности таких переименований. Например, это касается топонимов с религиозным контекстом, которые противоречат конституционной поликонфессиональности и секулярности в Украине (Males & Dejneka 2020). Обращаясь к слогану известного современного художника Ай Вейвея «Всё есть искусство. Всё есть политика» (Ai Weiwei 2019), можно радикально усилить сомнение в нейтральности данной топонимической категории. В условиях политического противостояния даже самые «ботанические» на первый взгляд названия могут оказаться не лишёнными вполне конкретного идеологического смысла. По Луи Альтюссеру, смысл идеологии состоит в искажении реальности, в создании несуществующей реальности. «Идеология ― это “представление” о воображаемых отношениях индивидуумов с реальными условиями их существования» (Althusser 1971). Эта реальность обеспечивается идеологическими аппаратами государства (ИАГ). Под идеологическими аппаратами государства Альтюссер предлагает понимать «некоторое количество таких реальных явлений, которые предстают непосредственному наблюдателю в форме различных специализированных общественных институтов». Некоторые из ИАГ, ― например, информационный (пресса, радио и т. д.), культурный (изящная словесность, искусство, спорт и т. д.), религиозный, школьный ― пересекаются с топонимическими политиками. В работах по критической топонимике изменения на картах часто связываются с продвижением идеологий, политическими трансформациями и процессами формирования идентичностей. Изучая годонимику, Маоз Азарьяху приходит к выводу о том, что наименование улиц в коммеморативных целях является фундаментальной чертой современной политической культуры, поскольку «объединяет в себе господствующие идеологические структуры с пространственными практиками в повседневной жизни» (Azaryahu 1994). Как «результат подавляемого стремления к свободному выражению национальной идентичности» рассматривает пост- югославские переименования в Хорватии Ивана Црленко (Crljenko 2012), влиянию идеологии на названия улиц, площадей и парков в Словакии посвящены работы Славомира Бухера и др. (Bucher et al. 2013), региональным особенностям переименования, вопросам укрепления национальной идентичности и важности региональных топонимов в Украине посвящены работы Алексея Гнатюка (Gnatiuk 2018). Разрабатывая тему взаимодействия литературы и государственной идеологии в Российской империи, Андрей Зорин указывал, что «литература ― лишь одна из возможных сфер производства идеологических метафор. Исторически эту роль с успехом играли также театр, архитектура, организация придворных, государственных и религиозных празднеств и ритуалов, церковное красноречие и многие другие

№ 1(15), 2020 14 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 области человеческой деятельности. В XX в. такую функцию чаще исполняют кино, реклама и различные жанры СМИ» (Zorin 2001: 36). В указанной работе много внимания уделяется и топонимии, а именно метафорической античной, в том числе таврийской, как важном проводнике идеологии во времена присоединения Крыма. Связи «Крымского текста» с «мифом Тавриды» как с «южным полюсом Петербургского литературного мифа» посвящены работы Александра Люсыя (Ljusyj 2003). Важным компонентом мифа Тавриды является его идеологическая, в частности имперская, составляющая. А. Зорин в своих работах неоднократно обращается к Тавриде/Таврии, подчеркивая идеологические причины внедрения греческой топонимики в Северном Причерноморье в годы противостояния с Османской империей. «Таврийский» кейс можно успешно использовать для изучения производства идеологических метафор и в пост-имперский период, и в наше время. Одним из последствий кампании декоммунизации в Украине стало появление на территории степной Украины пяти населённых пунктов с названием «Таврийское». При этом в регионе уже существовало пятнадцать населённых пунктов с таким же или подобными названиями (Homanyuk 2019). И все они появились в периоды социально-политических и экономических трансформаций. В предлагаемом кейс-стади на примере одного топонима ― Таврии ― рассматриваются различные варианты производства идеологических метафор, идеологические аппараты государства как их «средства доставки» и произведённый ими эффект на юге Украины. Обращаясь при этом к концепции «пространственного поворота», согласно которому «пространства не существуют, пространства создаются» (Schultz цит. по Shenk 2016), можно выйти на более широкий спектр проблем взаимодействия идеологии, топонимии и топонимики, восприятия пространства, формирования идентичностей и так называемых вернакулярных или перцепционных регионов как «продукта восприятия пространства среднестатистическим человеком» (Jordan 1974: 293), т. е. географических районов, «бытующих в обыденном сознании общества или его части в виде образа определённой территории, обладающей названием и специфическими качествами» (Smirnjagin 2013: 35). В формате вернакулярного региона имидж территории, её образность и топонимия приобретают принципиальное значение, а продуцируемый ИАГ текст ― литературный, публицистический или рекламный ― инструментальную ценность. Переходя в советское время, литература не только изображает широкомасштабное преобразование общества и природы, как в других регионах Советского Союза, например, в среднеазиатской Голодной степи (Bichsel 2017), но служит каналом формирования положительного общественного мнения в отношении грядущих изменений. И это тоже может отражаться в региональной топонимике. Процессы взаимодействия действующей идеологии, восприятия различных аспектов пространства и топонимия этого пространства взаимодействуют друг с другом, но механизмы этого взаимодействия, вовлекаемые в него ИАГ, и последствия в зависимости от характера идеологии ещё недостаточно изучены.

№ 1(15), 2020 15 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Целью статьи является выявление взаимосвязи между процессами формирования вернакулярных регионов, их границ и топонимии, и политическими, экономическими и экологическими проектами, осуществляемыми в рамках той или иной идеологии. В основу данного исследования были положены также концептуальные основы конструктивизма, в частности механизмы формирования наций по Бенедикту Андерсону (Anderson 1991), где и нация, и границы её ареала мыслятся как воображаемая целостность, мысленный конструкт. Теоретические положения Б. Андерсона можно использовать также для отдельных регионов. Айвер Нойманн в своих работах утверждает, что регионы воображаются в соответствии с теми же механизмами, по которым, согласно Б. Андерсону, воображаются нации (Neumann 1999). Этот подход можно применить и для вернакулярных (перцепционных) регионов. В предложенном исследовании я обращался к разным источникам. Одни из них представляют ИАГ, другие ― повседневность, сознание обычных граждан (при этом в разных политических условиях функции этих источников могут меняться). К первой группе можно отнести литературный мейнстрим (романистику, поэзию), пропагандистскую публицистику, кино, театр и песенное искусство как культурный ИАГ. Бенедикт Андерсон в своей работе «Воображаемые сообщества» подчёркивал ключевую роль печатной публицистики и литературы в процессе формирования целостных представлений о том самом «воображаемом сообществе» (Anderson 1991). Ко второй группе можно отнести литературу второго ряда (локальные писатели, любители), рекламные материалы, интервью с обычными гражданами. Топонимию можно отнести и к ИАГ, и к повседневной реакции на деятельность ИАГ. В качестве ономастических источников я также рассматриваю эргонимику (собственные имена деловых объединений людей) и прагматонимику (обозначение товарных знаков и марок товаров) (Podol’skaja 1988). Как показывает опыт отдельных авторов (Zelinsky 2010; Gnatiuk 2014), эргонимика и прагматонимика являются ценными источниками данных, касающихся восприятия пространства, очерчивания границ вернакулярных районов и ареалов распространения тех или иных идей. Я также обращаюсь к социологическим данным. Для оценки воздействия топонимических политик, осуществляемых ИАГ, я использую данные глубинных интервью, проведенных в 2014–2017 гг. в Херсонской области и Крыму (всего 18 человек разного пола и возраста). В методико-методологической части я обращался преимущественно к дискурс-анализу и плотному описанию, а также использовал элементы статистического анализа и картографического метода.

Расширение Таврии По мнению исследователей, происхождение топонима «Таврия» ― греческое. По Геродоту, северная граница Таврии (Таврики, Тавриды) проходила по линии современных Евпатории-Симферополя-Феодосии. Позже так стали называть весь Крымский полуостров. С образованием Крымского ханства и утверждением в юго-

№ 1(15), 2020 16 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 западном Крыму Османской империи сфера употребления топонима Таврида/Таврика сокращается (Yanko 1973: 145; Murzajev 2001; Yas’ 2013). Возвращение на карту топонима «Таврида/Таврия» и последующее расширение границ Таврии связаны с завоеванием Северного Причерноморья Российской империей, осуществлённым в рамках так называемого «Греческого проекта», одной из целей которого было создание зависимого от России греческого государства. Присоединение Крымского ханства должно было стать его промежуточным этапом. Идеологически проект подпитывался историческими и религиозными мотивами, что нашло отражение в литературе того времени. Историческая Таврида становится важной частью идеологического конструкта (Zorin 2001). В итоге на завоёванных землях в 1784 г. создаётся Таврическая область, включавшая в себя кроме Крыма-Тавриды ещё часть южного левобережья Днепра. Впоследствии Таврическая область была реорганизована в Таврическую губернию с административным центром в Симферополе, которая просуществовала с 1802 по 1921 гг. В довоенном Советском Союзе официальная «таврийская» топонимика исчезла с карт. Территория Тавриды/Таврии была распределена между несколькими областями. Но в 1950 г. Совет Министров СССР принимает постановление «О строительстве Каховской ГЭС на реке Днепр, Южно-Украинского канала, Северо- Крымского канала и об орошении южных районов Украины и северных районов Крыма» (Sovmin 1950), и о Таврии опять вспоминают. Таврийская степь становится местом, где ведётся одна из «Великих строек коммунизма» (Рис. 1). Рукотворные реки должны были не только создать «прекрасные условия для больших, невиданных урожаев в южных степях Советской Украины», но и «отобразить идею величия советского народа, который успешно строит коммунизм под проводом партии Ленина-Сталина» (Grauzhis et al. 1953). Поэтому вход в Южно-Украинский канал должен был открываться 62-метровыми монументами Ленина и Сталина, выполненными из кованой меди и розового гранита (Grauzhis et al. 1953). Вот как эти идеи отражались на страницах газет и книг: «Изнемогая от жары, степи Таврии давно ждали человека, который властной рукой укротит чёрные силы стихии. И вот этот человек, вооружённый первоклассной техникой отечественного производства, пришёл. Это ― советский человек» (Kovaljov et al. 1958: 176). «Этапным в истории социалистической Херсонщины был день 21 сентября 1950 года, когда Советское правительство приняло решение о строительстве Каховской ГЭС. С этого дня открывались прекрасные перспективы развития херсонских колхозов и совхозов, превращения степей безводной Таврии в крупный район орошаемого земледелия» (Danylenko et al. 1967: 74).

№ 1(15), 2020 17 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Рис. 1. Почтовая марка СССР из выпуска «Великие стройки коммунизма». На марке изображена карта-схема Южно-Украинского и Северо-Крымского каналов.

Год издания ― 1951 Художник Евгений Гундобин Тираж 1 000 000 шт. Источник: Первый отечественный портал для филателистов

В годы строительства Каховского гидроузла и оросительных систем в регионе начинает появляться и «таврийская» топонимия. В 1950-х гг. в Запорожской и Херсонской областях появляются сельские поселения с названиями «Таврия», «Тавричанка» и «Таврийское». Первым в этом списке становится село Таврия в Запорожской области, основанное в 1952 г. «строителями Южно-Украинского канала», как указывается в Истории городов и сёл Украинской ССР. В 1956 г. станция Попово Приднепровской железной дороги переименовывается в ст. Таврийск. В 1957 г. первое «таврийское» название появляется и на правом берегу Днепра, то есть на территории, которая никогда не входила в состав Таврической губернии. Зато именно на правом берегу в 1957 г. была введена в эксплуатацию первая оросительная система на юге Украины, питающаяся водами Днепра ― Ингулецкая. «На карте старой Таврии появились новые трассы, связывающие левый и правый берега Днепра, ― автомобильная трасса и железная дорога, построена Ингулецкая оросительная система, из Каховского водохранилища берёт начало Краснознаменский [с 2018 г. ― Александровский, рукав Северо-Крымского канала – авт.] оросительный канал» (Kovaliov et al. 1958: 47). В этой статье автор «присоединяет» Правобережье Днепра к Таврии. Жительница посёлка Таврия Херсонской обл. вспоминала, что впервые слово «Таврия» она услышала именно в контексте строительства оросительного канала: «Когда строили канал, всё время шли передачи, что наша степь расцветёт, что это будет богатый таврийский край» (Ж, 78, Херсонская обл.). То есть респондент спустя полстолетия воспроизвёл публицистическое клише о том, что канал «даёт жизнь тысячам гектаров плодородных таврийских степей» (Danylenko et al. 1967). К 1980-м гг. топоним «Таврия» распространился на территорию Нижнего Приднепровья и Приазовья, которые попали в сферу влияния Постановления Совета

№ 1(15), 2020 18 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Министров СССР 1950 г. (Sovmin 1950). Хотя планам по созданию Южно-Украинского канала, который должен был принести днепровские воды вглубь Запорожской и Донецкой областей, не суждено было сбыться, частично они были реализованы благодаря сооружению в 1970-х гг. Каховской и Северо-Рогачицкой оросительных систем, воды которых орошают часть районов Запорожской и Херсонской областей. Но миф о преображении таврийской степи вышел за пределы орошаемых земель. В результате к 1991 г. в Днепропетровской, Донецкой, Запорожской, Херсонской областях и степном Крыму насчитывалось уже 14 населённых пунктов с «таврийскими» названиями. После распада СССР таврийский (вернакулярный) регион продолжает расширяться. Хотя в 1992 г. тут по инерции появляется ещё одно село с названием «Таврийское», в большей степени это движение было связано уже с либерализацией экономики. В южноукраинских областях начинают регистрироваться различные фирмы и организации с «таврийскими» наименованиями, производиться продукция и организовываться массовые мероприятия с «таврийскими» названиями. Последнее закрепление «Таврии» в украинских степях связано с упомянутой кампанией переименования 2015–2016 гг. В ее ходе таврийская топонимия стала уже инструментом декоммунизации. Кроме новых пяти сёл и посёлков с названием «Таврийское», на картах населенных пунктов Украины появились ещё и десятки «таврийских» улиц (Dukach 2018). «Таврия» стала восприниматься как крупный вернакулярный (перцепционный) регион, охватывающий большую часть степной зоны Украины, которая изначально подпадала под действие упомянутого Постановления Совмина СССР (Sovmin 1950).

Таврийская степь в мире идеологий В 1952 г. выходит новый роман одного из самых крупных (по крайней мере, по тиражам) украинских писателей ХХ в. Олеся Гончара. Название романа ― «Таврия». В нём описывается судьба полтавского подростка, который устраивается на работу к крупным землевладельцам Фальцфейнам. Роман написан в соцреалистических традициях и с классовых позиций демонстрирует, как ведомые революционерами трудящиеся восстают против эксплуататоров. Действие романа начинается на ярмарке в местечке Каховка и продолжается в имении Аскания-Нова, то есть в Северной Таврии ― так в первой половине ХХ в. называли материковую часть Таврической губернии. С первой до последней страницы роман пропитан жаждой ― «весь таврийский эпос проникнут мечтой об орошении степей» (Honchar 1952). Воды не хватает никому ― ни людям, ни животным, ни земле. Вода есть только у помещиков, а точнее у «таврийской леди» Софьи Фальцфейн (этот литературный персонаж имеет реальный прообраз ― крупную предпринимательницу Софью Фальц-Фейн). В романе капиталисты узурпируют не только землю, но и воду. Герои романа постоянно мечтают о воде. Одни (крестьяне) о том, чтобы просто напиться, другие (интеллектуалы) ― о

№ 1(15), 2020 19 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 том дне, когда «днепровская вода торжественно потечёт от Каховки в адские бурые степи Присивашья». Один из героев фактически озвучивает постановление Совмина: «Возведя соответствующие сооружения, можно направить воды Днепра в степь самотёком. Устройство оросительной системы не только не идёт вразрез с интересами судоходства и использованием энергии порогов, а наоборот, все эти три главные проблемы края гармонически сочетаются между собой. Орошение и только орошение может спасти наш край от бесконечных засух и чёрных бурь, от катастрофических для крестьянства недородов. А для государства орошение Таврии будет равнозначно тому, что оно приобретет новый Крым или Ломбардию» (Honchar 1952). «Таврия» О. Гончара фактически закрепила за Северной Таврией статус «полноценной» Таврии ― без прилагательного «cеверная». Автор по-разному называет место действия романа: «таврийские буйные степи», «степная Таврия», «украинские прерии», где дует «таврийский сирокко», «наша житница, наша тревожная, вечно ищущая Таврия» (Honchar 1952). Иногда фигурируют топонимы «степи Новороссии» и «Присивашье». Но ни разу Гончар не употребил топоним «Северная Таврия». Роман «Таврия» был очень популярным. Он много раз переиздавался миллионными тиражами, в том числе отдельно на иностранных языках и языках народов СССР, изучался в школах и вузах, а в 1959 году на экраны вышел одноимённый художественный фильм (режиссёр ― Юрий Лысенко). Роман до сих пор вспоминают в интервью респонденты: «Я читал всё, что было в нашей сельской библиотеке. И попалось мне как-то очередное издание Гончара ― “Таврия“. Я сразу за неё ухватился, мне понравилось название, но я не знал, что оно означает. И когда я прочитал этот роман, мне захотелось узнать, где же это место на карте. Я взял атлас и начал искать слово “Таврия“. Мне было удивительно, как для ребенка, выросшего на Полесье, где проводили мелиорацию, чтобы эту воду убрать, что в Таврии была постоянная нехватка воды» (М, 55, Львов). «Нам ещё в школе на уроках истории говорили, что мы живём в Таврийском крае. О Таврии говорили, что её при Фальц-Фейнах заселяли выходцами из Полтавщины. Что там было какое-то восстание, и людей из-за этого в Таврию переселяли», ― так воспроизвела одну из сюжетных линий романа пенсионерка из Херсонской обл. В дальнейшем к теме таврийских степей и их советского преображения подключаются и другие известные украинские писатели: Максим Рыльский, Виктор Кочевский, Тэрень Масенко, Павло Загребельный, Остап Вышня, Иван Вырган (Paraskevych 2003). В текстах 1950–70-х гг. часто противопоставляются новая орошаемая социалистическая Таврия, которая «покрыта зеленью лесонасаждений, рощ и садов», и «старая Таврия» ― «полудикая окраина», над которой «нависала беспросветная тьма». Причина этих изменений ― советская власть, которая смогла опровергнуть прогнозы имперских учёных:

№ 1(15), 2020 20 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 «В средине прошлого столетия российские учёные К. Бер и Г. Гельмерсен писали, что “таврийские степи вследствие своего климата и недостатка воды всегда будут принадлежать к наиболее бедным и непригодным для обработки местностям Таврии“. Но им была уготована другая судьба. Её определила Октябрьская революция, советский уклад» (Danylenko et al. 1967: 103). О преображении края слагают песни, пишут в книгах: «Резко преобразилась таврическая степь, когда на поля пришла живительная влага. Там, где раньше подгоняемое ветром, неслось перекати-поле, ныне раскинулись выравненные поля орошаемых массивов, поднялись густые хлеба, стеной стали кукурузные плантации, зашумели сады, сгибаясь под тяжестью плодов, засверкали на солнце увесистыми янтарными гроздями виноградники» (Motornyy 1980: 23). Комбинация «степь-орошение-изобилие-Таврия» становится литературным клише: Херсонщины слава ― степь без границ. В могучих турбинах ― теченье Днепра. Шумят виноградники, море бурлит ― Такой сейчас Таврия стала моя.

Каналы текут по степи жизни ради, В садах, будто в рощах, поют соловьи, И если у нас вы ещё не бывали, Таврия ждёт вас, родные мои. (Alekseytsev 1962: 3, перевод с украинского ― авт.) Таким образом, новая социалистическая Таврия ― это «Таврия-жница» (Bratan 1978), высокопродуктивная сельскохозяйственная степь. Идеологически орошение активно подкрепляется историческим сюжетом, практически сакрализирующим территорию Таврии. Силами советских писателей, журналистов, композиторов, режиссёров того времени проводится параллель между разгромом войск Врангеля в 1920 г., начавшегося с Каховского плацдарма, и осуществлением Сталинского плана преобразования природы на юге Украины. Плотину Каховской ГЭС сооружают там, «где били Врангеля», ― говорит главный герой популярного кинофильма «Поэма про море», снятого в 1958 г. по сценарию известного кинорежиссёра Александра Довженко. Так строительство Каховского гидроузла и Северо-Крымского канала ставится в один ряд с обороной Каховского плацдарма, штурмом Перекопских укреплений и разгромом Русской армии под командованием Петра Врангеля ― последней крупной военной операцией Гражданской войны. «Перекопская равнина, таврийская степь стали полем великого боя перед Крымом», ― пишет лауреат Сталинской премии Юрий Яновский. «Теперь в степи, от Каховки до Сиваша, идут большие работы на том легендарном пути, по которому в свой победный поход вели свои армии Фрунзе, Ворошилов и Будённый. Скоро здесь пройдут каналы с

№ 1(15), 2020 21 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 днепровской водой. Землю, политую кровью и потом в прошлом, будут орошать днепровские воды» (Kotlyar 1951), ― таким пафосом наполнены тексты тех лет. В 1978 году на пластинке всесоюзной фирмы звукозаписи «Мелодия» выходит песня Марка Боянжу «Вдоль канала», где описывается фантастический визит бойцов Красной армии из прошлого в настоящее и их диалог с мелиораторами. Красноармейцы говорят своим собеседникам из будущего, что они ещё в 1920 году сражались за то, чтобы степь стала «зелёной сказкой», на что мелиораторы отвечают: Самый лучший памятник героям ― Мы канал построим, мы канал построим И водой днепровской землю напоим. Чтобы степь от края до другого края Заиграла хлебом молодым (Boyanzhu 1978) Красноречивым закреплением мифа о генетической связи между победами советского оружия и достижениями коммунистического труда стало открытие в 1971 году в Красноперекопске (Крым) мемориала «Три штурма Перекопа». На трёх массивных пилонах памятника можно увидеть три даты: 1920, 1944, 1963. Где 1920 г. ― это год штурма белогвардейских Перекопских укреплений, 1944 г. ― штурм гитлеровской линии обороны в годы Второй мировой войны, и последняя дата ― это год мирного «штурма» Перекопского перешейка во время строительства Северо- Крымского канала. «Магистральный канал проходит на юг как раз по этой звёздной трассе [Чумацкому Шляху ― Н. Г.] по которой молодая революция шагала в обмотках на штурм Перекопа» (Honchar 1963). Последний «штурм» был не совсем мирным, так во время прокладки канала работали и сапёры, обезвреживающие неразорвавшиеся боеприпасы, оставшиеся в земле с военных времён. Об этом объединяющем эпохи сюжете много писали, в том числе О. Гончар в своём удостоенном Ленинской премии романе «Тронка» (1964 г.), и посвятили сюжет в фильме «Мы разбудили тебя, степь» (1961 г., режиссёр Юрий Рябов). В 1954 году Крымская область РСФСР передается в состав Украинской ССР, в 1957 г. ― создаётся Херсонский совнархоз (государственный орган территориального управления) в составе Крымской, Николаевской и Херсонской областей (с центром в Херсоне), а в 1963 г. материковая и крымская степи соединяются единой оросительной системой в составе одного государственного органа и одной республики. Год пуска днепровской воды в Крым стал годом окончательного «воссоединения» таврийской степи. Параллельно ещё в Советском Союзе «Таврия» становится популярным названием и массовой торговой маркой. Колхозы с названием «Таврия» стали появляться в 1950-е гг. По состоянию на 1967 г. только в Херсонской области существовало шесть колхозов с названием «Таврия» (Diachenko 1967). В населённых пунктах Запорожской, Крымской и Херсонской областей «таврийские» названия

№ 1(15), 2020 22 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 присваиваются магазинам, предприятиям общепита, гостиницам, санаториям, спортивным клубам, газетам, художественным коллективам и т. д. «Таврия» становится именем автомобиля, который массово производился на Запорожском автомобилестроительном заводе, дождевальной машины (Херсонский комбайновый завод им. Г. П. Петровского), бытовой техники: от фотоувеличителя «Таврия» (Феодосийский оптический завод) до одноимённой популярной электрошашлычницы (Новокаховский электромашиностроительный завод им. 50-летия Великой Октябрьской социалистической революции), сувенирная версия которой украшалась росписью, стилизованной под народные промыслы ― хохлому и жостовскую роспись. Рис. 2. «Таврийские» эргонимы и прагматонимы: Супермаркет «Таврия В» (Одесса, 2020), газета «Таврийская правда» (Херсон, 2017), сувенирный рог «Таврия» (место производства неизвестно, 80-е годы ХХ ст.), конфеты «Метеорит таврийский» (Николаев, 2018). Фото автора

Но как бренд «Таврия» получила куда больше возможностей для территориальной «экспансии» в рыночных условиях. Вместо колхозов в регионе возникают частные сельскохозяйственные предприятия с названиями типа «Фермерское хозяйство “Таврийская степь”», «Сельскохозяйственное предприятие “Злато Таврии”», «Частное предприятие “Таврия Агроинвест”» и др. Линейка названий довольно пёстрая: от стандартных названий типа «Таврия-степь» или Таврийский государственный агротехнологический университет (Мелитополь), до более экзотических названий типа «Землемер Таврии», «Панацея Таврии» или ООО «Таврийские свиньи». В своём исследовании 2014 г. Алексей Гнатюк приводит цифру 341 ― именно столько предприятий и организаций Украины носили названия, связанные с топонимом «Таврия» (Gnatiuk 2014). И это один из самых больших

№ 1(15), 2020 23 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 показателей употребления вернакулярного регионального топонима по всей Украине. Заметное визуальное присутствие на юге Украины и за её пределами имеет одесская сеть супермаркетов «Таврия В». Прямо на въезде в Одессу (которая никогда не входила в историческую Таврию) фасад огромного торгового мола встречает гостей города циклопическими буквами «Таврия В» (Рис. 2). Так в новых рыночных условиях концепт «Таврия» приобретает новый идеологический смысл и начинает приносить доходы уже частному бизнесу. Ещё большее изобилие «таврийских» названий можно увидеть на этикетках продукции пищевой промышленности. На прилавках Украины можно встретить печенье «Таврийские хрустяшки» («Арис», Мелитополь), конфеты «Метеорит таврийский» («Альпи-Украина», Николаев), «Таврия» и «Сладости Таврии» (Херсонская кондитерская фабрика), маргарин «Тавричанка» (Новокаховский завод плавленых сыров), подсолнечное масло «Золото Таврии» («Экобиотек-Украина, Херсон), хлеб «Таврийский» (Торговая марка «ОСА», Херсон), булочки «Таврийские» (Николаевский хлебозавод №1), печенье «Солнечная Таврия» (Херсонская кондитерская фабрика), пиво «Таврийский эль» (Южная степная пивоварня «Дрофа», Херсон) и даже тульский пряник «Таврия» (Херсонский хлебокомбинат). Достаточно насыщенной является линейка спиртных напитков. Вина и коньяки с «таврийскими» названиями встречаются на этикетках винодельческих предприятий Крыма, Одесской и Херсонской областей. По состоянию на 2016 год было зафиксировано 14 названий вин с «таврийскими» названиями. Если добавить сюда снятые с производства вина, то этот список перевалит за два десятка (Homanyuk 2016). Винодельческое предприятие с «таврийским» названием «Дом марочных коньяков “Таврия“» находится как раз в Новой Каховке недалеко от Каховского гидроузла. Таврийские названия не только сохранились в сфере услуг, но и заняли новые для себя позиции. В ресторане можно закусить «Таврийским оливье» (ресторан «Крыныченька» в Херсоне), в театре посмотреть спектакль «Как в селе таврийском весело друзья живут» (Херсонский академический музыкально-драматический театр им. Н. Кулиша), подстричься в парикмахерской «Тавричанка» (Херсон), летом отдохнуть в пансионате «Посейдон-Таврия» (село Приморское Херсонской области), отобедать в столовой «Таврия» в Скадовске и съездить на экскурсию «Южная Таврия» в Мелитополь. То есть, если в советское время восприятие пространства и идентичности формировалось писателями, журналистами и учёными, то в ХХI веке этим занялись криейторы, дизайнеры и мерчандайзеры.

№ 1(15), 2020 24 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Рис. 3. Соотношение ареалов Таврийской губернии, вернакулярного Таврийского края, степной зоны и зоны распространения «таврийской» топонимии в Украине

«Таврийские» названия стали популярными вследствие нескольких продуктивных с точки зрения маркетинга коннотаций. «Таврия» как слово из древности искусственно состаривает бренд, степной контекст обеспечивает более крупный масштаб и выводит фирму/предприятие из локального на межобластной уровень. «Как к вам пришла идея назвать свое предприятие “Таврийская торговая компания”? Во-первых, это наш край. Во-вторых, хотелось, чтобы название создавало видимость глобальности, потому что “таврийская” она как бы охватывает весь регион, больше, чем область. После этого мой друг тоже назвал свою фирму “Таврийская агроторговая компания”» (М, 39, Херсон). Последнее закрепление «Таврии» в украинской материковой степи связано с упомянутой ранее кампанией переименования 2015–2018 гг. Парадоксальным образом, но таврийская топонимия, пришедшая на земли степной Украины вследствие идеологической работы, восхваляющей достижения Коммунистической партии Советского Союза, стала инструментом декоммунизации. Кроме ещё пяти новых сёл и посёлков с названием «Таврийское» в Запорожской и Херсонской областях и двадцати шести с названием «Степное» (Verkhovna Rada 2019), на картах населенных пунктов степной зоны Украины появились ещё и десятки «таврийских» и «степных» улиц (Dukach 2018; Homanyuk 2019). Можно предположить, что вследствие своей кажущейся этимологической нейтральности такие названия стали компромиссным вариантом для тех, кто не хотел, чтобы на смену коммунистическим названиям приходили названия, связанные с украинской национальной политической историей. Таврия, таврийская степь как советский идеологический продукт не исчезла вместе с Советским Союзом. В рыночных условиях «таврийские» названия стали активно использовать с целью продвижения товаров и услуг. В результате «Таврия»

№ 1(15), 2020 25 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 получила новый идеологический смысл, что дало ей возможность увеличивать собственный ареал уже в независимой Украине. К 2018 году перцепционные границы Таврии расширились и распространились на другие области – Днепропетровскую, Донецкую, Кировоградскую, Николаевскую, и Одесскую, то есть на большую часть украинской степи (Рис. 3). Таким образом, геоэкологические и экономические основания вернакулярного региона не только делают его устойчивым при смене политического курса, но и расширяют границы его ареала. Поскольку «таврийская степь» является продуктом модернизации, она отлично вписывается в современные контексты.

Эстетика и экономика степи Все советские школьники учили наизусть отрывок из «Тараса Бульбы» Николая Гоголя: «Степь чем далее, тем становилась прекраснее. Тогда весь юг, всё то пространство, которое составляет нынешнюю Новороссию, до самого Чёрного моря, было зелёною, девственною пустынею. Никогда плуг не проходил по неизмеримым волнам диких растений… Вся поверхность земли представлялась зелено-золотым океаном, по которому брызнули миллионы разных цветов». Таврийская степь в описаниях современников выглядит не менее романтично, но принципиально иначе: «Сначала всё зеленое. А вот как пшеница подрастёт, смотришь, а те колоски как золотом мигают на солнце. И оно волнами так, волнами, как ветерок подует, золотыми волнами идёт» (Ж, 55, Херсонская обл.). «Хлеба и это небо. Есть такие моменты, что только хлеб и небо. И ты смотришь, и видишь национальный флаг украинский. Действительно, вот эти два цвета» (М, 47, Херсонская обл.). «Поля очень красивые, засеянные разным. Когда цветет подсолнечник, рапс ― очень красиво. Смотришь ― каждое поле обработано. Очень красиво» (Ж, 56, Херсонская обл.). Или таврийская степь в описаниях современных поэтов Николая Ткача: Степь да степь… Золотая долина. И бескрайние всюду поля. Что ни год, что ни день расцветает Наша Таврия, наша земля (со стенда в пгт Новотроицкое, перевод с укр. ― авт.) Валерия Кулика: Я сызмальства влюблен в поля И степь таврийская ― святая для меня земля. Тут солнцем обогретые курганы Ветров могучих слушают органы (с пригласительного билета, перевод с укр.

№ 1(15), 2020 26 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 ― авт.) и Леонида Кулиша: Где полз меж ковылями шлях, Скрипели горестно чумацкие повозки, Там тракт асфальтовый в полях, Лесов в степи зелёные полоски (Kulish 1971: 19) (перевод с укр. ― авт.) С точки зрения стилистики и эстетики описанная таврийская степь явно соцреалистическая: преображённая, аграрная, «оборудованная» современными дорогами и защитными лесонасаждениями. Её чаще описывают во время сбора урожая или в период активной вегетации сельскохозяйственных растений. Такая степь хорошо вписывается в социалистический реализм как художественный метод, представляющий собой эстетическое выражение социалистически осознанной концепции мира и человека, обусловленной эпохой борьбы за установление и созидание социалистического общества. А с точки зрения политэкономии «социалистический строй, утвердившийся в СССР, означает безраздельное господство крупного производства не только в промышленности, но и в сельском хозяйстве» (Ostrovityanov еt al. 1954). Таким образом, эстетическое восприятие Таврии отражает экономику края. Ставший штампом образ «золотой Таврии», «золотой степи» указывает на доминирующие в сельском хозяйстве региона культуры: зерновые (пшеница, ячмень, кукуруза) и масличные (подсолнечник и рапс). Отсюда Таврия, таврийская степь ― это не просто бескрайняя равнина, это сельскохозяйственные угодья для крупнотоварного производства. В этом смысле таврийская степь остаётся степью советской ― сельскохозяйственной, интенсивной, крупнотоварной, механизированной, монокультурной. Однако такая «соцреалистичность» Таврии неплохо вписывается и в капиталистическую реальность. Сравните её описание с описанием Соединённых Штатов Америки в знаменитой песне Кетрин Ли Бейтс «Америка прекрасна»: Прекрасна в вольности небес, Неся янтарь полей И гордых гор пурпурный блеск Над сочностью степей, Америка, Америка! (перевод с англ. ― Алексей Сергейчук) (Bates, Sergejcjuk 2008). Такая эстетическая параллель иллюстрирует утверждение, что в глобальном историческом контексте между советской и капиталистической экономикой существует определённое сходство, которое даёт возможность колхозному сельскому хозяйству относительно быстро трансформироваться в сельское хозяйство капиталистического типа (Kuns 2017: 71). Таким образом, «таврийский кейс» вписывается в концепцию того, что каждый политический проект является экологическим проектом (Swyngedouw 2015), а природные, географические и

№ 1(15), 2020 27 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 хозяйственные особенности (лексически нейтральные) региона выступают в качестве важных компонентов идеологических конструктов, влияющих на восприятие пространства. Поэтому не удивительно, что после того, когда в рыночных условиях земля сельскохозяйственного назначения в Украине фактически стала товаром, слово «таврийская» делает её символически более ценной. Это слово как советский «Знак качества». Таврийская степь ― это степь, готовая к производству, степь, готовая приносить прибыль. Крупный международный инвестиционный форум, проходящий ежегодно в разных населенных пунктах Херсонской области, называется «Таврийские горизонты» (степной горизонт ― самый растиражированный образ степи). А вот строки из презентационного буклета: «Таврийский край для ваших инвестиций. Новотроицкий район ― это богатая таврийская земля с необъятными и щедрыми степями». Не забывает о ценности таврийской земли и Государственная фискальная служба Украины в Херсонской области, Автономной республике Крым и Севастополе. Во время декларационной кампании 2018 г. в регионе были развешены билборды с призывом к собственникам земельных паёв и их наследникам платить налоги. На фоне стандартного степного аграрного ландшафта налоговики обращаются к гражданам: «Таврийская земля ― наше богатство!» (Рис. 4). Рис. 4. Билборд «Таврийская земля ― наше богатство»

Источник: Официальный сайт Территориального органа Государственной фискальной службы Украины в Херсонской обл., АР Крым и г. Севастополе Таким образом, экономическая и экологическая трансформация природной зоны влияет на социальное восприятие пространства, на процесс формирования границ вернакулярных регионов и становится пространством для производства идей. В отношении южно-украинской степи источником такой трансформации стала ирригация. «Таврийская степь» стала важной символической величиной во время реализации Сталинского плана преобразования природы. Понятия «таврийская степь», «Таврия» в современном понимании были сформированы во второй половине

№ 1(15), 2020 28 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 ХХ века в рамках проекта обводнения степи на территории Запорожской, Крымской и Херсонской областей. В последующем расширение ареала Таврии происходило как за счёт увеличения площади орошаемых земель, так и за счёт примыкающей неорошаемой периферии. Ирригация и поддерживающая её информационная идеологическая кампания сформировали не только новый тип хозяйствования, но и Таврию как вернакулярный регион, а рыночная экономика и декоммунизация расширили его границы.

Выводы Подытоживая, можно сказать, что «таврийская» топонимия оказалась удобным субстратом для абсолютно противоположных целей: она служила и служит как символом триумфа социализма, так и инструментом избавления от него, она успешно вписывается как в плановую, так и в рыночную экономику, её можно успешно использовать как для распространения имперской идеи, так и идеи национального государства. Если в имперскую эпоху идеология преимущественно апеллирует к истории (реальной или искажённой) и религии, то в периоды модернизации акцент смещается в сторону обращения к окружающей среде, природе. Таврийская топонимия на первый взгляд свободно попадает в категорию «нейтральная», так как апеллирует и к древней истории, и к природным ландшафтам, и к хозяйственной деятельности, и к литературе. При этом все эти составляющие успешно эксплуатировались различными идеологиями. И даже деидеологизация топонимики подразумевает имплицитное сопротивление осуществляющих эту деидеологизацию акторов в противовес навязывания им той или иной идеологии. Идеологическая составляющая топонимии, топонимическая политика в свою очередь являются факторами, влияющими на процессы восприятия пространства, действенными механизмами формирования вернакулярных регионов, факторами формирования их ареалов, их имиджа и образности. В нашем случае «старая Таврия» как регион сформировалась в ходе имперского «Греческого проекта», модернизированная Таврия оформилась как вернакулярный регион в ходе реализации советского ирригационного проекта, а современная украинская Таврия успешно коммерциализировалась и не только закрепилась, но и значительно расширилась на юге Украины в рамках рыночной экономики и кампании декоммунизации. Степной ландшафт Таврии в силу своей визуальной бесконечности, обширности, возможности расширения представляет собой удобный субстрат для любой идеологии ― социалистической, консервативной или либеральной. Таким образом, Таврия одновременно является и вернакулярным регионом, и идеологическим конструктом с изменяющимся значением. Таврийский кейс говорит о практике присвоения новых смыслов даже изначально семантически нейтральным топонимам в ходе конкретных политических кампаний с помощью этимологизации и деэтимологизации названий. Итак, одним из механизмов формирования и поддержки существования вернакулярных районов является деятельность идеологических аппаратов государства. Топонимические преобразования при этом могут служить как

№ 1(15), 2020 29 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 инструментом идеологического воздействия, так и его следствием. Политические, экономические и экологические проекты, осуществляемые в рамках той или иной идеологии, могут прибегать к семантически нейтральным названиям, связывая идеологию в единый комплекс с географией, природой и историей. Соответствующая топонимия формирует вернакулярные районы как директивно, через указы о названии/переименовании, так и опосредовано через формирование региональной идентичности с помощью дискурсивных практик.

Bibliography: Alekseytsev, Semen. (1962). Tavriya moya [From Ukr.: My Tavria]. V Sonyachna Tavriya. Virshi samodiyalnykh avtoriv [From Ukr.: My Tavria. The poems of amatory poets]. Kherson: Khersonske knyzhkovo- hazetne vydavnytstvo. Alfavitnyy pokazhchyk naselenykh punktiv Ukrainy [From Ukr.: Alphabetic list of settlements of Ukraine]. Oficijnyj sait Verkhovnoyi Rady Ukrayiny [From Ukr.: The Official web-page of Supreme Council of Ukraine] http://static.rada.gov.ua/zakon/new/NEWSAIT/ADM/zmist.html (accessed 1 May 2019). Althusser, Louis. (1971). Ideology and ideological state apparatuses. (Notes towards an Investigation). In Lenin and philosophy and other essays. New York: Monthly Review Press, 121–176. Anderson, Benedict. (1991). Imagined communities: reflections on the origin and spread of nationalism. London: Verso. Azaryahu, Maoz. (1996). The power of commemorative street names. Environment and Planning D. Society and Space 4: 311–330. http://aktuality.fsv.cuni.cz/upload/Azaryahu1996_Power_Commemorative_Street-Names.pdf (accessed 1.5.2019). Bichsel, Christine. (2017). From dry hell to blossoming garden. Metaphors and poetry in Soviet irrigation literature on the Hungry Steppe. Water History 9 (3): 337–359. Boyanzhu, Mark. (1978). Vdol kanala. [From Rus.: Along of Canal]. V 200 let Khersona (gramplastinka) [From Rus: 200 years of Kherson (vinyl disc)]. Moskow: Melodiya. Bratan, Mykola. (2009). Holuby nad batkivskoyu khatoyu. [From Ukr.: Doves above of father’s house]. Kherson: Aylant. Bucher, Slavomir et al. (2013). The perception of identity through urban toponyms in the regional cities of Slovakia. Anthropological Notebooks 19(3): 23–40. Crljenko, Ivana. (2012). The renaming of streets and squares in post-socialist Croatian towns. Language and society 3: 230-241. Danylenko, M. et al. (1967). Naddnipryanska moya storona [From Ukr.: My Cis-Dnieper region]. Odesa: Mayak. Diachenko, A. (1967). Khersonska oblast’. Administratyvno-terytorialny podil. [From Ukr.: Kherson oblast’. The administrative division]. Kherson: Upravlinnya politpresy. Drogushevska, Iryna. (2017). Dekomunizatsiya toponimii: conceptsia povernennia istorychnyh nazv v Ukrayini. [From Ukr.: Decommunization of toponymy: the concept of returning of historical names on the map of Ukraine]. Problemy bezperervnoyi heohrafichnoyi osvity i kartohrafiyi [From Ukr.: Problems of uninterrupted geographic education and cartography] 26: 22–27. Dukach, Juliya. (2018). Na chyyu chest’ nazvani vulyci Ukrayiny? [From Ukr.: In whose honor are the streets of Ukraine named?]. Teksty, https://texty.org.ua/d/2018/streets/ (accessed 1 April 2020).

№ 1(15), 2020 30 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Gnatiuk, Oleksiy. (2014). Nazvy pidpryyemstv ta orhanizatsiy Ukrayiny yak marker terytorialnoyi identychnosti naselennya. [From Ukr.: The names of firms and organizations as a marker of territorial identity of population]. Kyivsky heohrafichny shchorichnyk [from Ukr.: Kyiv yearly book] 9: 67–77. Gnatiuk, Oleksiy. (2018). The renaming of streets in post-revolutionary Ukraine: Regional strategies to construct a new national identity. Acta Universitatis Carolinae. Geographica. Univerzita Karlova 53(2): 1–18. Grauzhis, R., Lazarenko, V. & Sinkevich, L. (1953). Arkhitektura gidrotekhnicheskikh sooruzheniy Yuzhno- Ukrainskogo kanala. [From Rus.: Architecture of hydrotechnical construction of South-Ukrainian Canal]. Vestnik Akademii arkhitektury USSR [From Rus: Journal of Architectural Academy of the USSR]. https://ru-sovarch.livejournal.com/549983.html (accessed 1 August 2019). Homanyuk, Nikolay. (2016). Vinnaya karta Tavrii: istoricheskie i geograficheskiye nazvaniya v sortimente vinodel’cheskoy promyshlennosti yuga Ukrainy [From Rus.: Wine map of Tavria: historical and geographical names in assortment of South Ukraine’s wine industry]. V Mynule i suchasnist’: Khersonshchyna. Tavriya. Kakhovka [From Ukr.: Past and modernity: Kherson region, Tavria, Kakhovka]. Kakhovka–Kherson: Hileya, 41–44. Homanyuk, Mykola. (2019). ‘Battle for Tavria’: A historical region in politics and in the market of goods and services. Ekonomichna ta Sotsialna Geografiya 82: 4–9. Honchar, Oles’. (1952). Tavriya. [From Ukr.: Tavria]. Kyiv: Radyanskyy pys’mennyk. Honchar, Oles’. (1963). Tronka. [From Ukr.: Sheep bell]. Kyiv: Radyanskyy pys’mennyk. Kotlyar, A. (1951). Na Kakhovskom platsdarme [From Rus.: On Kakhovka foothold]. Odessa: Odesskoe oblastnoe izdatelstvo. Kovaliov, M. et al. (1958). Druha na Dnipri. Rozpovidi budivnykiv Kakhovskoyi GES [From Ukr.: The second on Dnieper. Stories of Kakhovka water-power plant builders]. Kyiv: Derzhpolitvydav. Kudriavtseva, Natalia. (2020). Reconfiguring identities within the cityscape: ideologies of decommunization renaming in Ukraine. Forthcoming in Ideology and Politics Journal 1(15). Kulish, Leonid. (1971). Stepove polittya. [From Ukr.: Steppe after summertime]. Odesa: Mayak. Kuns, Brian. (2017). Peasant and Stock Markets. Pathways from Collective Farming in the Post-Soviet Grain-Belt. Stockholm: Stockholm University. Ljusyj, Aleksandr. (2003). Krymskij tekst russkoj kul’tury i problema mifologicheskogo konteksta [From Rus.: Crimean text of Russian culture and the problem of mythological context]. http://cheloveknauka.com/v/78909/a?#?page=4 (accessed 1 April 2020). Males, Lyudmyla & Deineka, Artemiy. (2020). Diskurs dekommunizacii Kieva v opyte pereimenovanij [From Rus.: Discourse of decommunization of Kiev in the frame of renaming experiences]. Forthcoming in Ideology and Politics Journal 1(15). Motornyy, Dmytro. (1980). Zemlya i lyudy [From Ukr.: Land and people]. Kyiv: Urozhay. Murzaev, Eduard. (2001). Slovo na karte [Word on the map]. Moskow: Armada-press. Neumann, Iver. (1999). The uses of the other: “The East” in European identity formation. Minneapolis: Minnesota press. Ostrovityanov, Konstantin et al. (1954). Politicheskaya ekonomiya [From Rus.: Political economy]. Moskow: Politizdat. Paraskevych, Pavlo. (2003). Storinky literaturnoyi Khersonshchyny [From Ukr.: Pages of literature Kherson oblast’]. Kherson: Oldi-Plyus. Podol’skaja, Natalja. (1988). Slovar’ russkoj onomasticheskoj terminologii [From Rus.: Dictionary of Russian onomastic nomenclature]. Moscow: Nauka.

№ 1(15), 2020 31 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Sergejcjuk, Aleksej. (2008). Amerika, Amerika! Stihi.ru. [From Rus.: Verses.ry]. https://www.stihi.ru/2008/11/14/1155 (accessed 1 April 2020). Shenk, Frithjof Benjamin. (2016). Poezd v sovremennos’. Mobil'nost’ i social’noe prostranstvo Rossii v vek zheleznyh dorog [From Rus.: Train to modernity. Mobility and social space of Russia in the age of railways]. Moscow: NLO. Smirnjagin, Leonid (2013). Vernakuljarnyj rajon. [From Rus.: Vernacular region]. V Social’no-ekonomicheskaja geografija: ponjatija i terminy. Slovar’-spravochnik [from Rus.: Socio-economic geography: concepts and terms. A reference book]. Gorkin, Aleksandr (red.). Smolensk: Ojkumena, 35–36. Sovet Ministrov USSR. (1950). Postanovlenie ‘O stroitel'stve Kahovskoj gidroelektrostancii na reke Dnepr, Juzhno-Ukrainskogo kanala, Severo-Krymskogo kanala i ob oroshenii juzhnyh rajonov Ukrainy i severnyh rajonov Kryma» [From Rus.: Decree “About building of Kakhovka water-power plant on the Dnieper River, South-Ukrainian Canal, North-Crimean Canal and the irrigation of southern regions of Ukraine and northern regions of Crimea”]. Gosudarstvennyj arhiv Rossijskoj Federacii. [from Rus. The Russian Federation State Archive], fond R-5446. Opis’ 1 D. 434. L. 169–174. http://krym.rusarchives.ru/dokumenty/postanovlenie-soveta-ministrov-sssr-o-stroitelstve- kahovskoy-gidroelektrostancii-na-reke (accessed 1 April 2020). Swyngedouw, Erik. (2015). Liquid power: contested hydro-modernities in twentieth-century. Spain, Cambridge: MIT Press. Takhtaulova, Mariya. (2017). Kharkivska toponimika: etapy dekomunіzatsіi [from Ukr.: Kharkiv toponymy: phases of decommunization]. V Misto: istoriya, kultura, suspilstvo [from Ukr.: City: history, culture, society]. http://nbuv.gov.ua/UJRN/miks (accessed 18 March 2020). Veklych, L. (2005). Kompleksnyy atlas Ukrainy [from Rus.: A combined atlas of Ukraine]. Kyiv: Kartografiya. Yanko, Mykola. (1973). Toponimichnyy slovnyk-dovidnyk Ukrayinskoyi SSR [From Ukr.: Toponymy dictionary- handbook of Ukrainian SSR]. Kyiv: Radyans’ka shkola. Yas’, Oleksij. (2013). Tavrida, Tavrika, Tavriya. [From Ukr.: Tauride, Tavrica, Tavria]. V Encyclopedia istoriyi Ukrayiny [From Ukr.: Encyclopedia of the history of Ukraine] http://www.history.org.ua/?termin=Tavryka (accessed 1 April 2020). Zelinsky, Wilbur. (1980). North America's vernacular regions. Annals of the Association of American Geographers 70: 1–16. https://www.tandfonline.com/doi/abs/10.1111/j.1467- 8306.1980.tb01293.x (accessed 1 April 2020). Zorin, Andrej. (2001). Kormya dvuglavogo orla... Russkaya literatura i gosudarstvennaya ideologiya v posledney treti XVIII–pervoy treti XIX veka [From Rus.: Feeding of two-headed eagle… Russian literature and state ideology in last third XVIII–first third XIX centuries]. Moscow: NLO.

№ 1(15), 2020 32 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

(RE-)NAMING AND DECOMMUNIZATION IN UKRAINIAN: MACROPOLICIES, HISTORICAL MEMORY AND THE RISKS OF MEDIATIZATION (KHARKIV CASE)

Alexander Golikov

V.N. Karazin Kharkiv National University ORCID: 0000-0002-6786-0393

https://doi.org/10.36169/2227-6068.2020.01.00003

Abstract. The author analyzes the macropolicies of Kharkiv authorities embodied in a series of toponymic renamings carried out in Kharkiv in 2015–2016. Based on an extensive comparison with similar studies conducted over the past few years in the post-Soviet space, as well as historical studies of Soviet nominative politics, the author demonstrates the specifics of modern politics of historical memory in the case of Kharkiv and its regional authorities. Special attention is paid to the authorities confronting the risks of mediating the ongoing processes, in particular, the non-conflict and restrained kind of strategy employed by them. “The right to the city”, “politics of belonging”, “politics of memory”, discourses of power, symbolic domination, identities, (post)imperial connotations―all of these are discussed in the context of the post-Soviet renaming. The author argues that the processes studied are ambiguous and depend on multiple interests and actors in modern Ukraine.

Key words: renaming, renomination, decommunization, historical memory, Kharkiv, toponyms, social space, post-Soviet, politics of memory, sociology of knowledge

№ 1(15), 2020 33 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

(ПЕРЕ)ИМЕНОВАНИЯ И ДЕКОММУНИЗАЦИЯ ПО-УКРАИНСКИ: МАКРОПОЛИТИКИ, ИСТОРИЧЕСКАЯ ПАМЯТЬ И РИСКИ МЕДИАТИЗАЦИИ (КЕЙС ХАРЬКОВА) Александр Голиков Харьковский национальный университет им. В. Н. Каразина ORCID: 0000-0002-6786-0393

Аннотация. Автор осуществляет анализ макрополитики харьковских властей, воплощённой в серии переименований топонимов города Харькова в 2015–2016 годах. На базе обширного сравнения с аналогичными исследованиями, проведенными за последние несколько лет на постсоветском пространстве, а также с историческими исследованиями советской номинативной политики автор демонстрирует специфику современной политики исторической памяти для Харькова и региональных властей. Отдельное внимание уделяется стратегии противостояния со стороны региональных властей рискам медиатизации происходящих процессов; в частности, показана неконфликтность и сдержанность избранной региональными властями стратегии. «Право на город», «политики принадлежности», «политики памяти», дискурсы власти, символическое господство, идентичности, (пост)имперские коннотации ― всё это обсуждается автором в контексте постсоветских переименований. Автор аргументирует неоднозначность и зависимость исследуемых процессов от множественных интересов и акторов в современных украинских условиях.

Ключевые слова: переименования, реноминации, декоммунизация, историческая память, Харьков, топонимы, социальное пространство, постсоветское, политики памяти, социология знания

Введение Проблематика переименований на постсоветском пространстве и в особенности в украинских социокультурных условиях является не только научно актуальной, но и политически острой, связанной с идентификационными процессами и усложненной множественностью исторических укоренений. И хотя, как мы это продемонстрировали почти полтора десятилетия тому назад (Golikov 2006) на примере переименований станций харьковского метрополитена, в этой проблеме встречаются микропроцессы идентификации в условиях посткоммунистического идеологического вакуума, мезопроцессы построения новых модальных идентичностей и институциональных ожиданий, макропроцессы производства новых

№ 1(15), 2020 34 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 социальных порядков и режимов реализации этих порядков, и даже мегапроцессы глобализации, (нео)либеральной унификации и, как выразился бы Дж. Ритцер, макдональдизации (не только в экономическом смысле), к концу второго десятилетия ХХІ века стало очевидно, что феноменальность данных процессов далеко не исчерпывается всем перечисленным. Так, социологи обнаруживают идею «права на город», где «...общественные инициативы о наименовании и переименовании территориальных единиц рассматриваются как борьба социальных акторов и институций за право присвоения городского пространства и управления им» (Terent’ev 2015: 194), что изучается, к примеру, у горожан Москвы и Петербурга (Terent’ev 2015). Другой важной стороной, не затрагиваемой до последнего времени, но актуализированной социологами (пост)современного общества, является вопрос, поставленный относительно культурного наследия. Так, Ф. Мюхтар-Мэй рассматривает (пере)именования в более широком контексте идентичности, национализма и культурного наследия. Исследования наследия как идентичности (Myugtar-May 2014: 14–22), а также места насилия в производстве национализма на исторических материалах Болгарии позволило соединить множество проблематик и аспектов этой тематики. Одной из таких проблематик является проблематика дискурса власти, которая, с нашей точки зрения, может быть проанализирована с применением методологии и приёмов социологии знания. Напомним, что дискурс власти должен рассматриваться прежде всего под углом «легитимизации как итога завоевания власти» и «манипуляции как стратегии удержания власти» (Sinel’nikova 2015: 10). Анализируя власть как систему коммуникаций (в основном кратологически, однако и семиотически тоже), современные социологи исследуют прежде всего «смещение восприятия» через «переименование события». Конечно, при этом немало проблематик останутся за пределами рассмотрения. Самый поверхностный анализ литературы показывает, что ренейминг исследуется с точки зрения его маркетингового потенциала и ребрендинга (Novichihina 2014), как акт производства социального неологизма, в том числе под влиянием политкорректности и «социального такта» (Erpilova 2017), и с точки зрения экстралингвистических факторов ― то есть прежде всего социополитических событий (Gabibli 2014). В сугубо социологических исследованиях изучаются практики именования внутригородских пространственных объектов как в аспекте создания новых урбанонимов, так и реноминации уже существующих (Golomidova 2017). При этом прежде всего исследуются ономастические и историко-культурные аспекты, тогда как социологические аспекты сводятся к «маркетингу территорий». Однако эти аспекты оставляются нами за пределами рассмотрения интенционально. Таким образом, целью нашей статьи будет исследование процессов (пере)именования с точки зрения дискурса и практик декоммунизации в украинских социокультурных условиях под углом реализации макрополитик власти, исторической памяти сообществ и отдельных агентов, а также рисков медиатизации.

№ 1(15), 2020 35 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Эту цель мы предполагаем реализовать в сочетании количественного и качественного подходов с применением ряда концепций, в особенности теорий гегемонии, идеологических аппаратов государства, пространства как продукта социального производства, символической власти как власти производить, давая наименования.

(Пере)именования и постсоветское пространство Проблематика посткоммунистических переименований широко представлена в научной литературе всего постсоветского пространства, начиная с 1990-х годов и до самых свежих и актуальных исследований. При этом в разных регионах и социокультурных ситуациях эта проблематика отзывается и реализуется в научном плане по-разному. Так, С. Уставщикова конкретизирует эту проблематику в свете десоветизации и дерусификации названий для стран Центральной Азии. Она оценивает процесс как «эпидемию переименования населённых пунктов» (Ustavshhikova 2018: 95), акцентируя внимание на том, что «она, в частности, сопровождается и уничтожением русскоязычной топонимии, заключающейся, прежде всего, в массовом переименовании географических названий» (Ustavshhikova 2018: 96). Именно в такой парадигме она анализирует переименования населённых пунктов и показывает, что «во всех республиках практически не осталось сел с русскими названиями» (Ustavshhikova 2018: 104). Вариацию этой проблемы изучают Т. Герасименко и Н. Святоха, обозначая её как «топонимическую трансформацию республики Таджикистан». Они выделяют две группы смен названий ― смена «советских и русских названий» (Gerasimenko & Svjatoha 2019: 103) и переименование некоторых таджикских, и узбекских названий. Этот методологический урок нам подсказывает, что те дискурсы, которые обозначаются в других исследованиях как «имперские» и «централистские», могут быть изучены и под другими ― национальными, историко-культурными, более нейтрализующими и объективирующими ― наименованиями и категориями. В. Тхакахов также конкретизирует эту проблему, но для Кабардино-Балкарии. При этом он делает важное замечание, что «строго говоря, неидеологических урбанонимов не бывает. Даже отказ от персонализации городских топонимов, от использования личных имен и фамилий имеет идеологический смысл и значение. Анонимность может преследовать эгалитарные, дискриминационные или какие-либо иные цели» (Thakahov 2018: 74). Не менее важную гипотезу для нашего исследования он предлагает, когда утверждает, что «в большинстве городов доминирует практика идеологизации и очеловечивания (гуманизации) урбанонимов», то есть «карту города, пространство, которое она отображает, можно трактовать и читать как историю ее жителей, региона, страны, как историю трансформации или консервации символов городского пространства» (там же). Исследуя, как он сам указывает, не имя вообще, а социальное имя, то есть такое, что значимо для обществ, сообществ и групп, он напоминает, что «советский проект символического насилия, опираясь на процесс

№ 1(15), 2020 36 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 реквизиции собственности, ликвидировал привязку социальных топонимов к территории» (Thakahov 2018: 74). Вместе с тем в постсоветское время происходит «точечный топонимический передел реставрационного типа» с возвращением к дореволюционным названиям при сохранении «неприкасаемых годонимов». При этом возникает феномен «параллельных урбанонимов», где «тактическими», говоря на языке Де Серто (de Certeau 1984), оказываются старые, исторические, локальные, несоветские наименования. Однако эта специфика может не распространяться на украинские реалии, что требует дополнительного исследования. Единичный кейс-стади переименования Ленинграда в Санкт-Петербург демонстрирует, что вовлечение власти в эти процессы неизбежно, однако без определённого ограничения массовым восприятием они невозможны (Gornyj 2015). Исследование не только властных стратегий, но и медиатактик, и массовых практик, является важной комплексной задачей социолога в данной проблематике. Ближе к постановке наших задач находится Т. Голикова, которая исследует топонимическую систему мегаполиса (Москвы), а именно существование «параллельных» названий (что она называет трансонимизацией), актуализацию оппозиций «свои ― чужие», задействование экспрессий, языковых игр, (не)официальной языковой культуры. Она выделяет ряд моделей трансонимизации: на основании событий; на основании свойств официального годонима; на основании значимого объекта на территории официального годонима; на основании фонетического сходства; на основании метафорического переноса; на основании упрощения официального годонима (Golikova 2014). Для интерпретации этих данных также можно было бы задействовать разработки социологов повседневности (и уже упомянутого М. де Серто, и А. Шюца с его картографированием повседневности, и Ю. Хабермаса с его столкновением жизненного мира и системы), однако эта проблематика остаётся за пределами интереса исследовательницы. Аналогичный взгляд демонстрирует Л. Лекарева, которая исследует урбанонимы ономастического пространства Пскова под углом неофициальных ойкодомонимов и практик трансонимизации (Lekareva 2019). Схожий исследовательский дизайн исследования политики властей в наименовании городских объектов и социокультурного облика региона вообще даёт Н. Галактионова. Доказывая внеэтничность переименований ретопонимизации (как «способа публичной манифестации идентичности»), автор указывает, что «топонимы ― ... отражение властных установок, политического дискурса власти, в чьём ведении находится политика и практика наименования и переименования городских объектов» (Galaktionova 2016: 153). Н. Галактионова исследует стратегии нейтрализации переименований путём применения «нейтральных» наименований улиц и переулков (Тенистая, Кленовая, Рубиновая, Сиреневая, Южная, Медовая, Алый, Удачный и др.) и этнокультурные способы закрепления территории (осуществляемые персоналистски или исторически вовлечённо, то есть на базе личностных или историко-культурных наименований топонимов). Схожие стратегии, как мы увидим, применяет и харьковская власть. Ещё ближе к нашей исследовательской задаче О. Ларионова, которая исследует

№ 1(15), 2020 37 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 изменение исторической топонимики отдельного города на примере Воткинска (Удмуртия) за последние 200 лет. При этом она пытается аргументировать, что «декоммунизация... излишне драматизируется. Смена топонимов ― естественный исторический процесс, так как каждая эпоха возносит на пьедестал своих героев и устанавливает свои ориентиры» (Larionova 2019: 14). Однако такой взгляд, зачастую свойственный историкам и управленцам, может быть оценен как натурализующий, а поэтому в конструктивистской парадигме, в которой мы работаем, отвергнут как ангажированный властными реификациями.

Место, память, идеология, идентичность: арсенал концептуализаций Исторические аспекты идеологии и политики памяти в топонимике на примере политики переименований городов в СССР осуществляют К. Демьянов и В. Рыженко. Анализируя «советскую топонимическую систему» как «цельную, тщательно выверенную конструкцию на всей территории Союза» (Dem'janov & Ryzhenko 2017: 154), они методологически верно требуют системного подхода к данным процессам. Верно, с нашей точки зрения, и обратное ― что аналогичные процессы в современных украинских условиях должны также изучаться целостно, системно, с учётом контекстов. На примере материала 1924–1946 годов они показывают, что «функционал идеологии национализма сохранился и перерос в цели и задачи идеологии социализма. Функционал этот заключается в унификации имперской территории, включении её в общий символический конструкт, на построение которого и направлены усилия центральной власти» (Dem'janov & Ryzhenko 2017: 157). С этой точки зрения обнаружение «общего символического конструкта» и «процессов унификации территории» становится важным исследовательским заданием при исследовании аналогичных процессов. Вообще говоря, эта тематика становится объектом множества метафорик. Так, В. Мозговой говорит об «орудии экспансии», когда пишет о ретопонимизации (Mozgovoj 2015). Исторический анализ становления топонимики целого региона позволяет ему на сравнительном материале говорить о «беспрецедентной по своим масштабам экспансии, выразившейся в переименованиях, «переводах» и изменениях структуры наименований с разрушением адресной и правовой информации о первичном собственнике» (Mozgovoj 2015: 274). Таким образом, автор далеко не комплементарно оценивает в том числе процессы «декоммунизации» и «дерусификации». Ещё более хлёсткую метафору «большевизации» исторической памяти вводит О. Лейбович, который на базе концепции интерпретации культур К. Гирца в технике «насыщенного описания» исследовал литературные тексты 1930-х гг. и материалы партийного делопроизводства, и связал (пере)именования с мифами, практиками, стратегиями властных идеологических аппаратов, политиками памяти. Как указывает сам автор, «речь идет о мифологизации действительности, но мифологизации особого рода, обернутой в рациональные формы исторической закономерности, нуждающейся в аргументации, а стало быть, лишенной естественности и очевидности подлинного мифа» (Lejbovich 2019: 44). Схожие процессы (более или менее)

№ 1(15), 2020 38 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 рациональной фабрикации мифов проходила и проходит сейчас Украина, и локальные сообщества нынешней Украины, поэтому данное замечание нуждается в отдельном внимании в нашем исследовании. Обратный процесс, обозначенный им как «деколонизация городского пространства», изучает М. Рожанский, который на материале «старых сибирских городов», как сам пишет, анализирует «идеократию» в «советской топонимии» (Rozhanskij 2013: 10). Идеологический окрас самого автора (основанный, в том числе, и на достаточно ангажированных выкладках известного француза П. Нора) им игнорируется. Он допускает, например, такие специфичные коннотации: «Советские названия не создают семантического богатства ― в них мало советской истории» (Rozhanskij 2013: 11). «Репертуар названий создаёт впечатление случайного в пределах ограниченного набора» (Rozhanskij 2013: 12). Показательно, что при этом используется банальная аргументация, которую, кстати, и этнизаторы в различных странах постсоветского пространства активно эксплуатируют (например: М. Горький никогда не был в Иркутске2). Объективация осуществляется по бюрократическим моделям, говоря языком Д. Чёрного (Chornyj 2018: 161), когда политики памяти большей части населения маркируются как «имперская амнезия» и объясняются тем, что «у подавляющего большинства людей... история семьи связана с городом исключительно в советский период» (Rozhanskij 2013: 14). Естественной в свете такого ангажированного термина, как «деколонизация», оказывается комплиментарная и явственно выходящая за пределы научного семанзиса позиция автора по отношению к «десоветизации» как к «политике возвращения имён», а почти вековое существование имён «имперской амнезии» ― как «имитацию исторической памяти..., одна из несущих конструкций идеократии» (Rozhanskij 2013: 26). Этот кейс весьма ландшафтно и рельефно демонстрирует нам риски, перед которыми оказывается исследователь, приступающий к такой чувствительной, рискованной и сложной теме, представляющей собой наслоения реификаций и натурализаций, политик памяти и политик амнезии (Slobodjanjuk & Golikov 2009). Ведь очень часто мы наблюдаем, как лишь чисто внешне (вос)производится флёр противостояния эксплуатации, насилию и доминированию, а на самом деле исследовательские практики несут в себе дискурсивное воспроизводство специфичных форм доминирования, насилия и эксплуатации. Так, например, М. Рожанский указывает, что «возвращения имён» осуществляются вопреки позиции большинства населения, что не мешает автору обозначать современные процессы как демократичные, а процессы обретения и функционирования «советских» и «имперских» имён ― как недемократичные. Схожий по степени ангажированности подход демонстрирует С. Ворошилин, который наделяет происходящие процессы громкой номинацией «топонимические войны» (Voroshilin 2011), утверждая, что топонимические войны являются

2 Заметим, что обратная ситуация теми же этнизаторами никогда не анализируется ― как, например, с присвоением в Харькове Дзержинскому району наименования Шевченковского, хотя в Харькове Ф. Дзержинский был и работал, а вот Т. Шевченко ― ни разу.

№ 1(15), 2020 39 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 инструментом этноцида как политики уничтожения этнической или национальной идентичности. Используя прежде всего европейский исторический материал ХХ века, исследователь показывает, что «процесс массовых переименований не закончен. Националисты стремятся допереименовать всё, что не было переименовано до сих пор» (Voroshilin 2011: 92), и в резолютивной части указывает, что «заставить всех сменить исторические, принятые в странах наименования, применявшиеся длительное время, невозможно и нецелесообразно» (Voroshilin 2011: 96). И если в пределах одной страны, как показывает практика последних пяти лет, этот тезис с точки зрения реализуемости проблематичен (поскольку «невозможно» в данном случае точно неприменимо), то с точки зрения последствий и целесообразности ― безусловно, как минимум частично точен и верен. Общую постановку проблемы топонима как элемента культуры в социологии осуществляют множество социологов. Например, О. Лавров указывает, что «наречение имени не только человеку, но и месту, где он живёт», является важнейшей частью культуры (Lavrov 2013: 211). Этот научный трюизм на самом деле весьма важен не только потому, что «с возникновением имени обретает форму и сам объект наречения» (Lavrov 2013: 212), но и потому, что «смена названия начинает мыслиться как уничтожение старой вещи и рождение на её месте новой, более удовлетворяющей требованиям инициатора этого акта» (Lavrov 2013: 215). Переименование становится актом (пере)производства вещи ― а точнее говоря, овеществлённых общественных отношений. Другой аспект столь же общо поставленного вопроса даёт нам В. Мозговой, лингвистически исследующий имена собственные как объекты культуры и как культурно-исторические реальности. Такой несколько эссенциализирующий взгляд подводит его к выводу, что «любые изменения в закрепленных общественным сознанием именах при помощи переименования, немотивированного перевода, «восстановления», интерпретаций правильности-неправильности или полезности- вредности являются актом вандализма по отношению к истории и культуре» (Mozgovoj 2017: 151). Такой апологетический взгляд на сложившуюся социально-политическую реальность текста города, безусловно, неприемлем для нашего исследования, однако, как видим, в лингвистике, филологии, историко-культурных исследований он воспроизводится до самого позднего времени. Уточняет эту проблематику в своём аналитическом обзоре Е. Терентьев (Terent’ev 2014), который указывает, что топонимы существуют не просто как набор символов, но как топонимическая практика, то есть практика (пере)именования. Выделение Е. Терентьевым двух ключевых типов подходов к исследованию топонимов (культурологический и критический) важно для нас преимущественно как методологическая «подсказка» опираться именно на критический подход, который рассматривает не топонимию как культурный артефакт, но топонимию как форму идеологии, не ландшафты, но практики, не тексты и пространства, но политики и коммеморации (Terent’ev 2014: 74). Здесь, по мнению Е. Терентьева, особую роль играют концепции гегемонии А. Грамши, идея идеологических аппаратов государства Л. Альтюссера, концепт производства пространства (А. Лефевр, М. Де Серто) и понятие

№ 1(15), 2020 40 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 символической власти П. Бурдьё. Именно эти теоретические и методологические основания мы вполне разделяем и учитываем в нашем собственном исследовании. Это, отметим, не подразумевает игнорирования культурологического подхода: ведь в дальнейшем мы постоянно учитываем культурные и политические контексты реноминаций, рассматриваем городское пространство Харькова и как культурный артефакт, ― что очевидно, если обратить внимание на нижеприведенные три уровня анализа топонимов. Адаптацию данной проблематики к городским и региональным исследованиям в современной социологии осуществляют множество самых разнообразных исследователей – от харьковского исследователя А. Мусиездова (Musіyezdov 2016) до львовской исследовательницы В. Середы. Отдельно стоит упомянуть разработку А. Гриценко (Hrytsenko 2014), который на примере двух малых городов Украины (Звенигородка, Ватутино) исследует основные аспекты постсоветской трансформации городского пространства и «культуры памяти», отдельно обращая внимание на то, как репрезентируется в социальном пространстве локальный исторический нарратив и местная идентичность. Методология автора, представляющая собой соединение треугольника категорий «память ― пространство ― идентичность», хоть и выглядит достаточно схематичной, позволяют ему обнаружить и роль официоза, и практики «одомашнивания» прошлого, и роль памятников (а не только топонимов) в этих процессах. Вообще проблематика репрезентации в социальном пространстве региона чаще всего анализируется с позиций смысловой, символической и субстанциальной структуры региона (Pisachkin 2018: 9). Ведь «репрезентации в социальной топологии региона ― это важное звено методологии. Они позволяют сопоставлять социальный порядок и процесс устойчивого развития с неравенством и актуализацией событий в аспекте социального бытия, определенных акций и технологий» (Pisachkin 2018: 13). С этой точки зрения репрезентации и ре-репрезентации (среди которых вариантом является ре-номинация) являются важным индикатором как стазиса дифференциаций, так и динамики событийности, что нуждается в методическом и концептуальном различении, причём как на макро-, и мезо-, так и на микроуровнях. Другим важным аспектом исследования регионов в современной социологии является исследование идентичности в регионализированном пространстве. Тут Е. Головнёва указывает, что городская идентичность как таковая вообще репрезентируется в системе дискурсов (как «содержании определённого типа сознания», основанного на «типе рациональности» (Golovnjova 2014: 56). Исследуя «город как особый текст», в котором представлены разнообразные «самостоятельные способы отношения к городу, предполагающие свои дискурсы», она указывает, что «восприятие топонимов мифологично: они работают и как имя-символ конкретного города, и как средство его преобразования (что выражается, например, в акте переименований улиц города, сноса памятников как способе изменения качества переименованного пространства, создания параллельных пространств через неофициальные названия и т.п.)» (Golovnjova 2014: 57). Исследование дискурса переименований как дискурса мифологического, безусловно, перспективное

№ 1(15), 2020 41 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 направление, однако в целостном виде мы его задействовать в рамках данного исследования не планируем в силу прежде всего ограниченности наших задач. Схожую проблематику затрагивают исследователи топонимических практик приграничья ― например, в Смоленской области, где помимо всего прочего предлагается любопытная идея «политики принадлежности» (politics of belonging). Так, в анализе региональных топонимов «выделяют три уровня...: политический, историко-культурный и прагматический» (Vinokurov 2016: 28), причём эти уровни различаются по лингвореализации, стратегиям аргументации и содержанию. Политический уровень ― это уровень политической агитации и пропаганды; историко-культурный ― уровень культурного ландшафта, знаков и ценностей; прагматический ― уровень ярлыков и пространственных ярлыков, «привязанных» к практикам. Именно здесь и возникают «политики принадлежности» как стратегии и тактики осуществления права на владение, что превращает практики (пере)именования в механизмы социальной (не)справедливости. Здесь, с нашей точки зрения, немалую роль могут сыграть локальные и общенациональные медиа, чья позиция в этих процессах должна быть отдельно исследована. Топонимию как историю, закреплённую в пространстве, изучают для конкретных регионов на базе методов устной истории, нарративного интервьюирования и анализа документов (Kushalakova 2015). Биографические аспекты затрагивает С. Арутюнов, который указывает, что «для «этнографии памяти» значимыми оказываются многие мемориальные символы и обозначения, в том числе наименования и переименования улиц, погребения, надгробные памятники и надписи на них» (Arutjunov 2019: 172). Анализируя этничность кавказских народов, вписанную в историко-культурные процессы ХХ века, он демонстрирует, как множественные переименования порождают биографические ненадёжности, микро- и макроконфликты и другие, в основном феноменолого- микросоциологические явления и процессы. Частный вариант конструирования территориальной идентичности инструментами номинации показывает, что, с одной стороны, важным является субстрат именования (то есть аэропорт это или улица, площадь или стадион), с другой же ― персональная, географическая и событийная история места или города, в котором осуществляется переименование (Nazukina 2018). При этом эмпирически демонстрируется, что зачастую при столкновении истории, политик и географии побеждает последняя, что, как мы увидим и на харьковском эмпирическом материале, релевантно и для «декоммунизационных» украинских условий. Таким образом, даже такой краткий обзор позволяет нам заметить и отметить те риски, с которыми встречается исследователь в силу чувствительности и комплексности темы, неизбежно сталкивающей его с архитектоникой реификаций и натурализаций, политик памяти и политик амнезии. Занимать здесь апологетическую позицию по отношению к переименованиям ― это большой соблазн для социолога, которого нужно не только избегать, но который нужно осмысливать и критически исследовать. Вот почему мы настаиваем на том, что процессы переименования, как мы

№ 1(15), 2020 42 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 видим по результатам обзора, должны изучаться целостно, системно, с учётом контекстов ― только так могут быть обнаружены «общий символический конструкт» и «процессы унификации территории», а (пере)именование ― замечено как акт (пере)производства вещи (а говоря менее эссенциалистски и реифицирующе ― овеществлённых общественных отношений). Этому целиком может помочь предложенный А. Гриценко треугольник категорий «память ― пространство ― идентичность», где стазис дифференциаций пространства, (ре-)репрезентированный в (ре)номинациях памяти, встречается с динамикой событийности идентичности. Всё это в дальнейшем может быть изучено как «политика принадлежности», в дискурсивировании и практиковании которой существенную роль играют медиа. Именно такой является наша общая концептуальная рамка.

Украинские исследования (пере)именований 2010-х годов В украинских условиях исследуются закономерности переименований в разные эпохи населённых пунктов Днепропетровской и Запорожской областей, прежде всего с филологической точки зрения способов образования ойконимов (Tomilina & Belomorets 2013). Встречаются даже лаканиански-жижековские попытки проанализировать место национальной идентификации в Реальном (Zayec’ 2015). Более социологические постановки затрагивают проблематики политик памяти в структуре государственной пропаганды, роли школьных программ и производства мемориально-символического пространства в конструировании политической нации (Babka 2016), а также влияние политических событий на акты локальных и специфичных переименований (Tatarova 2013). Из собственно исследований «декоммунизации в современной Украине» можно отметить совместное украино-венгерское исследование, в котором на базе типологии Яна Ассмана холодной и горячей памяти проводится вполне конформный по отношению к происходящим в украинских условиях процессам дискурс: «В Украине, приблизившейся к критическому отрезку своей истории, в ходе борьбы за выбор дальнейшего пути, продолжающейся с 2013-го г....» (Fedinec & Chernichko 2016: 67). При этом данные авторы пытаются анализировать «четыре закона декоммунизационного пакета» под углом сугубо социологических (Я. Ассман) или цивилизационных и геополитических (С. Хантингтон) проблем, что ставит вопрос о релевантности проведенного ими анализа. Апологетически используемые позиции (О. Пахлёвская, Н. Рябчук) и дихотомии (белорусский сценарий или независимость) достаточно легко вскрывают авторскую предвзятость. «Возвращение в Европу» ими рассматривается как «возвращение к нормам», «компенсация исторической несправедливости» и даже как «процесс лечения патологического развития». Персонификацией украинской идентичности для этих авторов выступает С. Бандера (Fedinec & Chernichko 2016: 71), а собственно процессы описываются сквозь призму Украинского института национальной памяти и его политики. Безусловно, такое исследование не может считаться ни объективным, ни исчерпывающим, ни

№ 1(15), 2020 43 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 деидеологизированным. Идеология здесь «просвечивает», «отслеживается», говоря на постструктуралистском языке, в любой секвенции текста. Исследование «разрушения пространства советского символического господства» осуществляет А. Плеханов. При сохранении относительно объективной терминологии и методологии (с опорой на А. Ассмана и П. Бурдьё), автор тем не менее зачастую игнорирует идеологические и акторные аспекты процесса, используя, например, псевдообъективирующий термин «разрушение». Впрочем, он вполне по делу напоминает, что глубинные корни «декоммунизации» находятся ещё в начале 1990-х годов (Plehanov 2018: 192–193), а также что они культивировались и поддерживались всеми президентами Украины в той или иной мере. Автор описывает феномены «войны памятников», анализирует «модели декоммунизаций названий населённых пунктов» (Plehanov 2018: 197) ― а точнее, основные типы реноминированных названий. Так, он выделяет «изъятие советского», «возвращение к историческим названиям», «дерусификацию» и «символическое сопротивление декоммунизации через минимальные последствия изменения названия» (Plehanov 2018: 200–205). Подытоживая, автор указывает на такой важный для нас контекст, как тот, что «советские символы маркировались как объекты, ставящие под сомнение и мешающие существовать независимому украинскому обществу и государству» (Plehanov 2018: 212). Это одна из важных гипотез, которые мы проверяли в нашем исследовании. Исследования переименований Харькова осуществляются активно, однако при этом спорадически, случайно и бессистемно. Это характеризуется тем, что зачастую воспроизводятся конформные господствующему дискурсу и реифицирующие позиции. Однако дискурс-анализ научного дискурса как дискурса (легитимации официальной) власти является целью другого исследования, здесь же укажем, что наиболее показательным является исследование М. Тахтауловой. Автор утверждает, что проанализировала 221 топоним из двух документов Харьковского горсовета и городского головы (от 20.11.2015 и 2.02.2016), и указывает на: а) лидерство антропонимов, а именно деятелей науки и культуры (38%, 80 урбанонимов); б) возвращение «исторических названий» 47 улицам, то есть 22% случаев; в) «пополнение» «нейтральной» (без малейшего определения, как его измеряет автор) топонимики города ― 9% «нейтральных названий», как их помечает автор; г) использование «микротопонимики» ― 8%; д) «эргонимическая группа» ― 6 наименований (улица Искусств, Индустриальный проспект); е) «сомнительные» (причём в одном абзаце автор указывает то 5, то 7 названий). С куда большей симпатией автор смотрит на деятельность ОГА (причём как на процесс, так и на результат деятельности), которая составила 52 переименования. И, конечно же, «жители постепенно привыкают к новым названиям, заменяются таблички

№ 1(15), 2020 44 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 на домах и адреса на рекламных буклетах. Логичные названия, которые не вызвали нареканий, быстро интегрировались в повседневные практики харьковчан» (Tahtaulova 2017: 149). Никаких данных социологических исследований, кроме личных впечатлений автора, при этом не приводится. Дизайн данного исследования кое в чём похож на тот, который мы планировали реализовать, поэтому его предварительный обзор является важной частью системного анализа объекта исследования.

Данные и методология В исследовании был использован массив данных, сформированный автором на базе трёх документов ― протокола № 23 заседания Городской комиссии по вопросам топонимики и охраны историко-культурной среды от 17.11.2015; протокола № 1 заседания Городской комиссии по вопросам топонимики и охраны историко- культурной среды от 28.12.2015; распоряжения № 181 от 17.05.2016 головы Харьковской облгосадминистрации. В ходе анализа было обнаружено 269 актов переименования улиц, проспектов, площадей, переулков, спусков и проездов, а также 18 актов переименования более «крупных» (с точки зрения социокультурной заметности и видимости) геонимов, а именно: 5 переименований парков и скверов, 6 переименований станций Харьковского метрополитена, 7 переименований административных районов города. При этом количественному анализу были подвергнуты наименования из первого массива данных (269 единиц наблюдения), тогда как 18 единиц наблюдения из второго массива данных выделены в отдельный блок анализа ― не столько количественного, сколько с применением техник дискурс- анализа, «плотного описания» и «обоснованной теории» (grounded theory).

C целью объективности, многомерности и квантифицируемости анализа нами для каждой единицы наблюдения было выделено 12 единиц анализа, среди которых: - три признака было выделено для исходного геонима (наличие отношения к Харькову; «профиль» денотата; эпоха коннотата); - три признака было выделено для геонима, полученного в результате переименования (наличие отношения к Харькову; «профиль» денотата; эпоха коннотата); - шесть признаков было выделено для самого акта переименования (субъект переименования; наличие альтернативных «исторических названий»; локализованность денотата; сохранение структуры наименований; сохранение профиля наименования; наличие аллюзии ― логической или звуковой). Обработка данных осуществлялась с применением программного пакета SPSS v. 23. Ввод первичных данных и визуализация (в исследовательских целях, для обнаружения тенденций и различий) ― программы Microsoft Excel 2003. Безусловно, некоторые методологические ограничения порождены спецификой исследуемого предмета. Например, далеко не всегда даже в такой

№ 1(15), 2020 45 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 дробной аналитизации объекта исследования есть возможность однозначно категоризировать единицу наблюдения и присвоить ей код по определённым признакам. Даже по наличию отношения к Харькову могут возникать дискуссии ― насколько, например, «пребывание проездом» является поводом для переименования улицы, ― не говоря уже о более сложных случаях категоризации. Однако отдельно мы бы хотели указать, что документы Харьковской городской администрации (протоколы ― см. выше) предоставили нам куда больше исследовательских возможностей, чем документ Харьковской ОГА (распоряжение). В отличие от последнего, первые два содержали не только само распоряжение, но и обоснование переименования, краткий справочный материал об исходном и последующем названиях, об истории улицы и т.д. Это, с одной стороны, несколько проблематизирует некоторые наши данные (те из них, где мы сами вынуждены были реконструировать, например, наличие исторических альтернатив названия), с другой же ― ещё больше ставит под вопрос объективность одного из проанализированных нами выше исследований: как минимум с точки зрения результатов работы, акты Харьковского городского совета выглядят куда «прозрачнее», «демократичнее» и «открытее» для любого желающего ознакомиться. Не говоря уже о том, что такое представление данных является безусловно более профессиональным и проработанным.

«Большие» имена: эскиз дискурс-анализа На карте любого города прежде всего заметны те имена, которые мы обозначили как «большие». Таковыми являются для Харькова названия районов, станций Харьковского метрополитена и парков/скверов. Последние ― преимущественно в силу их малочисленности, компактности на карте города, а также специфичных функций в экосистеме и практическом пространстве городе. Эти 18 переименований, из которых почти половину (8) составляют переименования районов, не подлежат статистическому анализу в силу малочисленности массива, однако, с нашей точки зрения, и объединению с массивом переименований годонимов также не подлежат, прежде всего в силу специфичной роли в символическом и идентификационном пространстве. Именно поэтому мы предлагаем их проанализировать не статистически, а с применением техник дискурс- анализа. Здесь обращает на себя внимание то, что Харьковский городской совет в своей деятельности чётко, формально обоснованно и последовательно следовал букве закона о «декоммунизации», тогда как Харьковская областная государственная администрация интерпретировала его предписания расширительно, что отразилось в том числе в последовательности переименований. В этом же проявилась и волюнтаристская сторона её деятельности. Так, из всех станций Харьковского метрополитена ХГС переименовал только станцию «Советская» в станцию «Площадь Конституции». Заметим, что символическое название было заменено на сугубо территориальное, никакой гомологии между названиями не наблюдается, что приводит к тому, что и до сих пор, по наблюдениям автора, воспроизводится двойная система наименования данной станции в практиках харьковчан.

№ 1(15), 2020 46 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 В то же время ХОГА переименовала и те станции, чья реноминация (учитывая норму в законе о том, что «декоммунизации» не подлежат символики, апеллирующие к борьбе с нацизмом и фашизмом) весьма сомнительна. Так, «Имени Маршала Жукова» переименована во «Дворец Спорта» (заметим, что здесь конфигурация реноминации ― из символического в территориальное ― полностью повторяет переименование «Советской»), «Площадь Восстания» ― в «Защитников Украины» (территориальная эквивалентизация), «Пролетарская» – в «Индустриальную», «Советской Армии» ― в «Армейскую», «Метростроителей имени Г.И. Ващенко» ― в «Метростроителей» (эти три переименования можно считать аллюзивными, то есть апеллирующими к исходному номену и опирающимися на него). Итак, из наименований станций метро «удалены» слова «советское» (дважды), «пролетарская», «восстание», а также имена двух персон советского пространства ― Г.К. Жукова и Г.И. Ващенко. На место «пролетарского» (апеллирующего к конкретному классу и его интересам) приходит «индустриальное» (не апеллирующее, означающее всего лишь «нейтральную» сферу деятельности), на место «восстанию» (как революционизации общественного порядка) ― лояльная «защита» (как де- революционизация общественного порядка, его сервильное воспроизводство). Заметим всё же, что переименования станций метро осуществлялись либо достаточно осторожно (то есть с опорой на смысловую аллюзию), либо сугубо территориально (Площадь Конституции, Площадь Защитников Украины, Дворец Спорта). Это характеризует стремление харьковских городских (и даже областных) властей к максимальной «надёжности» переименований, их «неуязвимости» с точки зрения публичной дискуссии. При этом городские власти явно пытались обойтись минимальными изменениями (что объясняется как политическими, так и экономическими причинами), тогда как областные власти, зависящие исключительно от «центра», продуцировали куда больший объём работы. Менее заметны эти тенденции в случае с парками и скверами. К четырём переименованиям Харьковского горсовета было добавлено одно переименование ХОГА. Сквер имени Десятилетия КСМУ стал Карякиным садом, Парк имени Ильича ― Ново-Баварским сквером (два переименования, апеллирующие к истории и локальной территориальности), Парк культуры и отдыха имени Артёма ― Парком Машиностроителей, Сквер имени Советской Украины ― Сквером Тракторозаводским (два переименования, апеллирующие к социальным группам и их профильной профессиональной деятельности). Куда меньше укоренённости в социальных группах харьковчан, их истории и локальности, продемонстрировала ХОГА, переименовавшая Октябрьский гидропарк в Удянский (по названию реки Уды). Относительно нейтральный номен «Октябрьский» не расценивается, таким образом, как могущий быть интерпретирован конформно и лояльно по отношению к господствующему символическому и социальному порядку. Наконец, из 9 харьковских районов переименованию не были подвергнуты только 2 ― Московский и Киевский. В первоначальном акте переименования Дзержинский район (созданный, кстати, в том числе усилиями Ф.Э. Дзержинского, вложившего немало сил в развитие Харькова) реноминирован в Шевченковский, Ленинский ― в Холодногорский, Орджоникидзевский ― в Индустриальный. Таким образом, Харьковский городской совет, снова-таки буквально и однозначно

№ 1(15), 2020 47 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 интерпретируя закон, коснулся исключительно тех районов, что непосредственно подлежат переименованию. Тогда как ХОГА, расширительно интерпретируя закон, переименовывает Октябрьский3 в Новобаварский, Фрунзенский4 ― в Немышлянский, Коминтерновский ― в Слободской, Краснозаводской5 ― в Основянский. Даже «нейтрализованные» номены «Октябрь» и «Фрунзе», с точки зрения представительства центральной власти в Харьковском регионе, являются носителями в массовой памяти дискурсивно неприемлемых коннотаций, каковыми обладает даже слово «красный» (вряд ли мы будем исходить из гипотезы, что слово «завод» социально опасно для социального и дискурсивного порядка). Отметим, что при этом в качестве «новых» топонимов предложены топонимы, апеллирующие к «нейтральным» географическим реалиям (река Немышля, село Основа, сейчас находящееся в черте г. Харькова), относительно «нейтрализованным» историко-культурным реалиям, реифицированным в географические. Напомним, что «Новая Бавария» апеллирует, конечно, к освоению Харькова немецкими предпринимателями во времена Российской империи, однако географическая реификация затушёвывает этот факт; равно и «Слобода» апеллирует к освоению Дикого Поля переселенцами в том числе из Московского царства и впоследствии Российской империи, однако географическая реификация и здесь оказывается эффективной. Эти наименования нельзя признать ни детально проработанными, ни глубоко укоренёнными в харьковской истории или географии (равно как и «гидропарк Удянский»), ни мелодичными по звучанию ― короче говоря, ни одного аргумента, кроме сугубо политико-идеологического, «за» их принятие быть не может, особенно учитывая, что некоторые из этих районов собственно были созданы и практически целиком выстроены именно в ХХ веке, в СССР. Однако сам факт, что та же ХОГА, которая использовала для годонимов более «конфликтные» модели наименований, в случае с «большими» именами использовала более «нейтральные» номены, показателен. Этот предварительный анализ был необходим в том числе для размётки нашей дальнейшей аналитической задачи, пилотажа инструментария и избранных нами единиц анализа, признаков и индикаторов.

3 Был переименован Харьковским горсоветом «на честь: Дня захисника України, встановленого Указом Президента України від 14.10.2014 № 806/2014 «Про День захисника України»; Дня українського козацтва, встановленого Указом Президента України від 07.08.1999 № 966/99 «Про День українського козацтва»; Дня Покрови Пресвятої Богородиці; Дня звільнення України від фашистських загарбників, встановленого Указом Президента України від 20.10.2009 № 836/2009 «Про День звільнення України від фашистських загарбників».» 4 Был переименован Харьковским горсоветом «Тимура Михайловича Фрунзе, лейтенанта, льотчика- винищувача 161-го винищувального авіаційного полку, Героя Радянського Союзу, уродженця Харкова, що героїчно загинув у 1942 році при обороні Батьківщини від нацистських загарбників; враховуючи Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років» від 09.04.2015 № 315-VІІІ». 5 Не были переименованы, в том числе потому, что Коминтернов множество, и не все имеют хоть какое- либо отношение к режиму, правившему в СССР, тогда как тот факт, что красный цвет подлежит однозначной оценке как ангажированный, редко обходится без длительной дискуссии и аргументации.

№ 1(15), 2020 48 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Общая картина Исходный массив переименований отличается высокой гомогенностью: а именно, из 269 переименованных геонимов лишь 79 имели отношение к Харькову, то есть 29,4%, а 190 (70,6%) ― не имели. Из них 264 (98,1%) дислоцировались в советской эпохе, ещё 3 (1,1%) ― в эпохе Российской империи, по одному ― в постсоветской эпохе и в других эпохах. Относительная дифференциация исходного массива наблюдалась лишь по профилю именования, хотя и тут была ярко выраженная доминанта: 61% именований (164) имеют персоналистский профиль (то есть именование в честь конкретного человека), 26% (70) ― символический профиль (то есть именовались символически значимо для определённых социальных групп или сообществ), 10,4% (28) ― профессиональный (то есть по конкретным социально-профессиональным или социально-деятельностным группам), 2,6% (7) ― по территориальному принципу. Ни одного церковного наименования (что объяснимо), абстрактно-лирических и «нейтральных» (как это обозначали исследователи выше) наименований обнаружено не было. Также значимым для понимания исходного массива данных является тот факт, что у 125 переименований было альтернативное историческое название, не выбранное для переименования (46,5%), 60 переименований (22,3%) были собственно историческими названиями локусов, и, наконец, 84 наименования (то есть почти треть, 31,2%) и были «историческими наименованиями». С нашей точки зрения, этот факт (то есть лишь в 1/5 случаев «историческая справедливость» была восстановлена, в 1/3 она была открыто попрана, ещё в 46,5% мы наблюдаем весьма дискуссионную и потенциально конфликтную ситуацию) опровергает какие бы то ни было возможные инсинуации на предмет того, что переименования преследуют сколь-либо «естественные» и «неоспоримые» интересы социальной справедливости. Акты переименования были сгруппированы в три больших совокупности по времени и субъекту переименования. Наиболее массивной является совокупность наиболее ранних переименований (171 переименование, 63,6%), вторая по хронологии ― наименьшей (46; 17,1%), и, наконец, распоряжение ХОГА содержит 52 переименования (19,3%). Наконец, полученная нами совокупность переименований с точки зрения общих характеристик выглядит следующим образом: к Харькову имеют отношение 49,1% наименований (132), не имеют ― 46,8% (126), ещё для 11 наименований ― невозможно определить. С этой точки зрения «представленность» Харькова в харьковской топонимике повысилась на 20% ― и нам трудно оценить, чего здесь больше: «провинциальности» или аутентики. Также снизилась персонифицированность профиля именований: «лишь» 49,1% (132) наименований, то есть на 32 меньше, имеют персоналистский профиль, 11,9% (32, на 25 больше) ― территориальный, 9,3% (25%) ― не установленный с достаточной достоверностью профиль, 8,9% (24, на 46 меньше) ― символический, 8,2% (22) ― церковный, 7,1% (19, на 9 меньше) ― профессиональный, 5,6% (15) ― «абстрактно-лирический», «нейтральный» (хотя мы как исследователи должны понимать, что нейтральности в данной ситуации быть не может: сам акт наименования не нейтрален, а

№ 1(15), 2020 49 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 переименования ― вдвойне) профиль. При этом «территориальный» принцип наименования следует отличать от наличия локальных причин именования. Локальный принцип шире, поэтому 45 новых номенов (16,7%) имеют локальные причины, которые далеко не всегда самим своим денотатом апеллируют к локальному коннотату или к территориальному принципу наименования. Что касается эпох новых номенов, то советская эпоха не была окончательно «изгнана» с пространства Харькова, как утверждают некоторые служащие и «исследователи». 61 наименование (22,7%) так или иначе апеллирует к персоналиям советской эпохи; целых 99 наименований (36,8%) ― к персоналиям и реалиям времён Российской империи; 21 наименование (7,8%) ― к персоналиям и реалиям постсоветской эпохи независимой Украины; 4,1% (11 наименований) ― к другим эпохам, и, наконец, для 77 наименований (28,6%) установить эпоху невозможно, поскольку именования не апеллируют ни к какой одной из них. Признание переименований как легитимных зачастую опирается на «согласование» исходных и новых топонимов. Это осуществляется разными способами, наиболее распространённый из которых ― аллюзия. «Суть аллюзии заключается в наличии между исходными и новыми номинациями чисто фонетического сходства при отсутствии между ними каких-либо семантических связей» (Peteshova 2018: 68). Мы расширяем это понимание и находим в актах переименования не только собственно аллюзию. Так, мы обнаруживаем, что аллюзия была не слишком многочисленной: из 23 случаев, то есть меньше 10%, 14 случаев «логической» аллюзии, и лишь 9 случаев (в отношении которой мы далеко не всегда уверены в интенциональности аллюзивности) ― фонетическая. При этом аллюзии достаточно равномерно распределены: 6 из 23 (то есть примерно 25%) находятся в актах переименования ХОГА, остальные 17 ― в актах переименования горсовета. Здесь есть как очевидные логические аллюзии (Чапаева ― Кавалерийская, 50-летия ВЛКСМ ― Юбилейный, Краснофлотская ― Корабельная, Красношкольная ― Гимназическая), так и неочевидные (Либкнехта ― Эрлиха (немцы), Благоева ― Дринова (болгары), Потапенко ― Багмута (рядовые солдаты разных эпох), Коммуны ― Республиканская (дискурс об освобождении от тирании в разные эпохи различается), Посевкомовская ― Господарська, Социалистическая ― Волонтёрская, Галана ― Литературная). То же самое касается и фонетических аллюзий: Радянська ― Раднянська, Соколова ― Соколовская, менее очевидны такие переименования, как Дацько ― Шрамко, Косиора ― Корсиковская, Демченко ― Девичья. Не менее значимо и то, что в 80 случаях из 269 сохранён «профиль» наименования, в 78 случаях ― сохранены структуры наименования (под таковыми мы понимаем наличие «связанных» именований, когда, например, улица и переулок одинаково или схоже назывались). Итак, можно с большей или меньшей уверенностью говорить, что власти, ответственные за переименования, старались избежать конфликтности и расширения столкновений в медиа, то есть избежать превращения переименования в громкий и значимый медиафакт, избежать его медиатизации. В то же время можно предполагать, что степень этого стремления была различной, да и стратегии, используемые такими разными ветвями власти в Харькове, как горсовет и ОГА, были разными.

№ 1(15), 2020 50 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Стратегии и тактики Множественная цель исследования политик памяти и амнезии, а также макрополитик и менеджмента рисков медиатизации, может быть реализована лишь компаративно, то есть в сравнении способов и вариаций осуществления реноминации в трёх актах (см. таблицу 1). Помимо параметров, относящихся к этим актам, в таблице приведены для сравнения и средние показатели по всем 269 актам переименования. Заметим в скобках, что здесь и речи быть не может о значимостях различий и прочих статистических параметрах, поскольку наше исследование по самой своей природе не выборочное, а сплошное. Это замечание процедурно важно для понимания того, что даже минимальные различия будут «говорящими» в данном исследовании. Исходя из самых базовых тенденций, можно отметить следующее в том, что касается характеристик самого акта переименования, то есть его макрополитик и его менеджмента рисков медиатизации. Акты переименования ОГА отличаются низким уровнем локализованности (на порядок ниже, чем в актах переименования ХГС), низким уровнем сохранения профиля (в 1,5 раза меньше) и структуры (на порядок меньше) и высоким уровнем альтернативного исторического номена. Это может означать лишь то, что стратегии ХОГА были: а) куда более конфликтными, поскольку меньше «ориентировались» на привычные для горожан структуры именования; б) куда более формальными в выборе неогодонимов и менее проработанными (что снова-таки противоречит вышеприведенным мнениям по поводу сравнения переименований), поскольку сохранение «профиля» характеризует переименование как более проработанное и более содержательное, с учётом истории места и исторической памяти проживающих; в) куда менее «сотрудничающими» с локальными силами и группами, поскольку лишь 1 из 52 (1,9%) именований ХОГА были локализованными (то есть отсылающими к локальным территориальностям), по сравнению с 19-20% локализованных именований от ХГС; г) куда более волюнтаристскими, поскольку «задействование» традиционных, исторических имён ниже в 2,5–3 раза (11,5% исторических имён было использовано против 23–30% в переименованиях горсовета), а в 77% случаях традиционное историческое имя вообще игнорировалось; д) куда более политически и административно унифицирующими, чем неогодонимы, предложенные Харьковским горсоветом, то есть куда более «заточенными» под универсалистский дискурс Украины, чем под локалистский дискурс Харькова и региона. В этом смысле макрополитики ХОГА были куда более медийно рисковыми и конфликтными, и лишь полное господство в медиапространстве сторонников и

№ 1(15), 2020 51 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 патронов ХОГА в её тогдашнем изводе и формате не позволило этим макрополитикам привести к реальным медиапоследствиям, да и не только медийным ― к социальным, культурным, политическим последствиям в регионе. Впрочем, с нашей точки зрения, ещё рано подводить итоги и суммировать результаты данной деятельности. В противоположность этому, деятельность Харьковского городского совета выглядит пусть и не идеальной, однако куда более согласованной с возможными, ожидаемыми и предполагаемыми интересами местной общины, жителей и социальных групп. Это, в общем-то, объяснимо в том числе самой природой власти этих двух органов. Ведь источником власти ХОГА является преимущественно центральная киевская власть, тогда как легитимным и легальным источником власти Харьковского городского совета как минимум манифестируется местное население, чьё мнение и чьи интересы Харьковский городской совет вынужден учитывать даже в таких действиях. В этом смысле вывод, который мы предварительно получили в ходе анализа «больших» имён, подтверждается количественно: макрополитически, идентификационно, символически и медийно «обостряла» ситуацию именно ХОГА, тогда как ХГС вёл куда более неконфликтную, примиренческую, осторожную политику с опорой на предполагаемое и ожидаемое мнение местных жителей (об этом, напомним, свидетельствует и количество сохранённых структур наименования, и количество аллюзий), и в этом смысле ― куда более демократичную и открытую деятельность. Таблица 1. Стратегии реноминации в двух актах переименования Харьковского городского совета и в акте переименований Харьковской областной государственной администрации (в количестве актов переименований и в процентах) Характеристики номенов и реноминаций ГорСовет-1 ГорСовет-2 ОГА Всего Количество актов реноминации 171 46 52 269 Отношение к Имеет 27,5 41,3 25,0 29,4 Харькову Не имеет 72,5 58,7 75,0 70,6

Персона 66,7 63,0 40,4 61,0 Профессия 7,6 4,3 25,0 10,4 номен

Профиль Символ 25,7 21,7 30,8 26,0 Территория 0,0 10,9 3,8 2,6 СССР 100,0 97,8 92,3 98,1

Исходный РИ+ГВ 0,0 0,0 5,8 1,1 Эпоха Постсоветская 0,0 0,0 1,9 0,4 Другое 0,0 2,2 0,0 0,4

Да 53,8 43,5 38,5 49,1 Отношение к Нет 39,8 56,5 61,5 46,8 Харькову нового З/о 6,4 0,0 0,0 4,1 Персона 48,0 52,2 50,0 49,1

полученный Профессия 4,7 4,3 17,3 7,1 , Символ 9,4 2,2 13,5 8,9 переименования Территория 13,5 13,0 5,8 11,9 номен Профиль нового » «Абстрактная 7,6 2,2 1,9 5,6 лирика» результате Новый Церковь 8,8 15,2 0,0 8,2

« в З/о 8,2 10,9 11,5 9,3

№ 1(15), 2020 52 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

В единицах 35 9 1 45 Локализованность В % 20,5 19,6 1,9 16,7

самого В единицах 52 16 12 80 Сохранение профиля В % 30,4 34,8 23,1 29,7 Сохранение В единицах 58 18 2 78 структуры В % 33,9 39,1 3,8 29,0 переименования Да 38,6 41,3 76,9 46,5 Наличие другого Нет 23,4 30,4 11,5 22,3 акта

Характеристики исторического имени Исходное 38,0 28,3 11,5 31,2 Что же касается политик памяти и амнезии, то мы обнаруживаем, что архегодонимы (то есть исходные именования), которые были уничтожены ХОГА, были намного более «профессиональными», куда более символически напряжёнными и содержащими связи с Российской империей и Гражданской войной 1917–1922, при этом меньше имели отношение к Харькову; неогодонимы же ХОГА были менее имеющими отношение к Харькову, столь же персонифицированными, как и в случае с горсоветом, куда более символизированными и профессионализированными (что может объясняться феноменом аллюзии ― см. выше по этому поводу), куда менее территориальными (что совпадает с результатами нашего предварительного дискурс- анализа), не имеющими отношения к церкви и куда больше имеющими отношение к постсоветским реалиям эпохи независимости Украины по сравнению с неогодонимами Харьковского горсовета (23,1% в акте реноминации у ХОГА по сравнению с 5,3% и 0,0% двух документов Харьковского горсовета). При этом качественный анализ показывает, что имена и реалии, к которым обращается ХОГА, являются куда более конфликтными ― например, относящимися к периоду 1917–1922, что нами было отнесено к эпохе Российской империи и Гражданской войны. Это подтверждает приведенные нами выше предварительные выводы. Впрочем, детальный анализ дискурсивных практик на- и переименования ― предмет отдельного исследования, здесь мы избрали другую методологию исследования. Равно как и подтверждаются вышеуказанные выводы зафиксированные нами в примерно тогда же проведенном исследовании отношения харьковчан к процессам последних лет6. Так, мы обнаружили, что ценность «дать людям возможность влиять на решения» набрала в «первом выборе» по методологии Р. Инглехарта 30,1%, во

6 Исследование, осуществлённое группой социологов кафедры социологии ХНУ имени В.Н. Каразина (сентябрь – декабрь 2017 года; полевой этап ― декабрь 2017 года) под руководством д.с.н., проф. А.А. Мусиездова на тему «Традиционные, модерные и постмодерные ценности в украинском мегаполисе (пример Харькова)». Исследование было проведено методом face-to-face интервью, выборка была разработана на основе статистических данных о структуре населения Харькова, является репрезентативной для взрослого населения города по полу, возрасту и образованию и составляет сэмпл в 1213 наблюдений (n=1213).

№ 1(15), 2020 53 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 втором выборе ― ещё 25,9%. Вряд ли это можно описать как «удовлетворённость граждан возможностями участвовать в решениях». Скажем больше: 22,8% харьковчан заявили по 10-балльной шкале, что управление ими на момент опроса совершенно не демократично (то есть 1 балл из 10), ещё 15,7% поставили «2», ещё 19,2% ― «3» и так далее. Для сравнения: лишь 16,4% харьковчан поставили балл выше 5 из 10 возможных (то есть 6, 7, 8, 9 или 10). Наконец, «коренные» события 2013–2014 годов полностью позитивно оценивали 4,8% харьковчан, скорее позитивно ― 13,4%, среднее арифметическое по выборке составляло 2,261 при минимальном 1 и максимальном 5 (см. частично результаты этого исследования в (Golikov 2018)). Это не похоже на «удовлетворение людей» и «осознание того, что они живут в демократически управляемой стране с прозрачными процедурами». Вполне вероятно, что данное исследование техник и стратегий переименования дополнит картину нашего предыдущего исследования, почему именно таково отношение харьковчан к политическим процессам последних лет.

Итоги и рефлексия Итак, на примере харьковского кейса целиком и полностью эмпирически подтверждается достаточно распространённый теоретический тезис, что «...топонимические номенклатуры задают систему навигации не только в физическом, но и социокультурном пространстве, вписывая в городские символические ландшафты определённые коммеморативные и политические повестки. Этот факт делает их объектом пристального контроля со стороны местных и федеральных властей, а также предметом острых дискуссий в публичном пространстве, которые часто сопровождаются разнообразными формами гражданского активизма» (Terent’ev 2015: 194). При этом специфика современных украинских общественно- политических процессов сказывается в том, что: а) на примере харьковских реноминативных политик мы наблюдали ситуацию реальной полицентричности и в чём-то даже хаотичности функционирования локальных политик коммеморации и политизации; это привело к тому, что ландшафт харьковских реноминаций явственно гетерогенен как с точки зрения техник реноминации (являющихся частью макрополитик различных субъектов политики), так и с точки зрения политик памяти/амнезии. Причём при анализе этих политик нужно постоянно держать в горизонте восприятия, что ХГС и ХОГА в анализируемый нами период времени находились в крайне напряжённых и противоречивых отношениях, где община харьковчан оказывалась чаще пассивным зрителем, чем активным участником, а центральные власти (прежде всего исполнительная ветвь) ― производителями многочисленных правовых, дискурсивных и прочих интервенций на традиционно (для постсоветской культуры) локальные «территории». К одной из таких «территорий» как раз и относится локальная топонимика. Именно поэтому и именно в данный промежуток топонимические политики превратились в важный аспект практик управления как удержания целостности и балансности системы, где «управленческая задача» ХГС по сравнению с таковой у ХОГА была существенно осложнена тем, что у ХГС и ХОГА различались «базовые источники легитимности». ХГС

№ 1(15), 2020 54 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 куда более плотно и активно полагался на взаимодействие с локальной общиной (что объясняется прежде всего тем, что мэр, в отличие от губернатора, ― фигура избираемая, а не назначаемая), тогда как ХОГА ― на взаимодействие с центральными властями. Именно поэтому в культурных событиях коммеморации и реноминации постоянно «проглядывают» и «прослеживаются» политические и социально- исторические влияния; б) конкретные техники реализации макрополитик и, в частности, конкретные техники коммеморации и реноминации в своём содержании зависят от способа производства органа власти (и, следовательно, ― от возможностей хотя бы и опосредованного участия массовых субъектов в политике), а в своей форме ― от распределения сил и неравенств на данный конкретный историко-культурный и социально-политический момент. Харьковский горсовет, как мы продемонстрировали выше, избрал стратегию демонстративной прозрачности действия, доступности историко-коммеморативной информации и задействования научных авторитетов для подкрепления политической легитимности экстернальным культурным и символическим капиталом7 ― что и неудивительно в свете того, что, как замечают харьковские исследователи, «вопросы … топонимики, городской идентичности остаются крайне политизированными» (Chornyj 2018: 161). Именно в такой ситуации одной из моделей, которая сложилась в практиковании реноминаций, согласно Д. Чёрному, является «академическая» модель (которая, собственно, и подразумевает вовлечение символического и культурного капитала академической науки) для легитимации реноминативных актов. Напротив, ХОГА, агрессивно опираясь на «центральный» источник легитимности, прозрачность (как минимум в результатах своей деятельности) реализовывала сугубо формально, коммеморативные практики фундировала в общеукраинском, централистском, лоялистском дискурсе, что приводило к делокализации коммеморативных и реноминативных практик, к внедрению традиционно чуждых для региона и его общины реалий и персонажей в годонимическую политику. А это, как мы видели по результатам конкретно- социологических исследований, было достаточно негативно воспринято гражданами Харькова; в) можно сказать, что из заявленных Марком Перселлом двух составных частей «права на город», то есть права на участие (участие горожан в производстве городского пространства) и права на присвоение («право горожан на физический доступ, владение и пользование городским пространством» (Purcell 2002: 103)), в Харькове в полной мере реализуется лишь вторая. И если, судя по последовательности в сохранении структур и профилей именований, городские власти были ориентированы хотя бы на частичное участие (или, как минимум, имитацию права на участие) граждан (поскольку, как легко понять, опора реноминации на традиционные практики горожан, есть отсылка к соучастию горожан в производстве этих реноминаций, ибо тем самым эксплуатируются уже наличные

7 Что легко проверяется при анализе нормативных документов ХГС, содержащих не только перечни переименования, но и краткие (а иногда и детальные) справки и исторические аргументации, которые, исходя из стилистики, терминологии, методологии составления, были разработаны и подготовлены профессионалами (см. https://www.city.kharkov.ua/documents/docs/49203/dodatok_7_.doc).

№ 1(15), 2020 55 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 структуры повседневности и означивания, произведенные и функционирующие у горожан), то этой же интенции в случае с ХОГА нам уловить не удалось; г) это, в свою очередь, позволяет нам предполагать, что лефевровская идея о том, что «...принципиальная социальная природа пространства, которая не сводима ни к его репрезентациям, ни к материальным объектам» (Terent’ev 2015:195), если не понимается, то практикуется городскими властями. Однако выводы о том, как производится и воспроизводится эта социальная природа пространства, а именно пространство как понимаемое (репрезентированное, произведенное специалистами по городскому планированию, в том числе и политиками), как воспринимаемое (пространство практик) и как обживаемое (пространство пользователей, осваивающих его посредством символического использования на дорефлексивном уровне), можно будет сделать лишь по истечении определённого количества времени и по результатам дополнительных социологических исследований; д) дифференциация макрополитик и коммеморации осуществляется и по такой мало ожидаемой оси, как ось «больших» имён и годонимов. Обнаружилось, что более агрессивно централистская и лоялистская повестка коммеморации продвигается по линии годонимов, тогда как ось «больших» имён продемонстрировала нам лишь один такой случай (Шевченковский район). В остальном же «большие» имена были нейтрализованы, обезличены, географизированы и реифицированы. Это означает, что в дальнейшем для исследования макрополитик, коммемораций, практик памяти и политик амнезии стоит опираться именно на анализ годонимических реноминаций. Это может быть связано как с «осмотрительностью» и «осторожностью» субъектов годонимической политики по отношению к коллективной памяти и общественным настроениям (в первую очередь), так и с отсутствием «генеральной повестки» у центрального лоялистского дискурса. Иначе говоря, центральный лоялистский дискурс в таком свете не может на данный момент предложить мегафигур и мегасобытий (равноценных по сакрализованности и агиографизированности Фрунзе, Орджоникидзе, Дзержинскому, Ленину, Октябрьской революции), способных «заместить» и «вытеснить» иконостас исходных топонимов; е) качественный анализ, то есть (в нашем случае) прежде всего приёмы дискурс-анализа функционируют хуже и менее зорко, чем количественный анализ. Структуры коммеморации и макрополитик нам удалось выявить именно в результате применения количественных и статистических методов, тогда как дискурс-анализ и «плотное описание» позволили нам лишь предварительно описать предмет исследования и сформировать исследовательский инструментарий; при этом на базе лишь одномерных распределений мы не можем делать никаких дополнительных выводов (в силу отсутствия сравнительной базы),; ж) сама культура именования не слишком сильно изменилась, и в этом смысле «декоммунизация» коснулась лишь содержания, но не формы. «Освоенность» собственных годонимов Харьковом возросла, но не стала превалирующей. Персоналистский акцент номинаций сохранился, хотя и был несколько ослаблен; упали показатели «профессионального» и «символического» акцента номинаций (что, в общем, вполне объяснимо гетерономными по отношению к реноминативным

№ 1(15), 2020 56 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 практикам процессами), появился (как минимум, в исследуемом нами массиве, которым, конечно же, не исчерпывается вся топонимика Харькова) церковный и «абстрактно-лирический», нейтральный акценты; советская эпоха «не ушла» целиком, зато было расширено представительство эпохи Российской империи. Безусловно, оперировать этими выводами необходимо с определённой степенью осторожности и оговорками. Несмотря на преимущества использованного нами метода сплошного анализа данных (который избегает множества проблем и замечаний относительно выборочного метода), наше исследование имеет ограничения, которые не позволяют трансформировать его выводы в итоговую и окончательную теорию. Во-первых, речь идёт о специфичной и, вероятно, даже уникальной социокультурной, общественно-политической и дискурсивно-идеологической ситуации конкретного места и времени. Полученные нами выводы даже на украинское пространство могут быть распространены полностью исключительно методологически, в остальном же ― с существенными оговорками и ограничениями. Во-вторых, мы вполне допускаем, что использованный нами инструментарий может обладать некоторыми недостатками, недоработками и лакунами, которые могут быть ликвидированы и оптимизированы в дальнейших исследованиях. В-третьих, отсутствие сравнительного материала (а именно материала исследований других регионов, других хронологических диапазонов и т.п.) эссенциально ограничивает наши возможности обобщения полученных выводов. В-четвёртых, интенциональное неиспользование нами для массива годонимов приёмов дискурс-анализа, позволяя объективировать и нейтрализовать идеологические позиции, при этом стесняло нас в возможностях интерпретации результатов исследования, поэтому мы и ограничились в основном макрополитиками, политиками памяти/амнезии и рисками медиатизации. В-пятых, мы не обращались как к эффектам менеджмента рисков медиатизации, так и к эффектам переименований, а именно не обнаружили результатов специальных социологических обследований харьковского сообщества граждан на предмет восприятия ими переименований. Эти недостатки являются при этом потенциальными «точками роста» нашего исследования. Так, перспективным выглядит изучение медиарепрезентации макрополитик харьковских органов власти, практик реноминации и политик памяти. Не менее важным кажется исследование и восприятия харьковчанами произошедших процессов (что, между прочим, означает исследование потенциала зарождения «двойной топонимики», так и вероятности окончательности этих переименований, не заангажированной никакими идеологическими или мировоззренческими позициями). Наконец, мы в ходе анализа обнаружили важные перспективы в том числе классового

№ 1(15), 2020 57 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 анализа8, с позиции А. Грамши или Ф. Джеймисона, П. Бурдье или Й. Бергштедта, Т. ван Дейка или Э. Лакло. Иначе говоря, может обнаружиться, что за реификатами исторической памяти латентизируются и имплицируются феномены классового господства. Однако это нуждается в исследованиях и доказательствах. Важно то, что в ходе данного исследования мы обнаружили, что практики реноминации в украинских условиях второй половины 2010-х гг. выходят за пределы сугубо практик памяти, коммеморации или «права на участие», что деобъективизирует и вовлекает в этот процесс и самого исследователя, чья позиция ― реальная и потенциальная ― также должна стать объектом внимательной рефлексии в дальнейших исследованиях.

Bibliography:

Arutjunov, Sergej. (2019). Byt’ ili ne byt’? (etnografija pamjati) [from Rus.: To be or not to be? (ethnography of memory)]. Etnografija [from Rus.: Ethnography] 2 (4): 172–208.

Babka, Vladimir. (2016). Polіtika pam’jatі v pershі roki nezalezhnostі Ukraїni [from Ukr.: Politics of memory in first years of independence of Ukraine]. Gileja: nauchnyj vestnik [from Ukr.: Gilea: scientific journal] 110 (7): 360–364.

Chornyi, Dmytro. (2018) Kharkiv yak obiekt urbanistychnykh studii: konteksty, pidsumky, novi oriientyry [from Ukr.: Kharkiv as the object of urban studies: contexts, summary, new orienteers]. Visnyk KhNU imeni VN Karazina. Seriia «Istoriia Ukrainy. Ukrainoznavstvo: istorychni ta filosofski nauky» [from Ukr.: Journal of V.N. Karazin Kharkiv national university. Ukrainian studies: historical and philosophical sciences] 26: 157–164. de Certeau, Michel. (1984). The practice of everyday life. Berkeley: University of California Press.

8 Вот, например, лишь некоторые обоснования переименований, обнаруженные нами в нормативных документах, которые могут стать интересным объектом с точки зрения переименований как эманаций классовых интересов: 1) «Каринська Варвара Андріївна (Каринська Барбара) (1886, Харків – 1983, Нью-Йорк) – дизайнер одягу, автор сценічних костюмів для кіно і балету, зокрема, співавтор сучасної балетної пачки, загальноприйнятої в світі. Володарка премії «Оскар» (1948) за дизайн костюмів для фільму «Жанна д’Арк». Народилася в сім'ї харківського купця-мільйонера Андрія Яковича Жмудського»; 2) «Найменування вулиці до 1922 року. Виникла в XVIII столітті, в 1804 за вулицею закріплено назву – Слюсарська. З середини ХІХ століття називалась Куликівська – назва пов’язана з родиною Куликовських, садибне місце Матвія Прокоповича Куликовського, останнього полковника Харківського полку, було розташоване по цій вулиці»; 3) «Виникла в другій половині ХІХ століття. Найменування походить від імені Максимілліана Гельферіха, бельгійського підприємця та мецената, який оселився на цій вулиці»; 4) «Виникла в середині ХІХ століття при забудові земель колишнього хутора Станьковського, первісна назва походить в перших поселенців – селян із прізвищем Заїка – Заїківська. В 1968 році її було перейменовано у вулицю Першої Кінної Армії. Одною з домінант вулиці є церква Трьох Святителів, яка більш відома як Гольдбергівська – за прізвищем купця і благодійника Григорія Осиповича Гольдберга»; 5) «Виникла наприкінці ХІХ століття, назва походить від прізвища Андрія Євлампійовича Мороховця (1845–1904), що володів ділянками землі в цьому місці»; 6) «Симиренки – род сахарозаводчиков».

№ 1(15), 2020 58 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Dem’janov, Kirill & Ryzhenko, Valentina. (2017). Ideologija, toponimika, politika pamjati: o massovom pereimenovanii gorodov v SSSR [from Rus.: Ideology, toponymics, politics of memory: about mass renamings of soviet cities]. Vestnik Omskogo universiteta. Serija: Istoricheskie nauki [from Rus.: Journal of Omsk university. Series: Historical sciences] 4(16): 153–160.

Erpilova, Elena. (2017). Pereimenovanija kak raznovidnost’ social’nyh neologizmov [from Rus.: Renamings as type of social neologism]. Teorija jazyka i mezhkul’turnaja kommunikacija [from Rus.: Theory of language and intercultural communication] 2 (25): 42–47.

Fedinec, Chilla & Chernichko, Stepan. (2016). Dekommunizacija v sovremennoj Ukraine: poisk putej v oblasti istorii, identichnosti i jazykovoj politiki [from Rus.: Decommunization in modern Ukraine: search of ways in the field of history, identity and language politics]. Istoricheskaja ekspertiza [from Rus.: Historical expertise] 4: 67–88.

Gabibli, Rustem. (2014). Rol’ ekstralingvisticheskih faktorov v toponimii [from Rus.: Role of extra-linguistic factors in toponymy]. Put’ nauki [from Rus.: Way of science] 4 (4): 82–84.

Galaktionova, Nelli. (2016). Sociokul’turnyj oblik regiona cherez prizmu toponimicheskoj politiki (kejs Tjumeni i Naberezhnyh Chelnov) [from Rus.: Socio–cultural face of region through the prizm of toponymical politis (Tyumen and Naberezhnye Chelny case)]. Regionologija [from Rus.: Region studies] 1 (94): 152–163.

Gerasimenko, Tat’jana & Svjatoha, Natal’ja. (2019). Toponimicheskaja transformacija Respubliki Tadzhikistan. [from Rus.: Toponymical transformation of Tajikistan republic]. Regional’nye problemy geologii, geografii, tehnosfernoj i ekologicheskoj bezopasnosti [from Rus.: Regional problems of geology, geography, techno–sphere and ecological safety]. Orenburg: “Poliart”, 102–105.

Golikov, Aleksandr (2006). Social’naja percepcija VS istoricheskaja pamjat’ v kontekste kul’turnogo razryva i societal’nyh transformacіj [from Rus.: Social perseption VS Historical memory in context of cultural divide and societal transformations]. Shevchenkіvs’ka vesna. Suchasnij stan nauki: dosjagnennja, problemi ta perspektivi rozvitku [from Ukr.: Shevchenko spring. Modern state of science: results, problems and perspectives of development]. Kiev: Vidavnicho–polіgrafіchnij centr «Kijivs’kij unіversitet», 90–98.

Golikov, Alexander. (2018). Kharkovians’ media consumption: knowledge, groups and specific. Media i Społeczeństwo 9: 86–111.

Golikova, Tat’jana. (2014). Oficial’nye vs. neoficial’nye godonimy Moskvy: modeli transonimizacii [from Rus.: Oficial vs. non-oficial godonyms of Moscow: models of transonimization]. Nauchnyj dialog [from Rus.: Scientific dialogue] 9 (33): 24–36.

Golomidova, Marina. (2017). Sovremennaja urbanonimicheskaja nominacija: strategicheskie podhody i prakticheskie reshenija [from Rus.: Modern urbanomyc nomination: strategic approaches and practical decisions]. Voprosy onomastiki [from Rus.: Questions of onomastics] 14 (3): 185–203.

Golovnjova, Elena. (2014). Formy diskursivnoj reprezentacii gorodskoj identichnosti [from Rus.: Forms of discursive representations of city identity]. Sociologija vlasti [from Rus.: Sociology of power] 2: 56– 64

Gornyj, Mihail. (2015). Vozvrashhenie gorodu pervonachal’nogo nazvanija Sankt-Peterburg [from Rus.: First name Saint-Petersburg returning to city]. Teleskop: zhurnal sociologicheskih i marketingovyh issledovanij [from Rus.: Telescope: journal of sociological and marketological researches] 5: 13–23.

№ 1(15), 2020 59 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Hrytsenko O. (2014) Pamiat mistsevoho vyrobnytstva. Transformatsiia symvolichnoho prostoru ta istorychnoi pamiati v malykh mistakh Ukrainy [from Rus.: Memory made by locals. Transformation of symbolic space and historical memory in small towns of Ukraine]. Kyiv: Vyd-vo «KIS».

Kushalakova, Al’fija. (2015). Istorija Astrahanskogo kraja, zakreplennaja v toponimah [from Rus.: History of Astrahan region, fixed in toponyms]. Aktual’nye napravlenija nauchnyh issledovanij: ot teorii k praktike [from Rus.: Actual branches of scientific researches: from theory to practice] 1 (3): 44–45.

Larionova, Ol’ga. (2019). Izmenenie istoricheskoj toponimiki goroda Votkinsk [from Rus.: Changing of Votkinsk city historical toponymics]. Vostochno-Evropejskij nauchnyj vestnik [from Rus.: Eastern– Europe scientific journal]. Izhevsk: ChOU VEI, 14–21.

Lavrov, Oleg. (2013). Toponim kak jelement kul’tury [from Rus.: Toponym as the element of culture]. Nachalo: zhurnal Instituta bogoslovija i filosofii [from Rus.: Beginning: journal of Institute of theology and philosophy] 27: 211–227.

Lejbovich, Oleg. (2019). «Teper’ ne vremja pomnit’...» bol’shevizacija istoricheskoj pamjati v 1920–1930-e gody [from Rus.: „It’s not the moment to remember”: bolshevization of historical memory in 1920– 1930s]. Tehnologos [from Rus.: Techno–logos] 3: 38–46.

Lekareva, Ljudmila. (2019). K voprosu o naimenovanii i pereimenovanii ob»ektov v gorode Pskove [from Rus.: Some issues on namings and renamings of Pskov city objects]. Inostrannyj jazyk i kul’tura v kontekste obrazovanija dlja ustojchivogo razvitija [from Rus.: Foreign language and culture in context of education for stable development]. Pskov. S. 187–193.

Mozgovoj, Vladimir. (2015). Pereimenovanija toponimicheskih ob’ektov Donbassa: ob’ektivnaja neobhodimost’ ili orudie jekspansii? [from Rus.: Renamings of Donbass toponymical objects: objective necessity or the instrument of expansion?]. Nauka i mir v jazykovom prostranstve [from Rus.: Science and world in language space]. Makeevka : DonNASA, 2015, 271–275.

Mozgovoj, Vladimir. (2017). Imja sobstvennoe kak ob’ekt kul’tury i kul’turno–istoricheskaja real’nost’. [from Rus.: Proper name as object of culture and cultural–historical reality] Kul’tura v fokuse nauchnyh paradigm [from Rus.: Culture in focus of scientific programs] 5: 148–152.

Musієzdov, Oleksіj (2016). Mіs’ka іdentichnіst’ u (post)suchasnomu suspіl’stvі: ukraїns’kij dosvіd [from Rus.: City identity in (post)modern society: Ukrainian experience]. Kharkіv: KhNU іmenі V.N. Karazіna.

Myuhtar-May, Fatme. (2014). Identity, nationalism, and cultural heritage under siege: five narratives of Pomak heritage—from forced renaming to weddings. Leiden: Brill Academic Publishers.

Nazukina, Marija. (2018). Naimenovanie kak instrument konstruirovanija territorial’noj identichnosti (na primere vybora nazvanija dlja novogo terminala Permskogo ajeroporta [from Rus.: Naming as instrument of constructing of territorial identity (on the expamle of choosing name for the new terminal of Perm airport]. Vestnik Permskogo nauchnogo centra UrO RAN [from Rus.: Journal of Perm scientific center of UrO RAS] 4: 54–61.

Novichihina, Marina. (2014). Fenomen renejminga: sovremennoe sostojanie [from Rus.: Phenomenon of renaming: contemporary state]. Nauchnye vedomosti Belgorodskogo gosudarstvennogo universiteta. Serija: Gumanitarnye nauki [from Rus.: Scientific journal of Belgorod state university. Series: humanities] 6 (177): 174–178.

Peteshova, Ol’ga. (2018). Alljuzija kak sposob soglasovanija toponimov pri pereimenovanii geograficheskih ob’ektov Kaliningradskoj oblasti [from Rus.: Allusion as the Way of Matching of Toponyms During

№ 1(15), 2020 60 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 the Renaming of Kaliningrad Region Geographical Objects]. Gumanitarno-pedagogicheskie issledovanija [from Rus.: Researches in humanities and pedagogy] 2 (3): 67–70.

Pisachkin, Vladimir. (2018). Reprezentacii v social’nom prostranstve regiona [from Rus.: Representations in social space of region]. Siberian socium 2 (4): 8–19.

Plehanov, Artemij. (2018). Razrushenie prostranstva sovetskogo simvolicheskogo gospodstva v postsovetskoj Ukraine [from Rus.: Destruction of soviet symbolic dominance space in post-soviet Ukraine]. Politicheskaja nauka [from Rus.: Political science] 3: 190–216.

Purcell, Mark. (2002). Excavating Lefebvre: The right to the city and its urban politics of the inhabitant. Geo- journal 58 (2–3): 99–108.

Rozhanskij, Mihail. (2013). Dekolonizacija gorodskogo prostranstva: toponimija [from Rus.: Decolonization of city space: toponymics]. V Puti Rossii. Istorizacija social’nogo opyta [from Rus.: Ways of Russia. Historization of social experience], pod red. M.G. Pugachevoj i V.P. Zharkova. Moskva: NLO, 9–32.

Sinel’nikova, Lara. (2015). Diskurs vlasti: ot legitimizacii do manipuljacii [from Rus.: Discourse of power: from legitimation to manipulation]. Uchenye zapiski Krymskogo federal’nogo universiteta imeni V.I. Vernadskogo. Filologicheskie nauki [from Rus.: Scientific notes of V.I Vernadsky Krym federal university. Filological sciences] T. 1 (67). 4: 10–15.

Slobodjanjuk, Anatolіj & Golіkov, Oleksandr. (2009). Polіtiki amnezіj: propozicії do konceptualіzacії ta potencіja evristiki [from Ukr.: Politics of amnezies: proposals to conceptualization and potential of heuristics]. Socіologіja v situacії socіal’nih neviznachenostej: Tezi dopovіdej uchasnikіv І Kongresu Socіologіchnoї asocіacії Ukraїni [from Ukr.: Sociology in situation of social uncertainty. Theses of reports of participants of I Congerss of Sociological association of Ukraine ]. Kharkiv: KhNU іmenі V.N. Karazіna, 430

Tahtaulova, Marija. (2017). Harkіvs’ka toponіmіka: etapi dekomunіzacії [from Ukr.: Kharkiv toponymics: stages of decommunization]. Mіsto: іstorіja, kul’tura, suspіl’stvo [from Ukr.: City: history, culture, society] 1 (2): 142–151.

Tatarova, Viktorija. (2013). Vlijanie politicheskih sobytij 1991 goda v Ukraine na pereimenovanie odesskih gazet [from Rus.: Influence of political events of 1991 in Ukraine on Odessa press renamings]. Intelligencija i vlast’ [from Ukr.: Intellectuals and power] 29: 79–85.

Terent’ev, Evgenij. (2014). Toponimicheskie praktiki kak ob’ekt sociologicheskogo issledovanija: analiticheskij obzor [from Rus.: Toponymical practices as object of sociology research: analytical overview]. Vestnik Rossijskogo universiteta druzhby narodov. Serija: Sociologija [from Rus.: Herald of Russia University of People’s Friendship. Series: Sociology] 3: 73–86.

Terent’ev, Evgenij. (2015). Toponimicheskij aktivizm i «pravo na gorod»: sociologicheskie zametki [from Rus.: Toponymical activism and “right on city”: sociological notes]. Vestnik Tomskogo gosudarstvennogo universiteta. Filosofija. Sociologija. Politologija [from Rus.: Tomsk state university herald. philosophy. sociology, politology] 1 (29): 194–202.

Thakahov, Valerij. (2018). Toponimicheskaja transformacija identichnosti i pamjati v KBR: Nal’chik [from Rus.: Toponymical transformation of identity and memory in CBR: Nalchilk case]. Nauchnaja mysl’ Kavkaza [from Rus.: Caucasus scientific thought] 4: 73–80.

Tomilina, Galina & Belomorets, Valentina. (2013). From observations on renaming settlements Dnepropetrovsk and Zaporozhye regions. Visnyk Zaporiz’koho nacional’noho universytetu. Filolohichni nauky [from Ukr.: Zaporizhzhya national university herald. Philological sciences] 2: 194–198.

№ 1(15), 2020 61 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Ustavshhikova, Svetlana. (2018). Problemy pereimenovanija gorodov v stranah Central’noj Azii [from Rus.: Problems of Central Asia cities renamings]. Sovremennye evrazijskie issledovanija [from Rus.: Modern Eurasian researches] 2: 95–106.

Vinokurov, Alexander. (2016) Sociokul’turnyj portret Smolenskoj oblasty: issledovanye toponymii i toponimicheskih praktyk Prygranich’ya [from Rus.: Socio-cultural portrait of Smolensk region: research of toponyms and toponymical practices of borderland]. V Slavyanskyj myr: pys’mennost’, kul’tura, istoriya. Materialy Mezhdunarodnoj nauchnoj konferencyy [from Rus.: Slavic world: writing, culture, history. Materials of international scientific conference]. Smolensk: SHYY, 27–32.

Voroshilin, Sergej. (2011). Toponimicheskie vojny v mire – nasil’stvennaja smena toponimov vsledstvie vojn, revoljucij i kolonizacii [from Rus.: Toponymical wars in modern world – violence changes of toponyms due to wars, revolutions and colonization]. Voprosy vseobshhej istorii. [from Rus.: Problems of general history] 13: 80–98.

Zayec’, Ol’ga. (2015). Nacіonal’ne buttja, іdentifіkacіja ta real’ne [from Ukr.: National being, identifiaction and real]. Gileja: nauchnyj vestnik [from Ukr.: Gilea: scientific journal] 101: 240–244.

№ 1(15), 2020 62 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

RECONFIGURING IDENTITIES WITHIN THE CITYSCAPE: IDEOLOGIES OF DECOMMUNIZATION RENAMING IN UKRAINE9 Natalia Kudriavtseva Kherson National Technical University ORCid 0000-0001-7641-9543 https://doi.org/10.36169/2227-6068.2020.01.00004

Abstract: This empirical case study focuses on the ideologies of decommunization renaming embraced by naming commission members, whose naming motives and toponymic choices are examined within a socio-onomastic approach. I employ the sociolinguistic concept of language ideology transformed from a belief about language into a belief about a linguistic form, the toponym, in this case. I suggest that the processes structuring language ideologies―iconization, fractal recursivity and erasure―also construct toponymic ideologies, or ideologies of place names. Drawing upon the list of the commission members’ renaming suggestions, the data obtained from a questionnaire and in-depth interviews, I reveal perceptions of certain place names, and the renaming in general, in the local setting of the south-eastern Ukrainian city of Kryvyi Rih. I discuss the members’ attitudes towards toponyms popular with the local political elites and those promoted by the officials, as well as towards their own suggestions, in terms of the toponymic ideologies’ framework. I conclude that, while renaming arises as a reconstruction of national identity, the major naming motives include individualization and prevention of future renaming, which is reflected in the predominance of topographic place names and toponymic iconization of the periods related to the city’s history, as well as in the decrease of political and military names.

Key words: place names, urban toponymy, renaming, ideology, identity, decommunization, Ukraine

Introduction Recent research into the symbolic transformation of urban spaces in post-communist countries have analyzed the political significance of place names as vehicles of commemoration (Azaryahu 1997; Light 2004; Gil 2005; Palonen 2008; David 2013). This focus, partially intersecting with the linguistic landscape perspective (see e.g. Berezkina

9 I am grateful to Prof. Yaroslav Shramko for his support and help with this research, as well as his insightful and constructive comments on earlier versions of this paper. I am also indebted to Sarah Rosenthal for her help with editing and proofreading the paper.

№ 1(15), 2020 63 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 2016; Pipitone 2019), allows us to go beyond the descriptive approaches to place-naming traditionally taken in sociolinguistics, and to adopt a critical standpoint on place names as means of re-constructing history. In landscape approaches, this view has been known as “place-making”―understood as “a way of constructing the past […] and, in the process, personal and social identities” where place names are by all means involved in this “place” production (Basso 1996, cited in Pipitone 2019: 16–17; see also Azaryahu 2011: 32). In the field of cultural geography (see e.g. Berg & Vuolteenaho 2009), where the influence of linguistic theory has been recognized (Bucher et al. 2013: 25), place names, in their commemorative capacity, are considered to make up a “city-text” which reproduces a particular version of history and contributes to shaping a local and national sense of belonging (Azaryahu 2009). Studies of urban toponymy, as a reflection of social memory and of renaming as a promotion of the ruling elite’s ideology in the context of Central and Eastern Europe (Stipersky et al. 2011; Bucher et al. 2013), point out an iconic link between street names and official versions of history, which works as a structural component of the group identity authorities try to design. These studies draw on Duncan Light’s notion of “iconographic landscapes”, as suggested in his research of renaming in post-socialist Bucharest (Light 2004). Light argues that iconographic landscapes arising as a consequence of renaming in post-socialist states are necessarily in accord with the ideals of new regimes, and that the examination of these toponymic changes can offer important insights into the ways in which these states are redefining their national identities and national pasts (Light 2004: 154). Light also notes that in this post-socialist identity- building, there are two processes that complement each other: that of commemorating certain historical facts and that of forgetting others (Light 2004: 156). Therefore, the city- text which results is doomed to highlight certain things and erase others as “the gesture of street naming constitutes an attempt to constitute and represent imagined communities” (Palonen 2008: 220). In this respect, the differentiation between city- related, regional, national, and international “identity levels” (Stipersky et al. 2011: 186) seems to be an effective methodological tool, as it allows us to check the intensity of each of these levels in a particular cityscape, as well as to examine whether the processes of commemorating and forgetting the past unfold similarly at different identity levels. In Ukraine, as in other countries of Eastern Europe, the rejection of communist past has been accompanied by the search for a new consolidating element that all Ukrainians might possibly share. Decommunization―which intensified after the Euromaidan Revolution, including two laws on the censure of the communist and Nazi regimes and on the commemoration of strugglers for Ukraine’s independence (Law 2015a; Law 2015b) ―triggered a large-scale toponymic renaming targeting primarily the south-east of Ukraine. In these regions, unlike in Western Ukraine, where a massive renaming already occurred as early as 1991, the bulk of toponymy10 was still of the Soviet origin; thus, the decommunization process has been most evident there. Though the renaming strategy pursued by authorities in this part of the country was to maximally avoid commemoration, as explained by the need to deideologize and depoliticize urban place names, it is

10 In this paper, I use the terms “place name” and “toponym” interchangeably with no difference in meaning.

№ 1(15), 2020 64 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 possible to identify three memorialized historical strata in the officially sanctioned toponymy seen by the local authorities as readily accepted by all. These are the Kievan Rus and Cossack epochs, the 20th century national liberation movements, and certain military events and figures of the Soviet period (Gnatiuk 2018: 128; see also Gomaniuk 2017; Pavlenko 2018). Among the commemorative names, which were not directly related to either the military sphere or politics, the most drew on pre-Soviet era heritage, specifically the Austro-Hungarian and Russian empires (Gnatiuk 2018: 129). Overall these trends in the toponymic renaming, as brought about by the 2015 decommunization, coincide with those exhibited by other post-socialist countries, specifically in their appeal to the pre-socialist era as an object of commemoration, a decrease of political and military place names, and an increase in local toponymy (Gnatiuk 2018: 134). Reviewing officially endorsed renamings, however, it is possible to detect only officially expressed or imposed identities articulated by political elites. Those are not necessarily similar to the identities embraced by actual communities who inhabit cities and towns (Stipersky et al. 2011: 184). Maoz Azaryahu has stressed the necessity to refine our understanding of renaming by examining “the operation of naming commissions as municipal agencies that ‘author’ the landscape-as-text,” and thus explore the relation between the “input” (i.e. names offered for commemoration) and the “output” (i.e. the actual names approved by the officials) (Azaryahu 2011: 29–30). It is only in the case of looking into these suggestions on renaming (i.e. in the case of input) that place names can be seen as “mirrors” of those identities that people tend to manifest. So far, such cases have rarely been subject to academic scrutiny, and even when studied, those surveyed were namely capital cities (see e.g. Azaryahu 1997). Similarly rewarding appears to be an exploration of renaming suggestions in provincial cities and towns, both in terms of additional empirical data (Azaryahu 2011: 29), and the specifics of the input that is analysed. It is such a study of toponymic suggestions that I describe in this paper. The case is Ukraine’s south-eastern provincial city of Kryvyi Rih. I set out to establish whether the suggested place names are in any way different from those authorized by the local officials. Do the authors of the suggestions and the authorities work on a similar range of objects which should be renamed under the law? Do the suggested toponyms relate to the same historical periods as those identified as common for the south-east of the country? How do any historical strata, expressed in the suggested toponymy, come to be realized at different identity levels? And which of these levels―local, regional, or national―is preferred? I will not only review the full list of toponyms offered by a naming commission, but also survey the attitudes of its members towards the decommunization renaming as such. From a methodological point of view, I will thus follow a socio-onomastic approach, which allows for a discussion of the members’ naming motives behind their choices, as well as their perceptions of the various roles that toponyms play. My main objective is to reveal what can be called the commission members’ ideologies of place names, or their toponymic ideologies, as expressed in their associations, evaluations, and practices, connected to place names. In line with the abovementioned critical toponymy studies,

№ 1(15), 2020 65 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 where the focus moves from a mere description of toponymy to the processes involved in naming places and creating names, I aim to show the kind of processes that structure these toponymic ideologies and motivate the concrete choices that the commission members make.

Theoretical Framework In this paper, I will not refer to “ideologies” in the sense often used in studies of socialist and post-socialist renaming, where it means an official state ideology legitimized in the symbols of urban space (e.g. Light, Nicolae & Suditu 2002; Gnatiuk 2018). Here, I draw on the sociolinguistic concept of language ideologies, broadly defined as “beliefs and feelings about language” (Field & Kroskrity 2009: 4). The notion of an ideology as a belief about something might readily lend itself to critical linguistic research on toponymy, as it can be extrapolated to denote people’s attitudes to place names and their beliefs of the influence that place names have. Research on attitudes towards toponyms, including the issue of renaming, has been conducted in the field of cultural geography (see Kostanski 2009) as well as in the field of sociolinguistics (see Berezkina 2016). The concept of language ideologies was first used within the context of attitudes towards American indigenous place names (see Pipitone 2019). As I will show here, this framework can also be usefully extended to the discussions of decommunization renaming in Ukraine. Defined as “the cultural (or subcultural) systems of ideas about social and linguistic relationships, together with their loading of moral and political interests” (Irvine 1989: 255), language ideologies are otherwise described as accustomed cultural stereotypes about language in general, particular languages, linguistic structure, or language use. On a large scale, these ideologies always concern more than just language, since they “envision and enact links of language to group and personal identity” (Woolard & Schieffelin 1994: 56). The associations between languages and identities are formed through the three semiotic processes, identified by Judith T. Irvine and Susan Gal (2000) as iconization, fractal recursivity, and erasure. Iconization means that certain linguistic features are perceived as iconic representations of particular groups of people―as if “a linguistic feature somehow depicted or displayed a social group’s inherent nature or essence” (Irvine & Gal 2000: 37). The notion of fractal recursivity, reminiscent of geometric fractals, suggests that intergroup oppositions between linguistic varieties or groups are projected onto intragroup relations, or vice versa: “[…] the myriad oppositions that can create identity may be reproduced repeatedly, either within each side of a dichotomy or outside of it” (p. 38). The process of erasure renders certain phenomena invisible, since language ideology is “a totalizing vision, elements that do not fit its interpretive structure […] must be either ignored or transformed” (p. 38). For example, Aneta Pavlenko (2011: 49) uses this scheme to illustrate associations between languages and identities in Latvian and Ukrainian postcolonial narratives:

№ 1(15), 2020 66 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 In the process of fractal recursivity, a political opposition between Russia and the new nation-states is projected inward, onto the relationship between Russian speakers and the titulars and between Russian and the titular language. In the process of iconization, Latvian and Ukrainian are symbolically linked to morally superior ethnic and national identities and a European or Western identity, and Russian to an inferior ‘colonizer’ identity. Its linguistic features, such as swearwords, become an iconic representation of the moral inferiority of its speakers. And because linguistic ideology is a totalizing vision, elements that do not fit its interpretive structure, such as variation within both groups, are rendered invisible through the process of erasure. Since a toponym is, in the first place, a linguistic form (and therefore a sign), the three processes that construct language ideologies can also be seen as structuring the ideologies of place names. These processes can be employed in the analysis of associations between identities and place names. Under this framework, the use of a certain place name can be considered as symbolizing and indexing a particular identity, as this place name refers to a specific historical vision iconically represented by certain figures and events. Applied to the previous research on post-socialist renaming, this scheme explains the link that brings about “iconographic landscapes,” where commemorating and forgetting are grounded by the processes of iconization and erasure.

Methodology Toponymic Classification In this study, I have adhered to the methodology used in previous works on urbanonymy, seen as reflecting identity in some central and regional European cities (Stipersky et al. 2011; Bucher et al. 2013) and thirty-six of the largest cities in Ukraine (Gnatiuk 2018). This included the quantification and classification of toponyms according to themes and scales, or identity levels. In order to enable comparisons of the “input” names with the “output” names approved by the officials, I used the following thematic classification, based on (Stipersky et al. 2011 and Gnatiuk 2018). First, I distinguished between (I) restored historic toponyms, and (II) non-historic, or newly given, place names. Then, I classified the non-historic names into (1) commemorative, (2) topographic, (3) poetic, (4) denoting crafts and trades, and (5) others. Of these five groups, only topographic and commemorative names were further subdivided into classes. Topographic names were classified into geographic (various geographic designations, such as rivers, towns, mountains, etc.), localities (vicinity to some significant locality, such as a hospital, railway station, etc.), and appearance (physical nature of a street, such as wide, narrow, etc.). Commemorative names, including personal and collective names, were grouped into names referring to political and military spheres, and into other names. The political and military group of the commemorative names was additionally categorized according to historical periods, such as those identified by Oleksiy Gnatiuk (2018: 124): Kievan Rus; Polish-Lithuanian Commonwealth; the Cossack State between the middle of the 17th and 18th centuries; Russian and Austro-Hungarian empires; the

№ 1(15), 2020 67 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Ukrainian Struggle for Independence 1917–1921; the Soviet Union; the Ukrainian Insurgent Army and related liberation movements; Independent Ukraine (including the Euromaidan Revolution and the Donbass military conflict). The group of other names includes commemorative names related to spheres other than war and politics, such as science, culture, religion, industry or business. These names were also specifically arranged into historical categories of pre-Soviet, “Soviet-persecuted” and “Soviet- favored” (i.e. people having no obvious problems with the Soviet regime), ex-Soviet, and post-Soviet people. In terms of scales, which is another criterion used in the classification, all commemorative names were related to the kind of historical context that a certain figure is perceived to represent ― local, regional, national ― which, in its turn, symbolizes a particular dimension (or level) of identity. Thus, names of persons commemorated for their contribution or relation to the city’s history are thought to be local-specific. Names of persons having somehow influenced a wider region where the city is located belong to the regional level. Names of persons who have historical significance for the whole of Ukraine are seen as embodying the national identity dimension. Socio-onomastic attitudinal survey To allow a deeper insight into the ideologies embraced by the authors of the toponymic suggestions that I examine, I have surveyed their attitudes towards renaming, as well as place names themselves, to find out more about the reasons for toponymic preferences and the associations related to them. I used both a questionnaire and in- depth interviews for this study, as outlined in previous research (Kostanski 2009; Berezkina 2016). Besides traditional questions of age, gender, and nationality, the questionnaire was comprised of three parts, including thirteen different questions. Two of these parts included multiple-choice questions, and the other part contained two open-ended questions. The three questions in the first part identified beliefs about the nature and significant characteristics of the toponym, as well as the kinds of toponyms to which the respondents paid most of their attention. The second part listed eight different place names in the city which had to be renamed under the decommunization legislation, and asked the respondent to choose the most suitable variant for the renaming. The final part with the open-ended questions asked about the respondents’ opinion on the officially approved list of renamed toponyms in Kryvyi Rih, and also about their ideas of why / whether this renaming is altogether important. As for the interviews, I followed a conversational-style interview ― also known as the “open” semi-structured interview question routine (Kostanski 2009: 113). It is a method of open-ended questions, which allows the interviewer to build upon new information gleaned in the process of an interview, as it arises. While the list of questions asked was therefore not identical for each participant, basic themes were eventually covered by all of them. These themes concerned the interviewees’ associations with the city, their reflections on the work of the naming commission, as well as their perceptions of the functions of place names and of the impact of the decommunization renaming as a whole. As such, my methodological approach has been fundamentally qualitative in

№ 1(15), 2020 68 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Data and Analysis The city of Kryvyi Rih lies on the junction of the Inhulets and Saksahan rivers in the south- western part of the Dnipropetrovsk region, a central-eastern region of Ukraine. The region borders the Donetsk region in the east and the Zaporizhzhia and Kherson regions to the south. Kryvyi Rih is its second largest city, itself being located close to the central Kyrovohrad region and to the southern regions of Kherson and Mykolaiv. Founded in 1775 by Zaporizhzhia Cossacks as a post station, Kryvyi Rih first evolved into a town and then a city, largely due to the extraction of rich iron ore deposits. The discovery of Ukraine’s largest iron ore field was made by Ukrainian-German archaeologist and landowner Oleksandr Pol in 1866. This kicked off the first mine and a railway connection in Kryvyi Rih, bringing the city into the industrial conglomerate of Prydniprov’ia and Donbas. In 1918, this industrial cohesion was even seen as sufficient grounds for creating a separate Soviet quasi-state―the Donetsk-Kryvyi Rih Soviet Republic, which existed for hardly a month before it was joined with the Ukrainian Soviet Socialist Republic, where it became completely dissolved as an independent territory by 1919. The city’s iron ore potential was most exploited during the Soviet period, which brought its push for heavy industry. This included the construction of Ukraine’s biggest mining and smelting complex “Kryvorizhstal” (1931). During World War II, Kryvyi Rih was occupied by German troops for almost three years (1941–1944), and the city’s industrial equipment was either evacuated to Russia or blown up. The post-war period, however, saw even greater industrial expansion, as well as housing and infrastructure growth. Today Kryvyi Rih is one of the country’s largest industrial centers―home to more than 600,000 people. The naming commission―whose particular toponymic suggestions and ideologies I have examined―was independently organized in one of the city-based universities in Kryvyi Rih. It involved eight members, including the rector of the university (Korotaiev 2017: 136). This commission was not affiliated with an official municipal agency, but was rather a citizens’ grassroots initiative (working group). However, it was their activity that triggered a massive public discussion and encouraged the city officials to attend to decommunization renaming foreseen by the law. The city council and mayor were supposed to facilitate and administer the process from the very beginning, but they did not end up making any decisions regarding the renaming of city places within the specified time of nine months. The working group, however, did prepare renaming suggestions and initiated their own discussion long before the decision was to be made on the subject by the regional self-government. Two representatives of the working group were then invited to work on a special naming commission created at this official level, where the final decision on the renaming process in the city of Kryvyi Rih was to be made and endorsed. I have concentrated my research on seven of the nine members who made up the core of the group and also authored the list of toponyms submitted to the officials. Of the

№ 1(15), 2020 69 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 seven researchers, there were two historians, two geographers, two Ukrainian language experts, and one researcher specializing in philosophy and logic. It is important to note that in the group’s work on toponymic suggestions, it was on their own that they identified objects that had to be renamed under the decommunization legislation. As a result, they actually ended up with even more decommunized place names than was originally recommended by the Ukrainian Institute for National Memory (Viatrovych et al. 2015). Out of the 239 streets, squares, parks, ponds, city districts, and metro stations that the working group saw as bearing communism-related labels, 231 objects were recommended new names, and 8 streets were suggested to reorganize. The group’s most intensive work on the renaming suggestions took place in January 2016; of course, much historical and geographic research preceded these January discussions. Toponymic classification The list of toponymic suggestions, which I have classified according to the abovementioned themes and identity levels, was given to me by the university rector. Table 1 shows quantities in the designated categories of commemorative names, such as vulytsia Kostia Hordiienka (Kost Hordiienko Street), park Mershavtseva (Mershavtsev Park), and vulytsia Ukrainskykh voiniv (Ukrainian Warriors Street); topographic names, such as vulytsia Umanska (Uman Street), vulytsia Hoverlivska (Hoverla Street), and vulytsia Staroinhuletska (Old Inhulets Street); denominations of crafts and trades, such as vulytsia Hirnykiv (Miners Street) or vulytsia Kobzarska (Kobzar Street); poetic names, such as vulytsia Chervneva (June Street) and maidan Svobody (Freedom Square); restored historic names, such as vulytsia Tserkovna (Church Street) or vulytsia Poshtova (Post Street); and other names, which include at least one habitual name of popular origin―maidan 95 kvartal (95th Kvartal Square) and one name homonymous with the previous toponym park Pravdy (Truth Park), which was formerly known as the park named after the communist newspaper Pravda (Truth). The table also indicates the numbers of commemorative names with reference to the identity scales (local, regional, and national), and with respect to particular historical periods. One of the main problems that arose during this classification was deciding which of the identified historical periods should this or that figure be assigned to. For example, Volodymyr Byzov and Pavlo Shevchenko, both former rectors of two of the city’s universities, were suggested to be commemorated in the names of the streets where the universities are located. They served as rectors and contributed to the development of their respective universities during both the Soviet and post-Soviet times. Another instance is Eduard Fuks, a geologist and photographer known to have been the most qualified explorer of iron ore deposits in Kryvyi Rih during both the pre-Soviet and early Soviet period. He was later persecuted by the Soviets and died of a self-imposed hunger strike in 1938. Further, such collective names as “Ukrainian warriors” and “Heroes of Ukraine” might have associations with various historical periods.

№ 1(15), 2020 70 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Table 1. Classification of toponyms suggested for places in the city of Kryvyi Rih (quantities in dubious categories marked by means of ±) Category Group Subgroup COMMEMORATIVE NAMES persons (77): political and military (15): (83) local (62) regional (4) local (9): national (11) Cossack State (3) 1917-1921 (1) Russian Empire (1) Soviet Union (2) Independent Ukraine (2) regional (2): Cossack State (2) national (4): 1917-1921 (2) Soviet Union (persecuted) (2) other (62): local (53): pre-Soviet (17±1) Soviet-persecuted (6±1) Soviet (23±4) post-Soviet (2±4) regional (2): pre-Soviet (2) national (7): pre-Soviet (2) Soviet-persecuted (4) ex-Soviet (1) collective names (6): political and military (5): local (1) national (5) local (1) Soviet national (4) Independent Ukraine (1) all times (3) other (1): national (1) Independent Ukraine TOPOGRAPHIC NAMES geographic names (72) (105) localities (32) appearance (1) CRAFTS & TRADES (14) POETIC (4) RESTORED HISTORIC (23) OTHER (2) TOTAL (231) Out of these 231 suggested place names, there were 122 toponyms accepted by the regional authorities, and which were approved by their order, issued in May 2016 (Order 2016). Ninety of the recommended names were used on the same objects, while thirty-two names were used to rename streets, squares, and parks, other than those suggested by the working group. Besides, seventeen of the accepted 122 toponyms were taken in a slightly different form. For example, vulytsia Osvity (Education Street) was

№ 1(15), 2020 71 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 adapted as vulytsia Osvitianska (Educational Street), and vulytsia Rybalok (Fishermen Street) as vulytsia Rybalska (Fishing Street). In terms of the designated categories, the most frequently used category was that of topographic names, followed by commemorative toponymy. These two types of toponymy also prevailed through the officially endorsed process of renaming, except that the biggest group was instead commemorative names (see Gnatiuk 2018: 125).11 The most pronounced historical context “named” in the subgroup of political and military commemorative toponymy was the Cossack period (17th–18th centuries), in both the input and output. Such historical periods as Kievan Rus and the Polish-Lithuanian Commonwealth were altogether absent from the renaming recommendations, though they figured in the list of place names officially approved. Among other commemorative toponyms (e.g. science, culture, religion, industry, and business) preference among the recommendations was given to the so called “Soviet-favored” personalities, this category closely followed in preference by names of other representatives of the pre-Soviet time. In the approved list, however, the order was just the opposite: pre-Soviet commemorative names ranked first, while Soviet names came in second. As for the identity dimensions, there were no discrepancies between the input, suggested by the working group, and the output toponymy, produced by the officials. Local history is expressed most vividly in both the renaming suggestions of the commission and in the list of officially authorized place names. When juxtaposed with the identified historical contexts, the identity levels in these toponymic suggestions exhibit an interesting pattern: while the most frequent appeared to be Soviet-related toponymy, including names of non-persecuted political and military figures from the Soviet Union, and “Soviet-favored” personalities, representing other spheres of life, these were only found in the local identity dimension, which means that the commemorated people have significance exclusively at the local level in the city of Kryvyi Rih. At the regional and national levels of identity, there are either names of Soviet-persecuted persons, or names of those who do not have any relation to the Soviet Union as such. In the political and military group under the national identity dimension, there are such figures as Mykhailo Hrushevskyi, a leader of the 1917–1921 Ukrainian struggle for independence and an outstanding scholar; Ivan Ohiienko, a political and public figure of the same historical period; Oleksa Hirnyk, a Ukrainian dissident and Soviet political prisoner known for his self-immolation to protest again the Soviet russification of Ukraine; and Viacheslav Chornovil, a Soviet political prisoner and initiator of Ukraine’s independence in 1991. At the regional identity level, there are two Cossacks―Sydir Bilyi and Kost Hordiienko―who are both commemorated as eighteenth-century atamans of the Zaporizhzhia Sich. Among those personalities representing spheres of life other than war and politics, there are four authors suggested to be commemorated for their national significance: Mykola Hvyliovyi, Vasyl Symonenko, Vasyl Stus, and Oleksandr Oles―their prose and poetry having been either forbidden or neglected during Soviet times. The Georgian-born film director Serhii Paradzhanov is also remembered as a national figure

11 Since there are no exact quantities for each category given in Gnatiuk’s study of official renamings, I do not provide any numerical comparisons between input and output toponyms.

№ 1(15), 2020 72 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 who was persecuted by the Soviets and exiled from Ukraine. Two additional personalities from the pre-Soviet period, who are memorialized in the national identity dimension, are the author of Ukraine’s anthem lyrics, Pavlo Chubynskyi, and the Ukrainian culture and education leader Mykola Arkas. Both of them contributed to the Ukrainian history and culture in the second half of the nineteenth century. At the regional identity level, there is also a natural science scholar and local flora researcher, Yosyp Pachoskyi, and the theatre playwright and director, Pavlo Saksahanskyi. They both worked in the pre-Soviet and early Soviet times. The pattern in the toponymic suggestions―whereby there is no commemoration of “Soviet-favoured” personalities in the national identity dimension, but instead an abundance of them at the local level―can be explained with data from the questionnaire and in-depth interviews, and their analyses below. Toponymic ideologies The socio-onomastic survey, I will focus on in this part of the paper, was carried out in the autumn of 2019. The questionnaire, preceding the in-depth interviews with the naming commission members, was an anonymous online questionnaire to which I received answers from the seven members of the group. A month later I recorded interviews with six of the seven experts on the commission, one of the geographers being unavailable at the time. I will analyze these data using Irvine and Gal’s (2000) language ideology theoretical framework, as outlined earlier in section two. Iconization. As much as certain linguistic features, or even whole languages, can represent individuals, groups, or cultures, certain place names can become indexes of personal and group identities, defining identity through reference, or rather adherence, to a particular historical interpretation. The view of toponym as a reference to history (as opposed to, for example, a spatial reference, or a description of the designated object) is itself an ideological vision characteristic of many post-socialist societies, but absent from some other cultures of the world: for example, see (Pipitone 2019) for ideologies and processes of indigenous place naming in North America. This approach to toponymy, where it functions primarily as a means of commemorating things by applying their proper names to physical objects (rather than producing a name by describing the nature of the object itself), ensures that certain names will become iconic representations of certain historical periods, and the choice of these names in the process of toponymic renaming will be perceived with positive appreciation along with related historical events and figures, thus augmenting desires to identify with them. This is the attitude towards place names that prevailed among the members of the naming commission that I worked with. In the questionnaire, six of the seven respondents chose to characterize the toponym as an “element of history,” and five agreed that the best kind of toponym is the one that has some “historical association.” Five of the seven experts answered that during their work on the renaming suggestions, they paid most of their attention to commemorative names, while the other two focused on the restoration of historic names. “We can take off strata of history by exploring how renaming occurred

№ 1(15), 2020 73 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 at this or that period of time,” one of the historians said.12 Describing the process of renaming and discussions among the group, another commission member said, “[first], we considered a historic name, then we looked at which historical part of the city a street was located in, and then [looked] at a possible commemorative name for it.” “The most important thing is to rename [places] in such a way as not to offend the memory of the people,” remarked one of the Ukrainian language experts. “Today the function of the toponym is to preserve history and culture,” the other philologist said. “To me it was important to bring back all the historic names,” explained the philosopher. This confirms the shared view of toponymy as symbolizing history where even some of the suggested geographic names were viewed through a historical prism. For instance, the street name vulytsia Karachunivska signals that the street is located in the neighborhood called Karachuny, and derives its name from this historical toponym. There is presumed to have been a village there which dated back to the end of the 18th century, and was named Karachunivka after the family name of its founder―Captain Karachunov (Melnyk 2015: 27). The name of another street, vulytsia Dekonska, also refers to the location in the area of the former estate called Dekonka, which derives its name from the family name Dekonska. Kateryna Dekonska was the lady who once owned the land. This suggested street name, vulytsia Dekonska, repeatedly described in my interviews with the naming commission members, arises as an icon of the pre-Soviet period in the city’s history. Before the 1917 revolution, the major part of today’s Kryvyi Rih and some neighboring villages existed as a number of estates owned by landed gentry, and this memory is still alive among many of the city inhabitants. “I want to say Dekonka instead of Artem Square,” said one of the Ukrainian philologists in the interview.13 “Dekonka is the old name ousted by the Soviet renaming,” the philosophy expert said. Another iconic name representing this pre-Soviet period is Oleksandr Pol―the pioneer of the Kryvyi Rih iron ore mining, who initiated the industrial extraction of the deposits beginning in 1881. The group suggested to commemorate him at four different places in the city: an avenue, a park, a square, and one of the city’s districts. His name was the most frequent personal name on the commission’s list. The square, which had been known as maidan Artema was renamed after Oleksandr Pol by the authorities in 2016. However, two years later, in October 2018, the name was changed again to ploshcha Volodymyra Velykoho (Volodymyr the Great Square) to commemorate the iconic figure of Kievan Rus, whose monument was erected there in the same year. “[…] Oleksandr Pol Square. It was there that the industrial extraction of the iron ore began in 1881. Now that it’s Volodymyr the Great Square, this is not quite logical,” remarked one of the historians of the commission, emphasizing that their renaming suggestions were not random. He went on to add that, “[my] attitude to Kievan Rus commemorative names is positive, since

12 The interviews were originally conducted in Ukrainian and Russian, transcribed and translated into English by myself. The interviewees were then familiarized with the translation, and their approval to publish them was received. 13 Maidan Artema "Artem Square" used to be the name borne by one of the city’s squares which memorialized “comrade Artem” – the head of the Donetsk-Kryvyi Rih Soviet Republic. Artem was a Soviet political and party figure, and used to be widely commemorated on various objects throughout the city of Kryvyi Rih.

№ 1(15), 2020 74 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 it means that we link our [local] history to Kievan Rus too.”14 However, “the main question about commemorative names is ‘what do these people have to do with Kryvyi Rih?’” said another. This idea of needing to have a direct relation to the city was most recurrent in the interviews. It was accurately summarized by a geography expert: “Renaming is shaping a personalistic image of the native land. When we picked up local place names, we exposed what is individual about it [this land].” This belief of individualizing a toponymic landscape was also expressed by the other experts, as they contrasted it with the previous practice of universalizing place naming and its pervasive Lenin and Karl Marx Streets. This belief also explains the abundance of Soviet period commemorative names at the local identity level. However, these local figures are not perceived as “Soviet-favored” and not at all associated with the Soviet era, but are commemorated for what they did for their native city, for their contribution into its industrial development and social life. An iconic figure of the Soviet time in this local dimension is Hryhorii Hutovskyi, who was the head of the Kryvyi Rih city council between 1979 and 1992. Hutovskyi had been commemorated in the names of several places in Kryvyi Rih, but came within the purview of the decommunization laws in 2016. “Our idea was not to rename Hytovskyi Street because he contributed a lot into the development of the city,” said one of the historians. “A lot was built in the city during Hutovskyi’s time,” further argued one of the Ukrainian language experts. The Soviet communist past is linked to a range of quite different personalities, the icons here being Lenin and Marx. Once a necessary attribute of any Soviet city, these toponyms have been the first to be wiped out. “We also wanted to remove place names commemorating [Soviet] poets and writers. But those are outside the scope of the decommunization laws,” said one of the historians. “Mayakovsky Street and Gorky Square should have been removed in the first place. Gorky is a [Soviet] emblem, an idol. These should have been removed,” explained the geography expert. He added that “they [the authorities] should have renamed much more places because those names are foreign to this country, they are foreign to this city. We consulted with the Ukrainian Institute for National Memory, but the answer was―‘leave them.’” This opposition of “our own versus foreign” ran through all the interviews. “This practice [of naming places] has to label the space, make it more comprehensible, make it one’s own,” the historian went on. Renaming is “stating the city’s identity. For this city to be our city,” said one of the Ukrainian language experts. When asked about associations they have with Kryvyi Rih, a question aimed at revealing the imagined nature of “the city’s identity”, the commission members named various historical periods ranging from the times of nomads and Cossacks, to the industrialization of the Soviet times. The mention of nomadic tribes, such as Scythians and Sarmatians, was quite frequent in the interviews. This was a reflection of the multi- ethnic identity of Kryvyi Rih. One of the historians said about his associations: “As for me,

14 The territory of Kryvyi Rih was never a part of the Kievan Rus medieval state. This area was known as Dyke pole ‘Wild Field’ where various nomadic tribes travelled at the time.

№ 1(15), 2020 75 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 I cannot definitely prioritize something… in our suggestions, we defined those separate [ethnic] groups, communities who used to inhabit the Kryvyi Rih area, but were not represented [in its place names]. I mean the nomads: Polovtsians, Scythians, Sarmatians…”. He went on to explain that their idea was to designate in the suggested place names those ethnic groups that used to live, and in some cases still do live, on this territory today. An iconic representation of this ethnic variety has become the Roma community, memorialized in the name of Romany Street (vulytsia Romska) (also officially endorsed). This is where most of the Roma live in Kryvyi Rih today. “I think it is the only street in Ukraine bearing the Roma name. [In Kryvyi Rih] the Roma people live in Romany Street”, said the other historian, adding that, by suggesting this place name, they undertook a reconstruction of the local and national identity, as well as designated in place names all those people who historically inhabited the area notwithstanding their ethnic identity and native language. This belief of a multi-ethnic nature of Ukrainian identity realized in the practice of commemorating a rather marginal social group is again constrained by the “own versus foreign” dichotomy, which is evident in the emphasis on commemorating those groups who “historically inhabited this area”. As such, they are considered to belong to the city and country―and consequently, are seen as “our own”. Fractal recursivity. Under this view, communist place names are iconically linked to foreignness and are thus opposed to those which explicate the local topography, and commemorate people who have a relation to the city, the region, and Ukraine as a whole. As seen in Table 1, there is no commemoration of “Soviet-favored” personalities at the regional and national identity levels, which testifies to the perceived foreignness of this period of time. Yet, this is not the only point of opposition in the “toponymy-as-identity” ideological framework. The dichotomizing process that was involved in the intergroup opposition (i.e. communist vs non-communist place names) is projected inward onto intragroup relations, thereby creating subcategories within the group of non-communist place names. The basis for further partitioning is a similar iconization of certain toponyms as foreign―which, in their turn, are contrasted with those seen as belonging to the place. Among the identified historical strata expressed in the officially approved toponymy (Gnatiuk 2018: 124), there are two periods not articulated in the toponymic recommendations I examined. These are Kievan Rus and Polish-Lithuanian Commonwealth, and the Ukrainian Insurgent Army. Though absent from the list produced by the working group, these respective toponyms were included in my questionnaire as variants of renaming that the group members could choose from. For each of the eight decommunized place names, there were given eight different naming suggestions. Of these, the only case in which commemoration of Kievan Rus was chosen was the name ploshcha Volodymyra Velykoho, selected for the abovementioned Artem Square. There was not a single mention of variants relating to the Ukrainian Insurgent Army, or the Organization of Ukrainian Nationalists. Although positively appreciated by the history experts, Kievan Rus and its iconic figures were not mentioned in any answers to my question about historical associations that the working group members had with Kryvyi Rih. The various periods referred to were nomadic tribes, Cossacks, pre-Soviet industrial history, and Soviet-era

№ 1(15), 2020 76 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 industrialization. Commemorating the historical period of Kievan Rus, a trend popular among the city’s officials, was not accepted eagerly by the group experts, since respective toponymy was seen as “abstract,” “trivial and banal,” and not related to the city of Kryvyi Rih. “What does Volodymyr the Great have to do with Kryvyi Rih?” asked one of the Ukrainian philologists. “To use similar names in all [Ukrainian] cities, like those of Kievan Rus personalities, means they [those names] will be devoid of local specifics, and will soon become worn, as it’s used to be with Karl Marx Street before. What does Karl Marx have to do with Kryvyi Rih?” explained the philosophy expert, emphasizing the individualization belief again. The same attitude was expressed towards commemoration of Ukrainian Insurgent Army and the Organization of Ukrainian Nationalists, iconized in such figures as Stepan Bandera and Roman Shukhevych. It was neatly articulated by the geography expert in the following statement: “We agreed upon one thing from the very start―no disputable issues… moreover, Stepan Bandera has nothing to do with the development of our region.” This attitude was reiterated in other interviews. “We didn’t suggest Bandera Street, since we knew it might not be accepted,” said one the linguists. These arguments, given by the working group members, suggest that the intergroup opposition of “our own vs foreign” is reproduced within the category of non-communist place names, which are also divided into “foreign” and “our own.” Erasure. In case of toponymic ideology, erasure is the process in which some historical periods are rendered invisible. “Awkward” historical facts, and those inconsistent with a particular identity, will either be unobserved or erased from the toponymic landscape. This is a common goal of the process of renaming. By remembering certain events and figures, and simultaneously forgetting others, it is possible to concentrate on those features of identity formation that shape our particular definition of the self, as contrasted with some imagined “Other.” As in the case of language ideologies, the Other is often imagined as homogeneous, essentialized, and simplified (Irvine & Gal 2000: 39). The process of erasure can be identified in the following explanation of the purpose of the decommunization renaming. An explanation is offered by the expert in philosophy and logic: “It is necessary to eradicate all the remains of the Soviet past from Ukraine. Otherwise, it will hang as dead weight. […] Our young people should forget about this Lenin and never ask who he was. In such a case, Ukraine has good prospects. This [nostalgia] is what hampers our progress. It means that we are not oriented at Europe, but at some kind of obsolete social structure. This is particularly important for Ukraine, for these post-Soviet countries. We see that it [eradication of the Soviet past] has not occurred in Russia. Not only has it not occurred in Russia, but, on the contrary, it [the Soviet past] is being cherished, extended there. And we see that this is a dead end. […] If we continued to strive for Europe with the old names and the old monuments, they would have dragged us back. While today’s situation [after the renaming] is already taken as natural.”

№ 1(15), 2020 77 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 This thesis on forgetting the Soviet past was reiterated in responses to the questionnaire, especially when asked about the general importance of the renaming: “communism must be relegated to oblivion,” “the city has to acquire a new identity, so that the place names could be associated with this particular city,” “former names are either too abstract or do not accord with Ukrainian reality.” The idea also surfaced in the interviews. “The purpose of the renaming was to change the city’s identity. […] We had to change this communist city, which, judging by its street names, dated back to 1934, into an ancient city that arose on the spot of a Cossack settlement in the 17th century… we wanted to connect with a great history, with a Ukrainian history, with Cossacks, with the history of Ukraine as a whole. […] Renaming is a symbolic parting with our past for good,” said one of the historians. “Very often opponents of the renaming would put forward an argument: ‘This is history.’ But we used to have Hitler Street, Hitler Strasse. And it was renamed,” said another. “People have inhabited this place since very early times. It was not just Wild Field. There were some settlements here…” one of the linguists suggested, adding that the city’s history could be drawn even to pre-Cossack times. An important point in this narrative is that this “great Ukrainian history” is not imagined to be overly political and military. Out of seventy-seven commemorative toponyms, only fifteen memorialize people who were somehow concerned with political and military activities at various periods of time. These include Cossacks, such as Petro Kalnyshevskyi, who initiated the construction of the post road passing via the territory of today’s Kryvyi Rih; political figures involved in the 1917–1921 Ukrainian struggle for independence, such as Mykhailo Hrushevskyi and Panas Fedenko; military men defending the city during occupation in World War II, such as Ivan Bedianko, the commander of a local partisan group; as well as those who died in the current Russian-Ukrainian armed conflict, such as General Radiievskyi, whose former regiment is located in Kryvyi Rih. Notwithstanding the little attention paid to such aspects as war and politics, this constructed Ukrainian history is, nevertheless, explicitly masculine. In the group of commemorative toponymies, there are only two names belonging to women remembered for their significance at the city’s local scale. The names are of musician and author of the city’s anthem, Iryna Shevchenko, and local newspaper journalist and World War II veteran, Tetiana Voronova. This gendered aspect was explained by the commission members in quantitative terms of commemorating people’s direct contributions to the city’s and country’s histories: “It was namely their contribution, rather than gender, that was accounted for”. The paucity of political place names is caused by the perceived instability of an official state ideology and memory politics. “By contrast to science and art, political values are changeable,” explained the philosophy expert, who also expressed hope that a small number of political toponyms would help to prevent the chance of future renaming. “There should be more local place names, and then the chance of a new renaming is smaller,” said the geography expert, who insisted on including more topographical names in the suggested list. “This must be the final renaming. These place names should be of such a kind as not to ever be changed,” emphasized one of the experts in history. He also accounted for the very little number of commemorative names referring to contemporary Ukrainian history. “As in the case with the ongoing Russian-Ukrainian conflict, let’s wait

№ 1(15), 2020 78 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 for some years and then figure out exactly whose names we should commemorate,” he said. This perceived changeability of Ukraine’s present, and particularly its ideological doctrine, is the reason why political place names so rarely show up in the new toponymic landscape, and that political history is thus largely unobserved and unattended to in this way.

Conclusion This study presents an original approach to capturing a “snapshot” of the decommunization process, embodied in the renaming of toponymic cityscape. While previous research concentrated on the officially approved lists of toponyms, this study examines a preceding stage in the process―the renaming recommendations authored by a local initiative group. Besides reviewing and comparing them with the officially endorsed place names, this research offers a deeply contextualized examination of the motives behind the group’s renaming suggestions. From a methodological point of view, the study combines results from a questionnaire and in-depth interviews, while also taking a socio-onomastic approach to the problem of revealing the general tendencies for naming motives, which allows us to gain an insight into how certain place names are perceived. The framework of toponymic ideologies applied in the interpretation of these motives makes it possible to go beyond defining main regional strategies of renaming urban toponymy, and give account of the reasons why these particular strategies are preferred at a local level. Analyses of the data show that renaming arises as a reconsideration and reconstruction of national identity, where history functions as an integral structural part. This toponymic ideology brings about the iconization of certain historical periods, such as Cossack times, 1917–1921 Ukrainian struggle for independence, and pre-Soviet and Soviet industrial growth―all of which are represented as commemorative, through association with specific personal and collective names. The multi-ethnic character of Ukrainian identity is iconized in the toponymic designation of the Roma minority, while this iconization is constrained by the major renaming ideology of belonging to the place. The leading principle being “communist vs non-communist” opposition, the naming process redefines contemporary Ukrainian identity on the “non-communist” side, which evolves out of a general projection of the “our own vs foreign” dichotomy. Nonetheless, this logic also leads to the neglect in the renaming process of such historical periods as those of Kievan Rus and the Ukrainian Insurgent Army. These periods go unrecognized, and the communist period is erased altogether. Ukraine’s political and military history is also largely unobserved, due to the perceived changeability of political values and the current time as a whole. Women’s history is also unaccounted for, hardly represented at all at the city’s local level. The Soviet-related toponymy, which characterizes local identity, is not associated with communist ideology―and therefore, is perceived in Kryvyi Rih to be “our own.” As shown by previous studies, Ukraine’s decommunization renaming shares some common trends with other post-socialist European countries. The city of Kryvyi Rih is not

№ 1(15), 2020 79 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 an exception here. This study also suggests that appeals to the pre-Soviet era, as well as parts of the Soviet history of this particular city, arise as a result of an unclear nature of more recent historical events, and the general transience of any official state ideology. The decrease of political and military place names in favor of toponymy exhibiting local topographical features, as well as peculiarities of local industry and culture, can be seen as they are called forth by a desire among renaming commission members to avoid any future renaming situations. The overall dominance of the local toponymy testifies to a growing ideology of individualization (as opposed to previous universalization) in the current process of identity formation we see across Ukraine.

Bibliography: Azaryahu, Maoz. (1997). German reunification and the politics of street names: the case of East Berlin. Political Geography 16(6): 479–493. Azaryahu, Maoz. (2009). Naming the past: the significance of commemorative street names. In Critical toponymies: the contested politics of place naming, Berg, Lawrence D. & Vuolteenaho, Jani (eds). Farnham: Ashgate, 53–70. Azaryahu, Maoz. (2011). The critical turn and beyond: the case of commemorative street naming. ACME: An International E-journal for Critical Geographies 10(1): 28–33. Basso, Keith. (1996). Wisdom sits in places: landscape and language among the western Apache. Albuquerque: University of New Mexico Press. Berezkina, Maimu. (2016). Linguistic landscapes and inhabitants’ attitudes to place-names in multicultural Oslo. In Names and naming: people, places, perceptions and power, Puzey, Guy & Kostanski, Laura (eds.) Bristol: Multilingual Matters, 120–136. Berg, Lawrence D. & Vuolteenaho, Jani (eds). (2009). Critical toponymies: the contested politics of place naming. Burlington, VT: Ashgate Publishing Company. Bucher, Slavomir, Matlovič, René, Lukáčová, Alena, Harizal, Barbora, Matlovičová, Kvetoslava, Kolesárová, Jana, Čermáková, Lenka & Michalko, Miloslav. (2013). The perception of identity through urban toponyms in the regional cities of Slovakia. Anthropological Notebooks 19(3): 23–40. David, Jaroslav. (2013). Street names – between ideology and cultural heritage. Acta Onomastica 54: 1–8. Field, Margaret C. & Kroskrity, Paul V. (2009). Introduction: Revealing native American language ideologies. In Native American language ideologies: beliefs, practices and struggles in Indian country, Kroskrity, Paul V. & Field, Margaret C. (eds). Tucson: The University of Arizona Press, 3–28. Gill, Graeme. (2005). Changing symbols: the renovation of Moscow place names. The Russian Review 64(3): 480–503. Gnatiuk, Oleksiy. (2018). The renaming of streets in post-revolutionary Ukraine: regional strategies to construct a new national identity. AUC Geographica 53(2): 119–136. Gomaniuk, Mykola. (2017). Dekomunizacijni modeli perejmenuvannya naselenykh punktiv pivdnya Ukrayiny (na prykladi Xersons’koyi oblasti) [from Ukr.: Decommunization patterns of place renaming in the south of Ukraine (a case study of Kherson region)]. Naukovyj visnyk Khersons’koho derzhavnoho universytetu [from Ukr.: Kherson State University scientific bulletin] 6: 30–37. The Law of Ukraine. (2015а). Zakon Ukrayiny “Pro zasudzhennya komunistychnoho ta nacional- socialistychnoho (nacysts’koho) totalitarnyx rezhymiv v Ukrayini ta zaboronu propahandy yix symvoliv” [from Ukr.: The Law of Ukraine “On the censure of the communist and national-socialist

№ 1(15), 2020 80 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 (Nazi) totalitarian regimes in Ukraine and the prohibition of propaganda of their symbols”]. Zakonodavstvo Ukrayiny, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/317-19 (accessed 12 March 2020). The Law of Ukraine. (2015b). Zakon Ukrayiny “Pro pravovyj status ta vshanuvannya pam’yati borciv za nezalezhnist’ Ukrayiny u XX st.” [from Ukr.: The Law of Ukraine “On the legal status and commemoration of the strugglers for Ukraine’s independence in the XX century”]. Zakonodavstvo Ukrayiny, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/314-19 (accessed 12 March 2020). Irvine, Judith T. (1989). When talk isn’t cheap: language and political economy. American Ethnologist 16(2): 248–67. Irvine, Judith T. & Gal, Susan. (2000). Language ideology and linguistic differentiation. In Regimes of language: ideologies, polities, and identities, Kroskrity, Paul V. (ed.). Santa Fe: School of American Research Press, 35–84. Korotaiev, Oleksandr. (2017). Analiz procesu dekomunizaciyi u Kryvomu Rozi [from Ukr.: The analysis of the decommunization process in Kryvyi Rih]. In Kryvorizhzhya: pohliad u mynule [from Ukr.: Kryvorizhzhia: a glance in the past], Pechenina, Natalia, Tarasov, Andrii, Shliakhtych, Roman & Finicheva, Viktoriia (red.). Kryvyi Rih: Kryvyi Rih State Pedagogical University Press, 134–144. Kostanski, Laura. (2009). ‘What’s in a name?’: place and toponymic attachment, identity and dependence: a case study of the Grampians (Gariwerd) National Park name restoration process. Semantic Scholar, https://www.semanticscholar.org/paper/%27What%27s-in-a-name%27-%3A-place-and- toponymic-identity-%3A-Kostanski (accessed 5 December 2019). Light, Duncan. (2004). Street names in Bucharest, 1990-1997: exploring the modern historical geographies of post-socialist change. Journal of Historical Geography 30(1): 154–172. Light, Duncan, Nicolae, Ion & Suditu, Bogdan. (2002). Toponymy and the communist city: street names in Bucharest 1948-1965. GeoJournal 56(2): 135–144. Melnyk, Oleksandr. (2015). Naseleni miscya Kryvorizhzhya (1750-1925): Kryvoriz’kyj i Shyrokivs’kyj rajony Dnipropetrovs’koyi oblasti [from Ukr.: Settlements of Kryvorizhzhia (1750-1925): Kryvyi Rih and Shyroke neighbourhoods of Dnipropetrovsk region]. Kryvyi Rih: [without publ.]. Palonen, Emilia. (2008). The city-text in post-communist Budapest: street names, memorials, and the politics of commemoration. GeoJournal 73(3): 219–230. Pavlenko, Aneta. (2011). Language rights versus speaker’s rights: on the applicability of Western language rights approaches in Eastern European contexts. Language Policy 10(1): 37–58. Pavlenko, Iryna. (2018). Urbanonimy yak zasib formuvannya istorychnoyi pam’yati [from Ukr.: Urbanonyms as a means of shaping historical memory]. Visnyk Zaporiz’koho nacional’noho universytetu [from Ukr.: Zaporizhzhia National University bulletin] 2: 58–66. Pipitone, Kaitlin E. (2019). Mapping Ideologies: Place Names in Glacier National Park. Graduate student theses, dissertations, and professional papers, https://scholarworks.umt.edu/etd/11393 (accessed 28 November 2019). The Order. (2016). Rozporyadzhennya holovy Dnipropetrovs’koyi oblderzhadministraciyi “Pro perejmenuvannya toponimiv u naselenyx punktax oblasti” (dodatok 4) [from Ukr.: The order of the head of Dnipropetrovsk regional state council “On the renaming of toponyms in the settlements of the region (attachment 4)], http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/DN160098.html (accessed 12 December 2019). Stipersky, Zoran, Lorber, Lučka, Heršak, Emil, Ptaček, Pavel, Gorka, Zygmunt, Koloś Arkadiusz, Lončar, Jelena, Faričić Josip, Miličević Mirjana, Vujakovič, Ana & Hruška, Anita. (2011). Identity through urban nomenclature: eight central European cities. Geografisk Tidsskrift – Danish Journal of Geography 111(2): 181–194. Viatrovych, Volodymyr, Shpak, Alina, Tylishchak, Volodymyr, Riabenko, Serhii, Hromenko, Serhii, Korolenko, Bohdan, Podobied, Pavlo, Budko, Serhii, Maiorov, Maksym, Karetnikov, Ihor & Horobets,

№ 1(15), 2020 81 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Serhii (red.). (2015). Dekomunizaciya: shho i chomu perejmenovuvaty j demontuvaty [from Ukr.: Decommunization: what and why rename and dismantle]. Kyiv: Ukrainian Institute for National Memory. Woolard, Kathryn A. & Schieffelin, Bambi B. (1994). Language ideology. Annual Review of Anthropology 23: 55–82.

№ 1(15), 2020 82 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

SPATIAL-TEMPORAL ASPECTS OF TOPONYMY DECOMMUNIZATION IN THE CITY OF KYIV Oleksiy Gnatiuk Taras Shevchenko National University of Kyiv ORCid: 0000-0003-1818-2415 Anatoliy Melnychuk Taras Shevchenko National University of Kyiv ORCid: 0000-0003-4419-1446 https://doi.org/10.36169/2227-6068.2020.01.00005

Abstract. The article deals with the temporal and spatial patterns of the toponymy decommunization process in Kyiv during 1989-2018. The uneven intensity of the post-socialist toponymic transformation, manifested in the form of four specific waves of decommunization, is clearly conditioned by the background political process. The genetic and semantic structures of the new toponymy, as well as locational patterns, reveal the priority of certain historical contexts as constituents of contemporary national ideology. The toponymy, resulting directly from the decommunization process, has expressed ideological burden comparing with the other place names; in particular, it emphasizes the memory of Ukrainian statesmen and condemns the Soviet communist regime. Increased concentration of ideologically-colored place names, reflecting actual historical memory policy and approaches to constructing a new national identity, confirms the importance of the historic canter of Kyiv in the urban symbolic space. The status of a street as a primary or a secondary also influences the toponymic policy. Despite the similarity of the toponymic process to the neighboring cities in the northern and central right-bank Ukraine, Kyiv has developed a distinctive model of toponymic policy due to its capital status.

Key words: toponymy, renaming of streets, decommunization, Kyiv, historical memory policy

№ 1(15), 2020 83 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

ПРОСТОРОВО-ЧАСОВІ АСПЕКТИ ДЕКОМУНІЗАЦІЇ ТОПОНІМІКИ МІСТА КИЄВА Олексій Гнатюк Київський національний університет імені Тараса Шевченка ORCid: 0000-0003-1818-2415 Анатолій Мельничук Київський національний університет імені Тараса Шевченка ORCid: 0000-0003-4419-1446

Анотація. У статті розглянуто хронологічні та просторові закономірності перебігу процесу декомунізації топонімії м. Києва в період 1989–2018 рр. Нерівномірна інтенсивність постсоціалістичної трансформації топонімії в часі, яка проявляється у вигляді чотирьох специфічних хвиль декомунізації, чітко обумовлена фоновим політичним процесом. При цьому генетико-семантична структура нової топонімії та характер розміщення окремих категорій топонімів вказують на пріоритетність окремих контекстів національної історії як складників державної ідеології. Топонімія, яка з’явилася безпосередньо в результаті декомунізації, відрізняється істотно більшим ідеологічним навантаженням, зокрема акцентом на увічнення пам’яті українських державних діячів та засудження радянського комуністичного режиму. Підтвердженням важливості історичного центру української столиці як ключового елемента символічного простору міста є підвищена концентрація ідеологічно-забарвлених топонімів, що віддзеркалюють акценти політики історичної пам’яті та підходи до конструювання нової національної ідентичності. Не менш важливу роль при реалізації топонімічної політики відіграє статус об’єкта найменування як головного чи другорядного. Незважаючи на подібність топонімічного процесу в Києві та містах- сусідах у північній та центральній правобережній Україні, Києву загалом притаманна особлива модель топонімічної політики, обумовлена його столичним статусом.

Ключові слова: топоніміка, перейменування вулиць, декомунізація, Київ, політика історичної пам’яті.

Вступ Політичні режими, маючи на меті зміцнення своїх владних позицій, завжди прагнуть утілити своє бачення історії, систему цінностей та ідеологію в міському публічному просторі (Czepczyński 2008; Forest & Johnson 2011). Міські ландшафти та асоційовані з ними смисли впливають на суспільство, формуючи його ідентичність та колективну

№ 1(15), 2020 84 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 пам’ять. Формування нової ідентичності може відбуватися шляхом усунення, переміщення, відновлення, переосмислення чи створення різних елементів міського ландшафту. Постсоціалістичні режими не є винятком і також намагаються здійснювати реконфігурацію просторово-часового континууму культурних ландшафтів та пов’язаної з ними ідентичності. До того ж, така реконфігурація вважається однією з ключових постсоціалістичних трансформацій (Verdery 1999; Light 2004), що реалізується на практиці правлячою елітою через політику історичної пам'яті та ідентичності і є предметом дискусії, прийняття чи заперечення широкого кола зацікавлених сторін. Основними процесами перебудови постсоціалістичної ідентичності в країнах Центральної та Східної Європи є «європеїзація» (McNeill & Tewdwr-Jones 2002; Gospodini 2004; Young & Kaczmarek 2008; Czepczyński 2008; Sezneva 2009) та звернення до різних досоціалістичних епох, наприклад ― передвоєнних чи середньовічних часів, які нині сприймаються як найбільш успішні, знакові в історії держави, регіону, територіальної громади. Вибір конкретної «золотої епохи» здебільшого залежить не лише від рівня економічного та/або культурного чи політичного процвітання країни, але й від здатності відповідних цінностей та наративів забезпечити досягнення найвищої національної єдності (Young & Light 2001; Young & Kaczmarek 2008). Серед інших аспектів трансформації ― відродження поліетнічності (Young & Kaczmarek 2008; Sezneva 2009) та ресакралізація публічного простору (Mezentsev & Mezentseva 2017). Перейменування вулиць ― традиційний, перевірений та ефективний спосіб упровадження та розповсюдження авторизованої версії національної історії з головним наміром створення нової колективної пам’яті (Azaryahu & Kook 2002; Azaryahu 2011). Характер та зміст перейменувань відображає цілі, тактику та етос нових політичних еліт (Gonzalez Faraco & Murphy 1997), акцентуючи історичні особистості, події та факти, корисні для встановлення нової версії історії (Graham et al. 2000). Топоніми мають подвійне значення: вони є дзеркалом фактичних владних відносин і водночас інструментом, що використовується політичними режимами для трансформації або стирання існуючої ідентичності та створення нової (Guyot & Seethal 2007). Закономірно, що зміни назв вулиць є невід'ємною частиною формування нових публічних символічних ландшафтів після падіння соціалістичної системи в країнах Центральної та Східної Європи (Stanić et al. 2009; Stiperski et al. 2011). Майже кожна країна цього регіону протягом останніх десятиліть мала досвід масового перейменування міської топоніміки. Взаємозв'язок між офіційною політикою історичної пам’яті та назвами вулиць було виявлено та проаналізовано в колишній Німецькій Демократичній Республіці (Sänger 2006), Польщі (Drozdewski 2014), Чехії (David 2013), Словаччині (Bucher et al. 2013), Угорщині (Palonen 2008), Румунії (Light 2004; Niculescu-Mizil 2017), Хорватії (Crljenko 2012; Stanić et al. 2009; Šakaja & Stanić 2017), Боснії і Герцеговині (Robinson et al. 2001; Palmberger 2017), Латвії (Balode 2012), Росії (Gill 2005). У низці публікацій підкреслюється суперечливість та неоднозначність процесу перейменування (Azaryahu 1997; Light 2004), існування альтернативних інтерпретацій історичного минулого поруч з офіційною канонізованою версією (Palonen 2008).

№ 1(15), 2020 85 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Протягом останніх десятиліть в Україні також з’являються дослідження, спрямовані на опис трансформацій міської топоніміки в досоціалістичну, соціалістичну та постсоціалістичну епохи, розробку класифікації урбанонімів, характеристику мотиваційної бази їх запровадження, а також ширші аспекти політики пам’яті. Зокрема, наявні роботи в розрізі окремих міст ― Києва (Males 2006, 2014a, 2014b, 2016; Hyrych 2007, 2013; Sebta 2013; Makhortykh 2014a, 2014b), Харкова (Takhtaulova 2015), Одеси (Kudreiko 2015), Запоріжжя (Kudreiko 2015), Луганська (Mahrytska 2013), Кривого Рогу (Tytarenko 2015), Кропивницького (Liashenko 2005), Бердичева (Moiseenko 2014), Вінниці (Karoyeva 2017), Львова (Hrytsak 2017), Тернополя (Bachynska & Tyshkovets 2014; Kudreyko 2015), Івано-Франківська (Venhryniuk 2012), Хмельницького (Kudreyko 2015), регіонів (Halai 2009; Domaranskyi 2011; Neher 2013, 2014), а також у міжрегіональному/національному вимірі (Borysenko 2011; Gnatiuk 2013; Shulhan 2013; Maiorov et. al. 2017; Gnatiuk 2018). Масова обов’язкова декомунізація, яка розпочалась в Україні 2015 р. згідно із Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символів» (Zakon Ukrainy 2015a), створила широкі можливості для вивчення закономірностей цього процесу як у загальнонаціональному масштабі, так і в розрізі окремих регіонів, поселень та об’єктів. Історія змін топоніміки в постсоціалістичних країнах показує, що часто існують істотні розбіжності між локальними та загальнонаціональними політичними елітами, а також між різними частинами ідеологічного спектру локальних еліт, що робить процеси перейменувань джерелом боротьби за символічну владу (Stiperski et al. 2011; Shevel 2011; Bucher et al. 2013; Crljenko 2012; Portnov 2013; Palmberger 2017; Fedinec & Csernicsko 2017; Maiorov et. al. 2017). Зауважимо, що в Україні, навіть після початку обов’язкової декомунізації, органи місцевого самоврядування залишилися потужними гравцями в боротьбі за символічне маркування міських просторів, результатом чого є регіональні відмінності імплементації декомунізаційного законодавства. Зокрема, ідентифіковано три основні регіональні стратегії перейменування міської топонімії в рамках декомунізації, які відображають цілі й тактику місцевих органів влади. Суть цих стратегій полягає в акцентуванні різних сторінок національної історії та політизації/деполітизації топоніміки. Якщо політичні еліти західної та центральної частини країни позиціонують Україну як безпосереднього ідеологічного спадкоємця Української Народної Республіки, то на південному сході країни спостерігається спроба пропагувати Україну як правонаступницю козацької держави. Водночас на крайньому сході (Донбас і Запорізька область) нова топоніміка загалом відтворює радянську ідентичність у менш заідеологізованому форматі. Крім того, в південно-східних регіонах стратегія перейменування передбачала максимальне зменшення частки меморіальних назв, особливо тих, що стосуються військово-політичного контексту, надаючи перевагу ідеологічно нейтральним категоріям топоніміки (характеристичні та образно-поетичні топоніми), а також відновленню історичних назв. Козацька епоха розглядається українськими політичними елітами як найбільш компромісний елемент національної ідентичності, що не викликає суспільного відторгнення незалежно від політичних уподобань, ідеологічних переконань та регіону проживання. Майже аналогічна роль

№ 1(15), 2020 86 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 належить українській революції 1917–1921 рр., символіка якої широко представлена в топоніміці по всій країні, окрім крайнього сходу. Водночас діяльність Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії (ОУН-УПА) й радянської армії залишаються темами, що розділяють українське суспільство, зокрема регіональні політичні еліти (Gnatiuk 2018). У цьому контексті постсоціалістична трансформація топоніміки міста Києва як столиці України являє собою перспективний об’єкт для мультидисциплінарних досліджень. Зауважимо наявність кількох інформативних та аналітичних розвідок, які висвітлюють напрями та чинники трансформації топонімії Києва в різні політичні епохи (Males 2006, 2014a, 2014b, 2016; Riznyk 2007; Hyrych 2007, 2013; Sebta 2013; Makhortykh 2014a, 2014b). Проте, низка аспектів, що ілюструють розвиток топоніміки Києва як цілісної та водночас внутрішньо диференційованої структури, дослідження якої доцільно здійснювати із залученням класичних для географії методів просторового аналізу, залишається нерозкритою. Крім того, бракує ґрунтовних досліджень останнього, найбільш інтенсивного періоду зміни урбанонімів Києва внаслідок реалізації політики декомунізації. Важливість Києва як об’єкта дослідження обумовлена декількома аспектами. По-перше, Київ ― найбільше місто України. З 1989 по 2019 рр. у столиці виникло майже 500 нових топонімів, більше половини з яких стали результатом політики декомунізації. Наявність такого численного матеріалу сприяє достовірності статистичного аналізу та висновків, зроблених на його основі. Низка інших міркувань обумовлена власне столичним статусом міста. Київ, зокрема його символічний простір ― «вітрина» держави. Саме в столичному місті можна очікувати найбільш акцентоване висвітлення офіційної ідеології, найбільш послідовну реалізацію політики історичної пам’яті. Як головне місто країни, Київ має слугувати взірцем для інших міст у сфері практичної реалізації топонімічної політики, її моделей, підходів, процедурних рішень. Водночас Києву, як столичному місту держави з істотними історико-культурними регіональними відмінностями, слід демонструвати синтез моделей топонімічної політики інших регіонів, а у його символічному просторі повинні відбитися регіональні історичні наративи Заходу і Сходу, Півночі та Півдня країни. Як видається, топонімічний процес у столиці дійсно являє собою «золоту середину» між містами Західної України, де докорінна зміна символічного простору міст з утвердженням нового національного епосу відбулась добровільно, швидко та без істотного спротиву, та містами південного сходу, в яких процес декомунізації затягувався до останнього, був форсований національним законодавством та відбувається відповідно до моделі максимальної «деідеологізації» символічного простору (Gnatiuk 2018). Саме в столичному місті зазвичай мають місце індикаторні зміни трендів, які за сприятливих умов отримують потенціал до подальшого поширення територією країни. Зокрема, Київ був одним із лідерів серед міст України за темпами та часом початку декомунізації як після проголошення незалежності, так і після Революції Гідності. Топоніміка столиці реагувала на тонкі зміни національної політичної кон’юнктури, що залишилися практично непоміченими у більшості інших міст суміжної частини країни. Так само показовими є спроби (внаслідок чергових змін політичного ландшафту) ревізії деяких здобутків декомунізації, а саме ― судове

№ 1(15), 2020 87 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 оскарження перейменування проспектів Києва на честь провідників ОУН-УПА Степана Бандери та Романа Шухевича, що мало місце влітку 2019 р. і викликало гостру реакцію з боку Київської міської ради та Українського інституту національної пам’яті. Таким чином, можна сказати, що топоніміка Києва виступає експериментальним полігоном для свого роду «обкатки» тих чи інших підходів, ідей, моделей найменування та перейменування.

Методика дослідження Об’єктом дослідження у даній роботі були всі перейменування вулиць, площ, провулків, проїздів, проспектів, набережних та інших подібних елементів планувальної структури міста Києва в його адміністративних межах, здійснені від початку декомунізації міської топоніміки (1989 р.) до 2018 р. Далі терміни «об’єкт» та «вулиця» використовуються для позначення всіх вищезазначених елементів міського ландшафту. Особливу увагу привернули до себе топоніми, які, прямо чи опосередковано, виникли як результат політики декомунізації, тобто ліквідації наявної топоніміки, пов’язаної з радянською комуністичною ідеологією. Специфічною спорідненою групою топонімів були назви, що виникли внаслідок так званої дерусифікації, фактично ― позбавлення колоніального спадку, згадок про колишню метрополію (наприклад, перейменування Московського проспекту). Оскільки цей процес відбувався в загальному руслі політики декомунізації, то в цій статті назви, що виникли замість дерусифікованих, також розглядаються як результат декомунізації. Всі інші випадки найменування (наприклад, у результаті виникнення нових об’єктів планувальної структури) та перейменування (з причин, не пов’язаних із ліквідацією комуністичної чи колоніальної топоніміки) утворюють фоновий топонімічний процес, який не був предметом нашого аналізу, але використовувався з метою виявлення сутнісних характеристик топоніміки, що виникла в результаті декомунізації. Авторами було використано генетично-семантичну класифікацію топонімів, запропоновану в попередніх дослідженнях трансформації топоніміки постсоціалістичних країн (Stiperski et al. 2011; Bucher et al. 2013; Gnatiuk 2018). Стисло викладемо її основні принципи. Топоніми, які з’являлись на карті Києва унаслідок перейменування або присвоєння назв новим об’єктам, було розподілено між чотирма основними категоріями: І. Відновлені історичні назви: об’єкт отримав одну зі своїх колишніх назв. Семантика відновлених історичних назв до уваги не бралася, і подальша класифікація відновлених історичних назв не здійснювалася. ІІ. Нові назви: об’єкт отримав нову назву, якої ніколи не мав раніше. Первинний поділ топонімів на відновлені історичні та нові був важливим з огляду на визначення домінуючої моделі перейменування та відповідної мотивації

№ 1(15), 2020 88 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 (відновлення історичної справедливості, апеляція до історичного минулого vs. творення нової ідентичності, зокрема через увічнення певних персоналій тощо). У свою чергу, нові назви поділяються на три категорії: 1. Топографічні (або характеристичні), що вказують на реальні властивості самого об’єкта, його розташування відносно інших елементів міського ландшафту або зовнішніх об’єктів поза містом (наприклад, площа Вокзальна, вулиця Театральна, провулок Західний). 2. Меморіальні (або комеморативні) назви. Вони увічнюють пам’ять певних реальних історичних постатей, організацій, подій, явищ тощо, які можуть бути, а можуть і не бути безпосередньо пов’язані з об’єктом (наприклад: вулиця Михайла Грушевського, площа Майдан Незалежності, провулок Конотопської битви). 3. Образно-поетичні назви. До цієї групи належать топоніми, які не стосуються реальних характеристик об’єкта і, як правило, мають певне позитивне емоційне навантаження (наприклад, вулиця Сонячна, проїзд Радісний, провулок Мрійливий). Відновлені історичні назви, топографічні назви та образно-поетичні назви разом утворюють категорію немеморіальних назв, оскільки присвоюються без явної мети увічнення когось або чогось; здебільшого такі топоніми не мають ідеологічного навантаження. Меморіальні назви було розподілено за двома основними підкатегоріями: військово-політичні та інші. До першої підкатегорії увійшли топоніми на честь державних політичних та військових діячів, історичних подій, політичних та ідеологічних об’єднань, організацій. За можливості, для цих топонімів визначалися історичні контексти (епохи), умовно названі таким чином: Київська Русь та Галицько- Волинське князівство (княжий період); польсько-литовський період; козацька держава; Російська та Австро-Угорська імперії (імперський період); боротьба українського народу за незалежність 1917–1921 рр., ОУН-УПА та споріднені визвольні рухи сер. ХХ ст.; радянський період; період незалежності (в тому числі Революція Гідності та конфлікт на сході України). Другу підкатегорію склали інші меморіальні назви, семантично пов’язані здебільшого зі сферами культури, науки, освіти, релігії. Назви на честь персоналій поділялись за зв’язком їх денотатів з радянською епохою і радянською владою на дорадянські, підтримувані радянською владою (радянські +), репресовані радянською владою (радянські –), екс-радянські (видатні особи, які мали стосунок до України, але з ідеологічних та політичних причин проживали поза межами СРСР), пострадянські. Також до категорії інших меморіальних назв увійшли топоніми на честь географічних об’єктів (міст, країн тощо), якщо така назва не походить від фактичної просторової орієнтації самого об’єкта найменування, тобто не належить до категорії топографічних, топоніми на честь професій тощо. Для кожного нового топоніма фіксувався рік його появи, що дало можливість простежити як загальну динаміку топонімічного процесу, так і динаміку його окремих складових, а також відповідні структурні зміни, на основі чого стало можливим виявлення основних трендів топонімічного процесу та його періодизація за досліджуваний відрізок часу.

№ 1(15), 2020 89 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Оскільки важливість денотата топоніма, тобто історичної особи, події, ідеї тощо зазвичай корелює з розміщенням та статусом об’єкта, якому присвоєно відповідну назву (Crljenko 2012), а культурний ландшафт може розглядатись як просторова проекція аксіологічної системи, що віддзеркалює цінність та значимість окремих локацій (Užarević 1997), також аналізувалась залежність характеру найменувань від розміщення (в центр-периферійному розрізі) та статусу (містобудівного, зокрема символічного та історико-культурного) вулиць. Аналіз центр-периферійного розподілу виділених категорій топонімів проводився двома методами. По-перше, обчислювалися відносні пропорції кожної генетико-семантичної категорії топонімів окремо в історичному та діловому центрі Києва (делімітованого у рамках трьох історичних міських місцевостей – Старого Києва, Подолу та Печерська) та на периферії міста (усі інші території). По-друге, відстані від топонімів кожної генетико-семантичної категорії до центру міста характеризувались за допомогою базової описової статистики з визначенням медіани, верхнього та нижнього квартилів і діапазону розподілу значень. Відстані обчислювалися від умовно прийнятого центру міста (Майдану Незалежності) до геометричного центру відповідного об’єкта. Цей підхід є вдалим для аналізу розміщення малих вулиць, але призводить до систематичного зміщення великих за протяжністю вулиць доцентрового спрямування до периферії, що слід мати на увазі при інтерпретації результатів. Аналіз залежності політики найменування від статусу об’єкта здійснювався шляхом обчислення відносних пропорцій кожної генетико-семантичної категорії топонімів окремо для головних, другорядних та третьорядних вулиць за їх містобудівним значенням. Розподіл вулиць за статусом на три категорії здійснювався відповідно до ДБН.2.3-5:2018 «Вулиці та дороги населених пунктів» (DBN 2018), згідно з якими розрізняють магістральні вулиці загальноміського значення, магістральні вулиці районного значення та місцеві вулиці й дороги. При класифікації враховувалося також символічне значення міських просторів та їх відвідуваність мешканцями й туристами. Таким чином, до категорії головних вулиць (площ) потрапили основні транспортні магістралі загальноміського значення, площі, сформовані їх перехрестями, напрямки проходження маршрутів громадського транспорту, основні пішохідні зони, а також місця, що фігурують як популярні туристичні дестинації. До групи другорядних вулиць включено магістральні вулиці районного значення, тоді як третьорядні вулиці – це зазвичай невеликі вулиці, провулки та проїзди з майже винятково місцевим рухом транспорту, які практично ніколи не відвідуються мешканцями інших частин міста та туристами. Аналіз центр-периферійного розподілу, як і аналіз розподілу за статусом об’єкта, здійснювався для «декомунізованих» топонімів, а також для всього масиву нової топонімії Києва за досліджуваний період. Основними джерелами інформації про найменування та перейменування вулиць у місті Києві протягом досліджуваного періоду були матеріали Департаменту суспільних комунікацій Київської міської державної адміністрації (Departament suspilnykh komunikatsii KMDA, 2019) та Офіційного порталу Києва (Ofitsiinyi portal

№ 1(15), 2020 90 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Політико-правові чинники декомунізації Перед висвітленням безпосередніх результатів дослідження вважаємо за необхідне навести стислий огляд політико-правових чинників, які визначали динаміку та спрямованість процесу найменування й перейменування назв вулиць міста Києва в 1989–2018 рр. Ідентифікуються дві групи чинників: зовнішні, пов’язані з політичним процесом у країні, та внутрішні, пов’язані як з топонімічною політикою на рівні міста, так і з процедурними аспектами найменування і перейменування вулиць. На загальнонаціональному рівні зміни політичного режиму визначали зміну ідеологічних пріоритетів, а отже ― задеклароване чи латентне коригування політики історичної пам’яті. Два «тектонічні» зсуви в топонімічній політиці України пов’язані з переломними подіями на шляху становлення сучасної української держави. Перший ― демократизація суспільного життя у СРСР у рамках перебудови та проголошення незалежності України. Другий ― офіційне засудження злочинів радянського комуністичного режиму та проголошення політики декомунізації символічного простору країни після перемоги Революції Гідності. Водночас менш масштабні коригування політики національної пам’яті чітко простежуються і між цими ключовими зсувами в кореляції з політичним виборчим циклом. На підйомі національного патріотичного духу після проголошення незалежності органи місцевого самоврядування приймали рішення про декомунізацію ландшафту та символічного простору ― ліквідацію радянських назв вулиць, відновлення історичних назв, знесення пам’ятників комуністичним діячам тощо. Однак цілісна та послідовна державна політика щодо радянського ідеологічного спадку на поч. 1990-х була відсутня. Компартія України хоча формально й була заборонена указом Президії Верховної Ради в серпні 1991 р., проте дуже швидко відродилася під тією самою назвою та майже незмінними гаслами. Крім того, існували ризики політичної дестабілізації в країні через форсоване впровадження політики декомунізації внаслідок неготовності до цього широких верств населення переважної частини країни. Чи не єдиним заходом Президента Леоніда Кравчука, спрямованим на декомунізацію публічного простору, було доручення від 1992 року, за яким центральні та місцеві органи влади, керівники підприємств і установ мали «до 1.08.1993 р. завершити ліквідацію символів і атрибутики неіснуючих СРСР та УРСР», не допускаючи при цьому «псування архітектурних споруд і пам’ятників»; остання примітка фактично дозволила проігнорувати це доручення (Hrytsenko 2017). За таких обставин, реалізація того чи іншого сценарію декомунізації та побудови нової національної ідентичності цілком залежала від позиції місцевої влади, яка, у свою чергу, істотно різнилася залежно від регіону. У Західній Україні, особливо в Галичині, ще на поч. 1990-х рр. було ліквідовано практично всі радянські топоніми та прибрано радянську символіку, включно з монументами радянським державним і партійним лідерам. Водночас у центральній частині країни початковий

№ 1(15), 2020 91 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 декомунізаційний порив був нетривалим і обмежився лише центральними частинами міст та найодіознішими радянськими діячами, а на Сході та Півдні радянська спадщина залишилася практично недоторканою. Поступовий спад діяльності з декомунізації міського ландшафту в сер. 1990-х рр. був зумовлений політичними та економічними причинами, а саме ― згасанням ейфорії перших років державної незалежності, а разом з тим і слабшанням синдрому радикального символічного розриву з радянським минулим (Riznyk 2007). На порядку денному стояли питання економічної кризи, галопуючої інфляції та девальвації, наростання соціальних диспропорцій, тому ідеологічні питання відійшли на другий план. За іронією долі, прийшовши до влади на проросійських лозунгах, Леонід Кучма мав складні відносини з політичним керівництвом Росії, тому досить швидко почав шукати союзників у націонал-демократичному політичному таборі, а в зовнішній політиці дотримувався тактики «багатовекторності». На президентських виборах 1999 р. Л. Кучма, вже як правоцентристський та проєвропейський кандидат, протистояв лідеру українських комуністів Петрові Симоненку. Після повторної перемоги Л. Кучми, у грудні 1999 р. прем’єр-міністром стає Віктор Ющенко, відомий своїми проєвропейськими поглядами та засудженням радянської ідеології. А на початку 2000 р. відбулося переформатування парламентської більшості (так звана «оксамитова революція»), яку сформували націонал-демократичні сили, лояльні до президента. Це створило сприятливі умови для продовження декомунізації (одними з перших рішень нової парламентської коаліції був демонтаж комуністичної символіки на будівлі Парламенту й скасування дня Великої Жовтневої Соціалістичної Революції як державного свята). Проте вже у вересні 2000 р. політичне життя в Україні повністю змінює «касетний скандал». Президент Л. Кучма опиняється фактично в міжнародній ізоляції та знову змінює зовнішньополітичний вектор у бік тіснішої інтеграції на пострадянському просторі. Ситуація змінилася після Помаранчевої Революції 2004 р. та обрання президентом В. Ющенка. Його політика в галузі історичної пам’яті позначилася першими серйозними спробами суспільної реабілітації ОУН-УПА, зокрема пропозицією визнання вояків УПА, членів ОУН, Української головної визвольної ради, Карпатської Січі та Української військової організації учасниками боротьби за українську незалежність. У 2007 та 2010 рр. В. Ющенко видав укази про присвоєння лідерам ОУН-УПА, С. Бандері та Р. Шухевичу, звання Герой України. Проте ключовим епізодом, на якому вибудовувалася історична політика в Україні за часів В. Ющенка, став Голодомор 1932–1933 рр. У 2006 р. Верховна Рада схвалила внесений Президентом Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» (Zakon Ukrainy 2006), що офіційно визнає Голодомор 1932–1933 рр. актом геноциду українського народу. Пізніше В. Ющенко заявив, що вважає Голодомор найбільшою гуманітарною катастрофою людства, та оголосив 2008 рік роком пам’яті жертв Голодомору. У 2008– 2010 рр. у Києві було збудовано Меморіал жертв Голодомору, складовою якого став музейний комплекс. Запозичуючи досвід країн Центральної Європи, насамперед Польщі та Словаччини, 2006 року постановою Кабінету міністрів (а фактично ― за

№ 1(15), 2020 92 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 ініціативою Президента) створюється Український інститут національної пам’яті (УІНП) ― «центральний орган виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу» (Postanova 2006). Послідовну реалізацію ідей Президента істотно стримувала перманентна політична криза, ідеологічні розбіжності між партіями-учасницями парламентських коаліцій, більшість яких сповідували більш помірковані погляди, та наявність потужної парламентської опозиції з проросійськими та прорадянськими сентиментами. Проте, як показано вище, саме в період після Помаранчевої революції до історичного дискурсу було повернуто важливі сторінки національної історії, які не вкладалися в концепцію радянської історіографії, уперше розпочато діалог про примирення протиборчих сторін військових конфліктів ХХ ст. та на офіційному рівні засуджено окремі аспекти діяльності комуністичної партії як злочинні. Ці кроки до створення нового національного історичного наративу обірвалися 2010 р. з приходом до влади Віктора Януковича, перемога якого ґрунтувалася на ідеологічному заграванні з виборцями південних та східних регіонів України, де прорадянські та проросійські настрої залишалися особливо сильними. До того ж, українські комуністи традиційно були головними союзниками правлячої Партії регіонів у Парламенті. Тому правління В. Януковича характеризувалося поверненням до радянського ностальгійного наративу, прикрашеного національним колоритом, і зближенням інтерпретації національної історії з Росією та її політичними сателітами. Відповідно, радянська та російська спадщина зберігалася і популяризувалася як невідчужувана й важлива частина національної історії; офіційне визнання ОУН-УПА було знято з порядку денного. Ставлення до пам’яті про Національну революцію 1917–1921 рр. також було в кращому випадку прохолодним. У квітні 2010 р. Донецький апеляційний суд скасував укази про присвоєння С. Бандері та Р. Шухевичу звання Герой України, а в грудні 2010 р. УІНП було реорганізовано з пониженням статусу (з «центрального органу виконавчої влади» до «дослідницької урядової установи») та урізанням персоналу. Посаду директора Інституту обійняв історик Валерій Солдатенко, постійний член Комуністичної партії з 1969 р. (після призначення на посаду він призупинив членство). На думку Оксани Шевель та Андрія Портнова, політика національної пам’яті в Україні до 2014 р., переривчаста та глибоко суперечлива, була в багатьох аспектах імпровізацією, що віддзеркалила коливання між конкуруючими ідеологічними наративами, а також пошук стратегії, яка б легітимізувала нову незалежну Україну та її пострадянську еліту, не спровокувавши національний, мовний та/або релігійний конфлікт (Shevel 2011; Portnov 2013). Революція Гідності 2013–2014 рр. відкрила принципово нову сторінку політики національної пам’яті. Від самого початку учасники Євромайдану вимагали не лише відновлення курсу на інтеграцію України з ЄС, і не лише повалення правлячого політичного режиму, але також і докорінної зміни символічного простору країни, прикладом чого стало масове знищення пам’ятників Леніну та іншим комуністичним лідерам, так званий «Ленінопад», спровоковане поваленням пам’ятника Леніну в Києві 8 грудня 2013 р. Готовність громадськості до переоцінки історії доповнювалася

№ 1(15), 2020 93 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 готовністю влади використати новий історичний наратив задля виправдання власної легітимності та спротиву зовнішній агресії. Зважаючи на російську агресію, питання декомунізації почало розглядатися не лише в рамках суто гуманітарної політики, але і як елемент національної безпеки (Fedinec & Csernicsko 2017). За результатами дострокових виборів, що відбулися в жовтні 2014 р., комуністи вперше не пройшли до Парламенту, а представники колишньої Партії регіонів опинилися в меншості. Наслідком став карт-бланш зі сторони центральної влади країни для науковців УІНП, який отримав функцію надання наукового обґрунтування нової державної ідеології. З 25 березня 2014 р. Інститут очолив Володимир В’ятрович, професійний історик, колишній директор архівів Служби безпеки України та керівник Центру дослідження визвольного руху, відомого своїми дослідженнями ОУН-УПА. У листопаді 2014 р. Інститут відновив свій статус центрального органу виконавчої влади «у сфері відновлення та збереження національної пам’яті українського народу», включаючи такі наукові та ідеологічні завдання, як усебічне вивчення історії української державності та національної спадщини, інтеграція національних меншин та корінних груп в українське суспільство, популяризація історії України та її видатних особистостей, поширення відповідної інформації в Україні та світі та подолання історичних міфів. Зокрема, Інститут повинен був здійснити заходи щодо увічнення пам’яті учасників українського визвольного руху, Української революції 1917–1921 рр., воєн, жертв Голодомору 1932–1933 рр., а також голоду 1921–1923 рр. та 1946– 1947 рр., жертв політичних репресій та осіб, які брали участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, а також у антитерористичних операціях. 9 квітня 2015 р. Парламент прийняв так званий Пакет законів про декомунізацію, підготовлений УІНП та представлений депутатам особисто його директором, зокрема закони, які визначають спектр обов’язкових до перейменування топонімів, прописують строки та порядок «топонімічного очищення» та містять рекомендації щодо нових назв, які повинні прийти на зміну комуністичній топоніміці: «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символів» (Zakon Ukrainy 2015a), «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX ст.» (Zakon Ukrainy 2015b), «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років» (Zakon Ukrainy 2015c). У жовтні 2015 р. УІНП опублікував перелік з 520 особистостей, а також низку абстрактних імен та понять, які підпадають під дію законів про декомунізацію, з відповідними поясненнями (Dekomunizatsiia 2015). В інструкції наголошувалось, що цей перелік не є вичерпним, і рішення щодо конкретної особи, топоніма чи меморіального об’єкта слід приймати індивідуально. Інститут також опублікував детальні інструкції щодо процедури декомунізації, зокрема перейменування вулиць. Хоча право вибору нових назв для перейменованих об’єктів належить органам місцевого самоврядування, Інститут особливо рекомендував ушанувати пам'ять героїв Небесної сотні та військовослужбовців, які загинули в конфлікті на Донбасі, а також борців за незалежність України у XX столітті. Підкреслюється важливість урахування широкого кола діячів історії України як національного, так і місцевого значення.

№ 1(15), 2020 94 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Таким чином, уперше було дано чіткі відповіді на гострі питання побудови національної ідентичності: 1. Хто є українськими національними героями та антигероями в історії? 2. Яким є офіційне ставлення української держави до комуністичного та націонал-соціалістичного режимів? 3. Яким є національний наратив Другої світової війни? 4. Яким є механізм ліквідації радянської ідеологічної спадщини? Важливо також, що Революція Гідності та збройний конфлікт на сході України породили новий прошарок героїв та подій, придатних (і до того ж офіційно рекомендованих) до вшанування. Ці сучасні герої стали певним доповненням до більш віддалених історичних контекстів або й їх альтернативою, що надало можливість органам місцевого самоврядування уникнути гострих питань, які розділяють суспільство, та долучитися до дискурсу, який об’єднує практично всі регіони країни. Практична реалізація національної політики історичної пам’яті у сфері топоніміки завжди відбувалась крізь призму місцевих процедур. Після перших демократичних виборів до республіканських та місцевих органів влади навесні 1990 р. новообрана Київрада поновила статус Комісії з найменувань та пам’ятних знаків як свого дорадчого органу (з 1992 р. ця комісія функціонує при Київській міській державній адміністрації). У 1992 р. Київрада затвердила «Положення про порядок найменування об’єктів міського підпорядкування, вшанування пам’яті видатних діячів і подій, встановлення пам’ятних знаків у місті Києві». В уточненій редакції Положення 1995 р. визначалися принципи найменування та перейменування топоніміки Києва, з огляду на роль Києва як столиці вільної, незалежної, сучасної європейської держави, міста з тисячолітньою історією, одного з центрів міської цивілізації. Зокрема, визначалась необхідність урахування історико-географічних критеріїв, київських традицій та особливостей, місцезнаходження, призначення, географічних, топонімічних, архітектурних та інших особливостей об’єктів найменування. Окремим пунктом було прописано, що історико-географічні назви міських топонімів зміні не підлягають. У 1998 р. до процедури розгляду топонімічних проектів було в чергове долучено Київраду; при цьому самостійного права подавати топонімічні пропозиції до Київради набула також Комісія з гуманітарних питань Київради, а Київська міська державна адміністрація (КМДА) зберегла за собою право надавати назви взагалі без погодження ― ані з комісією, ані з Київрадою. У 2004 р. було змінено відомче підпорядкування Комісії з найменувань, її склад суттєво оновлено та розширено завдяки введенню до неї представників різних політичних сил, а також ухвалено нову редакцію Положення, відповідно до якого «назви, які мають історико-географічне та культурне значення, тривалу традицію вживання, вносяться до Переліку назв об’єктів міського підпорядкування, які не підлягають зміні» (Riznyk 2007). Практично напередодні Революції Гідності, 13 листопада 2013 р. Київська міська рада приймає рішення N 432/9920 «Про затвердження Порядку найменування

№ 1(15), 2020 95 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 об'єктів міського підпорядкування, присвоєння юридичним особам та об'єктам міського підпорядкування імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій у місті Києві» (Rishennia 2013). Порядок було розроблено згідно із Законом України «Про присвоєння юридичним особам та об'єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» та з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 2012 року N 989 «Про затвердження Порядку проведення громадського обговорення під час розгляду питань про присвоєння юридичним особам та об'єктам права власності, які за ними закріплені, об'єктам права власності, які належать фізичним особам, імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» (Postanova 2012). Порядок містить такі вимоги щодо найменування вулиць, провулків, проспектів, площ, бульварів, узвозів, проїздів, майданів, набережних: 1. Найменування повинні відповідати особливостям ландшафту міста. При їх найменуванні в якості основи використовуються найменування населених пунктів (у тому числі сіл, селищ, старовинних слобод), урочищ, пагорбів і лісів, річок, струмків, озер і ставків, що увійшли до міської межі міста Києва; 2. Найменування повинні відображати найбільш істотні індивідуальні характеристики вулиці як об'єкта найменування. При цьому нове найменування не повинно повторюватися в межах міста; 3. Найменування вулиці має органічно включатися в існуючу міську топонімічну систему. При найменуванні нових вулиць не допускається утворення назв, які порушують історично сформовану топонімічну систему міста Києва; 4. Найменування вулиці має бути вмотивоване й містити в собі необхідний обсяг топонімічної інформації. Іншою важливою новацією Порядку стала вимога обов’язкових консультацій із мешканцями, які постійно проживають на вулицях, провулках, проспектах, бульварах, узвозах, проїздах, які планується перейменувати. Організатором проведення консультацій із мешканцями є сам ініціатор перейменування; він же має право самостійно визначити форму цих консультацій ― громадські слухання, збори, збір підписів, зустрічі. Результати консультацій подаються на ім’я київського міського голови одночасно з ініціативою про перейменування. При присвоєнні юридичним особам та об’єктам імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій, у разі позитивного рішення Комісії з питань найменувань, пропозиція додатково виноситься на громадське обговорення протягом двох місяців на офіційному веб-сайті КМДА. Відповідно до Порядку, проекти рішень Київської міської ради про найменування об'єктів міського підпорядкування погоджуються і подаються для включення до порядку денного засідань Київської міської ради постійною комісією Київради з питань місцевого самоврядування, регіональних, міжнародних зв'язків та інформаційної політики і постійною комісією Київради з питань культури та туризму.

№ 1(15), 2020 96 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Отже, процедура перейменування від часів перебудови поступово ставала більш складною та зарегульованою, але водночас і більш демократичною: відбувся відхід від практики одноосібного прийняття рішень виконавчою владою міста, виникла можливість прямого впливу громади міста на результат топонімічного процесу завдяки запровадженню таких інструментів участі, як консультації та громадське обговорення.

Чотири хвилі декомунізації топоніміки м. Києва Загалом протягом досліджуваного періоду в столиці України виникло 475 нових назв вулиць; з них 236 топонімів з'явилося в результаті ліквідації комуністичної топоніміки. Із топонімами, які виникли внаслідок дерусифікації, ця цифра зростає до 245. З них абсолютну більшість становлять меморіальні топоніми (63,3%); на другому місці відновлені історичні назви (19,6%); образно-поетичні й топографічні назви становлять майже однакові частки в загальній структурі топонімів (по 8–9%). Серед військово-політичних меморіальних топонімів трохи менше половини складають назви, пов’язані з боротьбою українського народу за незалежність 1917– 1921 рр. (42,3%). Наступні за важливістю історичні контексти ― період незалежності (23,1%), козацька доба (15,4%) та діяльність ОУН-УПА (13,5%). З княжим періодом пов’язано лише два топоніми (3,9%), а з радянською епохою ― 1 (1,9%). Зовсім не виявлено назв, які увічнювали б державницький контекст імперської епохи та польсько-литовського періоду. Серед інших меморіальних топонімів найбільшими групами виявились персоналії радянського періоду, причому частка репресованих радянською владою дещо переважає частку тих, хто перебував із радянським керівництвом у безконфліктних взаєминах (питома вага кожної групи наближається до 30%). Наступна за важливістю група назв ― дорадянські (23%). Пострадянські та екс-радянські назви становлять по 9% від усіх інших меморіальних топонімів. Хоча найменування та перейменування вулиць Києва відбувалось практично безперервно, як фоновий топонімічний процес, так і поява топонімів в результаті декомунізації мали виразні зміни інтенсивності в часі. Водночас якщо динаміка фонового топонімічного процесу визначалась етапами розширення території забудови міста, то динаміка декомунізованої топоніміки пов’язана з супутніми політичними процесами в країні. Дві особливо виразні хвилі інтенсивного зникнення ідеологічно забарвлених назв охоплюють 1990–1993 рр. (хвиля національного патріотичного піднесення після відновлення національної незалежності) та 2015– 2017 рр. (після Євромайдану та Революції Гідності, у рамках офіційної політики декомунізації). Дві інші, менш виразні, але чітко ідентифіковані хвилі, припадають на 1999–2000 рр. (початок президентства Л. Кучми та правління першої правоцентричної коаліції у Парламенті) та на 2006–2010 рр. (президентство В. Ющенка). Кожна хвиля декомунізації мала різкий сплеск кількості перейменувань на початку з наступним поступовим затуханням та відрізнялась специфічною структурою топонімів (Рис. 1, 2).

№ 1(15), 2020 97 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Рис. 2. Динаміка кількості та структури військово-політичних меморіальних топонімів, що виникли в Києві в результаті процесу декомунізації в 1989–2018 рр.

№ 1(15), 2020 98 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Перша хвиля масової ліквідації радянської топоніміки Києва розпочалась наприкінці 1980-х із початком горбачовської перебудови. Упродовж 1987–1989 рр. газета «Вечірній Київ» ініціювала на своїх сторінках чимало дискусій із питань можливого перейменування певних вулиць української столиці та оголосила читацькі конкурси на присвоєння нових назв певним вулицям (Riznyk 2007). У 1989 р. мав місце перший прецедент: вулиця Жданова була перейменована на честь гетьмана Петра Сагайдачного. Після перших демократичних виборів до Київської міської ради навесні 1990 р. перейменування стають масовими. Пік активності перейменувань припадає на 1990–1993 рр., після чого інтенсивність цього процесу починає спадати. Зокрема, у 1995, 1997 та 1998 рр. не відбулося жодного перейменування в рамках процесу декомунізації. Можливою причиною різкого спаду інтенсивності декомунізації з 1994 року є зміна двох «мікроепох» київської влади ― епохи І. Салія (1992–1993 рр.) та епохи Л. Косаківського (1993–1996 рр.), що засвідчує радикально неоднаковий ефект одних й тих самих механізмів присвоєння назв (єдиний замовник + єдиний дорадчий орган = обов’язкове до виконання рішення) залежно від волі конкретного можновладця (Riznyk 2007). Під час першої хвилі було перейменовано тридцять сім вулиць та площ Києва, тобто 15,8% від загального обсягу топоніміки, що підпала під процес декомунізації після 1989 р. Абсолютна більшість перейменованих об’єктів розташована в історичному центрі міста й концентрується навколо головної площі столиці ― Майдану Незалежності; на периферії міста було перейменовано лише поодинокі вулиці, здебільшого основні міські магістралі. В абсолютній більшості випадків вулицям у центральній частині міста було повернуто історичні назви, за тими винятками, коли історична назва не відповідала логіці конструювання нової національної ідентичності. Наприклад, вулиця Карла Маркса, яка в дорадянські часи носила ім’я російського імператора Миколи II, отримала назву на честь архітектора Владислава Городецького, а вулиця Сергія Кірова, раніше названа на честь російського імператора Олександра І, стала вулицею Михайла Грушевського. Важливо, що такі вулиці, де відновлення історичної назви виглядало недоречним, відіграли роль вакантних місць для першого увічнення пам’яті нових національних героїв, яким однозначно не було місця на карті столиці в дорадянську і, тим більше, радянську епохи. Периферійні вулиці столиці, які сформувалися в радянську епоху, отримали топографічні назви. Загалом же частка меморіальних і топографічних назв серед нової топоніміки першої хвилі порівняно невелика, а образно-поетичні назви повністю відсутні. Нові меморіальні назви, яких порівняно небагато (усього сім), пов’язані з діячами української національної революції 1917–1921 рр. (Михайло Грушевський ― історик, голова Центральної Ради Української Народної Республіки; Микола Василенко – історик, міністр освіти та голова Державного Сенату за часів Гетьманату), діячами епохи козацтва (Богдан Хмельницький ― козацький гетьман, очільник визвольної війни 1648–1654 рр. проти Речі Посполитої; Пилип Орлик ― козацький гетьман у вигнанні, союзник повсталого проти Петра І Івана Мазепи, автор першої української Конституції), діячами ОУН (Олег Ольжич ― український поет, археолог,

№ 1(15), 2020 99 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 член проводу ОУН у 1937–1944 рр.) та українським архітектором польського походження Владиславом Городецьким (1863–1930), автором багатьох знаменитих архітектурних пам’яток, зокрема Будинку з химерами у Києві. Як бачимо, за винятком козацьких гетьманів, увічнені діячі були не лише політичними чи військовими діячами, але й «за сумісництвом» митцями та науковцями. Крім того, головну площу Києва (та всієї України) було перейменовано на честь здобуття незалежності (Майдан Незалежності), а сусідню площу Ленінського Комсомолу ― на площу Європейську, що символізувало європейські прагнення України та Києва як її столиці. Загалом, перша хвиля перейменувань мала характер не так заперечення чи засудження комуністичної ідеології чи, тим більше, радянської спадщини, як повернення історичних назв вулицям та площам столиці. Перейменування мали на меті часткове відновлення дорадянської ідентичності Києва та формування нового, більш придатного для столиці незалежної держави іміджу його центральної частини, де зосереджено державні та муніципальні адміністративні установи (будівлі Адміністрації Президента, Парламенту, Кабінету Міністрів, Київської міської ради, різноманітні міністерства і відомства), та яку найчастіше відвідують гості столиці. Було відновлено назви таких знакових для Києва історичних місць, як Михайлівська площа (одна з ключових площ Старого Києва), Контрактова площа (серце громадського життя Подолу, одного з ключових історичних районів Києва), вул. Банкова (місце розташування Адміністрації Президента), а також таких вулиць середмістя, як Мала Житомирська, Михайлівська, Прорізна, Софіївська, Костельна, Притисько-Микільська, Протасів Яр, Лютеранська, Трьохсвятительська, Жилянська, Інститутська, Шовковична. Перша хвиля декомунізації, хоча і характеризувалась максимально обережним характером та уникненням гострих кутів і дискусійних питань, являла собою першу, досить скромну, але заявку на реперні точки нової національної (державної) ідентичності: незалежність, європейськість, козацька держава, національна революція 1917–1921 рр., ОУН-УПА. У підсумку першої хвилі декомунізації з карти Києва зникли імена низки радянських політичних та військових діячів (Леніна, Калініна, Куйбишева, Орджонікідзе, Постишева, Халтуріна, Будьонного, Свердлова, Ватченка, Чубаря, Кірова, Затонського, Ворошилова, Каркоця, Лівера, Жаданівського, Пархоменка, Менжинського), радянських письменників, поетів і драматургів, які славили режим (Корнійчука, Дем’яна Бєдного), діячів міжнародного робітничого соціалістичного руху (Лібкнехта) та ідеологів марксизму (Маркса, Енгельса). Було перейменовано також вулиці та площі, названі на честь Жовтневої Революції, Челюскінців, Героїв Революції, Героїв Арсеналу, 60-річчя Жовтня, Комсомольців, Ленінського Комсомолу та Чекістів. Проте, як уже зазначалося, цей процес торкнувся лише центральної частини столиці, тоді як сотні аналогічних, не менш одіозних топонімів продовжували існувати навколо неї. Таким чином, на середину 1990-х рр. центральна частина Києва перетворилася на частково декомунізований анклав серед океану незайманої радянської топоніміки. Друга хвиля декомунізації тривала в 1999–2004 рр., але пік її припав на 1999– 2000 рр., коли в Парламенті сформувалася перша правоцентрична коаліція та розпочався другий президентський термін Леоніда Кучми. Цього разу було

№ 1(15), 2020 100 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 перейменовано дев’ять вулиць (3,8% від зниклої радянської топоніміки), які носили імена радянських військових та політичних діячів (Дзержинського, Бош, Ратманського, Щорса, Володарського, Косіора, Бакинських комісарів), а також площу Радянську та вул. Радгоспну. Цього разу декомунізована топоніміка не концентрується в центральній частині Києва, а більш-менш рівномірно розосереджена по всьому місту. У структурі нових назв переважає меморіальна топоніміка, що уславлює діячів культури і мистецтва: Катерину Білокур (художниця, представниця наївного мистецтва), Івана Козловського (український радянський співак), Михайла Задніпровського (український радянський актор), Василя Стуса (поет, правозахисник, дисидент, загинув у радянському концтаборі). Вулиця Бакинських комісарів отримала нову, семантично споріднену, але ідеологічно нейтральну назву ― Азербайджанська. Два об’єкти було перейменовано на догоду актуальним політичним подіям: вулиця В’ячеслава Чорновола ― на честь українського політика, лідера Народного Руху України, політичного в'язня СРСР, ініціатора проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., який загинув у автокатастрофі в 1999 році, та площа Конституції ― на честь ухваленої в 1996 році Конституції незалежної України. Дві вулиці отримали відновлені історичні назви (Введенська, Золотоустівська). Таким чином, характерними ознаками другої хвилі декомунізації були: порівняно низька інтенсивність перейменувань; продовження політики відновлення історичних назв; утвердження в символічному просторі міста нових державних символів; очевидний пріоритет політично-нейтральних назв та продовження політики «уникнення гострих кутів», на що вказує відсутність увічнених імен військово- політичних діячів попередніх історичних епох. Третя хвиля декомунізації розпочалася у 2005 р. з приходом до влади президента В. Ющенка й тривала до завершення його перебування на посаді в 2010 р. Протягом третьої хвилі було перейменовано одинадцять топонімів (4,7% від загального обсягу ліквідованих радянських назв), розосереджених по території правого берега столиці. Цього разу з карти Києва зникла чергова серія назв на честь радянських політичних діячів (Землячки, Урицького, Мануїльського, Володимира Ульянова, Ульянових, Лихачова), комуністичних організацій (Комінтерну), подій (50- річчя Жовтня, Січневого Повстання), організацій (Комінтерну), символів встановлення радянської влади (Крейсера «Аврора») та радянської союзної республіки (Радянської України). У структурі нових топонімів переважають меморіальні. Лише одна вулиця (Лабораторна) отримала відновлену історичну назву, а образно-поетичні назви, як і під час попередніх хвиль, відсутні взагалі. Серед меморіальних назв переважають імена діячів мистецтва й науки. Характерно, що більшість цих діячів перебували в складних стосунках з радянською владою, в тому числі деякі (драматург Лесь Курбас, митрополит Василь Липківський) були розстріляні за вироками НКВС. На честь військово-політичних діячів було перейменовано лише дві вулиці: увічнено імена Івана Мазепи (козацький гетьман, який уклав військово-політичний союз зі шведським

№ 1(15), 2020 101 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 королем Карлом ХІІ проти російського імператора Петра І) та Симона Петлюри (головний отаман військ Української Народної Республіки та голова Директорії УНР у 1918–1920 рр.). Ще одна вулиця отримала ім’я Георгія Гонгадзе, українського опозиційного журналіста, до вбивства якого в 2000 р. причетні високопосадовці, наближені безпосередньо до Л. Кучми, який нібито особисто віддавав накази щодо викрадення Г. Гонгадзе. Порівняно з другою хвилею декомунізації, нова топоніміка має гострішу антирадянську спрямованість: акцент відбувається на увічненні постатей, які перебували в конфлікті з радянською владою й зазнали переслідувань за свої погляди. Крім того, уперше було увічнено історичні постаті (Симон Петлюра та Іван Мазепа), чия діяльність, на певних етапах виразно антиросійська та антирадянська, викликала (і часто викликає досі) суперечливі оцінки в українському суспільстві. Водночас серед нових назв вулиць присутні імена діячів культури й науки, які успішно працювали за радянських часів і навіть були членами комуністичної партії (поет Дмитро Луценко, художниці Тетяна Яблонська та Марія Приймаченко, композитор Платон Майборода, фізіолог Пилип Сєрков). Четверта хвиля декомунізації розпочалася у 2014 р. після Євромайдану та Революції Гідності. Пік цього процесу припав на 2015–2017 рр., коли набув чинності Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», відповідно до якого населені пункти України повинні були в обов’язковому порядку завершити декомунізацію у встановлені терміни. Саме в цей період процес декомунізації в Києві став дійсно масовим (усього станом на червень 2018 р. перейменовано 179 вулиць, що складає 75,8% від загальної кількості зниклої радянської топоніміки) та охопив абсолютно всю територію столиці, зокрема низку периферійних районів, які до того були своєрідними «комуністичними заповідниками»: наприклад, історичні місцевості Бортничі та Жуляни. Абсолютна більшість нової топоніміки, яка з’явилася на карті Києва протягом четвертої хвилі декомунізації – це меморіальні назви (68,1%), з яких 28,6% становлять військово-політичні. Останні здебільшого пов’язані з національною революцією 1917–1921 рр. (52,8%) та періодом незалежності, включно з Революцією Гідності та військовим конфліктом на Донбасі (33,3%). Проміжне місце займає топоніміка, пов’язана з діяльністю ОУН-УПА (16,7%) та козацькою епохою (13,9%). Зовсім невелика частка нової топоніміки належить періодам Київської Русі та Радянського Союзу (по 5,6%). Цікаво, що питома вага «козацьких» топонімів у 2014–2018 рр. постійно зменшувалася, тоді як вага топоніміки, присвяченої Революції Гідності та конфлікту на Донбасі, постійно зростала, що свідчить як про вичерпання «історичного пантеону» видатних державних діячів, так і про поступове зміщення уваги до сучасного етапу української історії. Що стосується інших меморіальних назв: на відміну від попередніх хвиль декомунізації, відносна більшість (32%) з них прославляють осіб, які зазнали переслідувань з боку радянської влади, а 23% топонімів пов’язані з персоналіями дорадянського часу. Значно менше вулиць отримали імена на честь осіб, які

№ 1(15), 2020 102 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 комфортно працювали в Радянському Союзі (13,3%), діячів пострадянської епохи (6,7%) та осіб, які добровільно чи за політичною необхідністю проживали поза межами Радянського Союзу (5,6%). За професією ці видатні діячі були переважно поетами, письменниками, музикантами, співаками, ученими, архітекторами та скульпторами. Однак зустрічаються імена видатних священнослужителів: Папи Івана Павла ІІ, митрополитів Андрея Шептицького та Володимира Сабодана, патріархів Мстислава Скрипника та Володимира Романюка. Колишній Червонозоряний проспект отримав ім’я відомого футбольного тренера Валерія Лобановського. Частка відновлених історичних назв під час четвертої хвилі декомунізації становить 12%; історичні імена було повернуто двадцять одній вулиці, включно з деякими важливими міськими магістралями (вулиці Велика Васильківська, Кирилівська, Бульварно-Кудрявська). На цьому етапі відновлені історичні назви зосереджені вже не в самому історичному центрі столиці, а на його околицях. Приблизно таку саму частку становлять топографічні найменування, які здебільшого віддзеркалюють імена історичних місцевостей Києва: проспект Голосіївський, вулиці Парково-Сирецька, Забайківська, Чурилівська, Пріорська, Ґалаґанівська, Йорданська, площі Деміївська, Оболонська, Либідська, Дарницька, провулок Слобідський тощо. Принципово новим явищем стала поява в результаті четвертої хвилі образно- поетичних топонімів (8,6% від загальної кількості). Але практично всі такі назви з’явились у 2015 р. в одній територіально невеликій історичній місцевості Києва – Бортничах. За ініціативою місцевих жителів майже всі вулиці мікрорайону, назви яких підпадали під дію законодавства про декомунізацію, отримали нові імена на честь понять, пов’язаних із медом, бортництвом та бджільництвом. Рис. 3. Розміщення топоніміки, що виникла під час чотирьох хвиль декомунізації.

Кольорами позначено основні категорії топонімів: синій ― відновлені історичні; зелений ― топографічні; жовтий ― образно-поетичні; червоний ― меморіальні.

№ 1(15), 2020 103 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 «Фонова» і «декомунізована» топоніміка Окрім змін топоніміки, безпосередньо спричинених ліквідацією радянського спадку, символічний простір Києва пережив одночасно інші зміни в результаті а) перейменування існуючих вулиць з причин, безпосередньо не пов’язаних з декомунізацією, та б) присвоєння назв новоствореним вулицям. Порівняно з назвами вулиць, що виникли під час декомунізації, цей прошарок нової міської топоніміки характеризується істотно більшою часткою топографічних (31% проти 8%) та образно- поетичних назв (16% проти 9%), значно меншою часткою відновлених історичних назв (3% проти 20%) та дещо меншою часткою меморіальних назв (50% проти 63%). Якщо ж виключити з аналізу відновлені історичні назви, то ці цифри становитимуть 32 і 21%, 17 і 24% та 51 і 54% відповідно. Це може свідчити про залежність семантики нової топонімії у Києві від мотивів її виникнення. Аналогічно до топоніміки, яка стала результатом декомунізації, частка відновлених історичних топонімів була надзвичайно високою у 1990–1993 рр. Багатьом вулицям було повернуто свої історичні назви, навіть якщо їхні фактичні назви не мали нічого спільного з комуністичною ідеологією й цілком узгоджувалися з новою національною ідентичністю. Показовий випадок ― площа біля Софійського собору. За радянських часів її назвали на честь Богдана Хмельницького, проте в 1993 р. повернули історичну назву (Софіївська), тоді як територіально близьку вулицю Леніна перейменували на честь Богдана Хмельницького, який «утратив» свій об’єкт топоніміки (Rozporiadzhennia 1993). Історичні назви було повернуто також вулицям академіка Зелінського (Покровська), Героїв Трипілля (Спаська), Рєпіна (Терещенківська). Це ще раз підкреслює головний акцент поч. 1990-х рр. на відновленні історичної топоніміки, яке виявилось на той час також і ефективним інструментом знищення радянських назв. Частка військово-політичних меморіальних назв виявляється дещо нижчою, ніж у випадку декомунізації (25,0% проти 34,6%), а в їх структурі помітне відносне збільшення кількості топонімів, пов'язаних із польсько-литовським та радянським періодами, тобто історичними контекстами, які не є пріоритетними для конструювання нової національної ідентичності, як і міської ідентичності Києва як столиці незалежної держави. Водночас топонімія, що виникла внаслідок декомунізації, характеризується істотно більшою часткою назв, пов’язаних із Київською Руссю, козацтвом, Небесною Сотнею та сучасним конфліктом на сході України. Що стосується увічнення інших персоналій, топонімія, яка не була результатом декомунізації, характеризується переважанням частки осіб, підтримуваних радянською владою, над особами, що зазнавали її утисків (42,3% проти 26,9% відповідно), тоді як для топонімії, що виникла безпосередньо внаслідок декомунізації, властива протилежна структура (22,5% проти 37,1% відповідно). Таким чином, топоніміка, що виникла в результаті декомунізації, на фоні інших найменувань та перейменувань об’єктів вуличного ландшафту Києва відрізнялась істотно меншою ідеологічною нейтральністю, акцентом на увічненні пам’яті українських державних діячів та засудженням радянського комуністичного режиму

№ 1(15), 2020 104 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Вплив розміщення та статусу об’єкта на топонімічну політику У центр-периферійному розрізі основні тенденції такі: відновлені історичні назви концентруються в центральній частині міста, тоді як образно-поетичні та меншою мірою топографічні ― на периферії. Перша закономірність легко пояснюється тим, що широкі можливості для відновлення історичних назв існували саме в історичному центрі Києва, де забудова до 1920-х рр. (початок «комунізації» топоніміки) в цілому сформувалася. Друга закономірність є індикатором того, що центр міста є найважливішою частиною символічного простору міста, тому ідеологічно нейтральні образно-поетичні й топографічні назви тут майже відсутні й витісняються на периферію. Цікавим є той факт, що меморіальні назви, які є найбільш важливим інструментом формування ідеології та політики історичної пам’яті, в цілому також більше зосереджуються в периферійній частині міста. Ця на перший погляд парадоксальна ситуація пояснюється акцентом на відновленні історичної топоніміки саме в центральній частині міста; якщо із загального аналізу виключити відновлені історичні назви, диспропорція центр-периферійного розподілу меморіальних назв зникне. Серед власне меморіальних назв військово-політична топоніміка концентрується в центральній частині міста, тоді як інші меморіальні назви ― в периферійній. Проте різні категорії військово-політичної топоніміки мають різні закономірності центр-периферійного розподілу. Найбільшою концентрацією в центрі Києва вирізняються назви, пов’язані з козацькою епохою та боротьбою за незалежність поч. ХХ ст., тоді як топоніміка, що стосується інших історичних контекстів, більш зосереджена у периферійній частині. Водночас усі категорії інших меморіальних назв, незалежно від стосунку персоналії чи події до радянського періоду, мають вищу концентрацію в периферійній частині Києва. Ці закономірності підтверджують: по-перше, важливість центральної частини міста як символічного простору; по-друге, роль державних політичних і військових діячів як ключового інструменту історичної пам’яті, тоді як постаті діячів культури, науки, релігії тощо мають менш вагоме значення як інструмент ідеології; по-третє, особливе значення боротьби за незалежність поч. ХХ ст. та козацької доби як ключових історичних контекстів, на яких будується сучасна національна ідентичність в Україні. Оскільки всі великі доцентрові вулиці, перейменовані в рамках декомунізації, належать до широко представлених класифікаційних категорій (здебільшого це відновлені історичні та топографічні назви), систематичне зміщення їх положення до периферії міста не мало критичного впливу на результати та їх інтерпретацію. Присутні не менш чіткі закономірності розподілу окремих категорій топонімів серед об’єктів із різним статусом. Образно-поетичні назви зустрічаються лише серед третьорядних вулиць. Частка топографічних назв майже однакова серед перейменованих об’єктів будь-якого статусу, хоча спостерігається незначне, але

№ 1(15), 2020 105 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 стабільне її зростання зі збільшенням статусу об’єкта ― наслідок того, що топографічні назви здебільшого присвоюють основним міським магістралям, спрямованим до сусідніх міст. Відновлені історичні назви більш характерні для головних та другорядних вулиць, ніж для третьорядних. Частка меморіальних назв (без поділу на підкатегорії) майже незначним чином зростає зі збільшенням статусу об’єкта. Проте, як і при центр-периферійному розподілі, яскраві тенденції помітні у випадку військово-політичних меморіальних топонімів, частка яких стабільно зменшується зі зниженням статусу об’єкта. Зокрема, пряма кореляція між статусом об’єкта й часткою топонімів простежується для військово-політичних назв, пов’язаних з козацькою епохою, боротьбою за незалежність поч. ХХ ст. та сучасним періодом незалежності. Для інших історичних контекстів військово-політичної топонімії залежність обернена або не визначена. Що стосується інших меморіальних топонімів, то їх частка, навпаки, стабільно збільшується зі зниженням статусу об’єкта. Єдиним винятком тут є назви, пов’язані з пострадянським періодом. Таким чином, статус об’єкта впливає на його символічну важливість не менше, ніж його положення за вектором «центр-периферія». Узагальнені результати впливу центр-периферійного положення і статусу об’єкта на топонімічну політику див. у табл. 1 (показано структуру всієї нової топоніміки протягом досліджуваного періоду) та на рис. 4 (показано результати аналізу лише для топонімів, що виникли внаслідок декомунізаційного процесу). Таблиця 1. Розподіл нових топонімів м. Києва 1989–2018 рр. за статусом та центр- периферійним положенням об’єкта Положення об’єкта Статус об’єкта найменування Категорія топонімів Всього найменування Головні Другорядні Третьорядні Центр Периферія МЕМОРІАЛЬНІ 56,08% 58,18% 59,70% 55,10% 38,03% 59,18% Військово-політичні 17,53% 29,09% 22,39% 14,88% 25,35% 16,18% 0,41% Київська Русь 0,00% 0,00% 0,55% (2) 0,00% 0,48% (2) (2) Польсько-литовський 0,21% 0,00% 0,00% 0,28% (1) 0,00% 0,24% (1) період (1) 1,86% 5,63% Козацтво 3,64% (2) 1,49% (1) 1,65%(6) 1,21% (5) (9) (4) 0,21% Російська імперія 0,00% 0,00% 0,28% (1) 0,00% 0,24% (1) (1) Боротьба за 7,84% 14,08% незалежність поч. ХХ 10,91% (6) 10,45% (7) 6,89% (25) 6,76% (28) (38) (10) ст. 2,06% ОУН-УПА 1,82% (1) 2,99% (2) 1,93% (7) 0,00% 2,42% (10) (10) 0,62% СРСР 0,00% 2,99% (2) 0,28% (1) 0,00% 0,72% (3) (3) 3,30% 2,82% Незалежна Україна 7,27% (4) 4,48% (3) 2,48% (9) 3,38% (14) (16) (2) Інші 38,56% 29,09% 37,31% 40,22% 12,68% 43,00% 8,04% 4,23% Дорадянські 1,82% (1) 4,48% (3) 9,64% (35) 8,70% (36) (39) (3)

№ 1(15), 2020 106 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 10,93% 2,82% 12,32% Радянські + 3,64% (2) 13,43% (9) 11,57% (42) (53) (2) (51) 11,75% 4,23% 13,04% Радянські - 10,91% (6) 8,96% (6) 12,40% (45) (57) (3) (54) 2,27% Екс-радянські 1,82% (1) 4,48% (3) 1,93% (7) 0,00% 2,66% (11) (11) 2,89% 2,82% Пострадянські 12,73% (7) 1,49% (1) 1,65% (6) 2,90% (12) (14) (2) ТОПОГРАФІЧНІ 18,97% 23,64% 19,40% 18,18% 7,04% 21,01% ОБРАЗНО-ПОЕТИЧНІ 12,16% 0,00% 0,00% 16,25% 0,00% 14,25% ІСТОРИЧНІ 12,78% 18,18% 20,90% 10,47% 54,93% 5,56% ВСЬОГО: 100,00% 100,00% 100,00% 100,00% 100,00% 100,00%

Рис. 4. Віддаль топонімів окремих категорій від Майдану Незалежності.

Умовні позначення категорій топонімів: A. Відновлені історичні; B. Топографічні; C. Образно-поетичні; D. Меморіальні; E. Військово-політичні меморіальні; F. Інші меморіальні; G. Княжий період; H. Козацька держава; I. Боротьба українського народу за незалежність 1917–1922 рр.; J. ОУН-УПА та споріднені визвольні рухи; K. Радянський період; L. Період незалежності; M. Дорадянські, N. Підтримувані радянською владою; O. Репресовані радянською владою; P. Екс-радянські; Q. Пострадянські.

Висновки Нерівномірна інтенсивність процесу постсоціалістичної трансформації топоніміки в часі чітко обумовлена фоновим політичним процесом. Наймасовіші хвилі зміни ідеологічно забарвленої топоніміки обумовлювались підйомами національної свідомості після здобуття Україною незалежності та після перемоги Революції Гідності в умовах зовнішньої збройної агресії. Особливо масовий характер останньої хвилі декомунізації був наслідком прийняття правових норм, що визначали її обов’язковий

№ 1(15), 2020 107 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 характер. Однак інші зміни національної політики та ідеології, тісно пов’язані з виборчими циклами, також вплинули на політику пам’яті. Процес постсоціалістичної трансформації київської топонімії розпочався з центральної частини міста й поступово поширювався на периферію (середні відстані від топонімів, що виникли в результаті кожної з чотирьох хвиль декомунізації, до Майдану Незалежності, складають 3,2 км, 4,0 км, 5,2 км та 8,1 км відповідно). Цей факт вказує на чергове відтворення моделі, відомої ще з ХІХ століття, коли хвиля топонімічного процесу також починалась з центральної частини міста і завершувалася його околицями (Males 2006; Riznyk 2007). Причина цього ― важливість центральної частини міста як фасадного символічного простору великого, до того ж столичного (у радянську добу ― квазістоличного) міста. Символічна перевага центру над периферією підкреслюється також характером центр-периферійного розподілу базових категорій топонімів: ідеологічно-нейтральні назви витісняються на периферію, ідеологічно забарвлені зосереджуються в центрі. Такі ж міркування загалом справедливі й для статусу найменованих об’єктів. Відновлення історичних назв як найпростіший спосіб зміни символічного ландшафту центральної частини міста без проголошення офіційного курсу на декомунізацію було найпоширенішою формою перейменування на ранній стадії постсоціалістичної трансформації. Така політика, яка полягала в частковому відродженні старого символічного тексту замість конструювання принципово нового, дозволила уникнути різкої політико-ідеологічної напруги в громаді міста на початковому етапі незалежності. З іншого боку, звернення до топоніміки ХІХ – поч. ХХ ст. можна розглядати як повернення до досоціалістичного «золотого віку». Під час наступних хвиль декомунізації відродження історичних назв продовжилось, проте вони, в абсолютному та відносному вимірах, поступилися меморіальній топоніміці. Причинами цього були, по-перше, значення ідеологічно-забарвлених меморіальних топонімів як інструменту політики історичної пам’яті, роль якого зросла після Революції Гідності, по-друге, вичерпання переліку доступних для відновлення історичних топонімів. Нові військово-політичні меморіальні топоніми майже завжди кількісно поступалися групі інших меморіальних топонімів. Єдиним винятком є перша хвиля декомунізації (поч. 1990-х), якщо брати до уваги лише назви, що безпосередньо виникли в результаті декомунізації. Таким чином, ідеологічно більш нейтральні топоніми кількісно переважають над ідеологічно-забарвленими військово- політичними. Проте відзначимо, що імена діячів культури, науки, мистецтва, релігії тощо також виступають як «м’який» інструмент ідеології через увічнення пам’яті репресованих, дисидентів та інших моральних опонентів радянського режиму. Структура військово-політичних меморіальних топонімів є індикатором найважливіших контекстів національної історії, які лягають у основу формування сучасної ідеології: боротьба за незалежність поч. ХХ ст.; період незалежності (особливо Революція Гідності та конфлікт на сході України), козацька доба. На ключове значення цих контекстів указує також центр-периферійний розподіл цих категорій військово-політичних топонімів та їх розподіл за об’єктами з різним

№ 1(15), 2020 108 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 статусом ― вони виразно концентруються в центрі міста та частіше присвоюються головним вулицям, тобто тяжіють до найбільш символічно важливих місць. Водночас княжий, польсько-литовський, імперський та радянський періоди визнаються не настільки важливими для конструювання нової національної ідентичності, тому відповідні топоніми зустрічаються набагато рідше та «виштовхуються» до менш символічно важливих локацій. Топоніміка, що увічнює діячів ОУН-УПА, посідає проміжну позицію: помірні пропорції в структурі нової топоніміки, відсутність чіткої залежності від розташування та/або статусу об’єкта. Таким чином, ця категорія топоніміки перестала бути маргіналізованою, але не є домінуючою. У правовому та процедурному контексті спостерігається зміщення типу топонімічної політики в Києві від топонімічної диктатури (перебудова – перші роки незалежності) через топонімічну квазііндиферентність (кін. 1990-х – сер. 2010-х) до топонімічного лібералізму з елементами протекціонізму. Що стосується загальної моделі топонімічної політики в українській столиці: якщо в 1990-х вона поєднувала характерні риси «одеської» (історико-ретроспективний принцип), «львівської» (меморіальний принцип) та «східноукраїнської» (консервація радянської топонімії) моделей (Riznyk 2007), то зараз ситуація в Києві найбільш подібна до інших міст півночі та правобережжя, відрізняючись такими ознаками: помірна частка відновлених історичних назв; переважання меморіальних топонімів, зокрема досить високий відсоток військово-політичної топонімії; відносна перевага назв, пов’язаних з Українською національною революцією 1917–1921 рр. над назвами, пов’язаними з козацькою добою; маргіналізація топонімів, що мають стосунок до (пост)радянської ідентичності. Процес декомунізації топонімії Києва, як і багатьох інших міст України, де- факто не завершений. Чергова зміна правлячих політичних еліт після виборів Президента та Верховної Ради 2019 року вже вносить до нього свої корективи. Проте, розуміння загальної логіки цього процесу дає можливість краще розуміти особливості сприйняття громадою міста тих чи інших топонімічних рішень та вести дискусію щодо них у конструктивній площині.

Bibliography: Azaryahu, Maoz. (1997). German reunification and the politics of street names: the case of East Berlin. Political Geography 16(6): 479–493. Azaryahu, Maoz. (2011). The critical turn and beyond: the case of commemorative street naming. An International E-Journal for Critical Geographies 10(1): 28–33. Azaryahu, Maoz & Kook, Rebecca. (2002). Mapping the nation: street names and Arab Palestinian identity: three case studies. Nations and Nationalism 8(2): 195–213. Bachynska, Halyna & Tyshkovets, Maria. (2014). Urbanonimna systema mista Ternopolia. Naukovi Zapysky Ternopilskoho Natsionalnoho Pedahohichnoho Universytetu. Seriia: Movoznavstvo 2(24): 15–18. Balode, Laimute. (2012). Place-names in the urbanonymy of Riga: mark of identity. Studii si Cercetari de Onomastica si Lexicologie 5(1–2): 17–28.

№ 1(15), 2020 109 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Borysenko, Myroslav. (2001). Toponimika Ukrainy 1920–1930-kh rokiv (istorychnyi analiz). Etnichna istoriia narodiv Yevropy 8: 21–25. Bucher, Slavomír, Matlovič, René, Lukáčová, Alena, Harizal, Barbora, Matlovičová, Kvetoslava, Kolesárová, Jana, Čermáková, Lenka & Michalko, Miloslav. (2013). The perception of identity through urban toponyms in the regional cities of Slovakia. Anthropological Notebooks 19(3): 23–40.

Crljenko, Ivana. (2012). The renaming of streets and squares in post-socialist Croatian towns. Language and Society 3: 230–241. Czepczyński, Mariusz. (2008). Cultural landscapes of post-socialist cities. Aldershot: Ashgate. David, Jaroslav. (2013). Street names – between ideology and cultural heritage. Acta Onomastica 54(1):53– 61. DBN. (2018). DBN.2.3-5:2018. Vulytsi ta dorohy naselenykh punktiv. Vydannia ofitsiine. Kyiv: Ministerstvo rehionalnoho rozvytku, budivnytstva ta zhytlovo-komunalnoho hospodarstva Ukrainy. Dekomunizatsiia. (2015). Dekomunizatsiia: shcho i chomu pereimenovuvaty y demontuvaty. Zbirnyk materialiv, rekomendatsii i dokumentiv shchodo vykonannia vymoh Zakonu Ukrainy «Pro zasudzhennia komunistychnoho ta natsional-sotsialistychnoho (natsystskoho) totalitarnykh rezhymiv v Ukraini ta zaboronu propahandy yikhnoi symvoliky». Viatrovych, Volodymyr, ta in. (red.). Kyiv: Ukrainskyi instytut natsionalnoi pamiati. Departament suspilnykh komunikatsii KMDA. (2019). Perelik vulyts u misti Kyievi, yaki pereimenovani protiahom 2014–2019 rokiv, https://dsk.kyivcity.gov.ua/content/pereymenuvannya-vulyc- dekomunizaciya.html (accessed 9 August 2019). Domaranskyi, Andrii. (2011). Perspektyvy zminy nazv administratyvnykh odynyts Kirovohradskoi oblasti: problemy “ekspertnoho seredovyshcha”. Naukovi zapysky Ternopilskoho natsionalnoho pedahohichnoho universytetu imeni Volodymyra Hnatiuka. Seriia: Heohrafiia 2: 66–73.

Drozdewski, Danielle. (2014). Using history in the streetscape to affirm geopolitics of Memory. Political Geography 42: 66–78. Fedinec, Csilla & Csernicsko, István. (2017). (Re)conceptualization of memory in Ukraine after the Revolution of Dignity. Central European Papers 1: 46–71. Forest, Benjamin & Johnson, Juliet. (2011). Monumental politics: regime type and public memory in post- communist states. Post-Soviet Affairs 27(3): 269–288. Halai, Oksana. (2009). Ukrainska urbanonimiia Zakarpattia v ХХ–ХХІ st. Avtoreferat dysertatsii na zdobuttia nauk. stupenia kand. filol. nauk : spets. 10.02.01 «Ukrainska mova». Uzhhorod: Uzhhorodskyi natsionalnyi universytet. Hrytsak, Yaroslav. (2007). Konstruiuvannia natsionalnoho mista: vypadok Lvova. Dukh i Litera 17–18: 157– 181. Hrytsenko, Oleksandr. (2017). Prezydenty i pamiat. Polityka pamiati prezydentiv Ukrainy (1994–2014): pidgruntia, poslannia, realizatsiia, rezultaty. Kyiv: “K.I.S.”. Hyrych, Ihor. (2013). Suchasna kyivska toponimika yak vyiav istorychnoi svidomosti. Natsionalna ta istorychna pamiat 8: 133–141. Gill, Graeme. (2005). Changing symbols: the renovation of Moscow place names. The Russian Review 64: 480–503. Gnatiuk, Oleksiy. (2018). The renaming of streets in post-revolutionary Ukraine: regional strategies to construct a new national identity. Acta Universitatis Carolinae Geographica 53(2): 119–136. Gnatiuk, Oleksiy. (2013). Urbanonimy mist Ukrainy yak marker terytorialnoi identychnosti naselennia. Chasopys sotsialno-ekonomichnoi heohrafii 15: 144–147.

№ 1(15), 2020 110 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Gonzalez, Faraco, Juan, Carlos & Murphy, Michael D. (1997). Street names and political regimes in an Andalusian town. Ethnology 36(2): 123–148. Gospodini, Aspa. (2004). Urban morphology and place identity in European cities: built heritage and innovative design. Journal of Urban Design 9: 225–248. Graham, Brian J., Ashworth, Gregory J. & Tunbridge, John E. (2000). A geography of heritage: power, culture and economy. London: Arnold. Guyot, Sylvain & Seethal, Cecil. (2007). Identity of place, places of identities, change of place names in post-apartheid South Africa. The South African Geographical Journal 89(1): 55–63. Karoyeva, Tetiana. (2017). Z dosvidu robochoi hrupy shchodo “dekomunizatsii” publichnoho prostoru Vinnytsi: pohliad istoryka. Misto: istoriia, kultura, suspilstvo 1: 196–206. Kudreyko, Iryna. (2015). Urbanonimy Zaporizhzhia, Odesy, Ternopolia, Khmelnytskoho: linhvokulturolohichnyi aspekt. V Rekvyem fylolohycheskyi. Pamiati E. S. Otina. Kn. 1. Sbornik nauchnykh trudov / Gumanitarnyi tsentr “Azbuka”. Kyev: Izdatelskii dom Dmitriya Burago, 192–199. Liashenko, Roman. (2005). Urbanonimy mista Kirovohrada za chasiv Nezalezhnosti Ukrainy ta yikh motyvatsiina baza. Naukovi zapysky seriia filolohichni nauky (movoznavstvo) 59: 310–315. Light, Duncan. (2004). Street names in Bucharest, 1990–1997: exploring the modern historical geographies of post-socialist change. Journal of Historical Geography 30(1): 154–172. Mahrytska, Iryna. (2013). Urbanonimika Luhanska yak zasib formuvannia kulturnoi identychnosti meshkantsiv mista. Zbirnyk naukovykh prats uchasnykiv II Vseukrainskoi naukovo-praktychnoi konferentsii “Fakhova mova yak dynamichnyi funktsiinyi riznovyd zahalnonarodnoi ukrainskoi movy” (m. Luhansk, 30-31 travnia 2013 r.). Luhansk: Noulidzh 74–79. Maiorov, Maksym, Korolenko, Bohdan & Karetnikov, Ihor. (2017). Dekomunizatsiia nazv naselenykh punktiv ta raioniv Ukrainy: pidstavy, protses, pidsumky. Misto: istoriia, kultura, suspilstvo. Е- zhurnal urbanistychnykh studii 1 (2): 134–141. Makhortykh, M. (2014a). Kyivski toponimy yak element istorychnoi pamiati pro zvilnennia mista vid nimetskoi okupatsii za doby nezalezhnosti (1991–2013). Hileia 86: 82–87. Makhortykh, M. (2014b). Kyivski toponimy yak element istorychnoi pamiati pro zvilnennia mista vid nimetskoi okupatsii za radianskoi doby (1944–1991). Hileia 84: 100–105. Males, Liudmyla. (2006). Karta mista: symvolichnyi prostir upravlinnia. Suchasni suspilni problemy i vymiry sotsiolohii upravlinnia. Materialy druhoi naukovoi konferentsii. Donetsk. Males, Liudmyla. (2014a). Sotsialno-politychni zminy ХХ stolittia na karti suchasnoi stolytsi. Aktualni problemy sotsiolohy, psykholohii, pedahohiky 3: 21–30. Males, Liudmyla. (2014b). Symvolichni zminy v prostori mista v sotsiokulturnykh kontekstakh XX st. Hrani 9: 117–122. Males, Liudmyla. (2016). Dyskurs dekomunizatsii v Kyievi. Sotsiolohichni studii 2 (9): 16–21. McNeill, Donald & Tewdwr-Jones, Mark. (2002). Architecture, banal nationalism and re-territorialization. International Journal of Urban and Regional Research 27: 738–743. Mezentsev, Kostyantyn & Mezentseva, Natalia. (2017). Suchasni transformatsii publichnykh prostoriv Kyieva: peredumovy, proiav ta spetsyfika. Chasopys sotsialno-ekonomichnoi heohrafii 22(1): 39–46. Mosienko, Oleksandr. (2014). Symvolichnyi prostir Berdycheva. Intermarum 1: 31–40. Neher, Oksana. (2013). Pereimenuvannia yak identyfikator spetsyfiky rozvytku motyvatsiinoi bazy ofitsiinoi zakarpatoukrainskoi urbanonimii ХХ – poch. ХХІ st. Naukovi zapysky Natsionalnoho universytetu “Ostrozka akademiia”. Ser.: Filolohichna 38: 21–23.

№ 1(15), 2020 111 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Neher, Oksana. (2014). Derzhavna ideolohiia yak chynnyk vplyvu na rozvytok zakarpatoukrainskoho urbanonimikonu v kintsi ХХ – na pochatku ХХІ st. Suchasni problemy movoznavstva ta literaturoznavstva 19: 66–69. Niculescu-Mizil, Ana-Maria. (2014). (Re-)naming streets in contemporary Bucharest: from power distribution to subjective biography. Analize: Journal of Gender and Feminist Studies 3: 69–94. Ofitsiinyi dovidnyk vulyts mista Kyieva. (2019). Vulytsi mista Kyieva. Ofitsiinyi dovidnyk. Dodatok do rishennia Kyivskoi miskoi rady vid 22.01.2015 No 34/899, http://kga.gov.ua/images/dovidnyk- vul/dovidnykvyl.pdf (accessed 9 August 2019). Ofitsiinyi portal Kyieva. (2019). Pereimenuvannia vulyts, https://kyivcity.gov.ua/mistobuduvannia_ta_zemelni_dilianky/pereimenuvannia_vulyts/ (accessed 9 August 2019) Palmberger, Monika. (2017). Nationalizing the streetscape: the case of street renaming in Mostar, Bosnia and Herzegovina. In The political life of urban streetscapes: naming, politics, and place. Rose- Redwood, Reuben, Alderman, Derek, Azaryahu, Maoz (eds.). Abingdon, U.K.: Routledge, 168–184. Palonen, Emilia. (2008). The city-text in post-communist Budapest: street names, memorials, and the politics of commemoration. GeoJournal 73(3): 219–230. Portnov, Andriy. (2013). Memory wars in post-Soviet Ukraine (1991–2010). In Memory and Theory in Eastern Europe. Blacker, Uilleam, Etkind, Alexander & Fedor, Julie (eds.). New York: Palgrave Macmillan, 233–254. Postanova. (2006). Postanova Kabinetu Ministriv Ukrainy vid 31 travnia 2006 roku N 764 “Pro utvorennia ukrainskoho instytutu natsionalnoi pamiati”, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/764-2006- %D0%BF (accessed 9 August 2019). Postanova. (2012). Postanova Kabinetu Ministriv Ukrainy vid 24 zhovtnia 2012 roku N 989 “Pro zatverdzhennia Poriadku provedennia hromadskoho obhovorennia pid chas rozghliadu pytan pro prysvoiennia yurydychnym osobam ta obiektam prava vlasnosti, yaki za nymy zakripleni, obiektam prava vlasnosti, yaki nalezhat fizychnym osobam, imen (psevdonimiv) fizychnykh osib, yuvileinykh ta sviatkovykh dat, nazv i dat istorychnykh podii”, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/989-2012- %D0%BF (accessed 9 August 2019). Rishennia (2013). Rishennia Kyivskoi miskoi rady vid 13 lystopada 2013 roku N 432/9920 “Pro zatverdzhennia Poriadku naimenuvannia obiektiv miskoho pidporiadkuvannia, prysvoiennia yurydychnym osobam ta obiektam miskoho pidporiadkuvannia imen (psevdonimiv) fizychnykh osib, yuvileinykh ta sviatkovykh dat, nazv i dat istorychnykh podii u misti Kyievi”, http://kmr.ligazakon.ua/SITE2/l_docki2.nsf/alldocWWW/D2BD78E9B45C7A01C2257C36006DEAC C?OpenDocument (accessed 9 August 2019). Riznyk, Oleksandr. (2007). Toponimichnyi landshaft Kyieva i problemy derzhavnoi toponimichnoi polityky. Ukrainski kulturni doslidzhennia, http:// www.culturalstudies.in.ua/statti_1_2007.php (accessed 9 August 2019). Robinson, Guy M., Engelstoft, Sten & Pobric, Alma. (2001). Remaking Sarajevo: Bosnian nationalism after the Dayton accord. Political Geography 20: 957–980. Rozporiadzhennia. (1993). Rozporiadzhennia Kyivskoi miskoi rady narodnykh deputativ ta Kyivskoi miskoi administratsii vid 2 liutoho 1993 roku N 16/116 “Pro povernennia vulytsiam istorychnykh nazv, pereimenuvannia parkiv kultury ta vidpochynku, stantsii metro”. Derzhavnyi arkhiv m. Kyieva, f. 1689, op. 1, spr. 119, 207–212. Šakaja, Laura & Stanić, Jelena. (2017). The spatial codification of values in Zagreb’s city-text. In The political life of urban streetscapes: naming, politics, and place. Rose-Redwood, Reuben, Alderman, Derek, Azaryahu, Maoz (eds.). Abingdon, U.K.: Routledge, 151–167.

№ 1(15), 2020 112 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Sänger, Johanna. (2006). Heldenkult und Heimatliebe. Straßen- und Ehrennamen im offiziellen Gedächtnis der DDR. Berlin: Ch. Links Verlag. Sebta, Tetiana. (2013). Toponimiia Kyieva i Rivnoho u 1941–1944 rr.: tendentsii i kharakter pereimenuvan. Pamiatky Ukrainy: istoriia ta kultura 4 (187): 38–51. Sezneva, Olga. (2009). Locating Kaliningrad/Königsberg on the map of Europe: “A Russia in Europe” or “a Europe in Russia”? In Cities after the fall of communism. Czaplicka, John J., Gelazis, Nida & Ruble, Blair A. (eds.). Woodrow Wilson Center Press with Johns Hopkins University Press, 195–215. Shevel, Oxana. (2011). The politics of memory in a divided society: a comparison of post-Franco Spain and post-Soviet Ukraine. Slavic Review 70(1): 137–164. Shulhan, Olha. (2013). Politychna zaanhazhovanist oikonomii Ukrainy XX stolittia: sotsiolinhvistychnyi pidkhid. Naukovyi visnyk Skhidnoievropeiskoho natsionalnoho universytetu imeni Lesi Ukrainky. Filolohichni nauky. Movoznavstvo 1(250): 142–146. Stanić, Jelena, Šakaja, Laura & Slavuj, Lana. (2009). Preimenovanja zagrebačkihulica i trgova. Migracijske i etničke teme 25(1–2): 89–124. Stiperski, Zoran, Lorber, Lučka, Heršak, Emil, Ptaček, Pavel, Górka, Zygmunt, Kołoś, Arkadiusz, Lončar, Jelena, Faričić, Josip, Miličević, Mirjana, Vujaković, Ana & Hruška, Anita. (2011). Identity through urban nomenclature: eight Central European cities. Geografisk Tidsskrift – Danish Journal of Geography 111(2): 181–194. Takhtaulova, Maria. (2015). Toponimika postradianskoho Kharkova: na shliakhu do dekomunizatsii. Science and Education a New Dimension. Humanities and Social Sciences 67(11): 36–39. Tytarenko, Anastasiia. (2015). Urbanonimiia Kryvoho Rohu: struktura, semantyka, funktsionuvannia. Avtoreferat dysertatsii kand. filol. nauk. Dnipro: Dnipropetrovskyi natsionalnyi universytet imeni Olesia Honchara, http://www.dnu.dp.ua/docs/ndc/dissertations/K08.051.05/autoreferat_5637c87bbffcb.pdf. (accessed 2 February 2020) Užarević, Josip. (1997). Prostorno kodiranje vrijednosti. Tijelo i prostor. In Hijerarhija. Zagrebački pojmovnik 20 stoljeća, Flaker, Aleksandar, Medarić, Magdalena (eds.). Zagreb: ZZK, 19–27. Venhryniuk, Lidiya. (2012). Realizatsiia polityky pamiati: rehionalnyi vymir (na prykladi m. Ivano-Frankivska). Prykarpatskyi visnyk NTSh. Dumka 3(19): 243–252. Verdery, Katherine. (1999). The political lives of dead bodies: reburial and post-socialist change. Columbia University Press. Young, Craig & Kaczmarek, Sylwia. (2008). The socialist past and post-socialist urban identity in Central and Eastern Europe. The case of Łódź, Poland. European Urban and Regional Studies 15(1): 53–70. Young, Craig & Light, Duncan. (2001). Place, national identity and post-socialist transformations: an introduction. Political Geography 20 (8): 941–955. Zakon Ukrainy. (2006). Zakon Ukrainy “Pro Holodomor 1932–1933 rokiv v Ukraini”, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/376-16 (accessed 9 August 2019). Zakon Ukrainy. (2013). Zakon Ukrainy “Pro prysvoiennia yurydychnym osobam ta obiektam prava vlasnosti imen (psevdonimiv) fizychnykh osib, yuvileinykh ta sviatkovykh dat, nazv i dat istorychnykh podii”, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4865-17 (accessed 9 August 2019). Zakon Ukrainy. (2015а). Zakon Ukrainy “Pro zasudzhennia komunistychnoho ta natsional-sotsialistychnoho (natsystskoho) totalitarnykh rezhymiv v Ukraini ta zaboronu propahandy yikh symvoliv”, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/317-19 (accessed 9 August 2019). Zakon Ukrainy. (2015b). Zakon Ukrainy “Pro pravovyi status ta vshanuvannia pamiati bortsiv za nezalezhnist Ukrainy u XX st.”, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/314-19 (accessed 9 August 2019).

№ 1(15), 2020 113 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Zakon Ukrainy. (2015c). Zakon Ukrainy “Pro uvichnennia peremohy nad natsyzmom u Druhii svitovii viini 1939– 1945 rokiv”, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/315-19 (accessed 9 August 2019).

№ 1(15), 2020 114 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

THE DISCOURSE OF KYIV’S DECOMMUNIZATION IN THE FRAME OF TOPONYMIC RENAMING Lyudmyla Males Taras Shevchenko National University of Kyiv ORCID 0000-0002-8025-6019 Artemiy Deineka Taras Shevchenko National University of Kyiv ORCid: 0000-0002-9266-5506 https://doi.org/10.36169/2227-6068.2020.01.00006

Abstract. The article discusses changes of the symbolic map of Kyiv during the period of 2014–2017 caused by the Revolution of Dignity before and after the adoption of the set of laws on decommunization. The strategies, special cases and character of urban renaming were under the study, including examples of renaming that don’t fall under these laws. The meanings of old and new urbanonymy (street names), texts of discussions flared up around this problem during the voting and other examples of public deliberation were analyzed. In the course of the reconstruction of discursive strategies, several basic positions were identified (local history, heroic-patriotic and decolonization). Using materials of the discussion called «Is Moskovsky (Moscow) Bridge an Enemy of Ukraine?», authors articulate the public need to expand the processes of decommunization by those of decolonization, and comprehend urban naming as an ideological weapon of different times.

Key words: decommunization, decolonialization, Kyiv, street names, urban renaming, public discussions, urban environment

№ 1(15), 2020 115 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

ДИСКУРС ДЕКОММУНИЗАЦИИ КИЕВА В ОПЫТЕ ПЕРЕИМЕНОВАНИЙ Людмила Малес Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко ORCid: 0000-0002-8025-6019 Артемий Дейнека Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко ORCid: 0000-0002-9266-5506

Аннотация. Статья посвящена изменениям символической карты Киева в 2014– 2017 годах, происходивших под влиянием Революции Достоинства, до и после принятия пакета законов о декоммунизации. Изучались стратегии, особенные случаи и специфика переименований урбанонимов в рамках исполнения законов о декоммунизации, а также всех переименований данного периода, не подпадающих под их действие. Анализу были подвергнуты как характеристики старых и новых урбанонимов, так и тексты дискуссий, разворачивающихся вокруг них в ходе голосования и публичного обсуждения. В ходе реконструкции дискурса переименований выведено несколько основных позиций (краеведческая, героико-патриотическая и деколонизации). В частности, по следам дискуссии «Московский мост ― враг Украины?» сформулирована потребность дополнения процессов декоммунизации деколонизацией, осмысления урбанонимии как идеологического инструмента разных эпох.

Ключевые слова: декоммунизация, деколонизация, Киев, урбанонимия, переименования в городе, публичные дискуссии, городская среда

Академический дискурс урбанонимии: между лингвистикой, историей, географией В социологической среде топонимическая проблематика почти не воспринимается как своя, поскольку её принято ассоциировать с лингвистическими, историческими и географическими дисциплинами, где проводятся, прежде всего, описательные и сравнительные исследования словообразования, типологии, географической распространенности, истории возникновения определенных названий. Об этом свидетельствуют как материалы симпозиумов и сборников по данной тематике (Berg 2009; Ainiala & Vuolteenaho 2009; IGU/ICA 2015), где упоминания социологической теории и методологии единичны (Ruprecht-Karls-Universität Heidelberg 2013: 12, 31– 32), так и работы, касающиеся дисциплинарной специфики исследования

№ 1(15), 2020 116 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 урбанонимии (Hrichchina 2017; Krško 2013). Соответственно, меньше изучены вопросы субъектов наименований, связей с социальной средой, символической значимости и т.д., а также в редких случаях задействована методика социологических исследований как опросного типа, так и анализа документов, построения и анализа массивов данных. Но даже не учитывая социологическую специфику, в отечественной библиографии вопросов урбанонимии есть тематические лакуны, не связанные с дисциплинарными ограничениями, а скорее обусловленные особенностями места и времени исследовательской ситуации. Так, в бывшем СССР и в странах соцлагеря к избегаемым темам относилась явственная именно на этом пространстве связь наименований и переименований с идеологией. Поэтому ангажированность урбанонимии в этих странах не изучалась ввиду идеологических же причин. В то же время в критической культурной географии эти взаимосвязи детально анализировались на примерах из разных периодов и культур, исследовались влияния поликультурности региона на урбанонимию (Azaryahu 1997; Berg 2009; Ainiala & Vuolteenaho 2009; Eriksen 2012). Также сравнительно реже в исследовательское поле попадают процессы массовых переименований (в частности, после падения тоталитарных режимов) их мотиваций, типологии и динамики. Поскольку такие изменения урбанонимии в ходе (де)коммунизации происходили в Центрально-Восточной Европе, то именно их опыт сегодня активно рефлексируется и подлежит описанию. Такие исследования стран бывшего социалистического лагеря наиболее близки киевской ситуации (Abramowicz 2010; Azaryahu 1997; David 2012; Krško 1996; Odaloš 2006; Šindelářová 2010; Rajić 2012; Vaculik 2013; Bilins′ka 2014). Так, Ярослав Давид, анализируя ангажированность коммунистической идеологией урбанонимических систем городов, построенных в эпоху социализма – Гавиржов, Острава-Поруба, Острава-Забжег, Нова Дубница (Чехия), Нова Хута (Польша) и Шталинштадт (теперь Айзенхюттенштадт, Германия) ― приходит к выводу, что их урбанонимия значительно менее подверглась декоммунизации, по сравнению с историческими городами. Он видит тому несколько причин: отсутствие досоциалистической истории и, соответственно, урбанонимии; сложности для местных властей создания большого количества новых названий; элиминация со временем идеологической нагрузки из коммунистических названий; меньшая идеологическая ангажированность урбанонимии таких городов в сравнении со старыми центрами, вокруг которых они возникали; наконец, то, что урбанонимия также может рассматриваться как культурное наследие, памятник эпохи (David 2012: 57–58). Похожие тезисы появляются и в дискурсе декоммунизации в Киеве как аргументы против переименований. Сравнивая с опытом декоммунизации стран бывшего социалистического лагеря, Олег Белей отмечает неоднородность этого процесса в Украине до 2014 года, его растянутость во времени, а также незавершенность в большинстве областей. До начала процесса декоммунизации 2014 года Киев, по мнению автора, принадлежал к умеренно декоммунизированной части страны.

№ 1(15), 2020 117 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 «[С]амая большая часть Украины (западные области: Закарпатская, Черновицкая, центральные области: Хмельницкая, Винницкая, Кировоградская, Черкасская, Полтавская, северные области: Житомирская, Киевская и город Киев, Черниговская, Сумская) в отношении процесса трансформации советской урбононимии, начиная с момента провала путча в Москве 19 августа 1991 года и провозглашения независимости страны, стабильно демонстрирует умеренный (либеральный) характер» (Belei 2014: 101–102). В Украине политическая ангажированность топонимии в посткоммунистическом обществе в последние три десятилетия также начала изучаться весьма активно. Появилась целая серия исследований в упомянутых уже лингвистической, исторической, географической дисциплинах, позволивших получить интересные описания, классификации наименований, частотные распределения разных типов урбанонимов, их мотивационной базы на материале различных украинских городов и регионов (Bachyns′ka & Tyshkovec′ 2014; Halaj 2009, Gnatjuk 2013; Kudrejko 2015; Ljashenko 2005; Mosiienko 2014; Neher 2013, 2014; Tytarenko 2015; Shul′han 2013). Взаимные конвертации капиталов символического и политического пространств украинского общества анализируются как сквозь политики наименования досоветской и советской эпохи (Borysenko 2001; Hrycak 2007; Makhortykh 2014b; Reznik 1999; Riznyk 1999; Takhtaulova 2015; Khoroshkovatyj 2004), так и сквозь постсоветские политики (Venhrynjuk 2012; Makhortykh 2014a; Neher 2013, 2014; Reznik 1999; Semena 2010). Особо выделяются переименования немецкой оккупации Киева 1941–43 гг., их исследует Тетяна Себта (Sebta 2013). Основами направлениями работы с урбанонимическими данными становятся их сбор, описание и типология. Немногочисленность переименованных урбанонимов первых годов независимости в большинстве городов или же небольшое количество урбанонимов, например, в западных областях, где переименования были значительные, позволяют авторам делать выводы на основе подсчета доли переименований или приведения списков соответствующих типов урбанонимов в своих публикациях. Однако следует отметить тщательный анализ изменений городской топонимики, предпринятый рабочей группой по декоммунизации публичного городского пространства Винницы, где помимо характеристики современной урбанонимии была отслежена также динамика и мотивация переименований городских объектов от раннесоветского времени до 2016 года (Karoyeva 2017). Но масштабность практик изменений названий в городах-миллионниках, волнообразный их характер требует создания объемного массива данных об урбанонимии в её динамике. О создании подобного расширенного реестра урбанонимии упоминается относительно урбанонимии Днепра и Днепропетровской области (Zhuravel′ 2015). Возможно потому система урбанонимии Киева, насчитывающая почти три тысячи наименований, редко становится объектом таких системных исследований.

№ 1(15), 2020 118 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Библиография работ по киевской урбанонимии преимущественно состоит из исторических или публицистических очерков о названиях отдельных городских объектов или же их групп (Dekhtjar′ova 2010: 30–99). Наибольшее количество таких публикаций принадлежит журналисту Петру Позняку, архитекторке Юлии Ивашко, историку Виталию Ковалинскому, исследовательнице топонимии Лидии Пономаренко (Dekhtjar′ova 2010: 100–108). В частности, результатом урбанонимических исследований Лидии Пономаренко и её коллег стали фундаментальные справочные материалы (Ponomarenko 1992, 2003). С середины ХХ века издавались также справочники «Их именами названы улицы Киева» (Shestakov & Govorkova 1967), где предпринимались попытки обеспечить справками и дополнительной литературой о политических и военных деятелях, о людях культуры и искусства, запечатленных в урбанонимии, экскурсоводов, агитаторов или самих жительниц и жителей, чтобы те смогли расшифровать таблички названий, таким образом обеспечивая выполнение ими идеологической функции. В исследованиях зачастую упускаются из виду сопутствующие пере- и наименованию процессы (материалы общественного обсуждения, документы городских властей, электронные петиции, публикации в медиа), содержательные характеристики которых разнообразны и не поддаются непосредственному наблюдению. Внимание к этим вопросам не только в контексте декоммунизации, но и общей проблематики урбанонимии пока единичное, такой опыт пока только нарабатывается: исследования представления темы в медиа (Mamalyha & Danyl′chuk 2009; Sidenko 2012), формирования экспертного сообщества (Domarans′kyj 2011), топонимической политики органов власти (Meljakov 2012), (Reznik 1999). Близкие тенденции и в центральноевропейских исследованиях урбанонимии отмечает Павел Одалос (Odaloš 2014).

Социологический дискурс урбанонимии: концептуальная рамка и дизайн исследования Преимущество социологического исследования видим в возможностях целостного описания объекта путем измерений различных значимых смыслов урбанонимов (центральность, значимость, ангажированность, укорененность и т.д.), что позволило также создать массив данных урбанонимии Киева с детальной характеристикой их формальных и смысловых характеристик. Опыт создания такого массива и результаты его статистической обработки, освещенные в авторских публикациях (Males 2014a; Males 2014b), позволили создать необходимый контекст изучения и дискурса декоммунизации в узком его понимании, поэтому в начале основной части данной статьи изложим некоторые его выводы. В основу анализа текстов общественной дискуссии декоммунизации лег социологический концептуализирующий взгляд в русле критической теории. Поструктуралистские трактования символического и физического пространств использования понятий капитала, позиции (Bourdieu 1993) будут продолжены подходом àкторно-сетевой теории Бруно Латура (Latour 2005), расширяющей круг

№ 1(15), 2020 119 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 участвующих в дискурсе включением предметной среды (на примере кейса «Московский мост»). В методико-методологическом плане мы прибегли к дискурс-анализу Тёна ван Дейка (Dijk 2015), также находящемуся в русле критического анализа. Такая интерпретация текстов петиций, публичных обсуждений, медиа устанавливает позиции и àкторов, занимающих их, на сегодняшний день. О самом дискурсе будем говорить как в широком, так и узком смысле. Такое масштабирование понятия дискурса задал Тён ван Дейк, где широкое толкование охватывает всё коммуникативное событие, а узкое ― вербальное выражение (текст или разговор), ван Дейк также предлагал и другие типы: дискурс как разговор, как тип разговора, как жанр и даже социальная формация (Dijk 1998). В нашем же случае дискурс в узком смысле обозначает активное разворачивание темы, где задействованы многие àкторы, различные политики, в центре внимания (не)заявленные позиции и приемы по их продвижению ― такое понятие дискурса ближе к широкому толкованию Тёна ван Дейка. Широкое же понимание дискурса предстает как тема не столько в её злободневности, сколько в причинах актуализации в своем историческом существовании, в игнорировании или эксплуатации властью, что ближе к археологическому подходу Мишеля Фуко, его формациям объектов (Foucault 1996: 41–50). Это широкое толкование, где для вычленения культурного, социального, политического подтекста, ресурсов, сил и власти необходимо больше социологической чувствительности, например, к причинам молчания. К примеру, таким «молчаливым» дискурс декоммунизации был ещё несколько лет назад, да и всё советское время тоже. Эти разные по масштабам дискурсы ― узкий и широкий ― связаны между собой. Таким образом, концептуальная рамка исследования, предложенного в данной статье, включает постструктуралистский (Пьер Бурдьё), дискурсивный (Мишель Фуко, Тён ван Дейк), àкторно-сетевой (Бруно Латур) подходы, а также разрабатываемый Людмилой Малес социкультурный анализ (Males 2011). Данные, анализ которых представлен в настоящей статье, включают в себя: созданный Л. Малес массив урбанонимии города Киева; данные и сопроводительные документы электронного голосования по вопросам переименования на сайте Киевской городской государственной администрации (КГГА) как форма общественного обсуждения; электронные петиции по вопросам переименования, а также материалы дискуссий, проводившихся по поводу процесса декоммунизации в публичном и медиа пространстве. Массив урбанонимии позволил охарактеризовать урбанонимическую систему города, насчитывающую около трёх тысяч единиц, и проследить динамику её изменений в практиках переименований. Он был создан на базе информации справочников, карт и документов (решений горсовета Киева). С помощью плотного описания урбанонимии максимально полно фиксировались фактические параметры улиц и площадей, этимология их названий, символическая значимость, все предыдущие наименования конкретного объекта. В результате чего для кодирования каждой из урбанонимичных единиц в массиве создано более 80

№ 1(15), 2020 120 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 признаков. Как подмассив выделены все переименования периода декоммунизации, к которым сформированы дополнительные признаки. Результаты исследования, предложенные в данной статье, разбиты на следующие части: реконструкцию широкого дискурсивного контекста переименований в Киеве (представленную в разделе «Дискурсивные стратегии переименований в Киеве (с конца XIX в. до наших дней))», структурирование (раздел «Дискуссия декоммунизации: три определяющих дискурсивных позиции») и восстановление процесса символической борьбы декоммунизации вокруг таких кейсов, как общественное голосование, Московский мост, петиции граждан (в соответствующих разделах).

Дискурсивные стратегии переименований в Киеве (с конца XIX в. до наших дней) Можно предположить, что современные дискурсивные позиции касательно киевской урбанонимии сформированы не в отрыве, а в связи с опытом прежних переименований, общим оперированием символическим пространством. Для этого изложим основные характеристики киевской урбанонимической системы, её становления, чтобы увидеть генеральные линии переименований в разные периоды и их соответствие современным дискурсивным позициям (Males 2014a). Процесс администрирования адресных урбанонимов начинается в конце 60-х годов XIX века деятельностью Комиссии по переименованию улиц и проулков Киева губернского статистического комитета. В результате их работы, а также предложений видных киевлян в 1869 году был утвержден императором Александром II перечень, по которому были разделены, переименованы и получили официальные названия 97 улиц, площадей и переулков Киева (Kievskyi hubernator 1869). Традиционно киевские урбанонимы возникали и функционировали более- менее спонтанно, ситуативно, преимущественно использовались в повседневной жизни лишь местной общины. Часто это были даже не годонимы или аргонимы, а названия усадеб, местностей, околотков, запечатленная в их названиях разнообразная микротопонимика. Для традиционной урбанонимии характерными были урбанонимы с фиксацией особенностей территории и её жителей или же самого местоположения. Но сообщить уникальность месту с помощью стихийно сложившейся урбанонимии удавалось далеко не всегда ввиду множества повторов одних и тех же названий в разных концах города и, наоборот, существования нескольких названий одних и тех же мест. Тем не менее в то время они не привлекали к себе особого внимания, а в дискурсах города фигурировала преимущественно топонимика центральных улиц. Администрирование урбанонимии Киева XIX века лишь незначительно изменило его символическое пространство. Это было в основном упорядочивание, недопущение дублей, как наименования (для новосозданных или же разделенных на части городских объектов), так и переименования. И лишь центр сразу привлек внимание властей ввиду возможности использовать его значительный символический капитал (Reznik 1999). Здесь появляются улицы в честь царей (ул. Царская,

№ 1(15), 2020 121 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Екатерининская, Новоелизаветинская), губернаторов (бульвар Бибиковский, улицы Фундуклеевская, Безаковская), других значимых для Российской империи лиц, в частности исторических персон (улицы Рогнидынская, Несторовская, Петро- Могилянская). В дальнейшем Российская империя продолжает наращивать символический капитал за счет киевской урбанонимии (Riznyk 1999). Сразу же заметим, что переходом в наименованиях на отымённые урбанонимы закладывается одна из стратегий администрирования символического пространства города ― превращение его в «некрополь», где улицы и площади используются как пространственные памятники умершим (Males 2014а: 120). Известная исследовательница киевской урбанонимии, работавшая в комиссии по переименованиях ещё со середины прошлого века, Лидия Пономаренко минимизацию подобной топонимической некрополизации называла среди своих принципов работы (Nesenjuk 2009; Sidenko 2011), такую же позицию относительно Черкасс отстаивает и историк, член топонимической комиссии Сергей Шамара (Shamara 2017). Также с начала администрирования урбанонимии в ХIХ веке к прежним «органическим» функциям урбанонимии (информирования, навигации, идентификации) добавляются «инструментальные», и первой такой становится идеологическая функция. В рамках этой функции названия должны прославлять или хотя бы не противоречить актуальной идеологии, а каждое их упоминание в адресе ― это акт пропаганды и агитации. Методическим подспорьем в пропагандистской работе были упомянутые выше публикации о названиях улиц в честь выдающихся лиц, например, книга В. Шестакова и В. Говорковой (Shestakov & Govorkova 1967), публикации в городской прессе («Вечірній Київ», «Прапор комунізму»), в частности заметки П. Позняка, И. Скуленко (Poznjak 1986; Skulenko 1957). В ХХ веке данные тенденции нарастают. Администрирование почти всецело переключается на соблюдение идеологической функции часто за счет удобоваримости названий, игнорируя голос общественности, интересы горожан ― такую стратегию Александр Резник называет «топонимической диктатурой» (Riznyk 2007). Так, после окончательного установления советской власти и осуществления многочисленных переименований население и немало должностных лиц продолжало пользоваться старыми названиями улиц. Это заставило горсовет Киева в 1928 году издать постановление, где работники городских учреждений были предупреждены о суровых санкциях в случае употребления прежних названий (Ponomarenko 1992). После Второй мировой войны в СССР ещё больше актуализируется потребность в героизации и милитаризации, вследствие чего «некрополь» разрастается на карте города, и вот уже «мертвые с оружием» (названия, мемориальные доски, памятники, мемориалы в честь военных, революционеров, партизан) становятся привычными на многих улицах столицы. Предается забвению местная топонимика, до неузнаваемости изменяется городской пейзаж, мобильнее становится население города, оно всё больше и чаще отчуждается от своей улицы, своего места проживания. Переименование становится таким же частым видом урбанонимической активности, как и наименование, следуя за репрессиями и изменениями политик властей, а в

№ 1(15), 2020 122 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 периоды резкой смены режимов ― советской и немецкой оккупации ― даже и основным (Males 2014b; Sebta 2013). В советском Киеве решения о наименовании принимал исполнительный комитет Киевского городского Совета депутатов трудящихся. В основном ежегодно переименовывались от одного-двух (Prezidium Kievskogo gubispolkoma 1923) до двух десятков городских объектов, но около половины всех советских переименований произошли «залпово» решениями 1953, 1955 и 1957 гг., насчитывающих по нескольку сотен каждое. Текст вступительной констатирующей части решений о единичных переименованиях, как правило, обосновывался значимостью нового наименования «С целью увековечения памяти выдающегося военного деятеля, дважды Героя Советского Союза, генерал-полковника Александра Ильича Родимцева, исполком Киевского городского совета депутатов трудящихся постановляет» (Kyjivs′ka... 1977b). Но в случае массовых переименований эта часть могла состоять лишь из универсальной формулировки: «С целью упорядочения наименования городских улиц, исполнительный комитет городского Совета депутатов трудящихся постановляет» и далее прилагались списки старых и новых урбанонимов, где нередко давались примечания обосновательного характера (Kyjivs′ka... 1977a). В нём также могла быть отсылка к предложениям постоянно действующей комиссии по наименованию и переименованию улиц и площадей г. Киева (Kyjivs′ka... 1953). А в некоторых, особо значимых случаях, могли ссылаться на «пожелания трудящихся»: «В связи с сооружением памятника в честь Великой Октябрьской социалистической революции на Крещатике и пожеланиями трудящихся исполнительный комитет областного Совета депутатов трудящихся постановляет: Наименовать площадь на Крещатике возле монумента, на которую выходят ул. ул. Октябрьской Революции, Челюскинцев, Парижской Коммуны, Постышева, Калинина, Ново-Пушкинская, ул. Шевченко ― имени Октябрьской Революции. Площадь возле дома Киевского горкома и обкома Компартии Украины ― имени Калинина. Площадь у здания Верховной Рады УССР именовать Советской» (Kyjivs′ka... 1977c). Чтобы очертить содержательные особенности советских практик администрирования урбанонимии, начнём с конца года, когда главные герои фильма Эльдара Рязанова «Ирония судьбы» идут в баню, а население 1/6 суши следит за их хорошо знакомой историей. Завязка этого сюжета строится на следствиях советской унификации индустрии товаров народного потребления, жилищного строительства, а также урбанонимии. Последнее касается не только обязательности и центральности улицы Ленина в каждом населенном пункте, но и шаблонности названий в новых массивах больших городов конца 1950-х – начала 1980-х. Киев не был исключением: в годы индустриальной застройки город разросся во все стороны, ради чего были снесены посёлки, рельефы, а речки ушли под землю или в коллекторы ― их топонимика упоминается разве что в краеведческой литературе (Vovk & Steklov 2002). Зато на его карте появлялись сотни новых улиц и площадей. Поскольку, как уже упоминалось, массовые наименования происходили директивно, списочно, то новые названия городских объектов избирались часто случайно, ни о каком публичном обсуждении урбанонимов не могло быть и речи.

№ 1(15), 2020 123 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Можно предположить, что изобилию географических наименований весьма далеких от Украины мест СССР мы обязаны атласу, поскольку у чиновников было мало времени и много новых объектов (самым массовым был акт наименования 1955 года, когда одним решением новые имена получали сразу 585 улиц, площадей и переулков Киева (Kyjivs′ka … 1955)), к тому же важно было не назвать кем-то или чем-то идеологически неправильным, и, чтобы не ошибиться, избрали самую безопасную стратегию. Назовём эту стратегию «Широка страна моя родная» и усомнимся в нейтральности такой географии. Так в 1955 году после смерти Иосифа Сталина улицу Шулявскую переименовали в Тбилисскую, а в 1957 году после развенчания культа личности специальным постановлением ей вернули прежнее название, хотя другие «географические» улицы тогда не пострадали (Kyjivs′ka...… 1955; Kyjivs′kyj… 1957). Также при обилии урбанонимов городов союзных республик и соцлагеря (улицы Вильнюсская, Ереванская, Таллиннская, Бакинская, Братиславская), появившихся преимущественно в том же наиболее насыщенном 1955 году, на киевской карте, за исключением наименований в честь городов-побратимов (Киото, Тулузы, Тампере, Флоренции), возникших уже в 1960-70-х гг., не найдем географии и столиц других стран мира (Дели, Пекин, не говоря уже о Вашингтоне или Париже). А среди «всех равных» Россия была «равнее». Именно просторы, города и реки РСФСР отображались на карте Киева чаще всего (улицы Астраханская, Амурская, Брянская, Волго-Донская, Кузбасская и т.д.). Геополитичность этих названий стала остро ощущаться сегодня. С падением советского режима и провозглашением независимости массового переименования урбанонимии столицы не произошло. В 1990-е гг. изменению подлежали лишь самые одиозные символы советской эпохи, не более десяти процентов от всех урбанонимов (Males 2014а: 121). Но поскольку все они находились в центре города, их изменение вызвало некоторое роптание, впрочем, уже через несколько лет многие забыли сложновыговариваемые имена вождей в пользу более звучных: Шелковичной (вместо Карла Либкнехта), Липской (вместо Розы Люксембург). Конечно же, не все переименования первых годов возрождённой Независимости были такими «садово-парковыми», в ходе переименования возвращались и более социально ориентированные названия (ул. Институтсткая, пл. Контрактовая, ул. Банковая). Преимущественно же возвращенные урбанонимы сами происходили от местной топонимики (Кловский спуск, ул. Жилянская, ул. Лютеранская), а в новых названиях переименованных улиц были увековечены выдающие украинские деятели (М. Грушевский, В. Антонович, Н. Терещенко). Поэтому к началу декоммунизации «в результате действия стратегий и приоритетов различных периодов, породившего волны переименований по существующей застройке, мы получаем постмодерное разнообразие» (Males 2014b: 29–30). Учла ли разность и сложность городской территориальной общины и всего современного украинского общества волна нынешних переименований, предполагают ли её процедуры равноправие разных позиций? На этот вопрос сможем ответить, рассмотрев стратегии декоммунизации по результатам как анализа массива

№ 1(15), 2020 124 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 урбанонимии, так и текстов, порожденных этим процессом. Прежде уже предпринимались попытки осуществить классификацию стратегий «декоммунизирующих» переименований в разных городах Украины. В частности, Алексей Гнатюк, опираясь на данные 36-и крупнейших украинских городов, говорит о таких стратегиях, как возвращение исторических имён и присвоение новых названий, среди которых следует различать коммеморативные, топографические и поэтические (Gnatiuk 2018: 124). В Киеве среди стратегий наименований последних лет ― как в, так и вне декоммунизации ― самыми популярными были возвращение досоветских названий, запечатление в урбанонимии местной топонимики, наименование в честь героев, так что в городе продолжает разрастаться «некрополь». Если в советском Киеве насчитывалось около 40% названий в честь конкретных личностей, то среди новых переименований ― таких половина. Но не менее популярными стали так называемые «фруктово-ягодные названия» (улицы Виноградная, Грушевая, Малиновая, Медовая) ― каждое пятое предложение по переименованию. Эта стратегия ранее упоминалась относительно топонимики АР Крым (Semena 2010), она аналогична вышеописанной советской «географической» и подчеркивает всё те же черты: и массовость процесса, и инертность, и нежелание одну идеологию менять на другую, и отсутствие других вариантов. Уже эта схожесть дает повод не только иронизировать, но и критиковать данную ситуацию. Ведь спешка, уход от ответственности за избрание идеологического символичного, могут говорить о том же, но уже постсоветском опасении, поиске «безопасных» названий, и не столько об инициативе снизу, сколько о директивности. В то же время власти многих городов и сельских общин, ввиду нежелания менять советские названия или нежелания брать ответственность за эти изменения, не провели декоммунизацию в отведенные для этого сроки. Поскольку законодательство о декоммунизации предусматривало чёткие этапы и даты реализации, в таких случаях решение принимал Верховная Рада Украины на основании рекомендаций Украинского института национальной памяти (УИНП). Причин пассивной деидеологизации много. Они другие, нежели мы могли бы предположить у советских чиновников. Некоторые из них всплывут при анализе ближнего «горячего» дискурса декоммунизации в узком значении, позиции в котором мы выделим, исходя из проводимых стратегий декоммунизации и реакции на неё.

Дискуссия о декоммунизации: три определяющих дискурсивных позиции В дискурсе декоммунизации относительно топонимических изменений нами выделены три позиции (Males 2016), проявляющиеся в последующих кейсах и процедурах переименований, поэтому вкратце охарактеризуем их. Первая позиция, краеведческая (или «имперская старина»), хронологически появилась первой в ходе постсоветских переименований. Сначала её представители ратовали за возрождение дореволюционных названий, позже под опеку взяв и советские. Данная позиция хорошо дискурсивно развита за счет её доминирования в

№ 1(15), 2020 125 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 других городских дискурсах, прежде всего, архитектурно-строительном. Там она имеет много сторонников как среди специалистов, так и всего населения, и согласно её самоопределению, противостоит коалиции власти и застройщиков ради сохранения архитектурного наследия. Целые издания и издательства становятся рупором данной позиции («Варто», «Кий» и др.), создано много групп в социальных сетях (напр., сообщество «Збережи старий Київ» («Сохрани старый Киев»), группа «Старий Київ»). Благодаря их работе имеем очень много материалов о прошлом города, его застройке и жителях. Следует заметить, что ностальгия по определенному золотому времени города и критика любых отступлений от него (архитектурных, топонимических, демографических) присутствует и в других украинских (напр., Melnychuk et al. 2019) и европейских исторических городах (Young et al. 2008). Но при всех своих достоинствах, краеведческая дискурсивная позиция имеет существенные ограничения. Так, взгляд её всецело направлен в прошлое, что даёт не только навязчивую ностальгию, но и идеализацию этого прошлого, его уклада, устоев, героев. Интересно, что глубина этого взгляда при тысячелетней истории города и некоторых его урбанонимов (например, улицы Десятинная, Боричев Ток) оказывается не такой уж далекой, достигая максимум второй половины ХІХ столетия, но включает в свою орбиту всё новые и новые десятилетия советской эпохи по мере того, как мы от неё отдаляемся. Идеализация определенных годов, десятилетий и целых эпох возможна благодаря избирательности такого взгляда в прошлое. Также избирательность способствует выделению избранных социальных групп и нечувстивительность к другим группам, их роли, условий их жизни. Очевидно, что такими группами в условиях губернского города Российской империи были русские и обрусевшие зажиточные люди: дворяне, крупное чиновничество, старшие военные чины, купцы ― они жили более-менее богато, и, соответственно, демонстративно, имели ресурсы запечатлеть себя в зодчестве, монументальных и пространственных памятниках (урбанонимах). Избирательность, но другого толка, производится дискурсивными аргументами этой позиции, а именно ― говорением от имени «настоящих», «коренных» киевлян и клеймление оппонентов как «приезжих» (напр. в ФБ сообществе «Клуб коренного киевлянина»). Вторая дискурсивная позиция ― героико-патриотическая («националистическая»), она оппозиционна не только первой, но и половинчатым, по их мнению, действиям власти. Эта позиция поддерживается людьми из организаций и партий патриотического толка, а также весьма четко прослеживалась в проводимой в кампании декоммунизации линии УИНП во главе с Владимиром Вятровичем (Majorov et al. 2017), разделяется патриотическими организациями, исследователями (например, член комиссии по наименованиям при КГГА, историк, общественный деятель Игорь Мельник, историк Игорь Гырыч (Hyrych 2013)). Эта позиция также среди своих стратегий имеет возрождение памяти об историческом прошлом, но это должны быть прежде всего национально-освободительные события и персоны. Именно с героико-патриотической дискурсивной позиции ратуют за тотальное обновление урбанонимии и запечатление в ней героев ХХ века, и современной борьбы за Независимость (V’yatrovich 2017; Hyrych 2013).

№ 1(15), 2020 126 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Наконец, третья дискурсивная позиция снимает противоречия первых двух, помещая дискурс декоммунизации в более широкий контекст деколонизации. В дискуссии с тематическим названием «Московский мост ― враг Украины?» её озвучила Владислава Осьмак, директорка центра урбанистических студий при Национальном университете «Киево-Могилянская академия» (НаУКМА) (Molyar et al. 2016). Её дискурсивная специфика, кроме всего прочего, заключается в деконструкции столь популярной в среде чиновников и населения стратегии нейтрализации. Последняя раскрывается как идеологически ангажированная, центрированная на определённых группах и культурах, а потому не свободная от дискриминаций других групп. Целью проведения в дискурсе декоммунизации данной позиции видится увеличение рефлексивности и ответственности всех субъектов выработки и принятия решения. Согласно этой позиции, в процессе администрирования вся урбанонимия во все времена является инструментом идеологии. Потому, к примеру, оттопонимичные урбанонимы (улицы Московская, Российская, Европейская площадь, площадь Анкары) далеко не всегда произвольны, а имеют своё обоснование. Ввиду этого, изменения символического пространства в Украине не завершается с процессом декоммунизации, они продолжаются дальше и приобретают больший масштаб, и принадлежат уже процессам деколонизации.

Общественные голосования: победы ничьи Почти нетронутая в 1990-е гг., советская урбанонимия Киева не могла существовать дальше не только по политическим причинам, но, прежде всего, ввиду заострённой информационной войной чувствительности к символам, а также благодаря процедурному привлечению общественности к обсуждению декоммунизации и, в частности, переименований. В основе процесса декоммунизации лежит пакет законов, одобренных на заседании Кабинета Министров Украины 31 марта 2015-го г.: «О доступе к архивам репрессивных органов коммунистического тоталитарного режима 1917–1991 годов»; «О правовом статусе и памяти борцов за независимость Украины в XX веке»; «Об осуждении коммунистического и национал-социалистического (нацистского) тоталитарных режимов в Украине и запрете пропаганды их символики». Согласно последнему из них к осужденной и запрещенной символике относятся: «названия областей, районов, населенных пунктов, районов в городах, скверов, бульваров, улиц, переулков, спусков, проездов, проспектов, площадей, набережных, мостов, других объектов топонимики населенных пунктов, предприятий, учреждений, организаций, в которых использованы имена или псевдонимы лиц, занимающих руководящие должности в коммунистической партии (должность секретаря районного комитета и выше), высших органах власти и управления СССР, УССР, других союзных или автономных советских республик, работали в советских органах государственной безопасности, а также названия СССР, УССР, других союзных или автономных советских республик и производные от них, названия, связанные с деятельностью коммунистической партии (включая партийные съезды), годовщиной Октябрьской революции 25 октября (7 ноября) 1917 года, установлением

№ 1(15), 2020 127 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 советской власти на территории Украины или в отдельных административно- территориальных единицах, преследованием участников борьбы за независимость Украины в XX веке (кроме названий, связанных с сопротивлением и изгнанием нацистских оккупантов из Украины или с развитием украинской науки и культуры)» (Verkhovna… 2015). Кроме чёткого перечня критериев, подлежащего декоммунизации, в этой цитате обратим внимание на то, что она не распространяется на коллекционную, музейную, архивную, научную деятельность, на действующие символы, в частности, юридических лиц. Тем не менее, вокруг самой идеи декоммунизации и её воплощения с самого начала было множество домыслов, страхов, что связано не только с непродуманностью всех нюансов самой кампании, её процедур, постколониальным сознанием украинского населения, но и с информационной войной Российской Федерации. Эта общая дискуссия хотя и не будет в центре нашего внимания, но всё же создает давление на дискурсивные позиции конкретных случаев переименований, а чаще, создает общее отношение к декоммунизации. Об этом упоминает Алексей Куренной во время дискуссии «Московский мост враг Украины?», прошедшей 02 августа 2016 г. в Кризисном медиа-центре: «Пожелания относительно переименований обычно совпадают с результатами соцопросов, касающихся вопросов переосмысления советского прошлого. «По данным Центра Разумкова, в центральной Украине примерно треть выступают «за» [декоммунизацию], четверть ― «против», треть не определились [...] По реакции на соцопросы Киев ближе к Волыни», ― отметил Алексей Куренной. При этом в «войнах петиций» между сторонниками различных вариантов переименования уже чётко прослеживается разделение на лагерь сторонников проевропейского либерального дискурса и дискурса националистического» (Molyar et al. 2016). Кроме обсуждения экспертного и медийного с участием публичных фигур, важной частью декоммунизации становятся общественные обсуждения. Опыта последних не было ни в практиках наименований времен СССР, ни во время переименований первых годов возрожденной независимости. В нормативных актах, описывающих процедуру наименований и переименований, указана необходимость общественного обсуждения, но, заметим, не во всех случаях15. Так, возвращение исторического названия или же переименование с использованием «нейтральных» названий не требует участия широкой общественности, хотя может и происходить. Скорее всего, законодателем считается, что названия из прошлого или же названия не в честь конкретных людей будут априори беспроблемными, неидеологизироваными, нейтральными. То, что это не так, можно показать на разных примерах, вспомним

15 Законодательные рамки, условия и процедуры таких переименований регулируются в соответствии с пунктом 41 части 1 статьи 26, пунктом 1 статьи 37 Закона Украины «О местном самоуправлении в Украине», Законом Украины «О присвоении юридическим лицам и объектам городского подчинения имен (псевдонимов) физических лиц, юбилейных и праздничных дат, названий и дат исторических событий », решением Киевского городского совета от 13 ноября 2013 № 432/9920 «Об утверждении Порядка наименование объектов городского подчинения, присвоении юридическим лицам и объектам городского подчинения имен (псевдонимов) физических лиц, юбилейных и праздничных дат, названий и дат исторических событий в городе Киеве».

№ 1(15), 2020 128 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 лишь о поликонфесиональности и секулярности. В столице Украины в 2015 году появилась улица Риздвяна (Рождественская), не Рамаданная, Дажбожая, Рош гашанная и т.д., с ней близки по духу ещё семь названых в честь христианских священнослужителей, а также улица Вифлеемская (вряд ли это «просто география», ведь ни Тель-Авивской, ни Иерусалимской улиц в городе нет). Таким образом, в своем узком значении дискурс символической карты города можно проанализировать благодаря процедуре электронного голосования, петициям, экспертным обсуждениям вокруг переименований, где он преимущественно разворачивается. В процессе переименований городских объектов Киева электронное голосование рассматривается как общественное обсуждение, поскольку в трёхмиллионнике иначе учесть мнение территориальной общины всего города не представилось возможным, а переименования в честь личностей, как указывалось выше, требуют согласия жителей. Электронное голосование проходит на сайте КГГА, в разделе «Е-місто» (электронный-город), подразделе «Общественное обсуждение проектов нормативно-правовых актов». В этом подразделе размещаются сроком на три месяца проекты решений Киевского городского совета о переименовании. К каждому проекту решения прикреплен подготовленный файл исторической справки о старом и новом названиях, дана возможность зарегистрированным лицам поставить свой голос «за» или «против», а также внести свои редакции или предложения к существующему проекту в виде комментариев. В разделе «Е-місто» размещен и портал для электронных петиций, среди которых отдельной рубрикой идут петиции о переименовании. Требующее лишь доступа к интернету, поэтому для довольно многих сегодня легкодоступное, участие в изменении символического пространства привлекло большое число людей на указанные страницы голосования и петиций. Большинство голосований в период декоммунизации всё же были немногочисленны, преимущественно «за», лишь несколько случаев переименований были отклонены ввиду перевеса голосования «против» (Петра Калнишевского, Вячеслава Веремия, Леонида Телятникова) или же внешнего решения об изменении объекта названия (академика Петра Тронька, Ивана Миколайчука, Кахи Бендукидзе). Кроме своего прямого предназначения, голосование, а точнее комментарии, оставленные в рубрике «редакций и предложений», и петиции стали способом проявления активной позиции по данному вопросу. Такое голосование и электронные петиции о переименовании улиц считаются одними из самых эффективных. В частности, так рассматривает данный инструмент Алексей Куренной, эксперт Центра международной защиты прав человека Национального университета «Киево-Могилянская академия»: «люди в голосованиях чаще отдают предпочтение историческим названиям перед политизированными. «Киевляне чётко отличают, где декоммунизация, а где попытка «построить витрину», и такие голосования часто проваливались», ― отметил он. Так, например, предложения переименовать улицы в честь Бориса Немцова или Олега Сенцова не получили массовой поддержки» (Molyar et al. 2016).

№ 1(15), 2020 129 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Но эта оценка селективности голосования, как и «мудрости» народа при навязывании ему ложных авторитетов ― скорее выдача желаемого за действительное. Казалось бы, вот она панацея в решении многих щекотливых вопросов изменения идеологии символического пространства, так соответствующая духу демократии. Однако не только политики и военные, исторические фигуры (например, Бандера, Конашевич-Сагайдачный), но и, казалось бы, близкие многим авторитеты из сферы культуры, правозащитники могут восприниматься активной частью населения в штыки, как это случилось с инициативой переименования бульвара Алексея Давыдова в честь Виктора Некрасова, известного киевлянина, писателя, диссидента. Это была попытка одного из первых переименований, прошедшего уже в конце 2014 года, задолго до официального старта декоммунизации. Процесс этого переименования отличался наличием разных форм активности и задействования территориальной общины. Как указано в комментариях к голосованию на сайте КГГА, данное общественное обсуждение сопровождалось опросом населения, обсуждениями в группах социальных сетей. «предложение по переименованию бульвара Давыдова на бульвар Некрасова вызвало огромное негодование и непонимание среди жителей Русановки! просто привожу результаты голосования, за один день (с 01.10.2014 по 02.10.2014), в группе Русановка в фейсбуке (около 1000 членов группы) Поддерживаете ли Вы возможное переименование бульвара Алексея Давыдова на: переименовать на "Венецианский бульвар" - 37 голосов переименовать на "Александра Давыдова" - 8 голосов переименовать на "Бульвар Степана Бандеры" - 5 голосов переименовать на "Виктора Некрасова" - 2 голоса переименовать на "Русановский бульвар" - 2 голоса другие варианты переименования - 4 голоса группа закрытая, но доступ есть у депутатов Киевгорсовена Наталии Шульги и Олеся Маляревича как видите, идею с Виктором Некрасовым не поддерживает никто при этом, за то, чтобы оставить существующее название (Алексея Давыдова) было отдано 69 голосов»16 В результате имеем случай не формального и не случайного, а весьма напряжённого голосования: «за» 356 и «против» 356. Итого было принято решение об отклонении предложенного названия. А так как советское название бульвара в честь Алексея Давыдова, советского партийного и хозяйственного деятеля высокого ранга, полностью подпадало под действие позже принятых законов, несмотря на все

16 Комментарий пользователя Антон Балаба от 02.10.2014 13:02, категория «предложение». Источник: http://projects.kievcity.gov.ua/projects/view.php?P=40

№ 1(15), 2020 130 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 перипетии, переименование было обречено на завершение. Вместо него предложено и вынесено на новое рассмотрение и голосование название в честь композитора, автора официального гимна Киева «Як тебе не любити, Києве мій!» Игоря Шамо. Для этого измененный проект решения о переименовании данного бульвара был повторно вынесен на голосование, которое уже не вызвало такого ажиотажа: 160 «за», 59 «против» и 15 комментариев. Комментариев к первому же голосованию было оставлено по сравнению с другими голосованиями такого рода среднее количество – 76, и они представили типичные для всех других голосований позиции. Первая и доминирующая позиция отрицала необходимость переименований в тяжёлые времена, да и поставила под сомнение саму значимость такой активности, предлагала расходы на переименование направить в другое русло. Другие пишущие высказывались за переименование, но с использованием абстрактных, лирических названий, считая их, по-видимому, нейтральными. Также для многих людей вполне приемлемо было старое название: они считают его «укоренённым» и упоминают объекты Киева, появившиеся во время пребывания А. Давыдова у власти. Их же немногочисленные оппоненты выступают за переименование, в том числе в честь В. Некрасова, но больше всё же акцентируют внимание на неприемлемости старого названия, так как с персоной А. Давыдова связана Куреневская трагедия (Nakhmanovich 2006). Они также пишут о проблемах и сомнительной ценности других его следов на карте города. Наконец, отдельные комментарии, отмечая значимость персоны В. Некрасова, предлагают назвать в его честь какую-то новую улицу на окраинах, или, наоборот, в центре Киева, где писатель и жил. Таким образом, видим, что основным посылом комментариев с разной степенью убедительности и эмоциональности был протест против изменений и/или их содержания. Основным маркером оппонентов переименования бульвара Давыдова в данной дискуссии был статус коренного киевлянина, самими себе присваивавшийся и отбиравшийся у других. Из этого всего следует, что дискурсивная позиция краеведческая («имперская старина») здесь доминирует, беря под опеку советское наследие. Бросается в глаза то, как быстро консервируется в повседневности жителей урбанонимия: введенная только полстолетия назад, она уже кажется «старой», а потому «истинной». И без длительной, кропотливой актуализации в общегородском дискурсе нового названия, его связанности с местностью, разъяснения причин неуместности старого, поддержки общественности сложно достичь. Даже в, казалось бы, исключительном примере такой актуализации, как переименование части улицы Институтской в аллею Героев Небесной Сотни ― она была первая в ряду переименований через несколько месяцев после самих событий расстрела ― в одном из самых массовых общественных обсуждений (1614 «за» и 1032 «против», 472 «редакций и предложений») в комментариях видим те же аргументы противодействия изменениям. Среди оставленных комментариев в ходе общественного обсуждения переименования бульвара Давыдова один был такой: Московский мост обязательно нужно переименовать. Что ж, последуем за ним и мы.

№ 1(15), 2020 131 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 «Московский мост как враг Украины» Когда речь заходит о символическом статусе объектов городской среды, или об их политической значимости, акцент, как правило, ставится на словах «символический» или «политический», а не на слове «объект». То есть мы заведомо склонны воспринимать городские объекты по большей части инструментально: либо как предметы борьбы различных групп интересов, либо как выразителей разных идеологических позиций внутри дискурсивного контекста города или страны. Далее мы рассматриваем один из важных инфраструктурных объектов города Киева «Пивничный мост» (Северный мост) как существенный источник политических противоречий, не сводящихся, однако, исключительно к вопросам борьбы за ресурсы и «правильный» символический статус (в контексте споров о названии). Кейс этого моста, до 2018 года называвшегося Московским, был выбран по той причине, что он стал одним из самых заметных в урбанонимическом дискурсе. В качестве эмпирической базы мы используем публикации в киевских городских и общенациональных медиа, освещающие ведущиеся вокруг бывшего Московского моста споры. Теоретическим основанием для такого рассмотрения нам послужит предложенная Бруно Латуром концепция «политики вещей» (Dingpolitik), противопоставленная традиционной «политике людей» или Realpolitik, а также более широкий концептуальный фон, связанный с переосмыслением отношений между человеческими и не-человеческими участниками социальной жизни (Latour 2005). Ключевая идея, выраженная Латуром в понятии Dingpolitik, состоит в том, что границы политической сферы определяются не столько институциональными механизмами общественной активности и политического представительства граждан, сколько способностью тех или иных «предметов беспокойства» сосредотачивать вокруг себя общественное внимание. Если кратко, политика начинается там, где появляется объект, способный генерировать внимание и волнение общественности. В этой связи, попасть в центр политического разбирательства рискуют не только политики, чиновники и лидеры общественного мнения, но и любая вещь, в том числе и объект городской инфраструктуры ― мост, если он становится заметным источником некоторого рода проблем. Сама способность таких объектов «порождать вопросы и проблемы» не является их перманентной характеристикой, а всегда имеет свою историю, что позволяет ставить вопрос о «начале» и «конце» их политизации. Латур описывает 5 стадий политизации, через которые может пройти (или не пройти) тот или иной предмет беспокойства. Каждая из них предполагает своё особое понимание «политического» и позволяет вести речь об особых следствиях для общественной жизни. Таким образом, автор выстраивает своеобразный диапазон возможностей политизации объекта, который варьируется от ситуации «политическое-1» до ситуации «политическое-5». Если кратко перечислить их, то порядок политизации будет следующий. Первой в списке идёт разработка инновационных проектов с планом их последующего внедрения в общественную жизнь. На этом этапе предметом беспокойства является сама инновация, её научная, техническая и экспертная проработка. Обеспокоенная публика состоит преимущественно из её создателей (учёных, инженеров, заказчиков

№ 1(15), 2020 132 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 и других агентов инновации). Ключевые черты «политического-1»: новаторский характер и относительно узкий круг «обеспокоенных лиц», преимущественно состоящий из групп задействованных специалистов. Затем имеет место попытка внедрить инновацию в общественную жизнь, порождающая первые вспышки беспокойства со стороны разных «внешних» заинтересованных групп. Главные характеристики «политического-2»: резкий рост общественного внимания, появление проблемы в медиа, публичное обсуждение рисков. Следующий этап («политическое- 3») – артикуляция зародившейся в общественной жизни проблемы на официальном уровне. Объект попадает в центр публичной политики и провозглашается либо общенациональной/городской проблемой, либо объектом национального/городского достояния, требующим защиты или разбирательства. На следующем этапе («политическое-4») начинается работа институциональных механизмов демократии – открытая общественная полемика, отражающаяся на политических решениях властей, перевод дискуссии на специальные публичные площадки (Latour 2012: 249). Финальная стадия политизации связана с угасанием публичного внимания. Перевод вещи в статус само собой разумеющегося компонента общественной жизни, где она становится «частью ежедневной рутины административного менеджмента» (ibid.), однако со всегда существующим риском снова оказаться в центре внимания публики. Этот рутинный характер ― ключевая особенность «политического-5». Следует отметить, что эти стадии воспроизводят лишь некоторую логическую последовательность. В реальности же объекты политизации могут возвращаться с каждой стадии на предыдущую или перескакивать через одно или два звена. Если вкратце представить в указанной логике историю моста в Киеве, то последовательность стадий политизации будет выглядеть следующим образом. Первая стадия длилась с 1968 по 1976 годы (разработка проекта моста, строительство, запуск). В рамках данной статьи нет возможности подробно обсуждать перипетии и контроверзы, вызывающие беспокойство участвующих сторон на данном этапе (Moskovskiy most… 2016). Обозначим лишь, что проект строительства действительно был инновационным, поскольку речь шла о создании первого в СССР вантового мостового перехода. В его создании в разном качестве участвовали группы инженеров и архитекторов из Киева и Москвы, речные службы Киева, Министерство транспорта Советского Союза и высокопоставленные чиновники УССР (включая Владимира Щербицкого) и др. Отметим также несколько таинственную историю с его названием, которое успело трижды смениться ещё до введения объекта в эксплуатацию. Сначала в проектах он фигурировал под названием «Пивничный», затем его хотели назвать «Мостом дружбы народов», однако за несколько дней до открытия объекта команде инженеров было сообщено «сверху», что мост получит название «Московский». Источник этого решения остался неизвестным даже для руководителя проекта, инженера Георгия Фуксы (Osipchuk 2006). После введения моста в эксплуатацию его стали использовать в штатном режиме. Его переход из статуса «обыденного» объекта городской инфраструктуры в статус объекта публичного внимания происходил в первую очередь по причине его постоянно обсуждающейся высокой аварийности и плохой транспортной проходимости, в том числе на официальном уровне (Godik 2017). Анализ городских

№ 1(15), 2020 133 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 новостных сайтов показывает, что большая часть упоминаний Московского моста связана со случающимися там пробками и ДТП. Для снижения его аварийности государственными органами предпринимался целый ряд мер, включая религиозные обряды: «Своеобразный подарок водителям ко Дню автомобилиста сделала столичная Госавтоинспекция. Она пригласила игумена Евстратия для освящения Московского моста» (Obozrevatel 2005). Это свидетельствует о том, что политизация моста может осуществляться и осуществляется различными способами. Однако окончательная политизация Пивничного моста началась с 2014-го года из-за его названия в свете вооруженной агрессии РФ. Первые свидетельства об использовании этого объекта киевской городской инфраструктуры в пространстве символического противостояния появились летом 2014 года, когда «Киевляне покрасили Московский мост в национальные цвета [...]. Проезжающие автомобилисты активно сигналили, приветствуя такую инициативу киевлян. Люди останавливались, подходили и предлагали взять 50-100 гривен в качестве вклада в расходные материалы» (Andreev 2014). Этот момент стал своеобразной точкой перехода в ситуацию «политического-3», когда функционирующий в рутинном режиме объект стал привлекать внимание общественности в связи с неактуальным ранее поводом ― его названием. В 2016 году данная ситуация была также принята во внимание комиссией по переименованию при КГГА, которая огласила намерение присвоить мосту имя его создателя Георгия Фуксы. Общим контекстом общественного внимания к этому вопросу стала вооруженная агрессия РФ. После инициированного УИНП переименования Московского проспекта в проспект Степана Бандеры на сайте КГГА стали появляться электронные петиции, призывающие изменить название Московского моста. Среди оглашённых предложений, помимо предложенного самой администрацией варианта, были озвучены и другие возможные названия. Среди них были представлены нейтральные географические (Пивничный, Черниговский, Деснянский, Троещинский), нейтральные политические (мост Соборности), радикальные (мост Степана Бандеры) и даже шуточные (мост Тома и Джерри). Переход политизации в четвертую стадию, если следовать логике Латура, возможен лишь в случае развитых институтов гражданского общества и понятных механизмов его воздействия на принятие управленческих решений, когда лидеры общественного мнения перенимают повестку у чиновников и политиков, вступая с ними в полемику и перераспределяя места формирования политической повестки. В целом, проходящая в Украине кампания по декоммунизации (и деколонизации) общественного пространства нередко подвергается критике именно ввиду отсутствия развёрнутых общественных обсуждений данной проблематики, когда списки новых топонимов утверждаются без консультации с жителями соответствующих улиц, районов и населённых пунктов. Однако в случае бывшего Московского моста можно вспомнить публичную дискуссию с тематическим названием «Московский мост ― враг Украины?» (Molyar et al. 2016), которая состоялась 2 августа 2016 года в Украинском кризисном медиа-центре. Во время этого разговора ряд экспертов

№ 1(15), 2020 134 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 представили несколько альтернативных стратегий принятия решений насчёт переименования моста и других городских объектов. Сложно говорить о том, насколько значительным было это событие для формирования решения городских властей, поскольку оглашённые намерения по его переименованию в мост им. Фуксы не увенчались успехом (Gricenko & Kasyanova 2016), но в 2018 году мост получил нынешее достаточно нейтральное название «Пивничный», т.е. Северный. Аналогичная ситуация случилась с Московским проспектом и Московской площадью, в отношении которых, однако, были применены разные топонимические стратегии. Если проспект был выведен на новый виток политизации за счёт присвоения ему имени Степана Бандеры, то площадь была изъята из контекста широких исторических и политических дискуссий за счёт её переименования в Демеевскую. (См. также комментарий общественному радио тогдашнего главы УИНП В. Вятровича (V’yatrovich 2016)). Можно сказать, что повседневное функционирование Пивничного моста с момента его появления, осуществлялось в режиме «политического-5». Стоит остановиться на нём подробнее. Его Латур связывает с разработанной Мишелем Фуко идеей «правительности» и трактует её так: «институты, которые с виду кажутся совершенно аполитичными в своей бесшумности, обыденности, рутинизированности, превратным образом представляют важнейший аспект того, что мы называем совместной жизнью, хотя из-за них никто не скандалит, и они вряд ли выведут конгрессменов из парламентской спячки» (Latour 2012: 250). Так топоним «Московский(-ая)» мост/проспект/площадь/улица длительное время репрезентировал политический центр Советского Союза на территории Киева, что в условиях политического господства Москвы не могло не вызывать соответствующих политических импликаций по поводу субординации между метрополией и подчиненной ей столицей «одной из советских республик». Этот топоним по своему символическому статусу явно не был эквивалентом Киевского вокзала или Киевской улицы в Москве, поскольку символически воспроизводил асимметрию между политическим центром и периферией в СССР. Тем не менее, такой способ «негласного» присутствия политики в жизни пользователей Московского моста длительное время не становился проблемой. Проблема стала актуальной после начала вооруженной агрессии РФ против Украины, когда слово «московский» стало в официальном политическом дискурсе Украины (а также в значительной части гражданского общества) семантическим эквивалентом слова «вражеский». Идея переименования моста в рамках более общих процессов изменения топонимики во многих городах и сёлах Украины стала одной из заметных тем в общественных дискуссиях. Единственным возможным условием перевода данного объекта в условно «аполитичный» статус (5 стадия политизации) стало присвоение ему «нейтрального» названия. Присвоение не-человеческому объекту не-человеческого имени может стать средством снижения общественного внимания, что и случилось с некогда Московским мостом, который в результате решения Киевского горсовета от 22 февраля 2018 года стал Пивничным мостом. В целом же данный кейс интересен именно как пример того, что материальные объекты,

№ 1(15), 2020 135 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 составляющие важную часть городской инфраструктуры, могут неожиданным образом становиться источником общественного беспокойства и объектом широкого публичного внимания.

Московский проспект Степана Бандеры: противостояние петиций Размещать на сайте городской администрации петиции киевляне получили возможность с осени 2015 года, то есть уже после старта процесса декоммунизации. Среди всех 5,7 тыс. петиций, размещенных на сайте КГГА, около 300 посвящены процессу переименований. Это достаточно много, учитывая, что среди направлений, по которым создаются петиции, значатся такие насущные, как градостроение, жилищно-коммунальная сфера, социальная защита, транспорт и другие. Очевидно, что данная тема не может лишь своей содержательной актуальностью опередить значение для населения таких насущных проблем. Также вряд ли можно считать, что такое число петиций, посвященных переименованиям обусловлено системным смещением в типе коммуникаций, мол, потому что их создают люди, пользующиеся интернетом, а не те, кто звонят или пишут письма в городскую администрацию. Ведь такая животрепещущая для активной общественности, высокообразованных групп тема, как градостроение (незаконная застройка, охрана памятников, планирование территорий и т.д.) насчитывает почти такое же количество петиций. В целом петиции имеют неплохую успешность: собрали необходимые 10 тысяч подписей 5%, они были переданы на рассмотрение, некоторые отклонены, а некоторые уже реализованы. Те, которым не удалось достичь этого показателя, собирали по нескольку сотен, реже ― тысяч подписей. В то же время большинство петиций в рубрике переименования улиц набирали не больше сотни подписей. А единственная петиция, набравшая необходимые 10 тыс. подписей против переименования Московского проспекта, была отклонена после проверки и выявления создания около 30 % подписей техническими средствами17. Именно в рубрике переименований появляются, так называемые, квазипетиции, стремящиеся не столько повлиять на процесс переименований, сколько осмеять его. Например, одна такая предлагала переименовать Московский проспект в проспект «Пушистых Котиков», за несколько дней активного подписания она набрала 400 подписей и на том была забыта. Как видим, в процессе декоммунизации петиции не сработали как полноценный инструмент прямой демократии. Тем не менее, по словам Ярослава Шибанова (Molyar et al. 2016), невзирая на количество голосов поддержки, каждую петицию в КГГА рассматривают, воспринимая их как указание на проблему, возможную подсказку интересного решения, хоть и не обязаны этого делать. Петиции, как и процедура публичного обсуждения путем голосования на сайте КГГА, создали

17 В ответе, подписанном Киевским городским главой, указано в частности: на основании этой проверки можно утверждать, что в целом было накручено около 2937 голосов, что составляет 27,4% общего количества подписей, это существенно повлияло на достижение петицией необходимого количества голосов (https://petition.kievcity.gov.ua/docs/_9198254.pdf).

№ 1(15), 2020 136 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 свое поле демонстрации сил разных точек зрения, их конкуренции между собой. Что не могло не привлечь к себе внимание и стало предметом обсуждения в публичном пространстве. «Среди петиций с предложениями по переименованию улиц на сайте КГГА можно выделить такие группы как реакция на события, смерть известного человека, запрос от власти, юмор, и запрос от людей, которые хотят «свою» улицу (в честь родственника), рассказал Лев Шевченко, исследователь архитектуры, журналист. Он отметил также, что петиции сейчас не являются репрезентативным инструментом: далеко не все люди знают о голосовании, значительная часть заинтересованных не умеют воспользоваться электронным голосованием. Кроме того, уже фиксировали попытки сознательно злоупотреблять этим инструментом. «Если на сайте КГГА В один и тот же день появляются 2 петиции от разных людей с разными названиями, но идентичным мотивационным текстом ― я это понимаю, как чью-то игру», ― рассказала Владислава Осьмак. «В последнее время мы увидели попытки вмешиваться в ход голосования. Сейчас мы привлекаем техническую службу к тому, чтобы предупредить такие манипуляции», ― подтвердил Ярослав Шибанов» (Molyar et al. 2016). В противостоянии петиций мы выделили как основные две позиции, борющиеся «за» или «против» декоммунизации в её идеологическом измерении, и третью ― позицию нейтрализации. В последней, в свою очередь, есть две группы. Первая группа самая многочисленная, она объединяет петиции с предложениями конкретных «нейтральных», человеческих, но чаще не-человеческих названий. А другая группа ― те, где предлагаются сами правила «нейтрализации» для всей декоммунизации. Случаются и так называемые саркастические, но их текст значительно ближе к противникам декоммунизации, немного ближе к ним и аргументы петиций под условным названием «какая разница». Из трех сотен петиций о переименовании каждая шестая посвящена Московскому проспекту, что, в свою очередь, непропорционально много среди всей рубрики переименований. Вокруг этой далеко не центральной магистрали разгорелась самая жаркая дискуссия, сосредоточился и почти весь горячий дискурс, тем более что проспект Степана Бандеры (бывший Московский проспект) ведет к Московскому мосту, и их названия нередко рассматривают вместе. Но интересно, что баталии развернулись не столько по поводу старого названия, сколько по поводу нового. Фигура лидера национально-освободительного движения времен Второй мировой войны стала критериальной для определения принадлежности либо непринадлежности позиций к героико-патриотической в дискурсе декоммунизации. Мы же уделим внимание и старому названию. Старость его очень относительна, ведь оно возникло лишь в 2003 году, придя на смену урбанониму проспект Красных Казаков во времена стратегического партнёрства РФ с Украиной при президентстве Леонида Кучмы и премьерстве Виктора Януковича. В констатирующей части Решения горсовета, переименовывающем проспект Красных Казаков в Московский, упоминается письмо главы Оболонской районной в городе Киеве государственной администрации (Kyjivs′ka… 2003), а вот в Постановлении горадминистрации уже

№ 1(15), 2020 137 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 дается примечание, что переименование совершается «в честь дружеских связей между городами-побратимами Киевом и Москвой» (Kyjivs′ka… 2004), так что мотивационная база указывает на геополитику. Это решение горсовета интересно ещё тем, что в нём одновременно переименовывается проспект Красных Казаков в Московский проспект и улица Радгоспна (Совхозная) в честь украинского поэта, диссидента Василя Стуса (Kyjivs′ka… 2003). Что выглядит весьма противоречиво, поскольку в текстах Василя Стуса и текстах почитания его памяти топоним Москва употребляется с ярко выраженными негативными коннотациями, как антипод; Москва здесь репрезентировала весь советский тоталитарный режим, была его квинтэссенцией и главным àктором: «Памяти Миколы Зерова» Москва, гора Медвежья, Кемь и в море Соловки — от слёз разбухший в мерзлоте путь горя и тоски. […] Москва ― Чибью, Москва ― Чибью, печорский концентрак тут строит новую страну на крови и костях. (Перевод c украинского В. Кишинёвского) Московский проспект, получивший в 2003 году своё, теперь уже старое название, был последним урбанонимом из ряда «московских», регулярно появляющихся на карте Киева по мере его такой колонизации. Первым ещё во времена Российской империи в ХVIII веке появилась в Киеве улица Московская, находящаяся в то время на московском направлении, затем уже в СССР в южной части города в центре Московского района (1957–2001 гг.) появляется площадь Московская (1969 г.) и ещё через десятилетие в противоположной части – Московский мост (1976 г.). Общественное обсуждение (голосование на сайте КГГА) проекта о переименовании Московского проспекта в проспект Степана Бандеры длилось с 28.03.2016 по 28.05.2016 года. В результате «за» было набрано 3146, «против» 2548 и оставлено 226 комментариев. Это было самое многочисленное голосование. Комментарии были нескольких типов: против переименований, против конкретного варианта переименования, альтернативные более нейтральные предложения, и, наконец, ― существенно меньше ― в поддержку данного варианта переименования. Эти же типы позиций встречаются и среди петиций. А 7 июля 2016 года Киевский городской совет проголосовал за переименование Московского проспекта в проспект Степана Бандеры. Петиции относительно Московского проспекта начали появляться с конца 2015 года ещё до начала самого процесса голосования на сайте и продолжают множиться

№ 1(15), 2020 138 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 до сегодняшнего дня. Почти все они предлагали альтернативные названия двух типов: так или иначе связанные с местностью (Троещенский, Вербный, Киевский, Троицкий, Пивничный, Деснянский) или же с выдающимися личностями (Героев защиты Донецкого аэропорта, Ивана Выговского, Богдана Ступки). Ближе ко времени размещения проекта постановления о переименовании для голосования появляются петиции саркастического толка (напр., проспект Леди Гаги) и просто против названия в честь Степана Бандеры. Во время голосования поток петиций не уменьшился, а по окончанию голосования и после позитивного решения городских властей активизировались протестные петиции, впрочем, не набиравшие более полутысячи подписей. Аргументация противников переименования строилась как на утверждении ненужности переименований вообще, критике фигуры Степана Бандеры, чаще с использованием советских штампов, так и на отстаивании нейтральности прежнего названия. С. Бандера в этих текстах не признается «своим», он «чужак», «не киевлянин», «по другую сторону баррикад» в их версии истории Второй мировой войны. А вот «Московский» в текстах петиций подается как «старое», «историческое», «истинное» и «нейтральное» название ― скорее всего, это дань лексике дискурсивной «краеведческой» позиции, и означает большую ценность всего, что было прежде, до изменений. Напротив, героико-патриотическая позиция в немногих петициях и комментариях за данное переименование проводит «внутреннюю колонизацию» (в терминологии Александра Эткинда (Etkind 2011)). Их ценность и цель завершить модернистский проект построения нации, в т. ч. путем унификации, а может и тоталитаризации. Такая динамика становится ещё одним доказательством избрания электронных петиций в качестве дискуссионной площадки для борьбы сторонников и противников декоммунизации и её конкретных стратегий, а не выражения простой заинтересованности граждан. Как мы увидели, в описанных случаях переименований городских объектов представлены обе дискурсивные позиции: краеведческая («имперская старина») и героико-патриотическая («националистическая»). Обе имеют своих представителей в органах, принимающих участие в процессе переименования (комиссия по вопросам наименований при КГГА, депутатский корпус городского совета, УИНП), имеют мобилизированную общественность, имеют возможность донести свою позицию через медиа. Вместе с тем в нормативных актах преимущество ни одной из них не прослеживается: например, символы и наследие Российской империи не подпадают под декоммунизацию, а память борцов за независимость хотя и должна почитаться, но не обязательно в урбанонимии. Тем не менее, в процессе декоммунизации обе указанные позиции во многом противостоят друг другу, причем первая, опекая советское прошлое, чаще оппонирует декоммунизации в целом. Дискурсивная позиция деколонизации с её деконструкцией оснований первых двух и нейтральных стратегий, изучением политичности вещей представлена пока что лишь в исследовательском поле, в том числе и в данной статье.

№ 1(15), 2020 139 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Таким образом, урбанонимия столицы Украины может рассматриваться в фокусе дискурса в широком и в узком понимании. В первом случае отмечаем постепенный (послевоенная УССР и первые десятилетия независимости) и взрывной (процесс декоммунизации после Революции Достоинства) процессы – по аналогии с процессами развития культуры у Юрия Лотмана (Lotman 1992: 18–24) ― задействования урбанонимии в социальном пространстве и конвертации символического в политический капитал. В первом случае происходит наименование по мере появления новых объектов и время от времени возникает необходимость переименований, полностью контролирующихся городскими властями, позиция жителей при этом, как правило, пассивная и подчиненная. Любопытно, что в ходе постепенных переименований в первые годы независимости было декоммунизировано немало городских объектов, но они не вызывали таких жарких и масштабных дискуссий, как это видим в 2015–2016 годах. Взрывные процессы переименований и наименований в ходе декоммунизации, наоборот, активно задействовали государственные институты, политикум, экспертное сообщество, общественные организации, различные группы населения. В разных публичных пространствах ― общественные слушания, публичные лекции и дискуссии, сайты для петиций и голосований, медиа ― разворачивается дискурс в узком понимании, формируются и проявляются рассмотренные в статье дискурсивные позиции.

Библиография: Abramowicz, Zofia & Dacewicz, Leonarda. (2010). Changes in urbanonymy of northeastern Poland in the context of statehood transformation. Acta onomastica 51(2): 417–429. Ainiala, Terhi & Jani, Vuolteenaho, editors. (2009). Urban place names. International symposium. 13−16 August 2009. Helsinki. Abstracts. Helsinki: Research institute for the languages of Finland, https://www.kotus.fi/files/1197/UrbanPlaceNames_Abstracts.pdf (accessed 19 Dec, 2019). Aks′onova, Valentyna. (2010). Vulycju Mazepy u Kyievi perejmenuvaly z porushennjamy – holova komisiji Kyjivrady. Radio Svoboda [from Ukr.: Radio Free Europe/Radio Liberty], https://www.radiosvoboda.org/a/2094844.html (accesed 9 Jul, 2017). Andreev, Yuriy. (2014). Fotofakt: kievlyane raskrasili Moskovskiy most v cveta nacionalnogo flaga. VGORODE.UA [from Rus.: In the city], http://kiev.vgorode.ua/news/sobytyia/226352-fotofakt- kyevliane-raskrasyly-moskovskyi-most-v-tsveta-natsyonalnohфo-flaha (accessed 20 Dec, 2019). Azaryahu, Maoz. (1997). German reunification and the politics of street names: the case of East Berlin. Political Geography 6(16): 479–493. Bachyns′ka, Halyna & Tyshkovec′, Marija. (2014). Urbanonimna systema mista Ternopolja. Naukovi zapysky Ternopil′s′koho nacional′noho pedahohichnoho universytetu. Serija: Movoznavstvo [from Ukr.: Scientific notes of Ternopil National Pedagogical University. Series: Philology] 2(24): 15–18. Belei, Oleg. (2014). Innovacionnye processy v ukrainskoi urbononimii na fone posttotalitarnoi central'no- vostochnoi Evropy. Anuari de Filologia. Llengües i Literatures Modernes [from Cat.: Yearbook of philology. Languages and modern literatures] 4: 91–109.

№ 1(15), 2020 140 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Berg, D. Lawrence & Jani, Vuolteenaho, editors. (2009). Critical Toponymies: The Contested Politics of Place Naming. Aldershot: Ashgate Publishing, Ltd. Bilins′ka, Ljubov. (2014). Zmina politychnoho ustroju ta perejmenuvannja vulyc′: dosvid Nimechchyny. Mova i kul′tura [from Ukr.: Language and culture] 17: 128–133. Borysenko, Myroslav. (2001). Toponimika Ukrajiny 1920–1930-kh rokiv (istorychnyj analiz). Etnichna istorija narodiv Ievropy [from Ukr.: Ethnic history of European nations] 8: 21–25. Borysova, Tetjana. (2013). Specyfika londons′koji urbanonimiji. Naukovi zapysky Nacional′noho universytetu "Ostroz′ka akademija". Ser.: Filolohichna [from Ukr.: Scientific notes of National University of Ostroh Academy. Series: Philology] 39:7–9. Bourdieu, Pierre. (1993). Sociologija politiki [from Rus.: Sociology of politics]: Per. s fr. Sost., obshh. red. i predisl. N. Shmatko. Moscow: Socio-Logos. David, Jaroslav. (2013). Street names – between ideology and cultural heritage. Acta onomastica LIV 1: 53– 60. Dijk, Teun van. (1998). Ideology: A Multidisciplinary Approach. London: Sage. Dijk, Teun van. [2008] (2015). Diskurs i vlast': Reprezentacija dominirovanija v jazyke i kommunikacii [from Rus.: Discourse and power]. Per. s angl. Moscow: URSS. Dekhtjar′ova, L. (2010). Istorija mista Kyieva z najdavnishykh chasiv do 2000 roku: Nauk.-dopom. bibliohr. pokazhch. u vydannjakh KhVII st.– 2000 r.: T. II, Kn. 8 [from Ukr.: History of Kiev from ancient times to 2000 year: Scientific-auxiliary bibliographical index of the editions since XVII century to 2000 year: Vol. ІІ, book 8]. Kyiv: Instytut istoriji AN Ukrajiny. Domarans′kyj, Andrij. (2011). Perspektyvy zminy nazv administratyvnykh odynyc′ kirovohrads′koji oblasti: problemy “ekspertnoho seredovyshha”. Naukovi zapysky Ternopil′s′koho nacional′noho pedahohichnoho universytetu imeni Volodymyra Hnatjuka. Serija: Heohrafija [from Ukr.: Scientific notes of Ternopil Volodymyr Hnatjuk National Pedagogical University. Series: Geography]. 2: 66– 73. Eriksen, Thomas. (2012). Place names in multicultural societies. Names and Identities, Oslo Studies in Language 4(2): 71–80. Etkind, Alexander. (2011). Internal Colonization: Russia’s Imperial Experience. Cambridge, UK: Polity Press. Foucault, Michel. ([1969] 1996). Arkheologija znanija [from Rus.: The archaeology of knowledge]: Per. s fr. Obshh. red. Br. Levchenko. Kyiv: Nika-Tsentr. Gnatiuk, Oleksiy. (2018). The renaming of streets in post-revolutionary Ukraine: regional strategies to construct a new national identity. AUC Geographica 53(2):119–136. Godik, Edgar. (2017). Stalo izvestno, kakim mostam v Kieve grozit obrushenie. RBK – Ukraina [from Rus.: Ukraine], https://styler.rbc.ua/rus/zhizn/stalo-izvestno-kakim-mostam-kieve-grozit- 1488314211.html (accessed 19 Dec 2019). Gricenko, Nataliya & Kasyanova, Irina. (2016). Pereimenovaniya v Kieve: chto zhdet Moskovskiy most. Vesti. [from Rus.: News], http://vesti-ukr.com/kiev/156154-chto-zhdet-moskovskij-most-v-kieve-posle- pojavlenija-prospekta-bandery (accessed 19 Dec 2019). Halaj, Oksana. (2009). Ukrajins′ka urbanonimija zakarpattja v XX – XXI st. [from Ukr.: Ukrainian urbanonymy of Transcarpathion region of XX–XXI century]. Avtoreferat dysertaciji na zdobuttja nauk. stupenja kand. filol. nauk: spec. 10.02.01 «Ukrajins′ka mova». Uzhhorod: Uzhhorods′kyj nacional′nyj universytet. Harvalík, Milan. (2011). Lingual and extra-lingual aspects of development of street names in the Czech Republic. In Directions in Urban Place Name Research, Ainiala, Terhi and Vuolteenaho, Jani (eds). Helsinki: Kotimaisten kielten tutkimuskeskus, 10–15.

№ 1(15), 2020 141 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Hnatjuk, Oleksij. (2013). Urbanonimy mist Ukrajiny jak marker terytorial′noji identychnosti naselennja. Chasopys social′no-ekonomichnoji heohrafiji [from Ukr.: Human Geography Journal] 15: 144–147. Hrichchina, Alina. (2017). Urbanonimika jak haluz′ suchasnykh toponimichnykh doslidzhen′. Linhvistychni doslidzhennja: Zbirnyk naukovykh prac′ Kharkivs′koho nacional′noho pedahohichnoho universytetu imeni H.S. Skovorody [from Ukr.: Linguistic studies: Collection of scientific works of H. S. Skovoroda Kharkiv National Pedagogical University] 45: 3–8. Hrycak, Yaroslav. (2007). Konstrujuvannja nacional′noho mista: vypadok L′vova. Dukh i Litera [frm Ukr.: Spirit and letter] 17–18: 157–181. Hyrych, Ihor. (2013). Suchasna kyjivs′ka toponimika jak vyjav istorychnoji svidomosti. Nacional′na ta istorychna pamjat′ [from Ukr.: National and historical memory] 8: 133–141. IGU/ICA Commision on Toponymy and the Unit for Language Facilitation and Empowerment, UFS, organised by. (2015). International symposium on place names: “Place names, diversity and heritage”, https://www.ufs.ac.za/docs/librariesprovider51/2017-international-symposium-on-place- names/ispn-2015-programme.pdf?sfvrsn=2 (accessed 19 Dec. 2019). Karoyeva, Tatjana. (2017). Z dosvidu robochoi hrupy shhodo “dekomunizacii” publichnoho miskoho prostoru Vinnyci: pohljad istoryka. City History, Culture, Society 1(2): 196–206. Khoroshkovatyj, Oleksij. (2004). Toponimika mista Kharkova (istorija perejmenuvan′). Dopovid′. Kraieznavchi chytannja v Kharkivs′kij derzhavnij naukovij biblioteci im. V. H. Korolenka [from Ukr.: Local history reading at the Kharkiv State Scientific Library of Vladimir Korolenko], 31 sep. 2004., http://korolenko.kharkov.com/kray/Horoshkovatyj.htm (accessed 19 Dec, 2019). Kievskyi hubernator. (1869). Chast′ offycjal′naja [O naymenovanii nekotorыkhъ ulits i ploshhadej v Kieve]. Kievljanyn [from Rus.: Kievan] 95, 14 avhusta, 15 bereznja 2013, http://81412.livejournal.com/8915.html (accessed 19 Dec, 2019). Krško, Jaromír. (1996). Urbanonyma na sklonku druheho tisicrocia (na vzorke gemerskych miest). Urbanonyma v kontexte historie a sučasnosti : Mater. z onomast. kolokvia (Banska Bystrica 3–5 septembra 1996). [from Slov.: Urbanonyma in the context of history and the present: Mater. from the onomastic colloquium (Banska Bystrica 3-5 September 1996)]. Bratislava; Banska Bystrica: 115–127. Krško, Jaromír. (2013). Linguistic and cultural dimensions of Slovak onomastics in slavistics research. Human affairs 23: 289–294. Kudrejko, Iryna. (2015). Urbanonimy Zaporizhzhja, Odesy, Ternopolja, Khmel′nyc′koho: lynhvokul′turolohichnyj aspekt. S. 192–199 v Rekviem filologicheskii. Pamjati E. S. Otina. Kn. 1. Sbornik nauchnykh trudov / Gumanitarnyi centr "Azbuka" [from Rus.: Requiem philology. In memory Of E. S. Otina. Book 1. Collection of scientific works/ Foundation of Humanitarian Researches and Initiatives «Azbuka»]. Kyiv: Izdatel'skii dom Dmitrija Burago. Kudryc′kyj, Anatolij. red. (1995). Vulyci Kyieva. Dovidnyk [from Ukr.: Streets of Kiev. Directory]. Kyiv: «Ukrajins′ka encyklopedija» imeni M. Bazhana. Kutik, Maksim. (2011). Yandeks pokazal voditelyam samyie avariynyie mesta Kieva. AIN.UA, https://ain.ua/2011/11/03/yandeks-pokazal-voditelyam-samye-avarijnye-mesta-kieva (accessed 19 Dec, 2019). Kyjivs′ka mis′ka derzhavna administracija. (2004). Rozporjadzhennja Kyjivs′koji mis′koji derzhavnoji administraciji vid 12 serpnja 2004 roku # 1505 «Pro najmenuvannja ta perejmenuvannja vulyc′ i ploshh v m. Kyievi. Derzhavnyj arkhiv mista Kyieva [from Ukr.: State archive of Kyiv], f. 1689, op. 1, spr. 2215, ark. 120–122, 12 Dec 2012, http://81412.livejournal.com/10912.html (accessed 19 Dec, 2019). Kyjivs′ka mis′ka Rada deputativ trudjashhykh. (1953). Rishennja vykonavchoho komitetu Kyjivs′koji mis′koji Rady deputativ trudjashhykh vid 29 hrudnja 1953 roku # 2610 «Pro najmenuvannja mis′kykh

№ 1(15), 2020 142 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 vulyc′». Derzhavnyj arkhiv m. Kyieva [from Ukr.: State archive of Kyiv], f. R-1, op. 4, spr. 674, ark. 104–113, 2 April 2013, http://81412.livejournal.com/13253.html (accessed 19 Dec, 2019). Kyjivs′ka mis′ka Rada deputativ trudjashhykh. (1955). Rishennja vykonavchoho komitetu Kyjivs′koji mis′koji Rady deputativ trudjashhykh vid 5 lypnja 1955 roku # 857 «Pro perejmenuvannja vulyc′ m. Kyieva», ch. 1, ch. 2. Derzhavnyj arkhiv m. Kyieva [from Ukr.: State archive of Kyiv], f. R-1, op. 4, spr. 796, ark. 123–149, 2 April 2013, http://81412.livejournal.com/13593.html (accessed 19 Dec, 2019). Kyjivs′ka mis′ka Rada deputativ trudjashhykh. (1977a). Rishennja vykonavchoho komitetu Kyjivs′koji mis′koji Rady deputativ trudjashhykh vid 21 bereznja 1977 roku # 410 «Pro vporjadkuvannja najmenuvan′ ta perejmenuvan′ vulyc′ i ploshh m. Kyieva». Derzhavnyj arkhiv m. Kyieva [from Ukr.: State archive of Kyiv], f. R-1, op. 8, spr. 1712, ark. 107–117, 26 July 2013, http://81412.livejournal.com/3241.html#r410 (accessed 19 Dec, 2019). Kyjivs′ka mis′ka Rada deputativ trudjashhykh. (1977b). Rishennja vykonavchoho komitetu Kyjivs′koji mis′koji Rady deputativ trudjashhykh vid 6 chervnja 1977 roku # 824 «Pro perejmenuvannja Holosiievs′koho shljakhu na vul. Henerala Rodimceva». Derzhavnyj arkhiv m. Kyieva [from Ukr.: State archive of Kyiv], f. R-1, op. 8, spr. 1724, ark. 275, 26 July 2013, http://81412.livejournal.com/3241.html#r410 (accessed 19 Dec, 2019). Kyjivs′ka mis′ka Rada deputativ trudjashhykh. (1977c). Rishennja vykonavchoho komitetu Kyjivs′koji mis′koji Rady deputativ trudjashhykh vid 19 veresnja 1977 roku # 1396 «Pro najmenuvannja ploshh m. Kyieva». Derzhavnyj arkhiv m. Kyieva [from Ukr.: State archive of Kyiv], f. R-1, op. 8, spr. 1739, ark. 246, 26 July 2013, http://81412.livejournal.com/3241.html#r410 (accessed 19 Dec, 2019). Kyjivs′ka mis′ka rada. (2003). Rishennja Kyjivs′koji mis′koji rady vid 27 bereznja 2003 roku # 351/511 «Pro perejmenuvannja vulyci Radhospnoji u Svjatoshyns′komu rajoni na vulycju Vasylja Stusa ta prospektu Chervonykh Kozakiv u Obolons′komu rajoni na Moskovs′kyj prospekt». Khreshhatyk. http://www.kreschatic.kiev.ua/doc/11143.html (accessed 19 Dec, 2019). Kyjivs′kyj mis′kyj komitet Kompartiji Ukrajiny i Kyjivs′ka mis′ka Rada deputativ trudjashhykh. (1957). Postanova bjuro Kyjivs′koho mis′koho komitetu Kompartiji Ukrajiny i vykonavchoho komitetu Kyjivs′koji mis′koji Rady deputativ trudjashhykh vid 10 hrudnja 1957 roku # 2193 «Pro vporjadkuvannja spravy prysvoiennja imen derzhavnykh i hromads′kykh dijachiv vulycjam i derzhavnym ustanovam m. Kyieva». Derzhavnyj arkhiv m. Kyieva [from Ukr.: State archive of Kyiv], f. R-1, op. 4, spr. 926, ark. 577–578, 15 kvitnja 2013, https://81412.livejournal.com/13929.html#r2193 (accessed 19 Dec, 2019). Latour, Bruno. (2005). Reassembling the Social. An Introduction to Actor-Network Theory. Oxford University Press. Latour, Bruno. (2012). Kopernikovskii perevorot v politicheskoi teorii. Sociologija vlasti [from Rus.: Sociology of power] (6–7): 235–255. Ljashenko, Roman. (2005). Urbanonimy mista Kirovohrada za chasiv Nezalezhnosti Ukrajiny ta jikh motyvacijna baza. Naukovi zapysky serija filolohichni nauky (movoznavstvo) [from Ukr.: Scientific notes. Series: Philology (linguistics)] 59: 310–315. Lotman, Yurii. (1992). Kul'tura i vzryv [from Rus.: Culture and explosion]. Moscow: Gnozis, Izd. Gruppa «Progress». Mahryc′ka, Iryna. (2013). Urbanonimika Luhans′ka jak zasib formuvannja kul′turnoji identychnosti meshkanciv mista. Zbirnyk naukovykh prac′ uchasnykiv II Vseukrajins′koji naukovo-praktychnoji konferenciji “Fakhova mova jak dynamichnyj funkcijnyj riznovyd zahal′nonarodnoji ukrajins′koji movy” (m. Luhans′k, 30-31 travnja 2013 r.) [from Ukr.: Collection of scientific works of participants of the ІІ All-Ukrainian scientific-practical “Professional language as a dynamic functional type of the national Ukrainian language” (Lugansk, May 30-31, 2013)]. Luhans′k: Noulidzh: 74–79. Majorov, Maksym, Korolenko, Bohdan & Karetnikov, Ihor. (2017). Dekomunizacija nazv naselenykh punktiv ta rajoniv Ukrajiny: pidstavy, proces, pidsumky. Misto: istorija, kul′tura, suspil′stvo. E-zhurnal

№ 1(15), 2020 143 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 urbanistychnykh studij [from Ukr.: City: history; culture; society. E-Journal of urban studies]. Instytut istoriji Ukrajiny NAN Ukrajiny, Istorychnyj fakul′tet Kyjivs′koho nacional′noho universytetu imeni Tarasa Shevchenka 1(2): 134–141. Makhortykh, M. (2014a). Kyjivs′ki toponimy jak element istorychnoji pamjati pro zvil′nennja mista vid nimec′koji okupaciji za doby nezalezhnosti (1991–2013). Hileja 86: 82–87. Makhortykh, M. (2014b). Kyjivs′ki toponimy jak element istorychnoji pamjati pro zvil′nennja mista vid nimec′koji okupaciji za radjans′koji doby (1944–1991). Hileja 84: 100–105. Males, Lyudmyla. (2011). Vyvchajuchy teksty kul′tury: sociokul′turnyi analiz jak piznaval′na stratehija sociolohii [from Ukr.: Studying the texts of culture. Sociocultural analysis as a knowledge-acquisition strategy for sociology] Kyiv: KIS. Males, Lyudmyla. (2014a). Symvolichni zminy v prostori mista v sociokul′turnykh kontekstakh ХХ st. Hrani 9 (113): 117–122. Males, Lyudmyla. (2014b). Socjal′no-politychni zminy ХХ stolittja na karti suchasnoji stolyci. Aktual′ni problemy sociolohiji, psykholohiji, pedahohiky [from Ukr.: Current problems of sociology, psychology, pedagogy] 3: 21–30. Males, Lyudmyla. (2016). Dyskurs dekomunizaciji v Kyievi. Sociologichni studiji [from Ukr.: Sociological studies] 2(9): 16–21. Mamalyha, Anastasija & Danyl′chuk, Dmytro. (2009). Aktual′ni problemy mis′koji toponimiky i publikaciji mas-medja. Visnyk LNU imeni Tarasa Shevchenka [from Ukr.: Bulletin of Luhansk Taras Shevchenko National University] 46(1): 86–96. Meljakov, A. (2012). Toponimichna polityka orhaniv miscevoho samovrjaduvannja v Ukrajini. Teorija ta praktyka derzhavnoho upravlinnja [from Ukr.: Theory and practice of public administration] 2 (37): 311–319. Melnychuk, Anatoliy & Oleksiy, Gnatiuk. (2019). Public perception of urban identity in post-Soviet city: the case of Vinnycja, Ukraine. Hungarian Geographical Bulletin 68(1): 37–50. Molyar Evgeniya, Kurinniy, Oleksiy, Shibanov, Yaroslav, Osmak, Vladislava, Shevchenko, Lev, Males, Lyudmila, Podnos, Varvara & Likov, Maks. (2016). Osnovniy viklik, pov’yazaniy iz dekomunszacieyu – poshuk kompromIsu mizh prihilnikami riznih variantiv pereymenuvannya. Ukrayinskiy krizoviy media-centr [from Ukr.: Ukaine crisis media center], http://uacrisis.org/ua/45746-perejmenuvannya (accessed 19 Dec, 2019). Mosiienko, Oleksandr. (2014). Symvolichnyj prostir Berdycheva. Intermarum 1: 31–40. Müller, Klaus. (1994). Jména ulic ve spirále dějinných zvratů. Mezinárodní konference o městě. Brno – město uprostřed Evropy. 2. – 4. prosince 1993. Referáty a diskusní příspěvky [from Czech: International conference on the city. Brno - a city in the middle of Europe. December 2-4, 1993. Papers and discussion papers], Brno, Magistrát města Brna: 180–183. Nakhmanovich, Vitalii. (2006). Poslednjaja zhertva Bab'ego Yara. Komitet “Babii Yar” [from Rus.: Committee “Babi Yar”], http://www.kby.kiev.ua/komitet/ru/history/art00011.html (accessed 19 Dec, 2019). Neher, Oksana. (2013). Perejmenuvannja jak identyfikator specyfiky rozvytku motyvacijnoji bazy oficijnoji zakarpatoukrajins′koji urbanonimiji ХХ – poch. ХХI st.. Naukovi zapysky Nacional′noho universytetu "Ostroz′ka akademija" . Ser.: Filolohichna [from Ukr.: Scientific notes of National University of Ostroh Academy. Series: Philology] 38: 21–23. Neher, Oksana. (2014). Derzhavna ideolohija jak chynnyk vplyvu na rozvytok zakarpatoukrajins′koho urbanonimikonu v kinci ХХ – na pochatku ХХI st.. Suchasni problemy movoznavstva ta literaturoznavstva [from Ukr.: Modern problems of linguistics and literary studies] 19: 66–69.

№ 1(15), 2020 144 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Neizvestnyiy, Avtor. (2016). Moskovskiy most – podrobnosti proektirovaniya i stroitelstva. Moya Obolon [from Rus.: My Obolon’], http://my-obolon.kiev.ua/stati/moskovskij-most-%E2%80%93- podrobnosti-proektirovaniya-i-stroitelstva.-chast-1-ya.html (accessed 19 Dec, 2019). Nesenjuk, Irina. (2009). Ona 40 let nazyvaet kievskie ulicy. Interesnyi Kiev [from Rus.: Interesting Kiev], 16 July, https://www.interesniy.kiev.ua/ona-40-let-nazyivaet-kievskie-ulitsyi/ (accessed 19 Dec, 2019). Obozrevatel (2005) Kiev izbavljajut ot chertovyh mest. Obozrevael. Zhizn' stolicy [from Rus.: Reviewer. Life of the capital city], 30 October, https://www.obozrevatel.com/kiyany/news/2005/10/31/5590.htm (accessed 19 Dec, 2019). Odaloš, Pavol. (1996). Urbanonymá v procese spoločenských zmien 90. rokov. v európskych postsocialistických krajinách. V Urbanonymá v kontexte histórie a súčasnosti. Materiály z onomastického kolokvia, Banská Bystrica 3–5 septembra 1996 [from Slov.: Urbanonyms in the context of history and the present. Materials from the onomastic colloquium, Banská Bystrica 3–5 September 1996], Odaloš, Pavol Majtán, Milan (editors). Banská Bystrica: Pedagogická fakulta Univerzity mateja Bela – Fakulta humanitných; Univerzity Mateja Bela – Jazykovedný ústav Ľudovíta Štúra SAV, 80–87. Odaloš, Pavol. (2006). Dynamika premien urbanonymie. V Sociálny kontext onymie [from Slov.: Social context of onymy], Krško, Jaromír (ed). Banská Bystrica: Univerzita Mateja Bela, Fakulta humanitných, 74– 121. Odaloš, Pavol. (2014). Výskumné smery slovenskej a českej toponomastiky. In Microtoponymy and Macrotoponymy. Preliminary Problems, A. Gałkowski & R. Gliwa (eds). Łódź: Wydawnictwo Uniwersytetu Łódźkiego, 145–154. Osipchuk, Igor. (2006). Ideyu postroit restoran nad moskovskim mostom otverg lider soveckoy Ukrainyi Vladimir Scherbickiy, zayaviv: “u nas i pod mostami pyanyih predostatochno!”. Fakty [from Rus.: Facts], http://fakty.ua/51354-ideyu-postroit-restoran-nad-moskovskim-mostom-otverg-lider- sovetskoj-ukrainy-vladimir-csherbickij-zayaviv-quot-u-nas-i-pod-mostami-pyanyh- predostatochno-quot (accessed 19 Dec, 2019). Podolynnyj, Anatolij. (2011). Perejmenuvannja jak skladova chastyna ideolohichnoji polityky derzhavy v mynulomu i teper. Naukovi zapysky Vinnyc′koho derzhavnoho pedahohichnoho universytetu imeni Mykhajla Kocjubyns′koho [from Ukr.: Scientific notes of Vinnycja State Pedagogical University] 19: 207–209. Ponomarenko, Lidija i Riznyk, Oleksandr. (2003). Kyjiv. Korotkyj toponimichnyj dovidnyk [from Ukr.: Kiev. Short toponymic guide]. Kyiv: Pavlim. Ponomarenko, Lidija. (1992). Tak zveliv car. Khreshhatyk, 13 March. Poznjak, Petro. (1986). Vul. Heorhija Livera. Prapor komunizmu [from Ukr.: The flag of communism], 7 March. Prezidium Kievskogo gubispolkoma. (1923). Protokol zasedanija Prezidiuma Kievskogo gubispolkoma ot 14 maja 1923 g. № 38, p. 684 “O pereimenovanii odnoi iz ulic goroda v ulicu Vorovskogo”. Derzhavnyj arkhiv Kyjivs′koji oblasti [from Ukr.: State archives of Kyiv oblast], f. R-111, op. 1, spr. 378, ark. 67, 68ob. (ros.), 13 Juny 2015, http://81412.livejournal.com/24690.html#r2 (accessed 19 Dec, 2019). Rajić, Ljubiša. (2012). Toponyms and the political and ethnic identity in Serbia. Names and Identities, Oslo Studies in Language 4(2): 203–222. Reznik, Aleksandr. (1999). Toponimicheskaja revizija 1869 goda. Yanus-Nerukhomist′ [from Ukr.: Ianus- Realty]: 11(120), http://81412.livejournal.com/22478.html#r1 (accessed 19 Dec, 2019). Riznyk, Oleksandr. (1999). Vulyci Kyieva na skhyli Imperiji. Yanus-Nerukhomist′ [from Ukr.: Ianus-Realty] 22(131), http://81412.livejournal.com/22478.html#r1 (accessed 19 Dec, 2019). Riznyk, Oleksandr. (2007). Toponimichnyj landshaft Kyieva i problemy derzhavnoji toponimichnoji polityky. Ukrajins′ki kul′turni doslidzhennja [from Ukr.: Ukrainian cultural studies], http:// www.culturalstudies.in.ua/statti_1_2007.php (accessed 19 Dec, 2019).

№ 1(15), 2020 145 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Ruprecht-Karls-Universität Heidelberg. (2013). Trends in Toponymy 6. 6th Conference on Trends in Toponymy Ruprecht-Karls-Universität at Heidelberg, Germany, October 7th-10th 2013. Universität Heidelberg. Romanisches Seminar. Forschung [from Germ.: University of Heidelberg. Romanesque seminar. Research], http://www.uni-heidelberg.de/rose/forschung/trends_in_toponymy_6.html (accessed 19 Dec. 2019). Sebta, Tetjana. (2013). Toponimija Kyieva i Rivnoho u 1941–1944 rr.: tendenciji i kharakter perejmenuvan′. Pamjatky Ukrajiny: istorija ta kul′tura [from Ukr.: Sights of Ukraine: history and culture] 4(187): 38– 51. Semena, Mykola. (2010). Kryms′ka toponimika: vpravy, zlovzhyvannja, pomylky.... Den′ [from Ukr.: The day], 11 Aug., http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/krimska-toponimika-vpravi-zlovzhivannya- pomilki (accessed 19 Dec, 2019). Shamara, Serhij. (2017). Davaty chy ne davaty kolyshnim “soviec′kym” vulycjam imena heroyiv, zahyblykh v ATO? Vikka, http://vikka.ua/blogs/85762-davati-chi-ne-davati-kolishnim-sovetskim-vulitsyam- imena-geroiv-zagiblih-v-ato.htm (accessed 19 Dec, 2019). Shestakov, V. & Govorkova, V. (1967). Yikh imenami nazvany ulicy Kieva: spravochnyi material dlja ekskursovoda [from Ukr.: The streets of Kiev are named after them: reference material for the guide]. Kyiv: Obshhestvo “Znanie”. Shul′han, Ol′ha. (2013). Politychna zaanhazhovanist′ oykonomiji Ukrajiny ХХ stolittja: sociolinhvistychnyj pidkhid. Naukovyj visnyk Skhidnojevropejs′koho nacional′noho universytetu imeni Lesi Ukrajinky. Filolohichni nauky. Movoznavstvo [from Ukr.: Scientific bulletin of Lesya Ukrainka Eastern European National University. Philology. Linguistics] 1(250): 142–146. Sidenko, Anna & Danyl′chuk, Dmytro. (2011). V IZh vidbuvsja kruhlyj stil: “Toponimija Kyjeva: vchora, s′ohodni, zavtra”. Kyjivs′kyj nacional′nyj universytet imeni Tarasa Shevchenka. Novyny [from Ukr.: Taras Shevchenko National University of Kyiv. News], http://www.univ.kiev.ua/en/news/2818 (accessed 19 Dec, 2019). Sidenko, Anna. (2012). Toponimija u zhanrovomu rozmajitti zhurnalisc′kykh materialiv (na prykladi hazety «Vysokyj zamok»). Styl′ i tekst [from Ukr.: Style and text] 12: 220–224. Šindelářová, Jaromíra. (2010). Proměny české a slovenské urbanonymie. Lexika slovenskej onymie. Zborník materiálov zo 17. slovenskej onomastickej konferencie [from Slov.: Lexics of Slovak onymia. Collection of materials of the 17th Slovak Onomastic Conference]. Bratislava: VEDA, vydavateľstvo Slovenskej akadémie vied, 174–185. Skulenko, I. (1957). Vul. Livera: Yixnimy imenamy nazv. Vechirnij Kyjiv [from Ukr.: Evening Kiev], 14 Sep. Takhtaulova, Marija. (2015). Toponimika postradjans′koho Kharkova: na shljakhu do dekomunizaciji. Science and Education a New Dimension. Humanities and Social Sciences III (11) Is.: 67: 36–39. Tytarenko, Anastasija. (2015). Urbanonimija Kryvoho Rohu: struktura, semantyka, funkcionuvannja [from Ukr.: Urbanonyms of Kriviy Rih: structure, semantics, functioning]. Avtoreferat dysertaciji kand. filol. nauk. D.: Dnipropetrovs′kyj nacional′nyj universytet imeni Olesja Honchara, http://www.dnu.dp.ua/docs/ndc/dissertations/K08.051.05/autoreferat_5637c87bbffcb.pdf (accessed 19 Dec, 2019). V’yatrovich, Volodimir. (2016). Moskovskiy mist takozh pereymenuyut. Gromadske RadIo, https://hromadskeradio.org/programs/rankova-hvylya/moskovskyy-mist-takozh-pereymenuyut- vyatrovych (accessed 19 Dec, 2019). Vaculik, David. (2013). Parts of the city of Ostrava – the past and the Current State of Urbanonymy. In Name and Naming. Onomastics in Contemporary Public Space, Oliviu Felecan, Cluj-Napoca (ed). Editura Mega / Editura Argonaut, 403–414.

№ 1(15), 2020 146 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Venhrynjuk, Lidija. (2012). Realizacija polityky pamjati: rehional′nyj vymir (na prykladi m. Ivano-Frankivs′ka). Prykarpac′kyj visnyk NTSh. Dumka [from Ukr.: Precarpathian bulletin of the Shevchenko Scientific Society. Idea] 3(19): 243–252. Verkhovna Rada Ukrainy. (2015). Zakon Ukrainy Pro zasudzhennja komunistychnoho ta nacional- socialistychnoho (nacysckoho) totalitarnykh rezhymiv v Ukraini ta zaboronu propahandy yikhnoi symvoliky Vidomosti Verkhovnoi Rady [from Ukr.: Verkhovna Rada news] 26: article 219. Vjatrovych, Volodymyr. (2017). Dekomunizacija: vazhlyvyj proces, ne lyshe rezul′tat. Intervju z Volodymyrom Vjatrovychem. Misto: istorija, kul′tura, suspil′stvo. E-zhurnal urbanistychnykh studij. [from Ukr.: City: history; culture; society. E-Journal of urban studies] Instytut istoriji Ukrajiny NAN Ukrajiny, Istorychnyj fakul′tet Kyjivs′koho nacional′noho universytetu imeni Tarasa Shevchenka 1 (2): 101– 111. Vovk, Dmitrij & Steklov, Aleksej. (2002). Nekotorye kievskie tajny. Levoberezh'e [from Ukr.: Some Kiev secrets. Left bank]. Kyiv: Izd-vo Ravenskogo. Young, Craig & Kaczmarek, Sylvia. (2008). The socialist past and post-socialist urban identity in Central and Eastern Europe. The case of Łódź, Poland. European Urban and Regional Studies 15 (1): 53–70. Zhuravel′, Yurij. (2015). Stvorennja reiestru urbanonimiv mist i mistechok Dnipropetrovshhyny. Problemy bezperervnoji heohrafichnoji osvity i kartohrafiji [from Ukr.: Problems of continuous geographical education and cartography] 22: 69–71.

№ 1(15), 2020 147 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

TOPONYMY AND THE ISSUES OF MEMORY AND IDENTITY ON THE POST-SOVIET TBILISI CITYSCAPE Augusto Dala Costa18 University of Glasgow https://doi.org/10.36169/2227-6068.2020.01.00007

Abstract. The present article deals with the renaming of the toponymy of Tbilisi, Georgia, from as early as final years of Soviet rule in the country in the light of newly translated data from Georgian to English. It discusses the changes in the cityscape in relation to the national discourse that was built in the post-Soviet times, assessing how this discourse relates to the city history and the broader national context, which aspects were commemorated, and which were left out. The translated data consists of the Tbilisi City Council Decrees from both pre-Soviet and post-Soviet years and a book concerning Tbilisian toponymy and their history from the Georgian Encyclopedia tomes. With this data, an unprecedented database was produced, and from it the toponyms were cataloged accordingly. From the cataloging, the paper then describes and analyzes the toponymy replacements in-depth, mostly using qualitative methods such as discourse analysis, but hinting at some quantitative models, such as tables and comparisons between yearly renamings. The article brings a new understanding of how the national discourse is imprinted in the toponymy of the capital and its implications for the geopolitical context, also significantly contributing to the field, in the English literature, with the new data.

Keywords: political toponymy, cultural memory, memory studies

Introduction Studies on aspects of memory, identity, and culture can embrace a great scale of subjects, since they are part of everyone’s life, in their realities and environments. These aspects are always prone to be controlled by institutions, such as governments, to be modified and molded according to a particular discourse or ideology. Although more easily identified in larger instances, such attempts can happen in micro scales, such as street naming, and that aspect is what I will discuss in this particular research―specifically speaking of the toponymy of Tbilisi, the capital of the Republic of Georgia. As will be shown further, the post-Soviet country went through several renamings on the cityscape,

18 Augusto Dala Costa is a graduating master student for the Central and Eastern European, Russian and Eurasian Studies program at the University of Glasgow as of 2020. Email: [email protected]

№ 1(15), 2020 148 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 all according to specific political events and shifts in power dynamics. Changing the name of a street does not only imply a simple modification of a marker in a city―it has a purpose, and an implication on a population’s memory and identity. It can be used as a way of altering the cultural memory portrayed in an everyday place, reinforcing identity narratives that transform space into place by ascribing a certain meaning to a location (Assmann 1995; Connerton 1989, cited in Drozdzewski 2014: 67). A government can spread its political agenda by renaming streets, avenues, squares, or districts because this act works with the memory of the population. Giving places names of political figures, important political events, or historical peoples and places makes people remember and keep such concepts in mind individually and collectively, since toponyms like streets are used and referenced daily (Azaryahu 1996: 321; Drozdzewski 2014: 66). This is done to suppress possible threats to a regime’s sovereignty and its political discourse (Sharp 2009, cited in Drozdzewski 2014: 66). Around the fall of the Soviet Union, Tbilisi underwent a process of replacing the imposed toponymy by the Soviet regime by one that brought back its national figures, being significant on several aspects, such as religious, cultural, and historical ones. What is left for a research such as the present one is to analyze how the process of renaming was carried out, find patterns and see how the change of discourse took place, which figures got replaced, and which ones replaced them. To understand the commemorations placed on the cityscape, it is important to address the history of the city in question, making it possible to have an idea of which ethnonational and cultural aspects were chosen to be remembered and which ones were deliberately (or unintentionally) forgotten. Post-Soviet authorities had the power to choose which discourse they wanted to brand into Tbilisi’s place names, for specific reasons and to evidence a certain national identity and ideology; in this work, I will assess which discourse was intended to be put forward and discuss the reasons for it in the light of the recent Georgian national idea of self. This is important to make sense of the recent political history of Georgia, how the most contemporary governments dealt with a reassertion of democratic power and how the Georgian national identity was built and commemorated. It is important to mention the lack of data regarding the renaming of toponymy in Georgia on the academic literature in English; one of the few works on the subject in the language is an article by Elene Bodaveli, who drew her data from a book by Zurab Chelidze which is devoted to Tbilisi’s street, avenue and square names―but is entirely in Georgian, with no translated version available. In the present work, the material gathered consists of decrees from the Tbilisi City Council and the aforementioned book about the capital’s cityscape, and both sources had to go through translations into English to be used. These translations amount to a significant contribution to political science when it comes to the Caucasian studies, and one of the aims of this research is to bring them to light so that new knowledge can be reached by future works on the subject. As a way to start contributing, this work will take the data and make a first evaluation of what can be drawn from it, consisting of a general analysis of both sources followed by a division of the information present in them, so to make sense of the whole process of renaming and relate it to the building of the Georgian national discourse. The analyses are done to see how the Georgian identity came to be reflected in the cityscape of the country’s capital

№ 1(15), 2020 149 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

1. Theoretical Background 1.1. Memory and commemoration on toponymy To start making sense of how the cityscape can be used to work with political discourses and participate in the process of commemoration, it is important to define some concepts, such as memory. In his seminal work about memory and history, Pierre Nora says that memory remains in permanent evolution, always susceptible to manipulation and appropriation, forgetfulness and remembrance (Nora 1989: 8). He maintains that history is always an incomplete and problematic reconstruction of the past, and while it is a representation of what has been and no more is, memory is “perpetually actual”; it is always present. Memory, however, chooses the most suitable facts to its interests (it is, to the ones manipulating it), so its recollections can be out of focus or telescopic, global, or detached. Memory “installs remembrance within the sacred; history, always prosaic, releases it again” (Nora 1989: 8–9). “Memory is related to the objective notion of “history” but is often a selectively embellished or mythologized version of events, people, and places that serves social or political ends" (Foote & Azaryahu 2007: 126). When the placement of memory occurs in an external place, a lieu de mémoire, a memory site, is created, and, in a way, is needed, because memories are not spontaneous, thus the creation of archives, commemorative anniversaries, celebrations and eulogies―as like if not commemorated, memories would be erased by history (Nora 1989: 12). Public memory is part of a symbolic foundation of collective identity, inscribing shared elements in the public space. Place names are not only symbolic but are also functional: while serving as spatial orientation elements, they reproduce official versions of history into daily life in a detached way from ideological contexts or communal obligations (Alderman 2000, 2003; Azaryahu 1986, 1996b; Ferguson 1988; Gill 2005; Palonen 1993; Stump 1988; Yeoh 1992, 1996; Foote & Azaryahu 2007: 128–129; Foxall 2013: 172). Public memory is the interface where the past is represented in the present, through shared cultural productions and reproductions (MacCannell 1976: 23–24, cited in Foote & Azaryahu 2007: 126). Memory is a vital component of identity formation, working as “a structural component of social memory of a group identity”. Cultural approaches to memory maintain that shared memories are not produced accidentally, but are a consequence of cultural mediation, and its character is shaped by all kinds of mediation channels (Tamm 2013: 461). Toponyms are important while being a representation of elements of culture and history of a place, describing the “geographical, political, social-economic and demographic conditions, historical moment and traditional, ethnographic, religious and lexical properties of certain people” (Sartania, Nikolaishvili & Ujmajuridze 2017: 49). Toponyms “represent the construct of social and power relations through which the identity of the city and society is being formed” (Berg & Voulteeenaho 2009). When

№ 1(15), 2020 150 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 political changes occur, politically motivated toponymy changes will be most certainly found (Azaryahu 1986, 1996; Bucher et al. 2013; Drozdzewski 2014; Foote & Azaryahu 2007; Kadmon 2004; Saparov 2003; Sartania et al. 2017). Toponyms express geopolitics of memory because they are palpable sites of contestation among competing ideologies; it is a process of determining “who gets representation, in what way and with what political outcomes” (Edkins 2003: 135; Yeoh 1996, cited in Drozdzewski 2014: 67). When people are subjected to multiple, overlapping geographies of history and politics, memories of past events may induce controversy instead of consensus; some renamings can generate “toponyms with contested pasts” (Wagner-Pacifi & Schwartz 1991: 376, cited in Foxall 2013: 176). Works on place and memory pertain to various fields of study and are especially useful in geographical studies. That is why I bring Drozdzewski’s concepts and work on the geopolitics of memory, since her research done on Krakow’s streetscape is very similar to the one in this work. The author points out that while totalitarian regimes had equivocal power of commemorative choice, even in autonomous governments a determined group’s version of history is inevitably preferred over another; regardless of how democratic the choosing of the name is carried. This is related to the fact that memory is a social construction, and thus depends on the contexts of the groups it is recalled by―the ruling elite “use their power and resources to make and implement decisions about memorial landscapes” (Forest & Johnson 2002, cited in Drozdzewski 2014: 68). These decisions and the specific memories imprinted in the city of Tbilisi are, then, the main object of this research.

1.2. Building of the national discourse The Georgian capital, to this day, retains a series of characteristics that make it largely a Soviet city. Most people live in Soviet-built neighborhoods, and in general the spatial structure, even the transportation network, was built in that era (Salukvadze & Golubchikov 2016: 43). The capital went through noticeable changes in the cityscape since the 1920s, experiencing waves of renaming to incorporate Soviet ideology. New names were assigned to both existing and Soviet-built streets, squares, districts, and eventually metro stations (Bodaveli 2015: 156–158). Up to this point, the toponymy of Tbilisi was not particularly nationalistic. Instead, it reflected the capital’s diversity on a certain scale, and the imperial domination in a larger setting; most referred to Russian emperors and their family members, noblemen, governors of Caucasia, and generals of the Russian Army (Bodaveli 2015: 163). At first, the policy in Tbilisi was to mix local and Soviet identity. Russian imperial names were symbolically replaced by Soviet statesmen and important authors for the communist ideology, such as Engels, Marx, and Lunacharski; a few cases saw commemorations of Georgian figures who fought against russification, but for Georgian independence (Bodaveli 2015: 170, 176). This first part of the renaming process occurred from 1922 to 1923, with a second one from 1930 to 1934, as divided by Bodaveli. The second part removed the names of people who succeeded during the Russian Revolution or the first years of the Soviet Union, deemed “enemies of the people” (Bodaveli 2015:

№ 1(15), 2020 151 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 158). The process underlying this second trend was part of the bigger intention of “forgetting” local heroes, traditional elements, and evidences of past regimes. By the last years of the Soviet Union, radicalizations on the anti-Soviet opposition led to the Tbilisi Massacre of 9 April 1989, a violent repression of a demonstration in the capital. The revolutionary movement led the Supreme Soviet of Georgia to vote for condemning the 1921’s Bolshevik occupation as an illegal act and call for new elections (de Waal 2010: 131–132; Salukvadze & Golubchikov 2016: 44). In the next year, Zviad Gamsakhurdia’s Round Table bloc won the elections for the reconstituted Supreme Soviet, and on April 9, 1991, full independence from the Soviet Union was declared. Becoming autonomous involved taking control of institutions and having the challenge of building a new discourse. In the emergence of the post-Soviet nationalism, the making or re-making of national histories turned into one of the most important instruments for corroborating claims of political legitimacy and strengthening, if not even “inventing traditions” of peoplehood (Hirsch 2005; Hobsbawm 1983; Ushakin 2009; Yurchak 2003, cited in Batiashvili 2018: 13). Stephen Jones discerns between three models of post-Soviet Georgian nationalism, which are: a model of cultural assimilation upheld by president Gamsakhurdia (1991–1992), who took cultural and ethnical distinctiveness as threats to national unity; Shevardnadze’s (1995–2003) policies of reconciliation between distinct ethnic and cultural groups and inclusive citizenship; and finally Saakashvili (2004–2013) with a mix of his predecessors (Jones 2013: 216, cited in Polese et al. 2017: 55). Saakashvili, the most symbolic representation of a renovated, very anti-Soviet discourse, was elected as president in 2004. Determined to restore the authority of the state, he symbolically erected the Saint George’s monument at Liberty Square in 2006, where the Lenin monument used to sit until 1991 (Jones 2013). The Soviet past is a very important part of Saakashvili’s discourse; it has to be anthetisized, be shown as “the other”, a symbol of backwardness. From 2004 to 2012, there was an iconoclast fury towards Soviet-era monuments and symbols, replacing them by “national” ones or “Western” ones (Isaacs & Polese 2016). Religion is also prominent in the Georgian national discourse – the Georgian Orthodox church came to institutionalize an ethno-nationalist doctrine into its orthodox practice, making religion political; Georgia’s nationalism has been emphasizing the rule of the country as a stronghold of Christianity in a hostile Muslim environment since the 1980s (Shnirelman 1998: 58, cited in Batiashvili 2018: 14). Tbilisi, once a myriad of nationalities and cultures, became very homogenously Georgian with the changes it went through in the Soviet times and its independent era. One, however, can still see hints of the cosmopolitan past in its remaining churches, mosques, and mansions. With this setting as a backdrop, we will analyze and see how the national Georgian elements were commemorated in the capital’s cityscape in the light of the national discourse developed in contemporary years.

№ 1(15), 2020 152 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 2. Research methodology As Drozdzewski (2014: 77) says, “[…] by investigating how, why, and when, names changed in the past, we construct better topographies for understanding the importance of geopolitics to everyday spaces, especially those which are silent witnesses to trauma”. One of the aims of this research is to analyze toponyms, paying special attention to those with contested pasts, to assess their importance, the political regime's process, and effectiveness in applying cultural and identity aspects to the toponyms and which instances of those were applied. Doing this is directly connected with the memory elements and concepts discussed before; the imprinting of historical elements in public places, as a form of commemoration―memory and its manipulation. Bodaveli’s 2015 work is an important one in this research, both because of the data and the inspiration it provides, so the exhaustive discussions and discourse analysis regarding place names are done similarly, as they are deemed essential for a thorough comprehension of the process. Since the bulk of the important renamings from Imperial Russian/First Republic of Georgia to the Soviet era are covered in her article, they will not be part of this research; however, whenever convenient, they may be part of the discussion – for example, when a street is returned to its pre-Soviet name or when a clear replacing of an undesired name from that time takes places instead of the replacing of a Soviet commemoration. Bodaveli decides to select a certain number of streets according to their location in Tbilisi, the time of their establishment or their significance because of the size of the material she works with; since the present article is dealing with all the renamings from 1988 to 2007, selecting this period is a sufficient measure to make the number of analyzed toponymy reasonable, and thus no place name was taken out of the research. It may be the case that more toponyms were indeed renamed in the selected time frame, and that such information was missing from the consulted sources. Since the portion of data analyzed here differs from that of Bodaveli’s, different classifications were crafted so to group the streets; still, they are closely inspired by her work. Another important acknowledgment has to be made regarding Drozdzewski’s 2014 work, from which the central theoretical ideas were drawn from and where the intention of analyzing the geopolitical implications of the renaming process came from (only transporting the setting from Poland to Georgia). The data concerning the subject of this paper, being it, Tbilisian street and place names (old and new), the year of such renamings, and the location of the places in the city is very scarce (if not nonexistent) in the English scientific literature. It was possible, however, to obtain such data in Georgian, in the book by Zurab Chelidze―The “Georgian Encyclopedia―Tbilisi: Streets, Avenues”, published in 2008. Additionally, in the Tbilisi City Archives under the Georgian National Archives, it was possible to find an extensive list of renamed toponyms, with all their old names, and the correspondent districts; the list does not include the year of the renaming, though, whereas the book includes them. It was necessary to combine both sources to get a full, comprehensive list, which could be used for the present work. In the archives, it was also possible to find some of the decrees regarding the renamings, some of them explicating the reasons for that and the

№ 1(15), 2020 153 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 people responsible. The chapter on toponymy from Chelidze’s book, due to its extensive nature, was translated by a translation office. The City Council Decrees were translated with the help of academics fluent in Georgian, nationals or not. With such material in hand, it is possible to make a general, previously nonexistent database. In that sense, a table was crafted out of crossing the available data from both sources. It includes streets with their current name and the previous names, according to the list provided by the National Archives of Georgia. Then, based on the translation of the renaming section of Chelidze's book, it was possible to assess the year of each renaming, when possible to find – unfortunately, some of the streets or the year of their renamings sometimes were not included in the book. With such a table in hand, it is possible to start separating toponyms by district, year of renaming, and other patterns that may be found during the research. From the patterns and the decrees, it will be possible to make conclusions regarding the political implication of the renamings―not only what is being commemorated on the toponymy, but also what has been forgotten, or rather chosen to be. The analyses, from the general to the individual scope, are all made having in mind the historical background of Georgia as a whole and Tbilisi, not only paying attention to the removal of old names but to the renaming itself, for example, if the new names imply on a direct antithesis to the old name or if the removal itself is what matters. This historical correlation is what leads the categorizing of renamings, as it places the figures of importance that are commemorated in the context of the imprinting of a national discourse in the cityscape. The goal of the analyses is, then, to make sense of how selective the process was, mainly concerning the national discourse built in the past decades, through discourse analysis. It is important so to understand how the cultural memory of Georgia is represented and make a clear map of the geopolitics of memory in the Caucasian post-Soviet environment. To begin with, since the Renaming Policy Decrees provide the most concrete set of data for this research, a section will ensue to evaluate the information it can provide regarding the process, the reasons (when mentioned) and what can be drawn from those―an analysis of the whole operation and its outcomes. The first part of the section will be dedicated to a general analysis of documents, what they tell us as a whole and what inferences we can make regarding the renaming process based on them. According to the relevance of the information and to structure a more in-depth survey of the data, it was divided into subsections: Districts, with thorough explanations of their renamings and the meaning of it; and Streets, with a likewise dedicated unraveling. Later on, another section will turn to the scrutiny of the table put together for this research. There, the toponyms will be divided by district and year of renaming. Then, another set of divisions will take place, dividing the names according to their role; since the majority refers to people, the division refers mostly to the activity that made them relevant. The categories, classified according to the names found rather than being pre- made to fit the data, are: Artists; Historical figures; Religious themes and people; Sportsmen; Scientists; Politicians; Foreigners; Geographical places; Concepts; and Unknown. The Artist category includes poets, writers, composers, singers, painters, sculptors, ballet dancers, actors, and directors. The Historical figures include people who

№ 1(15), 2020 154 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 were part of Georgian history like kings, princes, important military commanders, and also people who are commemorated because they took part in key events, like martyrs from civil wars and national symbols of resistance. The Religious themes and people include priests, bishops, patriarchs, saints, theologians, and more rarely, religious concepts (like “Transfiguration” or “Trinity”) and names of churches or monasteries. Sportsmen include footballers, rugby players, chess players, cyclists, tennis players, and athletes in general. The Scientist category groups together linguists, philosophers, historians, psychologists, electrochemists, architects, political scientists, biochemists, physicians, and doctors. Politicians include people with contributions that made them famous in a specific area, like presidents, congressmen, and sometimes revolutionaries who became part of the government. Foreigners include the few instances when non-Georgian people were commemorated in the toponymy, and it overlaps with other categories, like politicians, artists, or even religious people. Geographical places include all references to cities, villages, countries, and other toponyms in general, like the names of mountains or gorges. Concepts is a self-explanatory one―it brings concepts deemed important enough for Georgians that they are commemorated, like “Freedom”, “Friendship”, and also important historical dates. The unknown category, as the name indicates, includes all the streets which names were not possible to be assessed, due to lack of information available. Structurally speaking, the categories were presented in order of perceived importance, apart from the division based on the source materials, so more evident or even bigger toponymy like the names of entire districts and stations come first. When it comes to why certain patterns were chosen, they reflect the tendencies that were found to be intentionally considered for the renaming process, like the categories discussed above. When none were found, broader scopes were applied, like the analyses by year and district, so to make it easier to look at. Information about the commemorated people is drawn mostly from Chelidze’s book, where there is a chapter dedicated to giving information about the names inscribed on Tbilisi’s cityscape. The final part of the research will be composed of a concluding section, bringing the findings of the present work and making sense of them as a whole, the impact they have on providing a better understanding of the subject – so to say, the impact of renaming practices on the geopolitical arena, specifically on the post-Soviet context, and the efficiency of this ideological battle.

3. Results and Discussion 3.1. Renaming Policy Decrees General Analysis The Renaming Policy Decrees provide a very unique and interesting source of data. First of all, they come with a heading and stamp which specifies the entity responsible for the issuance and official character of the decree. This is important because through it we can already start making inferences regarding the political implications of the renamings: while most of the decrees analyzed here refer to the “Executive Committee of Tbilisi City Council (Soviet) of People’s Deputies”, evidencing that they were produced

№ 1(15), 2020 155 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 during the agonizing stages of the Soviet Union in Georgia. There are two decrees from as early as August 1991 which claim to be issued by the “Cabinet of Ministers of the Republic of Georgia”―the government of the newly independent Republic of Georgia. Interestingly, those last two decrees are the ones treating directly with the end of the Soviet Rule in the country. It follows directly on the president’s decision to call off the Soviet rule 3 days before and demands that the responsible committees evaluate the worth of all property belonging to the Communist Party. Four days later, the second decree, this time issued by the City Hall of Tbilisi, calls for a similar action to take place, along with an inventarization of the belongings of the Communist Party and its bodies, but also giving the responsibility to the district prefectures and assemblies. When Georgia and, consequently, Tbilisi as well were still part of the Soviet Union, the city administration was already changing the names of the local toponymy. The phenomena can already be assessed from as early as 1988, with the decree that changes a square and a street from their previous denominations to the name of the Georgian painter Lado Gudiashvili; it can be seen as a challenging act since Gudiashvili acted in opposition to the Soviet ideology in 1946 when painting religious motives in the Kashveti Church, which brought his dismission from the Academy of Arts two years later. Even though he was awarded the title of Hero of Labor of the Soviet Union in the 1970s, the fact that a “Georgian Hero” (as stated in this words by the decree) was being deliberately put on a square and street name meant that the administration didn’t condone anymore with the creation of a “Soviet identity” (Bodaveli 2015: 157) and its expression in Tbilisi, and such a renaming can be seen as a way to protest. Feeling more confident to oppose Soviet rule, the administration of Tbilisi started to rename more toponyms in the city―the year of 1990 is particularly prolific in terms of issuing renaming decrees, comprehending nine of the documents present and investigated here. This evidences how the influence of the Soviet Union was waning throughout its republics. The renamings resonated with the events carried on the streets of Tbilisi and the councils; as commented on the historical background section, Zviad Gamsakhurdia was leading the revolutionary national movement, and it is certain to infer that this incentivized the reactions evidenced by the decrees, the rejection of the enforced Soviet elements branded in plain sight. The decrees contain information that couldn’t be directly found anywhere else in this research. They cite the renaming of entire districts, metro stations, and, on rare occasions, comment on the political situation of Tbilisi as the capital. One of them, from May 1990 states that: “[…] as advised by workers, unions and students, and also by the institution’s advisory council, decides to rename Shaumian Street to Ketevan Tsamebuli Street […]”. Another one, from August 30th, 1990, brings very interesting information: it mentions that people were unsatisfied because the process was being carried out too slowly, and seeing the first renamings, the own population wanted to bring back their cultural elements on the city namings, with all its aspects included―historical, religious and national figures. It is another solid evidence of how the liberation movement was resounding very loudly through the country and especially at the capital; the historical and religious character of

№ 1(15), 2020 156 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 the renamings was also, according to the narrative, being constructed for years, as aforesaid. Heeding the call of the populace, the City Council requests the district councils of Lenin and October (still to be renamed) to propose renamings which bring important historical names back, in collaboration with the residents―which is very interesting. It is possible to note that the “practice of returning historical names to Tbilisi districts and streets” does not refer directly to bringing back old street names, but rather historical figures on the toponymy, as none of the streets mentioned on the decree returned to their previous names. After all, before the Soviet renaming practices, the first independent Georgian Republic had a very limited time-frame to name its toponymy, and before that the imperial rule would not focus on commemorating distinct national Georgian elements, so there was not much to bring back from previous times. Some other streets, however, got their previous names back, as well as the majority of districts. The decrees also include the names of the City Council Chairman and the Secretary, giving crucial information about who issued the decrees. Although not including all the renamed toponymy in Tbilisi, they include a significant amount of those which underwent such process from 1988 to 1991, ergo, the period that is pertinent to this research. Other decrees from further and previous years could not be found in the research made in the Georgian National Archives.

Districts On the Decree from the “Executive Committee of the Tbilisi City Council (Soviet) of People’s Deputies” issued on April 26th, 1990, it can be read: The ECCCT has decided […] that the following districts will be renamed: First of May District – Didube District Kalinin District – Mtatsminda District Kirov District – Krtsanisi District Orjonikidze District – Vake District Factory District – Samgori District 26 Commissars District – Isani District […] On another decree from November 7th, 1990, two other districts go through renaming: “[…] Lenin District – Nadzaladevi District […] October District – Chughureti District […]”. It is not known, why there was a span of months between the renaming of those last two districts, and they were part of a decree that was most worried about renaming streets; it also included railways, medical and engineering institutes. One assumption we can make is that due to the sensitivity of times, some elements were deliberately kept due to their importance―after all, Lenin’s name is still remembered and commemorated even nowadays in some post-Soviet places and is sometimes detached from the totalitarian nature of the later years. Nevertheless, it was to the Council’s interest to remove that too. Since most of the districts had older designations, they were returned to those toponyms. It is possible to see traces of the rich history of Tbilisi on the names,

№ 1(15), 2020 157 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 given that many of them carry an etymology related to the language of the various peoples who were part of its formation. Namely, the first decree was signed by the ECCT’s Chairman I. Andriadze and Secretary V. Japaridze, and the second one, by N. Lekishvili.

Stations A decree from November 7th, 1990 (issued the same date of the second decree changing the district names) asks the metropolitan leadership of Tbilisi to change the metro station names, as follows: Tbilisi City Council Presidium decides to change the names of Tbilisi Metropolitan Stations’ names in collaboration with its advisory council workers of the capital, as well as the labor collective of the metropolitan workers. Stations: “October” to “Nadzaladevi” “Komsomol” to “Medical Institute” “26 Commissars” to “Avlabari” “Lenin Square” to “Freedom Square” “Polytechnical Institute” to “Polytechnical” […] The City Council Chairman signature is from N. Lekishvili.

Streets Since there is a large number of streets being referenced in the renaming decrees, the present analysis will be limited to choosing the ones which represent the whole process, instead of making a detailed and probably repetitive commentary on each one of them. A very symbolic renaming is from May 24th, 1990: “The Executive Committee of the City Council of Tbilisi, as advised by workers, unions and students, and also by the institution’s advisory council, decides to rename Shaumian Street to Ketevan Tsamebuli Street (Ketevan the Martyr)”. Shaumian was a Bolshevik revolutionary, leader of the Baku Commune that became the famous 26 Commissars, also commemorated on toponymy around the Soviet Union (and previously mentioned in this piece) (Chelidze 2008: 342). His name was replaced by Ketevan the Martyr – this is very significant because it is a religious expression, as evidenced by the name. Another decree, from September 7th, 1990 concerns renamings done specifically in the district of Mtatsminda: Changes for the following streets located in Mtsatminda area […] The street names should be changed as: 1. A. Lunacharski st. – as Levan Laghidze st. 2. P. Makharadze st. – as Geronti Kikodze st. 3. M. Tskhakaia st. – as Vukol Beridze st.

№ 1(15), 2020 158 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 4. A. Oboladze st. – as Vakhtang Kotetishvili st. 5. S. Kirovi st. – as Giorgi Leonidze st. 6. G. Leonidze st. – as Brother Sargi (scientist) and Davit (artist) Kakabadzeebi st. 7. A. Japaridze st. – as Paolo Iashvili st. As can be seen, it is posterior to the renaming of districts, since the district is not called “Kalinin” anymore. The fact that the renaming is not done at random, but focused on Mtatsminda, is most probably because the district is located in Old Tbilisi, rendering it an important location to include important historical figures from the Georgian pantheon. As for the streets, they replace names of Bolshevik revolutionaries for Georgian figures, in short; they either were opposed to the Soviet regime, or had no relation to it and represented important figures for the Georgian national consciousness, from painters and poets to scientists. The fact that they were all markedly ethnic Georgians is already a transgression to the “Soviet citizen”, ethnic-free ideology. On November 7th, 1990, yet another decree concerns the renaming of several streets located in different parts of the city. It is possible to see many very distinct names related to the Soviet ideology being replaced, like “Marx Street”, “Kooperatsia Street” (Cooperation), “October Street”, “Pioneris Street” (Pioneers), “Lokomotivi Stadium” (Locomotive) and “S. Ordzhonikidze Institute”, for example. The names replacing them were once again of distinct Georgian people, also religious icons; Azizbekovi Street became Betlemi Street (Bethelem) and Cherniakhovski Street became David Gareja Street (after a monastery complex). A particularly important one is the renaming of Volodarski Street to Haidar Abashidze, a Muslim Georgian who was a key figure to keep Batumi under Georgia by the fall of the Russian Empire (Chelidze 2008: 249).

3.2. Toponymy Renaming Table General analysis Differently from the City Council Decrees, the table resulting from the combination of the data sources does not give us descriptions or direct information about the renaming process. On rare occasions, Chelidze’s book gives a short commentary on it, usually when it is talking about streets named after people who lived in it or naming processes related to events, which happened on the toponym. Otherwise, there are no explanations. This requires that we make our conjectures based on what is possible to draw from the raw data, like the number of names commemorated on the same year or district, or nature of the names as a group. Let us have a look at sheer numbers first, then. There are 1,070 toponyms in the resulting table, out of which 244 were renamed between 1988 and 2007. It is relevant to mention that some of the renamings were applied to the same object, e.g. a street that was renamed in 1996 and, later, received a new name in 2000. This happened eight times, which amounts to a total of 251 renamings in 19 years. When talking about numbers, there are some assortments that we can make to have a clear view of the patterns. First, in Table 1 below, we see the nature of previous, replaced names.

№ 1(15), 2020 159 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Table 1. Number of renamed toponyms by category Previously Toponyms Toponyms unnamed Toponyms Toponyms Toponyms that Non- renamed Soviet or new renamed renamed renamed returned Soviet three street twice four times five times to the old times sections name 107 99 36 74 47 21 6 32

Total number of commemorated names 242 (1988–2007) The table makes it evident already that most of the names that were taken out didn’t contain ideologically Soviet elements. This grouping includes, among Georgians and foreigners, people who weren’t connected to the Communist Party in any way, sometimes being detached completely from the period when the Soviet revolution took place. Since the vast majority of streets in Tbilisi were first named during Russian imperial times (as we can see in Chelidze’s compilation) or at least included in city plans from the period, there were still instances when the most recent renamings were directed at them. Soviet instances, however, do not fall behind too much, with only 8 occurrences short of non-Soviet ones. However, as will be discussed further, even when the renamings were not directed at a Soviet toponym, the new names they carried were almost always Georgian (at least 90%), and thus serving as a way to reinforce the national narrative to the detriment of any previous ideology put forward in Tbilisi’s cityscape. The remainder of substituted toponyms were previously unnamed streets or also unnamed stretches of old streets that were deemed to deserve a different name. When two names were given to different sections of the same street, but were still replacing an existing name, both occurrences were included separately in the first two categories of Table 1―this causes the number of commemorated names to be different from the total number of renamings as presented on Table 3. The renamings counted in the columns to the right (the ones indicating how many times the toponymy was changed) include renamings that occurred before 1988, but on toponymy that got renamed again in the 1988–2007 period. It is useful so to understand how contested some toponyms are. The toponyms that returned to old names do not include some famous names like Rustaveli or Vakhushti Bagrationi, but are mostly geographical and with minor national references, not following a particular pattern regarding their location or function of the commemorated aspect; they just seem to be what the name states, a geographical return to a previous denomination. Regarding the themes present on the new names of the toponyms, a subsection follows to explore them.

Renamings by theme Jumping now to an analysis of the new imprinted names, we arrive at Table 2, where we can see a classification of the commemorated names according to the groupings mentioned in the methodology section.

№ 1(15), 2020 160 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Foreign Historical Geographical people, Conce Artists Scientists Unknown Religious Sportsmen Politicians Figures places concepts pts or places 69 47 42 19 17 16 13 13 7 7 27.6 18.8% 16.8% 7.6% 6.8% 6.4% 5.2% 5.2% 2.8% 2.8% % Here some clarifications are needed. The concepts, first of all, do overlap sometimes, since it is possible for a foreign artist to be commemorated on a toponym, or a religiously relevant geographical place (for example, Jerusalem, which is also foreign). In this case, a decision was made to only include names in two categories when they are referring to foreign people, concepts, or places that already fall into other categories. This is done to make a better separation of the number of commemorated people on other categories, so for example, a medieval patriarch is included in the Religious category and not on the Historical figures one, according to which characteristic is more important or most salient. Another important note is that some names occur more than once in the namings, so they were only included once in the table. This makes it difficult to calculate a percentage of renamings that fall into a bigger group, like how many renamings commemorate certain people or concepts in absolute numbers; but we can have an idea of the proportion by just looking at the numbers and making general calculations. The first inference we can make is the high number of local ethnic references, since the bulk of new names indicate Georgian people, places or related concepts, with an aforesaid number of at least 90%. Only 13 renamings refer to any kind of foreign people or place, and even then, some of them have relation to Georgia or at least the Caucasus. As can be seen, the most populated category refers to artists, who are praised for their contribution to cultural production and their representations of national symbols, sometimes even revered internationally, and thus is an important expression of a national, independent regime. The second-biggest category, scientists, also play an important part in a country’s development, materially and culturally speaking. Since the category includes historians, philologists, and professors, it also represents certain people who help the country to understand itself and pass that knowledge forward, being an integral part of a national identity’s development. Historical figures, the third category, are all about a representation of the past, an integral part of one’s perception of her group and its characteristics. A few of the later renamings in this category refer to more recent developments too, since they refer to people killed in the civil war in Abkhazia, in the early 90s. The fourth category includes all naming which meaning couldn’t be assessed, it is, people whose information couldn’t be found anywhere. It probably means that they commemorate local people from the neighborhood or street itself, with no big national importance; they are only known in the said neighborhood. The next category, Religious representations, is deeply tied to the revival of ethnic Georgian expressions, since the Orthodox Church is very important in the country and is in direct opposition to the atheist Soviet state. Geographical places also mostly refer to cities, villages, or mountains in Georgia itself, with only a couple of foreign references. The sportsmen category is made entirely from Georgian players or competitors, and most of the Politicians too. The

№ 1(15), 2020 161 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 concepts are tied to things deemed important for the Georgian culture, including “Freedom” (Square), “Artist” (Street), “Fighters for Georgia's Freedom" (Street), and “Rose Revolution” (Square). This category also groups important dates commemorated, like “26th of May” (Square), referring to Georgia’s Independence Day.

Renamings by year As aforesaid in previous sections, renamings as a political act against the Soviet regime in Georgia already started before the end of the Soviet Union, most probably connected to the movements of national liberation. Here, a subsection is in order to analyze the renamings per year thoroughly, with investigation of the patterns found and the commemorations, along with reflections on the findings. The number of renamings per year can be consulted in Table 3 below: Table 3. Renamings according to year Number of renamings Year 4 1988 5 1989 49 1990 17 1991 30 1992 12 1993 14 1994 21 1995 9 1996 6 1997 6 1998 17 1999 6 2000 8 2001 0 2002 18 2003 3 2004 6 2005

№ 1(15), 2020 162 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Total number of renamings 252

It started with a shy number of four renamings in 1988, but they already carried a Georgian symbolism: Besides Lado Gudiashvili, as seen in the City Council Decrees section, other people commemorated on those renamings were Elene Akhvlediani and Davit Aghmashenebeli (David the Builder). Akhvlediani is revered as an important Georgian painter, and David the Builder (the medieval king) is one of the best-known Georgian figures of all time, both as a very successful ruler and as a religious character (Chelidze 2008: 277). 1989 had only one renaming more than the previous year, but they also carried symbolism: three of the renamings referred to important medieval Georgian kings (Tamar, Teimuraz, and Pharnavaz) and another one to Merab Kostava, one of the most important Georgian revolutionaries who died in the same year (Chelidze 2008: 298), his commemoration on a street name makes it probably the most significant of all other renamings done before 1991. Along with these figures, the first foreign name appears: Alexandre Dumas, a French writer who visited the Caucasus, including Georgia, probably the reason for the commemoration (Chelidze 2008: 280). Dumas’ name also replaced Zheliabov, who was a Russian revolutionary, one of the organizers for Tsar Alexander II’s assassination (Chelidze 2008: 318). Then we come to the most prolific year of renamings of all: 1990, with no less than 49 names changed. While some of them were carried so to name previously unnamed streets and new sections of existing ones, the majority of the renamings took out distinctly Soviet names, such as Lenin, Marx, Herzen, Ordzhonikidze, Perovskaya and Volodarsky. They were replaced by Georgian people, which compose all of the anthroponyms of this year. More direct religious names also start to come up on the year, such as Anton Catholicos (a Patriarch of the Georgian Orthodox Church), Transfiguration (of Christ), Bishop Gabriel, Ketevan the Martyr and Jerusalem (although being foreign, it is also important for the Orthodoxy). Geronti Kikodze, one of the members of the Constituent Assembly of the First Republic of Georgia, is commemorated in this year (Chelidze 2008: 336). It is also markedly the year when the main square of the city, Liberty Square, replaced Lenin Square, with an incredibly high symbolism. One medieval Georgian figure is present, too (Bagrat III). The next year, 1991, hosted way less renamings, 17. They were still following the trend to replace Soviet markers, though, and streets like “Communist Labor”, “Tsiteltsqaro” (Red Spring), “Mogilevsky”, and “Engels” were gone. Once again, predominantly Georgians names were brought back. “Dedoplistsqaro” (Queen’s Spring) replaced Red Spring, since the name of the city commemorated also returned to that name (Chelidze 2008: 59), and Mogilevsky became Saint-Petersburg (before Mogilevsky, the street’s name used to be Leningrad), a very political statement since it was also adhering to an old name of one of the most important cities in the late Soviet Union. Two medieval figures also appear (King Archil and Queen Tamar). A different kind of commemorated people (included in the Historical

№ 1(15), 2020 163 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 categorization) appear: the ones who died in the 9th of April protests or were directly related to it. Eka Bezhanishvili is one of these, who was only 16 when she died, in 1989 (Chelidze 2008: 263). In 1992 the first year after Georgia’s Independence, the renamings raised in number, almost doubled, with 30 occurrences―it can be seen as a renewal in the effort now that the country was free to express its cultural elements without any fear of reprisal. Other Soviet names were erased, with this trend now consolidated definitely. Streets such as “26 (Baku) Commissars”, “Pravda”, “Paris Commune”, “Collective Agriculture”, “(Rosa) Luxembourg” and “Matrosov” disappeared, to give way to a myriad of ethnic Georgian names, such as Erekle II, a historical king from the 18th century (Chelidze 2008: 281). Particularly important is the naming of a square as 26th of May, the aforementioned Independence Day of Georgia, and the anniversary of the massacre at Rustaveli Avenue. In 1993, the number of renamings dropped again, to less than half of the previous year: only 12. Soviet commemorations were starting to become rare now, with only a few of them removed, like “Traktor”, “Grizodubov” and “Lunacharsky”. All of the replacements were Georgian anthroponyms. 1994 kept it around the same number, with 14 renamings, but this time only two Soviet commemorations were erased―“Komsomol” (Leninist Young Communist League) and “Kakhovka”, the city in Ukraine, which itself is not a great symbol of the Soviet Union, but the commemoration of another Soviet city can be seen as an ideological act. Georgian anthroponyms were the majority, with a few geographical places (one religiously relevant, Jerusalem Square) and a medieval king (Peter the Iberian, from the historical Georgian Kingdom of Iberia). Spiridon Kidia, a prominent figure during the First Republic, is commemorated as well (Chelidze 2008: 294). Another unique kind of commemoration, under the Historical theme, appears, with Koka Kldiashvili, a young man who died during the war in Abkhazia (Chelidze 2008: 295). 1995 had a small spike in numbers, with 21 changes, taking out names like “Labor”, “Deputies”, “Pioneers”, another “Lenin” and “Stakhanov”. All the replacements, like 1993, were Georgian anthroponyms. One of them was Sergo Ksovreli, who died in the Abkhazian war in 1993 (Chelidze 2008: 337); other was Gia (Giorgi) Chanturia, who along with Zviad Gamsakhurdia and Merab Kostava, was a prominent figure of the national movement, leader of the National Democratic Party (Chelidze 2008: 352). The year 1996 saw the beginning of a decline in the renaming process, as the Soviet commemorations were becoming more and more scarce. Only nine streets were renamed that year, and only one of the renamings carries the former regime’s ideology: “Leninasheni”. All the replacements are Georgian anthroponyms once again. Rostom Muskhelishvili is one of them―he was a colonel, Chief of Military Intelligence during the First Republic (Chelidze 2008: 308). 1997 dropped even more, with only six instances, with two of the replaced ones being heroes of the Soviet Union, “Shirshov” and “Voronin” (Chelidze 2008: 285). All the names that replaced the previous ones were of Georgian people in this year, too. In 1998, once again six toponyms were replaced; only one Soviet commemoration, however, “Budapest”, which referred to a fellow Socialist country’s capital, at the time. The only non-Georgian name to figure in the new commemorations was Hermann Gmeiner, a famous Austrian philanthropist (Chelidze 2008: 270). In 1999 a sudden spike on the renaming activity happened, with 17 instances. Nevertheless, it only

№ 1(15), 2020 164 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 got rid of three Soviet names, “Pisarev”, one of the authors who influenced Lenin (Chelidze 2008: 316), “Gagarin”, the famed first man to go to space under the Soviet Union and worldwide (Chelidze 2008: 268), and “Kurnatovsky”, a revolutionary (Chelidze 2008: 298). One of the names of those years, which replaced a previously unnamed street, was “Fighters for Georgia’s Unity”, a very ethnically and politically Georgian name, very expressive of the national discourse. As expected, the other names are Georgian anthroponyms. On the turning of the millennium, 2000, the practice decreased again, to six replacements. Two distinct Soviet names were put out, “Tchernichevski” (a revolutionary writer who influenced Lenin) (Chelidze 2008: 343) and “Kaludin”, a famous revolutionary worker, and a symbol of labor (Chelidze 2008: 293). The totality of new names amounts to all of them being Georgians again. 2001 saw only two more streets than the previous year, eight, but with only one Soviet toponymy replaced, once again a street name commemorating Gagarin. The only name which is not a Georgian anthroponym is Ochamchire, a city on the coast of Abkhazia (Chelidze 2008: 138). In 2002, for unknown reasons, there are no renamings registered. They were revived in 2003, with a good increase in numbers―18 renamings, out of which only one Soviet commemoration was erased: “Kerch”, the strait in the Black Sea, where many Soviet Georgians fought and died in combat during World War II (Chelidze 2008: 178). The majority of the names put in the toponyms were Georgian people, apart from “Artist” Street, rather a concept. Four of them were naming previously unnamed parts of existing streets, including “Artist” Street. Zurab Abuladze, one the commemorated people, was a young man killed during the war in Abkhazia (Chelidze 2008: 251); another street was named “Student Heroes” (Gmiri Kursantebi), a reference to the students of the police academy who died in Abkhazia (Chelidze 2008: 46). In 2004, only three renamings were carried, but one of them is quite relevant: it replaced Stalin Embankment by Zviad Gamsakhurdia Embankment, figuring the first president of Georgia for the first time and removing the most infamous Georgian of the Soviet Union from the toponymy. It was part of Saakashvili’s anti-Russian, self- affirmation drive (de Waal 2010: 135, cited in Isaacs & Polese 2016: 32). Likely, removing Stalin’s name from the embankment took so long because he was still revered by a good number of people and still is to this day, as evidenced very strongly by the street named after him in Gori, his hometown, and his museum there (Asatiani 2007, cited in Isaacs & Polese 2016: 31, 38). Another renaming put the name of Anatoly Sobchak on the commemorations; he was a prominent figure in the Soviet Union and demanded that the responsible people for the 9th of April massacre to be punished (Chelidze 2008: 324). Yet one more important name is Noe Zhordania, who had an important role in the socialist movement in the Russian Empire, becoming the prime minister of the First Republic. He is the only declared Georgian Menshevik to be commemorated in the post-Soviet renamings (Chelidze 2008: 318). Only a bit more renamings were carried in 2005, six, and only one was replacing a Soviet element, “Atarbegov”, a member of the Cheka at the time of the Soviet Occupation of Georgia. Notably, new streets were named George Bush (the American president at the time, named after he visited Georgia) (Chelidze 2008: 264), Rose Revolution Square, commemorating the recent developments in the country, and Europe Square, showing Saakashvili’s Western orientation very clearly. Another one was

№ 1(15), 2020 165 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 renamed after Zurab Zhvania, the only Prime Minister of Georgia who died while in office, in 2005 (Chelidze 2008: 318). In the penultimate year included in this research, 2006, there were 12 renamings. Three of them replaced streets bearing the same name, all of them after Gagarin, like in previous years; and all but three of the new names weren’t Georgian, namely, Picasso (the Spanish painter), King Solomon (the biblical figure) and Peking (the Chinese capital, also known as Beijing). One of the new names was after Natia Bashaleishvili, another 16-year- old protester who got killed in the 9th of April events (Chelidze 2008: 263). Another was Kote Apkhazi, a General-major of Artillery during the First Republic (Chelidze 2008: 259). One more figure from the First Republic commemorated on the year is Giorgi Kvinitadze, the commander-in-chief of the army (Chelidze 2008: 295). An interesting name with a contested past commemorated in 2006 is Meliton Kantaria―he is the junior sergeant who (along with M. Egorov) raised the flag over the Reichstag in 1945, but his name was still chosen to be inscribed in the toponymy. It was part of Saakashvili’s “nationalization” of Georgian war heroes, detaching the “Georgianness” from the “Sovietness”. Later, in 2011, Saakashvili named a school after him as well, lamenting that “Kantaria is the most classical example of the tragic fortune of our country” (president.gov.ge 2011e, cited in Isaacs & Polese 2016: 31) because he was a Georgian living in Abkhazia and ended up his life as a refugee; in fact, Kantaria was expelled from Abkhazia and even found refuge in Russia, making Saakashvili’s act a selective appropriation and manipulation of history, confirming his narrative of Georgian victimhood and stressing its resilience (Isaacs & Polese 2016: 31). In the last year, 2007, eight renamings figured, and again, two Soviet names stand out for how long it took for them to be removed from the toponymy; Stalin and Red Army Street. All but one name is not Georgian on the new names, Heidar Aliyev, Azerbaijan’s former president, who was one of the most important post-Soviet figures in the country (Chelidze 2008: 254). It is probably a representation of the friendship between the two post-Soviet Republics, but also a commemoration of the liberation of the Soviet times since Aliyev was an important figure on the consolidation of the Republic of Azerbaijan. From this set of information about the years and their commemorations, we can draw some conclusions. As made clear in other sections and reinforced here, the renaming process echoed the political events in Georgia. Starting slowly with an oppositional movement, it grew to become a big mobilization, as made apparent by the renamings carried in 1990. A decrease during the year of Independence is probably due to the political turmoil that took the country by assault. Even though it contributes to political freedom, which lets the process carry on without censorship, the abrupt change on the power structure is traumatic and the City Council must have had other priorities. As with other projects of nationalistic revival, it kept steadily going, and even if decreased in number, renamings were constant and most of the time substituting the previous regime’s ideology. And when not doing so, still reinforcing cultural, ethnic, and nationalistic elements, as evidenced by the fact that the bulk of new names commemorated Georgian people. Odd years, like the renamingless 2002, are an exception, and it will only be possible to know whether the process of renaming stalled after 2007 if we get a grip of

№ 1(15), 2020 166 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Renamings by district In this ensuing subsection, we’ll take a look at the spatial distribution of the renaming process, dividing it by district and year. A compilation of this data can be seen in Table 4 below: Table 4. Renamings by district and year District Didube- Gldani- Isani- Mtatsminda- Old Vake- Chughureti Nadzaladevi Samgori Krtsanisi Tbilisi Saburtalo 1988 1 0 1 0 2 0 1989 0 0 0 0 3 2 1990 7 7 4 0 26 6 1991 1 3 1 0 10 2 1992 3 3 3 0 13 8 1993 0 3 1 0 2 6 1994 1 1 4 0 2 6 1995 1 8 4 0 3 5 1996 0 2 1 0 5 1 Renaming 1997 3 1 2 0 0 0 Year 1998 0 0 0 0 2 4 1999 2 3 3 1 3 5 2000 0 2 0 0 4 0 2001 0 1 1 0 2 4 2002 0 0 0 0 0 0 2003 0 2 6 0 2 8 2004 0 0 0 0 1 1 2005 1 0 2 0 2 1 2006 2 0 1 0 2 7 2007 1 1 1 0 1 4 Total renamings 23 37 35 1 85 70 by district

The district which bears the highest number of toponyms renamed is Old Tbilisi, with 85 names being replaced there. The high concentration on the district certainly has to do with its historical significance, as made obvious by its name. It is very symbolic that the oldest neighborhood in town sees the majority of the new names, almost all Georgian, put there. There also seems to be a deliberate effort to rename streets in the Vake- Saburtalo area. Both districts combine to form the famed part west of river Kura, where many universities are located, as well as a lot of bars and hotels and where the more economically active population lives; they were home to the “red intelligentsia” and the Communist Party nomenklatura (Jones 2013). One of the lines of the Tbilisi metro covers the most extension of Saburtalo and is named after the district. As for the other districts, they keep a constant number of renamings through the years and in total, so there does

№ 1(15), 2020 167 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 not seem to be a concerted effort to rename them. They are located in more peripheral areas of the city. The one exception is Mtatsminda-Krtsanisi, which recorded only one renaming, done in 1999. Though it is not known why the district received so little attention in the process, one possibility is that it felt victim to geographical disagreements. The National Archive’s list only includes one street in the district, but if we consult the City Council Decrees, one of them places several renamed streets in Mtatsminda in a decree from 1990, which would put more commemorations on the neighborhood. This research is not a place to dwell into demarcation of districts in Tbilisi, and since the National Archive’s list is the most comprehensive record of renamings done systematically, preference has been given to this source.

4. Conclusions In the past 200 years, Georgia has only been an Independent Nation for 31 of them, having only a few decades in hand to assert its sovereignty in recent times. Marks of past regimes can still be seen in its cities, and particularly in the capital; most of them are from the Soviet period, the most recent former regime to assert its power in it. Along with the national liberation movement, the revamping of the cityscape of Tbilisi carried on with a process of commemorating elements associated with the rich Georgian history, running in an opposite direction from the Soviet ideological imprinting; Bodaveli (2015: 177) comments that more than 90% of their place namings were anthroponyms, with an almost total absence of Georgian historical people and events―while the post-Soviet Republic filled the capital with more than 90% of anthroponyms, almost all of them referring to Georgians, historical, religious, and cultural figures altogether, as evidenced by this research. It is paradoxical, however, that the Soviet nationality and development policies ended up incentivizing the “Georgianisation” of the capital (in detriment to other nationalities) and fueling the national discourse. While the Soviets only left Tbilisi with cultural aspects of identity, the Independent Republic revived national, religious, and ethnic aspects to the cityscape. Analyzing the data brought into this research shows clearly that the renamings intended to make the city a portrait of a homogenous Georgia, an assertion of a regained sovereignty over totalizing efforts. Branding memory in a place requires choosing elements from a real or even imagined past, and such choice was made―the capital, once famous for its diverse and cosmopolitan culture, now is more Georgian than ever. The Armenians and Azeris, once teeming in population and influence, were gone, and the toponymy is not the place where they are remembered. A lack of the own city's past is evident, when it comes to the representation of the city culture and the participation of others in the urban space. This research intended to unveil the process of inscribing the geopolitical landscape of the post-Soviet Tbilisi and its intentions―and what has been found is that the function of the capital turned a lot more to the commemoration of national figures and aspects, mostly disregarding local figures and the urban identity, with only a few foreign mentions. The city shows only shy signs of its diverse past, mostly in derivative names of old neighborhoods and metro stations, a few survivors from the Russian imperial rule. A nationalistic discourse is the rule when it comes to toponymy now, not only

№ 1(15), 2020 168 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 downplaying the Menshevik nature of the First Republic, but also ignoring national minorities and a broader, shared Transcaucasian history―the city now displays broader national themes instead of a particular city history and culture. The cityscape reflects the politics of Gamsakhurdia and Saakashvili, most of all, in their effort to consolidate Georgia as a united, homogenous country and solidify this claim by etching it in shared, public elements. From 1988 to 2007, old names were returned or undesired names were renamed so to achieve such objectives (with a particular vigor on the first years of the free republic), and although no specific patterns were perceived, the commemorations were mostly after famous Georgian people and, after the wars in Abkhazia and South Ossetia, “martyrs” of the civil conflict. One thing that can be said for sure is that the naming process is consonant with the Georgian national narrative, adapting throughout the years to major political events and ideological changes, has been shown by the analysis of the data presented in this research. The public memory inscribed in the cityscape draws from history, but a specific and detached part of Georgian history, carefully sewn together so to reinforce the territorial and cultural claim. The selective nature of the process, picking only the intended historical aspects in the memorial commemoration, is very clear. It is not only evident through the names, aspects, and events chosen but also the ones not chosen, and the ones which choice is deliberately oriented. There are important people from the First Republic present on the renamings, such as Noe Zhordania, and these commemorations, along with important dates from the time, are primarily concerned with bringing about the first democratic expression of power from the Georgian nation; it glosses over the Socialist, Menshevik nature of the First Republic, though, in a desire to forget everything related to the Soviet Union, even if sharing a few ideological traits. All other commemorated aspects from the First Republic were not party leaders or relevant participants, except for Zhordania, certainly only because he became president―a perfect example of the selectiveness of the process. These contested elements of the commemorative process express the troubles of Georgian people in dealing with the conflicting past they have―“toponymy with contested pasts”, clearly seen in Zhordania’s case and in other instances like the aforementioned commemoration of Meliton Kantaria, where the appropriation of the Georgian character of the historical figure is done while stripping him of his “Sovietness”. This is all part of what Assman calls cultural memory, the cultivation of which stabilizes and forms a society’s self-image; and according to Bucher et al. (2013), it is an indivisible part of the formation of group identity, in what is called social memory. Whatever memorialization concept we choose to apply, what is been looking at in this work is the expression of a shared history and culture in the toponymy, filtered by institutions and for the sake of a particular national discourse. As we can see, a predominantly Georgian presence in the population and the naming of Tbilisi is a very recent thing―only the past few decades have seen it. With its regained sovereignty, the Republic of Georgia is now tasting a full-blown commemoration of its culture, its heroes and martyrs, its religion, and its history. The etching of its national elements in the capital serves a reminder of these very elements so that the population gets reminded every day of who they are, which history they are intended to share and which fellow countrymen they can look up to in the journey to contribute themselves to

№ 1(15), 2020 169 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 the Georgian Nation’s progress. In retrospect, nevertheless, this stressing eliminates the signs of a shared past with other Caucasian peoples, and even if not completely intentionally, erases their participation in an essential era of the city’s development. There is no evidence that the reason for such disregard of the foreign influence on Tbilisi’s history should be other than simply the reinforcement of the national, homogenous Georgian discourse. For instance, in discourses like Gamsakhurdia’s, one can see nationalistic ideas that downplay the significance of national minorities, like Abkhazians and Svans, in favor of a uniquely Georgian nation; doing the same with other nationalities is just the next step. There are no xenophobic connotations to this lack of foreign representation, historical or not, but it would be interesting to analyze the impact this has on the population―whether they are aware of such shared past, what their opinion on the nations in question is, and other related questions. While we know that in their overall national discourse Armenians and Azeris also downplay the participation of others in their historical journey, it would be interesting to conduct similar research in their capitals to see how their discourse deal with commemorations of the past―they may be just like Tbilisi, or maybe not. Identifying such tendencies in blooming nationalistic revivals (or even births) like the post-Soviet ones might show us interesting things about political processes as a whole. The influence of the renamings on the people, however, is the subject of other researches, probably through interviews. The present work’s intention was not only to show how the independent Georgian regime has reinforced its narrative on the cityscape but also to bring data and knowledge to the international academic world and audience, so that more people can access and produce such kinds of work, letting us better understand how political and historical processes are carried and how they cope with it. I do not claim that this research has brought all the knowledge on the renaming process even on the period here discussed―many of the streets present in the City Council decrees lack information, especially on the year of renaming. Perhaps in the future more sources (especially archival ones) will be found, more accurate and complete, and the understanding of the process will be even bigger. Further studies could also try to correlate Soviet policies with the process of renaming and building of the national identity (like the indigenization policy), and apply the same analysis to other Caucasian republics. This serves as an invitation for more research and memory work to be done and new conclusions be made from the data presented here and eventually other data, sharing the rich Caucasian history which we have still much to know about.

Bibliography: Assche, Kristopher Van, Salukvadze, Joseph, & Shavishvili, Nick. (2009). City culture and city planning in Tbilisi: where Europe and Asia meet. Lewiston: Edwin Mellen Press. Azaryahu, Maoz. (2012). Renaming the past in post-Nazi Germany: insights into the politics of street naming in Mannheim and Potsdam. Cultural Geographies 19(3): 385–400. Azaryahu, Maoz. (1986). Street names and political identity: the case of East Berlin. Journal of Contemporary History 21(4): 581–604.

№ 1(15), 2020 170 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Azaryahu, Maoz. (1996). The power of commemorative street names. Environment and planning. Society and Space 14(3): 311–330. Batiashvili, Nutsa. (2018). The bivocal nation: memory and identity on the edge of the empire. London: Palgrave McMillan. Bodaveli, Elene. (2015). The reflection of communist ideology in the street naming policy in Soviet Tbilisi (1922–1939). Analytical Bulletin 8: 156–178. Buachidze, Ioseb Moses. ([1970]1979). Georgian Polytechnical Institute. In The great Soviet encyclopedia (3rd Edition). Farmington Hills: The Gale Group, Inc. Bucher, Slavomír, Matlovič, René, Lukáčová, Alena, Harizal, Barbora, Matlovičová, Kvetoslava, Kolesárová, Jana, Čermáková, Lenka & Michalko, Miroslav. (2013). The perception of identity through urban toponyms in the regional cities of Slovakia. Anthropological Notebooks 19(3): 23–40. Chelidze, Zurab. (2008). Tbilisi: streets, avenues, squares. Tbilisi: Irakli Abashidze Main Editorial. de Waal, Thomas. (2010). The Caucasus: an introduction. New York: Oxford University Press. Drozdzewski, Danielle. (2014). Using history in the streetscape to affirm geopolitics of memory. Political Geography 42: 66–78. Foote, Kenneth E. & Azaryahu, Maoz. (2007). Toward a geography of memory: geographical dimensions of public memory and commemoration. Journal of Political & Military Sociology 35(1): 125–144. Foxall, Andrew. (2013). A contested landscape: monuments, public memory, and post-Soviet identity in Stavropol’, Russia. Communist and Post-Communist Studies 46(1): 167–178. Isaacs, Rico & Polese, Abel. (2016). Nation-building and identity in the post-Soviet space. London: Routledge. Jones, Stephen. (2013). Georgia: a political history since independence. London: I.B. Tauris. Kadmon, Naftali. (2004). Toponymy and geopolitics: the political use – and misuse – of geographical names. The Cartographic Journal 41(2): 85–87. Nora, Pierre. (1989). Between memory and history: les lieux de mémoire. Representations (26): 7–24. Polese, Abel, Morris, Jeremy, Pawłusz, Emilia & Seliverstova, Oleksandra. (2017). Identity and nation building in everyday post-socialist life. London: Routledge. Rose-Redwood, Reuben, Alderman, Derek H. & Azaryahu, Maoz. (2010). Geographies of toponymic inscription: new directions in critical place-name studies. Progress in Human Geography 34(4): 453– 470. Salukvadze, Joseph. & Golubchikov, Oleg. (2016). City as a geopolitics: Tbilisi, Georgia – a globalizing metropolis in a turbulent region. Cities 52: 39–54. Saparov, Arseny. (2003). The alteration of place names and construction of national identity in Soviet Armenia. Cahiers Du Monde Russe 44(1): 179–198. Sartania, Davit, Nikolaishvili, Dali & Ujmajuridze, Avtandil. (2017). Soviet toponymy: the history and the present. Earth Sciences 6(5–1): 49–55. Suny, Ronald Grigor. ([1988]1994). The making of the Georgian nation (2nd edition). Bloomington: Indiana University Press. Tamm, Marek. (2013). Beyond history and memory: new perspectives in memory studies. History Compass 11(6): 458–473. van Assche, Kristopher & Salukvadze, Joseph. (2012). Tbilisi reinvented: planning, development and the unfinished project of democracy in Georgia. Planning Perspectives 27(1): 1–24. Vuolteenaho, Jani & Berg, Lawrence D. (2009). Towards critical toponymies. In Critical toponymies: the contested politics of place naming, Vuolteenaho, Jani & Berg, Lawrence D. (eds). Farnham: Ashgate, 1–18.

№ 1(15), 2020 171 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

JEWISH AGRARIAN SETTLEMENTS IN SOUTHERN UKRAINE: ORIGIN AND CHANGE OF TOPONYMS UNDER THE IMPACT OF STATE POLICY Yurii Kaparulin Kherson State University ORCid:0000-0001-9099-5766 https://doi.org/10.36169/2227-6068.2020.01.00008

Abstract. The article discusses the history of the creation of Jewish agrarian settlements in the south of Ukraine during XIX–XX centuries. For the first time, as part of a special study, attention is focused on the origin and change of place names under the influence of state policy. A set of data sources was involved in the study, in particular the work of historians and sociologists, oral history materials, official documents of state authorities, and so on. To process the data, historical-comparative, microhistorical and system analyses were used. It is noted that the semantics of toponyms and their renaming depended on the policy of the government in relation to the Jewish population. In the Russian Empire, Jewish settlers in the south of modern Ukraine had the opportunity to choose the names of new settlements themselves. The Soviet period was marked by another wave of resettlement of Jews in the rural areas of southern Ukraine, which led to the emergence of new settlements and renaming of previously created ones. The policy of the Soviet government towards Jews in the countryside at the beginning of World War II, when most of them were wiped out during the Holocaust, is given a detailed description. It is shown, that in the postwar years, most former Jewish settlements retained politically and ethnically neutral names or were renamed in the spirit of the communist tradition. It is outlined how during the period of independence of Ukraine a new wave of renaming occurred due to the policy of decommunization. This process was based on the principles defined by the Ukrainian Institute of National Memory taking into account the positions of local communities. It is stressed, that in some cases of renaming, the local history was not taken into account and the names of most of the former Jewish settlements were not restored.

Key words: Jewish agrarian settlements, toponyms, south of Ukraine, Holocaust, renaming, decommunization

№ 1(15), 2020 172 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

ЄВРЕЙСЬКІ АГРАРНІ ПОСЕЛЕННЯ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ: ПОХОДЖЕННЯ ТА ЗМІНА ТОПОНІМІВ ПІД ВПЛИВОМ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ Юрій Капарулін Херсонський державний університет ORCid: 0000-0001-9099-5766

Анотація. У статті розглянуто історію створення єврейських аграрних поселень на півдні України впродовж ХІХ – ХХ ст. Уперше в межах спеціального дослідження зосереджено увагу на походженні та зміні відповідних топонімічних назв під впливом державної політики. Для проведення дослідження залучено комплекс джерел і літератури, зокрема роботи істориків та соціологів, матеріали усної історії, офіційні документи органів державної влади тощо. Для опрацювання джерел застосовано історико-порівняльний, мікроісторичний та метод системного аналізу. Наголошено, що семантика топонімів та їх перейменування залежали від політики чинної влади стосовно єврейського населення. У Російській імперії єврейські переселенці на півдні сучасної України мали можливість самі обирати назви поселень. Радянська доба відзначилася черговою хвилею переселення євреїв до сільської місцевості півдня України, що привело до появи нових населених пунктів та перейменування раніше створених. Схарактеризовано політику радянської влади відносно євреїв сільської місцевості на початку Другої світової війни, коли більшість із них було знищено в ході Голокосту. Проілюстровано, що в повоєнні роки багато колишніх єврейських поселень зберегли політично та етнічно нейтральні назви або були перейменовані в комуністичних традиціях. У період незалежності України відбулася нова хвиля перейменувань, зумовлена політикою декомунізації. Цей процес ґрунтувався на принципах, визначених Українським інститутом національної пам’яті з урахуванням позицій місцевих громад. Наголошено, що в більшості випадків перейменування населених пунктів не було враховано особливості місцевої історії та не відновлено назви колишніх єврейських населених пунктів.

Ключові слова: єврейські аграрні поселення, топоніми, південь України, Голокост, перейменування, декомунізація

№ 1(15), 2020 173 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Постановка проблеми19 Поява євреїв-аграріїв на Півдні України пов’язана з низкою соціально-політичних процесів, що відбувалися на теренах Російської імперії в останній чверті XVIII – на початку XIX ст. Одним із них було завоювання нових територій у ході російсько- турецьких війн. За умовами Кючук-Кайнарджійсього миру 1774 року, Ясського миру 1791 року та в результаті анексії Кримського ханства у 1783 році царський уряд отримав великі території від Одеси до Азовського моря. Степи, що колись були заселені запорозькими козаками та ногайцями, стали місцем створення єврейських колоній, ініційованих російською імперською владою. Ці південні степові зони сучасної України імперській уряд позначив як території Новоросії, що отримали у 1802 році адміністративний поділ на Херсонську, Катеринославську і Таврійську губернії. Тут з кінця XVIII ст. розпочався швидкий урбаністичний та господарський розвиток. Так російсько-турецькі війни відкрили південь України для колонізації, що заохочувалася та спрямовувалася російським імперським урядом. Козаки втратили своє військове значення в цьому регіоні. Влада прагнула позбутися їх, уважаючи схильними до внутрішніх повстань, а також сутичок та конфліктів із сусідніми державами (Plokhii 2016: 193). Новостворені південні губернії увійшли до так званої «смуги осілості» ― території, що з 1791 року була визначена як зона проживання єврейського населення з метою запобігти проникненню євреїв у великоруські губернії та захистити російське підприємництво від єврейської конкуренції. Таким чином, ця сегрегаційна зона розтягнулася від узбережжя Балтії на півночі до північно-чорноморського узбережжя на півдні (ibid.). Іншим чинником, що відкрив південь України для єврейської колонізації, були плани російського уряду щодо реформування життя єврейського населення наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. Вони були пов’язані з вирішенням гострих соціально-економічних проблем на територіях, що увійшли до складу Російської імперії в результаті поділів Речі Посполитої (1771, 1793 та 1795 рр.), зокрема Волині та Західної Білорусі. На цих землях проживала велика частина східноєвропейських євреїв, які були сконцентровані в містах та містечках (штетлах; з їдиш ― «містечко» або єврейське містечко) (Shchukin & Pavlyuk 2016: 30–31). У 1804 р. було оприлюднено «Положення про устрій євреїв», що надавало право євреям переселятися на спеціально виділені державні землі, більша частина з яких знаходилася в межах Херсонської губернії. Ця ідея не була сприйнята єврейським населенням з великим ентузіазмом, чимало людей сподівалося, що їх омине примусове виселення з місцевості, де вони займалися традиційними промислами. Утім, невдовзі воно почалося (Orlova 1993: 45).

19 Автор статті висловлює подяку співробітникам The Jack, Joseph and Morton Mandel Center for Advanced Holocaust Studies, The United States Holocaust Memorial Museum, дослідницького центру Yahad-In Unum, а також коллегам з Херсонського державного університету за доступ до матеріалів, створення умов для творчої роботи та різнобічну допомогу і підтримку під час роботи над статтею.

№ 1(15), 2020 174 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Довоєнну історію євреїв-аграріїв півдня України відбито в працях багатьох науковців. Одним із перших, хто поставив цілу низку проблемних питань, був Яков Хонігсман (Honigsman 1994). Дорадянську історію єврейських колоній у Російській імперії найповніше дослідили Володимир Щукін та Андрій Павлюк (Shchukin & Pavlyuk 2016). Діяльність Агро-Джойнту та репресії проти його співробітників висвітлив Михайло Міцель (Mitsel 2012). Місце єврейської людності в ширшому контексті радянської національної політики було досліджено в працях Лариси Якубової (Yakubova 2003, 2004). Володимир Орлянський (Orlyans’kij 2000) вивчив становище євреїв-аграріїв в умовах політики коренізації. Господарську та соціокультурну адаптацію єврейської аграрної спільноти півдня України розглядали Альберт Венгер та Ольга Каковкіна (Wenger & Kakovkina 2014). Вдалу спробу розкрити процес землеоблаштування єврейського населення в Українській Радянській Соціалістичній Республіці (УРСР) через діяльність Товариства із земельного облаштування єврейських трудящих (ОЗЕТ) здійснено в монографії Михайла Журби та Віктора Доценко (Zhurba & Dotsenko 2005). Фундаментальним джерелом для дослідників теми стала робота Джонатана Декель-Чена (Dekel-Chen 2005), присвячена історії євреїв-аграріїв упродовж усього міжвоєнного періоду. Проблему антисемітизму довоєнного часу та в роки Другої світової війни досліджував Григорій Костирченко (Kostyrchenko 2010). Однак досі практично не вивчено соціальну історію євреїв-аграріїв півдня України в радянський час, історію повсякдення поселень, процес їх акультурації радянською владою, економічну доцільність господарств, зв’язки з іншими закордонними організаціями, зокрема Єврейським колонізаційним товариством, Товариством ремісничої праці тощо. Опис становища, у якому опинилися євреї сільської місцевості під час Голокосту, міститься в працях Олександра Круглова, Андрія Уманського, Ігора Щупака (Kruglov, Umansky & Schupak 2016), Якова Пасіка (Пасік 2009), Михаеля Гесіна (Gesin 2003), Олександра Мельника (Melnyk 2004) тощо. У більшості цих робіт інформація щодо євреїв-аграріїв Півдня України наводиться лише спорадично. Майже відсутні спеціальні дослідження, з яких можна дізнатися про досвід тих євреїв-аграріїв, які вижили під час Голокосту, перебуваючи в евакуації, на службі в Червоній армії або були врятовані місцевим населенням. Разом з тим зазначена тема перебуває в динамічному розвитку ― поступово знаходяться та залучаються нові джерела, як-от документи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України (СБУ) чи усні свідчення, зібрані співробітниками Yahad-in Unum в Україні (Yahad-in Unum). У запропонованій розвідці вперше розглянуто топоніми та їх зміну як віддзеркалення тяглості державної політики щодо окремої етнічної групи населення та політики пам’яті про неї. Задля цього проведено емпіричне дослідження, у ході якого зіставлено списки єврейських аграрних поселень на півдні України (сучасні Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Кіровоградська, Дніпропетровська області та Автономна Республіка Крим) упродовж ХІХ–ХХ ст. з сучасними даними про назви населених пунктів, розташованих на цих територіях. Отже, метою статті є висвітлення історії єврейських топонімів на півдні України з часу виникнення в Російській імперії та еволюційні процеси, яких зазнавали географічні назви у радянську добу та період незалежності України. Задля досягнення

№ 1(15), 2020 175 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 мети було залучено комплекс опублікованих і неопублікованих джерел та літератури, зокрема спогади колишніх і теперішніх мешканців Херсонщини, що дозволяє доповнити наші знання про історію їх повсякдення.

Від окремих колоній до національних районів Упродовж 1807–1930-х рр. на територіях сучасних Херсонської, Миколаївської, Одеської, Запорізької, Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької областей та Криму було створено понад 200 єврейських аграрних поселень. Проєкт переселення євреїв на вільні землі Півдня України отримав нове дихання та більший масштаб після встановлення радянської влади. У другій половині 1920-х – на початку 1930-х рр. тут було створено Калініндорфський (Херсонська область), Новозлатопольський (Запорізька область), Сталіндорфський (Дніпропетровська область), Фрайдорфський та Ларіндорфський (Автономна Республіка Крим) єврейські національні райони. З-поміж назв дорадянських колоній переважали похідні з івриту (Єфінгар, Великий та Малий Нагартав, Велика та Мала Сейдеменуха) або української, російської й татарської мов, що утворилися від місцевих гідронімів або топонімів (Сагайдак, Громоклей, Новожитомир, Інгулець, Новополтавка, Романівка, Львове, Новоберислав, Хлібодарівка, Рівнопіль, Новозлатополь тощо). Починаючи з середини 1920-х рр., на території єврейських національних районів було створено ряд нових єврейських поселень, назви яких походили з івриту (наприклад, поселення Бейс Лехем, Ахдас, Ециро, Кадіма, Мішмар, Аранд тощо) та їдиш (Ойфлебунг, Ротенштадт, Ротендорф, Фрай, Штерндорф, Юдендорф, Емес, Калініндорф, Сталіндорф, Леніндорф, Бухаріндорф, Майфельд, Фрунзенфельд тощо). Мову їдиш було проголошено офіційною національною мовою радянських євреїв. Із загостренням боротьби більшовиків з сіоністським рухом, назви на івриті було змінено. Наприклад, Малу Сейдеменуху було перейменовано на Штерндорф (у 1928- 1944 рр.). Хоча деякі назви на івриті збереглися до 1945 року, наприклад, Бейс Лехем у Криму. Далі спробуємо простежити процес створення єврейських аграрних поселень, походження та зміну їхніх назв під впливом державної політики від початку ХІХ до початку ХХІ ст. на прикладі поселень, що колись входили до Калініндорфського району (території сучасних Херсонської та Миколаївської областей). Перші єврейські аграрні поселення на Херсонщині були засновані у 1807 році. Це були поселення Бобровий Кут та Сейдеменуха. Наступні десятиліття позначилися нестабільністю реалізації та підтримки переселенської політики, однак призвели до створення нових поселень. У 1841 р. на лівому березі р. Інгулець, неподалік Сейдеменухи оселилася група євреїв-переселенців із Вітебської губернії, після чого було утворено два окремих поселення ― Велика Сейдеменуха та Мала Сейдеменуха. У тому ж році на березі Дніпра було утворено колонії Львове та Новоберислав (Wenger & Kakovkina 2014: 43).

№ 1(15), 2020 176 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Назва Сейдеменухи утворилася шляхом сполучення двох івритських слів «сде» і «менуха», що означає «тихе (спокійне) поле». Селище Бобровий Кут (Боброва, Бобров Кут) отримало назву від яру на лівому березі річки Інгулець. Ріка в цьому місці утворює кут, у якому мешкали великі популяції бобрів. Іншу версію топоніму запропонував єврейський поет та публіцист Семен Фруг, згідно з якою євреї-переселенці прибули в абсолютно безлюдний степ, «де місцями чорніли могильні кургани запорожців і рідкісні хутори поодиноких мешканців великих новоросійських рівнин» (Pasik 2009). Неподалік знаходився хутір одного з місцевих мешканців на прізвище Бобров. Він гостинно зустрів новоприбулих і впродовж кількох місяців дозволив їм користуватися своїм господарством. Саме тому вдячні колоністи вирішили назвати поселення його іменем, а слово «Кут» було додане через те, що воно знаходилося в кутовій улоговині, оточеній гірськими височинами (ibid.). Обидва пояснення є розповсюдженими у науковій та мемуарній літературі, однак можуть розглядатися як такі, що тяжіють до «народної етимології» та місцевих легенд. Селище Львове запозичило назву Львової пустки ― місця свого заснування. Колонія Новоберислав (Новий Берислав, Ново-Берислав) утворилася на казенній Бериславській ділянці, де у 1784 році було засновано м. Берислав, тому вона отримала префікс «ново» (Pasik 2009). Понад століття мешканці єврейських поселень засвоювали та вдосконалювали навички ведення сільського господарства. Незважаючи на розповсюджену в російській дореволюційній історіографії думку про неспроможність євреїв працювати в цій сфері, на початку ХХ ст. їм вдалося досягнути значних успіхів (Shchukin & Pavlyuk 2016: 369). За даними перепису населення Російської імперії до 1897 року, у колоніях більшу частину населення становили євреї. Наприклад, 82% (1284 чол.) мешканців Великої Сейдеменухи були євреями. Однак у багатьох випадках вони жили поруч та спілкувалися з українськими селянами, німецькими, шведськими переселенцями тощо (Pasik 2009). Принципово новий етап у житті єврейської сільської громади Півдня України, власне, як і всіх мешканців Російської імперії, розпочався із революційних подій 1917 р. З кінця 1918 року Херсонщина стала ареною кривавих подій, серед яких були не лише фронтові зіткнення сторін періоду національно-визвольних змагань, а й активізація міжетнічної ворожнечі та звичайний розбій. Території єврейських землеробських поселень потрапили в зону бойових дій, що змусило їх стати до зброї та боронитися від погромів. З газети «Рідний край» відомо, що на початку 1919 року було створено охорону для захисту домівок поселенців (Rodnoi krai). Зі спогадів російського літературознавця та письменника Віктора Шкловського дізнаємося, що у с. Львове був загін самооборони, завдяки чому воно перетворилося на своєрідний табір для біженців: «Обганяємо великі вози з євреями, які відходять від білих ― майбутніх погромів. Їхали євреї в землеробську колонію Львове, де вони скупчувалися в такій чисельності, що їх там вже не били… там характер особливий, львівський. Їздять, наприклад, торгувати загонами на тачанках, як Махно. І на тачанках, як

№ 1(15), 2020 177 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 у Махно, кулемети. Навколо Львового антисемітизму менше, ніж в інших місцях» (Shklovskij 1990: 209–210). Урешті-решт мешканці поселень підтримали радянську владу, найбільш лояльну до них на той момент.

Радянсько-американське співробітництво У роки погромів та голоду 1921–1922 рр. мешканці єврейських поселень отримували закордонну допомогу від низки благодійних організацій ― Американської адміністрації допомоги (АРА), Товариства поширення ремісничої та землеробської праці серед євреїв (ОРТ), Єврейського колонізаційного товариства (ЄКТ) тощо. Однак особливої уваги заслуговує діяльність Американського єврейського об’єднаного розподільчого комітету «Джойнт». Філантропам з Нью-Йорка вдалося досягти домовленостей із радянською владою задля реалізації амбіційного соціально- економічного експерименту з аграризації єврейського населення СРСР і створити організацію під назвою «Агро-Джойнт». За декілька років на землі півдня України планували переселити кілька сотень тисяч радянських євреїв для роботи в галузі сільського господарства. З-поміж ключових цілей, які переслідувала радянська влада, переселяючи єврейське населення, можна назвати такі: прагнення подолати кризу соціально-економічного життя містечкового єврейства, посилити вплив влади на цей прошарок населення, підвищити міжнародний авторитет радянської держави, залучити матеріальну підтримку тощо. Таким чином, із середини 1920-х рр. розпочався новий процес масового переселення євреїв на землі Херсонщини. У результаті було значно розширено кордони старих поселень та засновано нові населені пункти. Ідеологія радянської влади та політика коренізації (у цьому випадку поширення радянської єврейської світської культури мовою їдиш) безпосередньо вплинула на процес перейменування старих поселень та найменування нових (Gitelman 1988: 88). Доля єврейського населення СРСР обговорювалася на вищому партійному рівні і мала своїх ідеологів. Зокрема Голова Центрального виконавчого комітету СРСР, Михайло Калінін зауважив: «Про життя і положення широких мас єврейських трудящих треба судити не за єврейськими радянськими службовцями, а за тим, що відбувається у численних містах і містечках України, Білорусі й Західних губерніях РСФРР. Усі ці обстеження підтвердили факт жахливого зубожіння широких кіл єврейського населення, 30-40% якого не має жодного заняття… Проведений нами захід із землеоблаштування трудящих євреїв зіграє також велику роль у справі зближення трудящих різних національностей і викорінення залишків проклятого спадку минулого ― антисемітизму» (Kalinin & Smidovich 1927: 13– 17). Таким чином, М. Калінін, впливовий більшовик, став одним із ідеологів переселенського руху, а на його честь було названо трудові колективи ТСОЗів

№ 1(15), 2020 178 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 (Товариство спільного обробку землі), артілі, селища і перший в СРСР єврейський національний район, створений у степах півдня України. 5 березня 1927 року постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) і Ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки (РНК УСРР) з частин Бериславського та Снігурівського районів (на той час Херсонська та Миколаївська округи Одеської губернії) було утворено перший в СРСР єврейський національний Велико-Сейдеменуський район у складі Херсонської округи з центром у с. Велика Сейдеменуха. 22 березня 1927 р. у Великій Сейдеменусі відбулося відкриття першого з’їзду рад єврейського національного району. Цей день став офіційним днем заснування району. Це була знакова подія, що визначила нову політику радянської влади щодо єврейського населення і значення півдня України в її реалізації. Тоді з офіційними та неофіційними візитами районний центр відвідало декілька тисяч гостей з Москви, Харкова, Києва та інших міст. Газета «Правда» випустила дві публікації з новиною про «Єдину у світі єврейську адміністративно- територіальну одиницю» (Pasik 2009). На першому з’їзді рад району було запропоновано перейменувати районний центр на честь М. Калініна як одного з прихильників єврейської автономії. Цю пропозицію було підтримано Херсонським окружним виконавчим комітетом, а потім Президією ВУЦВК. 20 серпня 1927 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову про перейменування районного центру селища Велика Сейдеменуха Херсонської округи на Калініндорф («село Калініна» з їдиш) і Велико-Сейдеменуського району на Калініндорфський (там само). У 1927 р. до Калініндорфського району входило шість єврейських (Калініндорфська, Боброво-Кутська, Емесовська, Фрайлєбенська, Львовська, Шолом- Алейхемська) та одна українська (Хрестово-Воздвиженська) сільрада. Усього в 44 населених пунктах району проживало 11 779 осіб, з них 9928 осіб у 36 єврейських населених пунктах. Офіційною мовою Калініндорфського району й усіх радянських установ у ньому був їдиш, окрім української сільради, що користувалася в єврейському районі правами національної меншини. На початку 1930-х рр. до Калініндорфського району було приєднано ділянки на заході від р. Інгулець, після чого було створено ще три єврейські сільради ― Молотовську, Постишевську та Ерштмайську, що знаходилися на територіях сучасної Миколаївської області (ibid.). Багато селищ району отримали назви на честь радянських діячів, лідерів закордонних організацій, що допомагали переселенцям, або відіменні топонімічні назви на їдиш у радянському стилі (Калініндорф, Сталіндорф, Леніндорф тощо). Таким чином, радянське керівництво намагалося зобразити більшовицьких лідерів покровителями переселенців та їх інтеграції до нового соціуму. Разом з Великою Сейдеменухою на деякий час зникла назва Мала Сейдеменуха, яку було перейменовано на Штерндорф («Селище-зірка» мовою їдиш). З-поміж інших назв селищ на їдиш були Ройтфельд, Юдендорф, Фрайлебен, Ратендорф, Найвельт, Майдорф, Фрайланд, Емес тощо. Селище Розена було названо на честь американського агронома російського походження Йосифа Розена, який був

№ 1(15), 2020 179 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 директором корпорації «Агро-Джойнт» упродовж 1924–1938 рр. (Elektronnaya evrejskaya enciklopediya 1994). Селища та ділянки Калініндорфського району мали порядкові номери (закріплені за ділянками землі, виділеними для створення поселень), що часто використовувалися як самоназви. У спогадах місцевих жителів не-євреїв, зібраних співробітниками дослідницького центру Yahad-in Unum, часто фігурують саме номерні назви: «Тут жили євреї з 20-го [до війни Найфельда, сьогодні Високе]… Під час війни тут розстріляли євреїв з 17-го [до війни Вінчевський, сьогодні Львівські отруби] (Yahad-in Unum). У 1935 р. відбулося ще одне укрупнення Калініндорфського району за рахунок приєднання Новогредневської сільради, а в 1936 р. ― сіл Краснолюбецьк, Заповіт і Новополтавка Мар’яновської сільради Снігурівського району (сучасна Миколаївська область). Приблизно з цього часу радянська влада розпочала спрямовану інтернаціоналізацію району. Чисельність населення Калініндорфського району (1937 р. район увійшов до новоствореної Миколаївської області) на 1939 р. становила 19 480 осіб, серед яких було 7717 євреїв, 8691 українців, 1535 росіян і 1047 німців (Pasik 2009). 5 березня 1939 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про ліквідацію та перетворення штучно створених національних районів і сільрад України». Ідею існування таких районів було визнано злочинною, а чимало їх мешканців було засуджено як «ворогів народу» в ході Великого терору. Це стосувалося всіх національних районів на теренах Радянської України ― німецьких, єврейських, болгарських, польських, грецьких, російських та молдавських. Таким чином, до початку Другої світової війни радянська влада радикально змінила засади національної політики (Yakubova 2004). Калініндорфський район втратив не тільки статус національного, але й частину територій. 1 липня 1939 р. з його структури було вилучено Куйбишевську, Молотовську та Ерштмайську сільради із значною часткою єврейського населення, які увійшли до Снігурівського району. Цей крок радянської влади був показовим і засвідчив відмову від розвитку ідеї єврейської автономії в степах півдня України. До сьогодні назву Калініндорф зберегла лише залізнична станція на межі Херсонської та Миколаївської областей. Ще один центр єврейського переселення на теренах Херсонщини знаходився на території Скадовського району. У 1924 р. було засновано селище Леніндорф (з їдиш ― «Село Леніна»). Навколо нього розташувалися ще чотири поселення з центром у Леніндорфській сільраді. Історія життя євреїв у цьому районі залишається маловідомою, тому слід продовжувати пошук інформації та її уточнення. Наприклад, у колекції Shoah Foundation Visual Archive збереглися спогади колишнього мешканця району Григорія Фрідмана про життя у Вайндорфі: «Я народився на Херсонщині. Там був маленький Ізраїль, між іншим, ― Леніндорф. Там були єврейські колонії. Там я народився і жив до 1940 року… Там була єврейська сільрада, єврейська десятирічка, єврейська печатка сільради… Ми були колгоспниками. Мати була дояркою, а батько конюхом. У

№ 1(15), 2020 180 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 нас був гектар городу, дві корови і 15 вівцематок… Ми кожні три місяці різали свиню. Курей було не злічити. Ми жили в степу… Всього було п’ять селищ. Центральним був Леніндорф. Наше селище називалося Вайндорф. Також були Найдорф і селища №2 та №6. Такі були найменування… Мій батько був «індивідуаліст» [мав одноосібне господарство]. У батька були коні, і коли розкуркулювали, все забрали. Замість того, щоб заслати до Сибіру, йому запропонували переселитися. Організація Джойнт допомогла побудувати спеціально для євреїв 5 селищ. У нас була одна вулиця та 40 стандартних будинків, і там мешкало приблизно 35-36 родин євреїв і приблизно 3-4 родини українців. Це у нашому Вайндорфі, а в центральному Леніндорфі дві вулиці було. Селища було збудовано у 1925 році» (Fridman 2019). Таким чином, нам відомо про п’ять єврейських поселень у Скадовському районі: Леніндорф (сьогодні Карабулат), Вайндорф (Труд), Найдорф (Новосілки), №2 (Промінь) та №6 (Біленьке). З початком Другої світової війни мешканці єврейських поселень почали отримувати тривожні звістки про антисемітську політику нацистів у Німеччині та окупованих країнах Європи. Доля мешканців району під час ескалації німецько- радянських відносин склалася по-різному. Багатьох було мобілізовано до лав Червоної армії, частині вдалося евакуюватися на східні території СРСР. Однак значна кількість єврейського та неєврейського населення залишилася у своїх домівках. Більшість єврейського населення Калініндорфського району, близько 4 500 осіб, було знищено під час Голокосту впродовж осені 1941 року. Та сама доля спіткала євреїв- аграріїв Леніндорфської сільради Скадовського району, де нацисти розстріляли близько 750 осіб (Kruglov, Umansky & Schupak 2016: 499–507).

Замовчування та приховування єврейської історії в повоєнний період Після звільнення територій Херсонщини у березні 1944 р. розпочався поступовий процес повернення фронтовиків та евакуйованих євреїв. Частина з них зуміли адаптуватися до нових обставин, однак чимало людей залишило свої селища в пошуках іншого місця для життя (Kaparulin 2018: 193–196). 30 березня 1944 р. за Наказом Президії Верховної Ради СРСР було створено Херсонську область. Невдовзі після цього розпочався процес перейменування колишніх єврейських селищ та колгоспів. Причинами цього було як формування нових адміністративних кордонів, так й ідеологічний вплив радянської влади. Пізня сталінська доба позначилася піднесенням побутового та державного антисемітизму, що не могло не вплинути на рішення змінити більшість колишніх єврейських назв (Magocsi & Petrovsky-Shtern 2016: 86). 15 серпня 1944 р. Калініндорфський район було перейменовано на Калінінський. Майже всі населені пункти, що мали назви на їдиш та івриті було перейменовано. Винятком стало с. Штерндорф, якому повернули історичну назву Мала Сейдеменуха. Імовірно, головною метою місцевого керівництва було позбутися старої назви селища, яка асоціювалася з колишнім національним районом.

№ 1(15), 2020 181 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Ураховуючи, що в регіоні до війни мешкали етнічні німці, перейменування могло бути спрямоване і на заміну всіх назв, суголосних німецькій мові. Те саме відбулося в Скадовському районі. Центральне єврейське поселення Леніндорф було перейменоване на Ленінське. Чотири сусідні єврейські селища також отримали нові назви. Після війни, на відміну від Калініндорфського району, у Леніндорфі та навколишніх селах євреїв майже не лишилося. У перші повоєнні роки, члени Єврейського антифашистського комітету (діяв до 1948 року), намагалися відстоювати ідею єврейської автономії в Криму. Однак їх спроби налагодити діалог із владою не отримали відповіді. Більшість членів комітету зрештою було репресовано. Радянська влада залишила євреям невдалий проект ― Єврейську автономну область на Далекому Сході Радянської Росії з центром в Біробіджані, куди у 1947 році зголосилися відправитися чимало євреїв з Херсонщини та Миколаївщини (Records of the Jewish Anti-Fascist Committee 1947). Під впливом політичних чинників упродовж другої половини ХХ ст. історія євреїв в СРСР замовчувалась. Навіть саме слово «єврей» було практично виключено із радянського дискурсу та замінено на поняття «безрідний космополіт». Відповідно, історія радянських євреїв опинилася під фактичною забороною. Показовим прикладом у нашому випадку є багатотомна праця «Історія міст і сіл УРСР», у змісті якої автори свідомо фальсифікували, приховували та інсценували національну історію України. Зокрема у статті про с. Калинінське (Калинівське) міститься лише побіжна згадка про заснування Великої Сейдеменухи євреями-переселенцями у 1807 році. Відсутні будь-які дані про попередній національний статус селища як одного з головних центрів єврейського переселення у 1920–1930-ті рр. (Tron’ko 1982: 295). У 1958 р. Калінінський район було ліквідовано, а його території увійшли до складу Великоолександрівського та Бериславського районів Херсонської області.

Декомунізація в Україні та процес повернення історичних назв Зі здобуттям незалежності в Україні розпочався новий етап у вивченні національної історії, зумовлений виходом з-під впливу радянського наративу. Цей процес розтягнувся на десятиліття і продовжується сьогодні. Події Революції Гідності надали потужний поштовх для переосмислення нашого минулого, що стало каталізатором процесу декомунізації в Україні. У 2016 році Верховна Рада України прийняла низку постанов про перейменування окремих населених пунктів та районів. Цей процес викликав резонансну суспільну дискусію, пов’язану із визначенням моделей перейменування. Унаслідок реалізації цієї політики деякі населені пункти повернули історичні назви, отримали нові або ж їх назви залишилися незмінними. Підготовлені комісією Інституту національної пам’яті (УІНП) пропозиції офіційно базувалися на доцільності відродження назв зниклих населених пунктів, історія яких була тісно пов’язана з тими, що підлягають перейменуванню; підкреслення в назві населених пунктів унікальності місцевої топоніміки (балки, річки, ліси тощо); урахування географічних, економічних та етнічних особливостей населених пунктів; ушанування історичних подій та постатей, безпосередньо

№ 1(15), 2020 182 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 пов’язаних з цими населеними пунктами. УІНП опрацював понад півтори тисячі письмових звернень і запитів стосовно перейменування одиниць адміністративно- територіального устрою. У більшості випадків, коли пропозиції УІНП та органів місцевої влади не збігалися, Комітет надавав перевагу пропозиціям місцевої влади як виразникам волі громад (Dekomunizatsiia nazv 2019). Наприклад, селище міського типу Калинінське Херсонської області отримало нову назву ― Калинівське, а не історичну ― Велика Сейдеменуха, яка, на мою думку, повністю б відповідала політиці УІНП. Цей випадок демонструє, що частину «репресованих» у сталінські часи топонімів так і не було «реабілітовано» під час декомунізації (Homanyuk 2017: 36–37). Більше того, перейменування селища Калинінське на Калинівське тяжіє не до засад декомунізації, а скоріше до традиції збереження нейтральних назв. Причини цього можуть бути різними. Деякі з них криються в культурі пам’яті або самоідентифікації місцевих громад. Можливо, місцева громада Калинівського не вважала доречним повернення єврейської назви селищу, у якому сьогодні не залишилося єврейського населення. У будь-якому разі – це наочна демонстрація проблем декомунізації, що безпосередньо пов’язані з політикою та культурою пам’яті, які дослідникам ще доведеться вивчати в найближчому майбутньому. Постановою «Про перейменування окремих населених пунктів та районів Автономної Республіки Крим та міста Севастополя» Верховна Рада України де-юре здійснила перейменування і в Криму. Більшість перейменованих населених пунктів отримали кримськотатарські назви, однак серед іншого є і декілька єврейських топонімів. Селу Чапаєве Восходненської сільської ради Курманського (до перейменування Красногвардійського) району повернуто назву Нейшпроцунг, а селу Правда Первомайського району ― Дер-Емес. Постанова має набрати чинності з моменту повернення тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя під загальну юрисдикцію України. Ці кроки можна розглядати як спробу переосмислити історію Криму, кримськотатарського та інших народів в історії України. Іншим проявом уваги до місцевої історії є прийняття Верховною Радою постанови про визнання депортації 1944 року актом геноциду проти кримських татар з боку радянської влади. Очевидно, що саме після анексії Криму військами Російської Федерації у 2014 році в Україні посилився інтерес до становища кримських татар та їх історії. На цю тему стали більше говорити дослідники, представники ЗМІ, представники громадськості та політики.

Висновки Історія єврейських аграрних поселень на півдні України довгі роки залишалася маловідомою. Лише після розпаду СРСР дослідники почали вивчати різні аспекти цієї теми. У більшості праць, увагу авторів зосереджено на загальному явищі єврейського переселенського руху на півдні України впродовж ХІХ–ХХ ст., соціально-економічних відносинах, ролі держави в різні періоди їх історії тощо. Однак чимало питань з історії поселень висвітлено недостатньо, або не розкрито зовсім. З-поміж них, повсякденне життя в поселеннях у радянську добу та акультурація їх мешканців, історія Голокосту

№ 1(15), 2020 183 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 та остаточний занепад населених пунктів на початку Другої світової війни, радянська післявоєнна політика відносно колишніх переселенців та єврейських топонімів, політика пам’яті в сучасній України та місце цієї історії в національному наративі. У даній розвідці уперше запропоновано розглянути процеси виникнення та еволюції єврейських топонімів у контексті державної політики впродовж усього періоду їх історії. Як видно із проведеного дослідження, владна політика прямо впливала на появу, чисельність та назви поселень. На початку ХІХ ст. за ініціативи влади було засновано перші колонії. У функції топонімів мешканці використовували назви похідні з івриту, а також етнічно нейтральні імена. Після встановлення радянської влади, упродовж 1920–1930-х рр., було здійснено спробу відродити переселенський рух на півдні України. Навколо старих колоній було засновано десятки нових поселень. В умовах політики коренізації багато з них отримували назви з мови їдиш, що її було проголошено офіційною мовою радянського єврейства. Старі назви на івриті в більшості випадків підлягали перейменуванню. Однак наприкінці 1930-х рр. відбулися докорінні зміни засад національної політики. Єврейські, як й інші національні райони, мали бути денаціоналізовані, що призвело до чергової зміни топонімів. Цей процес завершився після Другої світової війни, коли єврейські назви було змінено на етнічно нейтральний комуністичний лад. Черговий етап перейменувань пов’язаний із нещодавніми подіями Революції Гідності та наступним процесом декомунізації. З-поміж основних завдань передбачалося реалізувати ідею повернення історичних назв населеним пунктам та районам. Цей символічний акт надав можливість повернути із радянського забуття особливості місцевої історії багатьох областей України. Проте більшість колишніх єврейських поселень, перейменованих у попередні історичні періоди, так і не отримали своїх історичних назв. Їх зберегли лише ті, які від моменту заснування мали етнічно нейтральне походження. Винятком є повернення назв кільком колишнім єврейським поселенням у Криму. Причини цього безпосередньо пов’язані з політикою та культурою пам’яті, які залишаються полем для дослідження у найближчому майбутньому.

Bibliography: Dekomunizatsiia nazv naselenykh punktiv ta raioniv Ukrainy: pidstavy, protses, pidsumky [from Ukr.: Decommunization of names of settlements and districts: grounds, process, results]. (2017). Ukrainskyi instytut natsionalnoi pamiati, http://www.memory.gov.ua/page/dekomunizatsiya-nazv- naselenikh-punktiv-ta-raioniv-ukraini-pidstavi-protses-pidsumki (accessed 10 December 2019). Dekel-Chen, Jonathan. (2005). Farming the Red Land: Jewish Agricultural Colonization and Local Soviet Power, 1924–1941. New Haven: Yale University Press. Elektronnaya evrejskaya enciklopediya [from Rus.: Electronic Jewish encyclopedia]. (1988). Kalinindorf, https://eleven.co.il/jews-of-russia/life-in-ussr/11932/ (accessed 6 December 2019). Elektronnaya evrejskaya enciklopediya [from Rus.: Electronic Jewish encyclopedia]. (1994). Rozen Dzhozef A., https://eleven.co.il/jews-in-world/economy-industry/13556/ (accessed 26 September 2019).

№ 1(15), 2020 184 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Fridman, Grigorii. Interview 46693. Visual History Archive. USC Shoah Foundation Institute. Accessed online at the United States Holocaust Memorial Museum on [Jan 25 2019]. Gesin, Michael. (2003). Holocaust: the reality of genocide in Southern Ukraine. Ann Arbor: Mich. University Microfilms International. Gitelman, Zvi. (1988). A Century of Ambivalence: The Jews of Russia and the Soviet Union 1881 to the Present. New York: Schocken. Honіgsman, Yakov. (1994). Kolektivіzacіya, Holodomor і zanepad evrejs'kogo zemlerobstva v Ukrainі [from Ukr.: Collectivization, famine and the decline of Jewish agriculture in Ukraine]. Ukrayins'kij іstorichnij zhurnal [from Ukr.: Ukrainian historical journal] 2: 66–75. Homanyuk, Mykola (2017). Dekomunizatsiini modeli pereimenuvannia naselenykh punktiv Pivdnia Ukraini (na prykladi Khersonskoi oblasti) [from Ukr.: Decommunisation patterns of renaming settlements in the South of Ukraine (The case of Kherson region)]. Naukovyi visnyk Khersonskoho derzhavnoho universytetu. Seriia “Heohrafichni nauky” [from Ukr.: Scientific bulletin of Kherson State University. Series «Geographical sciences»] 6: 30–37. Kalinin, Mikhail & Smidovich, Petr. (1927). O zemel'nom ustrojstve trudyashchih evreev v SSSR [from Rus.: On the land system of working Jews in the USSR]. Moskva: OZET. Yad Vashem. (2019). Kalinindorf, Yad Vashem, https://www.yadvashem.org/untoldstories/database/index.asp?cid=566 (accessed 5 December 2019). Kaparulin, Yurii (2018). Epistoliarna spadshchyna Illi Erenburha ta problema (ne)povernennia evakuiovanykh yevreiv Kalinindorfa (Kalininskoho) pislia Holokostu [from Ukr.: The epistolary heritage of Ilya Ehrenburg and the problem of (non)return of the evacuated Jews of Kalinindorf (Kalininske) after the Holocaust]. Problemy istorii Holokostu: ukrainskyi vymir [from Ukr.: Holocaust studies: a Ukrainian focus] 10: 189–204. Kaparulіn, Yurii. (2019). Holokost yevreiv-ahrariiv Khersonshchyny [from Ukr.: The Holocaust among the agrarian Jews of Kherson region]. Holokost i suchasnist [from Ukr.: Holocaust and modernity] 1 (17): 31–47. Kostyrchenko, Genadii (2010). Stalin protiv «kosmopolitov». Vlast' i evrejskaya intelligenciya v SSSR [from Rus.: Stalin against the “cosmopolitans”. Power and Jewish egghead in the USSR]. Moskva: Rossijskaya politicheskaya enciklopediya. Kruglov, Alexandr, Umansky, Adriey & Schupak, Igor. (2016). Holokost v Ukraine: Rejhskomissariat «Ukraina», Gubernatorstvo «Transnistriya» [from Ukr.: Holocaust in Ukraine: reichskommissariat “Ukraine”, governorate “Transnistria”]. Dnipro: Ukrainskij institut izucheniya Holokosta “Tkuma”. Lower, Wendy. (2010). Tvorennya nacists'koї іmperії ta Holokost v Ukrayinі. Kyiv: Zovnіshtorgvidav Ukrayini; Ukrayins'kij centr vivchennya іstorіyi Holokostu. Melnyk, Oleksandr. (2004). Behind the frontlines: war, genocide and identity in the Kherson Region of Ukraine, 1941–1944. M. A. thesis. University of Alberta. Nepomniashchyi, Boris. (2004). Kherson evreiskyi: trahedyy i sudby [from Rus.: Kherson Jewish: tragedies and destinies]. Kherson: Oldy-plius. Magocsi, Paul Robert & Petrovsky-Shtern, Yohanan. (2016). Yevrei ta ukraintsi: tysiacholittia spivisnuvannia [from Ukr.: Jews and Ukrainians: a millennium of co-existence]. Uzhhorod: Padiak V. Mitsel, Michail. (2012). «Poslednyaya glava»: Agro-Dzhojnt v gody Bol'shogo terrora [from Rus.: “The final chapter”: Agro-Joint in the years of the Great Terror]. Kiev: Duh і Lіtera Orlyans'kij, Volodymyr. (2000). Yevrei Ukrainy v 20–30-ti roky ХХ storichchia: sotsialno-politychnyi aspect [from Ukr.: Jews of Ukraine in the 20–30s of the twentieth century: socio-political aspect]. Zaporizhzhia: ZHTU.

№ 1(15), 2020 185 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Orlova, Zaria & Ratner Izrail. (1993). Iz istorii zaselenyia Khersonshchyny: Kratkyi spravochnyk [from Rus.: From the history of the settlement of Kherson region: a quick reference]. Kherson. Pasik, Yakov. (2009). Kalinindorfskij evrejskij nacional'nyj rajon. Evreiskiye zemledelcheskiye kolonii Yuha Ukrainy i Kryma [from Rus.: Kalinindorf Jewish national district. Jewish agricultural colonies of the south of Ukraine and Crimea], http://evkol.ucoz.com/kalinindorf.htm (accessed 26 September 2019). Pasik, Yakov. (2015). Katastrofa evrejskogo krest'yanstva yuga Ukrainy i Kryma. Evreiskye zemledelcheskye kolonyy Yuha Ukrainy i Kryma [from Rus.: The Holocaust of the Jewish peasantry of the south of Ukraine and Crimea], http:// evkol.ucoz.com/colony_holocaust.htm (accessed 26 September 2019). Pasik, Yakov & Habad, Mikhail. (2009). Istoriya evrejskoj zemledel'cheskoj kolonii Malaya Sejdemenuha. Evreiskye zemledelcheskye kolonyy yuha Ukrainy i Kryma [from Rus.: History of the Jewish agricultural colony Malaya Seydemenuha. Jewish agricultural colonies of the south of Ukraine and Crimea], http://evkol.ucoz.com/m_seydemenukha.htm (accessed 26 September 2019). Pasik, Yakov & Kaganovich, Albert. (2005). Istoriya evrejskoj zemledel'cheskoj kolonii L'vovo. Evreiskye zemledelcheskye kolonyy yuha Ukrainy i Kryma [from Rus.: History of the Jewish agricultural colony of Lvovo. Jewish agricultural colonies of the south of Ukraine and Crimea], http://evkol.ucoz.com/lvovo.htm (accessed 26 September 2019). Records of the Jewish anti-fascist committee from the state archives of the Russian Federation (GARF) RG‑22.028M, f. 8114, op. 1, d. 254, United States Holocaust Memorial Museum Archives, Washington, DC. Plokhii, Sergii. (2016). Brama Yevropy. Istoriia Ukrainy vid skifskykh voien do nezalezhnosti [from Ukr.: The gates of Europe: a history of Ukraine]. Kharkiv: Knyzhkovyi klub. Rita, Rozenberg. Interview 43387. Visual history archive. USC Shoah Foundation Institute. Accessed online at the United States Holocaust Memorial Museum on [Jan 25 2019]. Rodnoi krai. (1919). Novosty, 13 fevralia. Shchukin, Volodymir & Pavlyuk Adriy. (2016). Evrejskie zemledel'cheskie kolonii Hersonskoj gubernii (XIX- nachalo XX vv.): ocherki istorii [from Ukr.: Jewish agricultural colonies of the Kherson province (ХІХ- beginning of the XX century): history essays]. Nikolaev: Izdatel' Shamraj P. N. Shklovskij, Viktor. (1990). Sentimental'noe puteshestvie. Moskva: Novosti. Shchukin, Volodymir. (2012). Trahycheskaia khronyka Kholokosta na zemliakh Nykolaevskoi oblasty [from Rus.: The tragic chronicle of the Holocaust in the lands of the Nikolaev region]. In Sud'by evreev Nikolaevshchiny v period Velikoj Otechestvennoj vojny 1941–1945 gg. [from Ukr.: Fates of Jews of Nikolaev region during the Great Patriotic War of 1941–1945], Gol'denberg, M. (red). Nikolaev: Izdatel' P. N. Shamraj, 48–86. Tron’ko, Petr (1982). Istoriya gorodov i sel Ukrainskoj SSR [from Rus.: History of cities and villages of the Ukrainian SSR]: V 26 t. Hersonskaya oblast'. (1982). Kiev: Glavnaya redakciya Ukrainskoj sovetskoj encikopedii. Wenger, Albert & Kakovkіna, Olga. (2014). Evrejs'ka agrarna spіl'nota Pіvdnya Ukrayiny: gospodars'ka ta socіokul'turna adaptacіya [from Ukr.: Jewish agricultural community of southern Ukraine: economic and socio-cultural adaptation]. V Evrejs'ka nacіonal'na spіl'nota v kontekstі іntegracії ukraїns'kogo suspіl'stva [from Ukr.: Jewish national community in the context of integration of Ukrainian society], Podolsky, A. (red). Kyiv: ІPіEND, 68–114. Yakubova, Larisa. (2004). Natsionalne administratyvno-terytorialne budivnytstvo v USRR (20-i – persha polovyna 30-kh rr. ХХ st.) [from Ukr.: National administrative-territorial construction in the USRR (20s-first half of the 1930s)]. Problemy istorii Ukrainy: fakty, sudzhennia, poshuky [from Ukr.: Problems of Ukrainian history: facts, judgments, searches] 12: 176–224.

№ 1(15), 2020 186 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Yakubova, Larisa. (2003). Polіtika agrarizacіi evrejstva: socіal'nі ta ekonomіchnі naslіdki (20-tі – pochatok 30-h rr. XX st.) [from Ukr.: The Politics of agrarianization of Jews: social and economic implications (1920s-early 1930s)]. Problemy іstorіi Ukraini: fakty, sudzhennya, poshuky [from Ukr.: Problems of Ukrainian history: facts, judgments, searches] 10: 178–208. Yahad-Іn Unum archives. Trip No. 48 UK. Witness No. 2183 UK; 2193 UK; 2215 UK. Zeltser, Arkadii. (2018). Unwelcome memory: Holocaust monuments in the Soviet Union. Jerusalem: Yad Vashem Publications Zhurba, Mykhailo & Dotsenko, Victor. (2005). Shestikutna zіrka nad polem: zhittya і smert' evrejs'kogo zemleoblashtuvannya v Ukrayiny (20–30-tі roki XX stolіttya) [from Ukr.: Six-pointed star above the field: the life and death of Jewish agriculture in Ukraine (20-30's of XX century)]. Kyiv: MP Lesya. Zlochinstva nіmec'ko-fashists'kih zagarbnikіv na Hersonshchinі (dokumenti і materіali) [from Rus.: Crimes of German fascist invaders in Kherson region (documents and materials)]. (1948). Herson: Naddnіpryans'ka pravda.

№ 1(15), 2020 187 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

DESOVETIZATION AND DECOMMUNIZATION OF THE UKRAINIAN URBANIMICON (ON THE MATERIAL OF ZAPORIZHZHIA PLACE NAMES) Irуna Pavlenko Zaporizhzhia National University ORCID: 0000-0003-0676-1153 https://doi.org/10.36169/2227-6068.2020.01.00009

Abstract. The article states the need for a comprehensive study of urban names, tracing the connection between the changes in the names, and economic and social processes. By analysing the dynamics of Zaporizhzhia topographic objects naming and renaming, the following two interrelated stages in the process of naming in independent Ukraine can be traced: desovetization and decommunization. The first is due to the collapse of the Soviet social and economic system, the formation of Ukrainian statehood, new forms of ownership, types of enterprises, and gradual integration into the world economic and cultural space. The formation of a new worldview and reformatting of the views on the past led to active naming, often spontaneous. From 1991 to 2015 the legal names of large enterprises changed. The naming of the newly created establishments of trade, services, public catering developed, which indicated the development of private enterprise, the growth in the consumption of goods and services; a street renaming also started. The second period is due to the officially declared rejection of communist ideology. During the decommunization, the process of renaming developed, and the system of godonyms changed. The new names of streets, avenues and squares contributed to the “de-ideologization” of urban space, expanding the boundaries of historical memory; the naming processes characteristic of the previous period were retained.

Keywords: urbanonym, naming, renaming, desovetization, decommunization

№ 1(15), 2020 188 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

ДЕРАДЯНІЗАЦІЯ ТА ДЕКОМУНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО УРБАНІМІКОНУ (НА МАТЕРІАЛІ НАЗВ ОБ’ЄКТІВ МІСЬКОГО ПРОСТОРУ ЗАПОРІЖЖЯ)20 Ірина Павленко Запорізький національний університет ORCID: 0000-0003-0676-1153

Анотація. У статті доводиться думка про необхідність комплексного дослідження всіх найменувань об’єктів міського простору та простежується зв’язок змін, що відбуваються в урбанонімії, із економічними та соціальними процесами. Аналіз найменувань та перейменувань топооб’єктів Запоріжжя засвідчує, що в назовництві незалежної України простежуються два взаємопов’язані етапи: дерадянізація та декомунізація. Перший, зумовлений розпадом радянської соціальної та економічної системи, творенням української державності, нових форм власності, типів підприємств, входженням у світовий економічний та культурний простір, характеризується активним, нерідко стихійним, називанням. З 1991 до 2015 рр. трансформувалася система юридичних назв великих підприємств, виникла система назв новостворених закладів торгівлі, послуг, громадського харчування, що засвідчило розвиток приватного підприємництва, почалося оновлення назв вулиць. У зумовлений офіційно задекларованою відмовою від комуністичної ідеології період декомунізації розвивається процес перейменувань, змінюється система годонімів; нові назви сприяють «деідеологізації» міського простору, розширенню меж історичної пам’яті; зберігаються процеси назовництва, притаманні попередньому періоду.

Ключові слова: урбанонім, неймінг, перейменування, дерадянізація, декомунізація

1. Вступ Характерна ознака буття сучасного українського міста ― зміна топонімної мапи. З перших років здобуття незалежності відбувається постійний процес (пере-)йменувань, інтенсивність зміни різних складників корпусу міських урбанонімів у різні періоди була неоднаковою. Урбаноніми ― назви об’єктів внутрішньоміського простору ― тривалий час були предметом переважно лінгвістичних та географічних досліджень. В останні роки XX ст. американський дослідник Вільбур Зелінські вказав на непродуктивність

20 Авторка висловлює вдячність спів-редакторці цього випуску Наталі Кудрявцевій та двом анонімним рецензентам за корисні поради та зауваги щодо попередніх версій цієї статті.

№ 1(15), 2020 189 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 лінгвістичної топоніміки, яка переважно акцентована на дескрипції, класифікації та дослідженні етимології географічних назв і лише спорадично звертається до спроб аналізу взаємозв’язків між географічними назвами та діяльністю людей (Zelinsky 1997: 465–466). Зелінські стверджував необхідність міждисциплінарного підходу до географічних номенів, який у час виходу його статті вже активно формувався. Усвідомлення багатоаспектного зв’язку топонімії з різними формами діяльності, з історичними подіями та сучасністю, а також потенційної можливості її впливу на майбутнє, ставлення до власних назв як до матеріалу для дослідження суспільства привело до формування критичної топоніміки. Одним із перших відзначив зміни ставлення науковців до топонімії, зумовлені «семантичними зрушеннями» (увагою до ролі годонімів у «процесі перейменування минулого» та у формуванні нової політичної географії) Маоз Азар’яху (Azaryahu 1997). Він же перший заговорив про практики найменування вулиць як про політичний акт і форму символічного контролю над публічним простором (Azaryahu 1996). Осмислення багатоманітних форм зв’язку географічних назв із проблемами влади стає одним із пріоритетів критичної топоніміки (Critical Toponymies 2009; Rose-Redwood 2016). В англомовному науковому середовищі формується ставлення до топонімів не лише як до пасивних знаків, а як до активної сили, включеної до політичних процесів (Rose- Redwood & Alderman 2011; Azaryahu 2011; Rose-Redwood Alderman & Azaryahu 2017), до творення або відновлення символічних місць пам’яті (Rose-Redwood 2008; Rose-Redwood, Alderman & Azaryahu 2010; Fuchs 2015). Певним підсумком діяльності школи критичної топоніміки стала колективна монографія (The political life… 2017), у якій розглянуто роль годонімів у політичному житті як історичних, так і сучасних міст, перейменування просторових об’єктів і трансформації міських мнемотопів (у колективному дослідженні це не тільки назви вулиць, але й пам’ятні місця, меморіальні назви) (Rose-Redwood, Alderman & Azaryahu 2017). Масштабні зміни годонімії, у тому числі й на постсоціалістичній та пострадянській території, інтерпретуються як знак невідповідності між ідеологією представників влади та історичним наративом, закарбованим у назвах просторових об’єктів. Розглядається і комерційний потенціал урбанонімів, але передусім йдеться про те, що система назв створює новий імідж території або сприяє комерціалізації простору (Basik 2018а). За спостереженням одного з білоруських представників цього наукового напряму Сергія Басика, «новітні критичні топонімічні дослідження конструюються на проблемах топонімії як «технології влади» у контексті та поза контекстом політичного режиму, локальних рухів супротиву, офіційного та неофіційного самовизначення населення» (Basik 2018b). Такий підхід актуальний для аналізу динаміки змін і української годонімії, формування нових та ревіталізації старих, напівзабутих чи забутих місць пам’яті. Загалом, спираючись на положення школи критичної топоніміки щодо зв’язку просторової номінації з діяльністю людей, зумовленості номінативного простору міста політичними та ідеологічними чинниками, залежності його й від економічних планів та намірів, значної ролі у символізації міського простору, а також

№ 1(15), 2020 190 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 на міждисциплінарний підхід до аналізу процесу неймінгу і його результатів, ураховуємо те, що представники цього напрямку: а) розглядають назви просторових об’єктів, зазвичай не беручи до уваги номени інших внутрішньоміських топографічних об’єктів; б) нерідко орієнтуються на урбанонімний простір певного міста або (рідше) регіону, території; в) останнім часом ідеї та методологія критичної топонімії активно розвиваються й у дослідженнях (пере-)йменувань на пострадянському просторі. Найчастіше це розробка проблем «номен та місце пам’яті» та «назва й ідеологія» (Čepajtene 2011; Zagnìtko & Kudrejko 2011; Udovenko 2018; Kachalkova & Rut 2019); г) зарубіжні дослідники урбанімікону не звертаються до явищ, притаманних сучасному українському назовництву. Є студії, присвячені назвам просторових об’єктів міст країн колишнього соціалістичного табору (Light & Young 2014; Drozdzewski 2018; Palonen 2017), російських столиць (Gill 2012; Anaіs 2012), але з різних причин (політичних, історичних, соціокультурних, економічних та власне лінгвістичних тощо) отримані результати не можуть бути повністю екстрапольовані на бачення процесів, що відбуваються в Україні. Спираючись на досягнення зарубіжних дослідників ми мусимо пам’ятати про самобутність процесу неймінгу та перейменувань в Україні, про різноаспектність, різновекторність та різночасовість процесів, що відбувалися в період незалежності. Крім того, серйозні виклики для дослідження (пере-)йменувань пов’язані з тим, що деякі явища в різних регіонах України активізувалися в різний час, і спільнота їх сприймала неоднаково. Наприклад, в Ужгороді площу Леніна перейменували на площу Народну в 1991 р. як знак незалежності, у Дніпрі площа Леніна офіційно стала називатися площею Героїв Майдану в травні 2014 р. як знак протестних настроїв та підтримки Майдану, в Запоріжжі перейменування площі з такою ж меморіальною назвою на площу Запорізьку офіційно відбулося лише на початку 2016 р. у річищі офіційної декомунізації. Характерні особливості школи критичної топоніміки ― її міждисциплінарний підхід та акцентування історико-географічних аспектів, в українській гуманітаристиці вивчення урбанонімів ― переважно сфера ономастики. Лише в останні роки ці межі розширюються. Передусім це відбилося в студіюванні найменувань внутрішнього простору міста (Belej 2000; Buchko 2013; Horozhanov 2014; Dolyns’ka 2018), зв’язку урбанонімії з історичною свідомістю (Hyrych 2013), пам’яттю (Zagnìtko & Kudrejko 2011; Buryak 2013; Udovenko 2018; Pavlenko 2018), ідеологією (Mamalyha 1998; Masenko 2017), соціологією (Polyarush 2013) та ін., де дослідники звернулися до методологічних засад критичної топонімії. Також активно вивчаються процеси перейменувань та формування нового урбанонімного простору, що значною мірою переформовується в результаті прийняття та виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» (Tachtaulova 2015; Udovenko 2018; Fernos 2018; Savchenko & Tachtaulova 2019 та ін.).

№ 1(15), 2020 191 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Критична топоніміка орієнтована на великі та стабільні об’єкти. Її цікавить насамперед годонімія і процес найменувань та перейменувань як політичне явище, вияв ставлення до минулого й сучасного політичних еліт, спосіб комеморації певних історичних та ідеологічних явищ, колоніальні та постколоніальні прояви у міському топоніміконі тощо. Ураховуються ідеологічні та політичні чинники, але ігноруються явища, пов’язані зі становленням нового типу економічних відносин. У працях дослідників цього наукового напрямку майже не приділяється увага назвам підприємств, установ, закладів тощо. Вивчаючи урбанонімікон, сучасні українські дослідники також здебільшого звертаються до годонімії, але топонімна мапа сучасного міста складається не лише з назв вулиць, площ, парків тощо, а є системою номенів, що включає й назви виробничих об’єктів, підприємств, пам’ятників, музеїв, закладів освіти, культури, науки, сфери обслуговування, крамниць та ін. І в різних сферах історія (пере-)йменувань та її вектори виявляються різними. Сучасна українська ономастика звертається до питань структури та семантики, оновлення номенклатурних та власних назв закладів, підприємств, організацій (Sidorenko 2013; Horozhanov 2014; Dudka & Ponomarenko 2014; Krapìvnik & Shpak 2019 та ін.), але водночас необхідно проаналізувати причини активного неймінгу та творення й перетворення корпусу ергонімів у контексті розвитку економіки. Новизна досліджуваного матеріалу зумовила те, що паралельно з розвитком предмету вивчення відбувається його осмислення й формування термінологічного апарату. Саме синхронність процесів ― одна з головних причин неусталеності термінів. Ґрунтовний аналіз сучасної ономастичної термінології здійснив Юрій Горожанов. Аналізуючи стан дослідження номінації міських об’єктів, він констатує, що «навіть ті мовознавці, які використовують термін ергонім, розуміють його по-різному» (Horozhanov 2014: 62). У пропонованій статті цей термін вживається у значенні, яке запропонувала Наталія Подольська: «Ергонім ― розряд оніма. Власна назва ділового об’єднання людей, у тому числі спільноти, організації, установи, корпорації, підприємства, закладу, гуртка» (Podol'skaja 1988: 151). При цьому маємо врахувати твердження Олександри Суперанської щодо проміжного місця ергонімів між топонімами та соціонімами (Superanskaja 1971: 27). Аналізований матеріал вимагає також використання терміна «комерційні ергоніми», що його визначають як «назви ділових об’єднань, створених для здійснення діяльності, спрямованої на отримання прибутку, які зазвичай вступають у конкурентні стосунки з іншими аналогічними об’єднаннями» (Shimkevich 2002: 4), оскільки в сучасному місті співіснують різні типи навіть освітніх та медичних закладів: школи як комунальні заклади ― і тоді їх назви підпадають лише під значення узагальнювального терміна «ергонім», та як комерційні приватні заклади ― тоді коректніше говорити про відмінність цільових настанов (освіта, виховання в комунальних закладах та комерційна вигода, освіта, виховання ― у приватних), відносячи їх назви в першому випадку до ергонімів, а в другому ― до розряду комерційних ергонімів. Як синонім уживатимемо й термін «фірмонім», що ввів на

№ 1(15), 2020 192 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 означення «власної назви комерційно-виробничого об’єднання людей» Олег Белей (Belej 2000: 6). Фактично поза увагою залишалися питання зміни темонімів, оскільки активний процес роздержавлення та становлення нових форм власності на великі промислові об’єкти, а відтак зміна/поява частини юридичної назви, яка нечасто потрапляє у сферу масової комунікації, ― явище, характерне для пострадянського простору. Та й у вітчизняній, як і в пострадянській ономастиці загалом, юридичні назви підприємств і закладів украй рідко стають об’єктом наукової рефлексії. Реалії сучасного міста засвідчують розбіжності між рекламним іменем ― загальнодоступним, уживаним у різних комунікативних сферах номеном, та юридичною назвою установ, підприємств, організацій, яка функціонує винятково в офіційній сфері й часто невідома пересічним жителям міста. Саме тому послуговуємося терміном «темонім» для означення назви підприємства як суб’єкта права (Shimkevich 2002: 6). У студіях Алейди Ассман ідеться, зокрема, і про те, що міські топоси можуть сприйматися як чужі, а можуть сприяти пригадуванню того, що, здавалося б, давно забулося, втратилося у вирі подій (Assman 2012: 81). Відновлення пам’яттєвих інтенцій місць, пов’язаних з історичними подіями, зумовлює повернення їх колишніх назв або творення нових. Саме тому дослідження топонімів перетинаються з memory studies, що виявляється в багатьох студіях критичної топонімії. В Україні створюються нові музеї, меморіали, скульптурні групи тощо, виникають номени з чітко вираженими інформативними та мнемонічними функціями. Ці назви є способом інформування про людину, подію, явище, комеморація яких відбувається через засоби масової комунікації, довідники, книжки, безпосереднє спілкування та ін. Саме назви потрапляють у науковий, публіцистичний, рекламний дискурс, що й зумовлює необхідність виокремлення їх із загального масиву урбанонімів. Оскільки, окрім номінативної та інформативної функції, певні групи урбанонімів виконують мнемонічну, безпосередньо детерміновану необхідністю відновлення / творення / перетворення місць пам’яті, вважаємо за доцільне уведення у сферу ономастики терміна «мнемонім». Мнемоніми ― група урбанонімів, що позначають матеріальні мнемотопи: меморіальні комплекси, пам’ятники, меморіали, стели, меморіальні дошки і т. ін. Необхідність цього терміна зумовлена кардинальною зміною простору пам’яті міст України, знесенням пам’ятників радянської епохи та відновленням/творенням мнемотопів загальноукраїнської історії, історії певних регіонів, міст, окремих локусів. Аналіз вітчизняного наукового дискурсу засвідчує, що увага акцентується на декомунізації, але потрібно дивитися на процеси ширше й розглядати зміну корпусу міських номенів, яка розпочалася набагато раніше і виявилася як формалізовано, так і стихійно. І те, що годонімія відреагувала передусім на декомунізацію, задекларовану на державному рівні, не означає, що весь урбанонімікон почав активно змінюватися саме під впливом офіційних рішень.

№ 1(15), 2020 193 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Дослідження урбанонімів навіть у межах одного міста дозволяє висунути гіпотезу про два взаємопов’язані етапи складного процесу оновлення корпусу назв міських об’єктів: – від часів отримання Україною незалежності до прийняття Закону про декомунізацію (умовно назвемо його періодом дерадянізації простору міських номенів); – від набуття чинності Закону про декомунізацію та оприлюднення «Списку осіб, що підлягають Закону про декомунізацію» до сьогодення (період декомунізації). Мета статті ― розкрити динаміку змін, що відбулися/відбуваються в системі урбанонімів українського міста за час незалежності, та їх зв’язок з історичними, комеморативними й економічними процесами. Логіка розташування матеріалу зумовлена хронологією процесів у назовництві, тому спершу розглянуто (пере-)йменування, що відбулися в результаті дерадянізації під впливом економічних чинників, потім ― оновлення системи міських номенів, пов’язаних з офіційними мнемотопами, адже цей процес розпочався з перших років здобуття незалежності і триває дотепер. Оскільки активна зміна годонімії в Запоріжжі відбувається в останні роки, насамперед, як реакція на державні заходи, пов’язані з декомунізацією, то й наслідки цього процесу розглядаються останніми.

2. Методи дослідження Пропоноване дослідження ґрунтується на вивченні міської топонімії великого індустріального міста на південному сході України. Матеріали отримано з відкритих друкованих та інтернет-джерел (Perelik vulyc 2008; Knyaz"kov 2015; Vulyci Zaporizhzhya 2016; Biznes-kataloh 2019; Reyestr 2019 та ін.). У процесі роботи було опрацьовано 1366 назв площ, вулиць, провулків, бульварів, алей, що існували до 1981 року, 38 годонімів періоду дерадянізації та 150 ― декомунізації, 280 назв великих підприємств, близько 500 інших комерційних ергонімів, мнемонімів та ін., проаналізовано основні причини і характер трансформації топонімної мапи міста, з’ясовано зв’язок неймінгу та перейменування з економічними, історичними і комеморативними процесами, що відбуваються в країні. Вивчення урбанонімікону великого промислового міста, динаміки виникнення та змін ергонімів і годонімів дає змогу говорити про різні сфери життя, праці, дозвілля, споживання, про калейдоскопічність, колажність назв, які, по-перше, постійно змінюються і, по-друге, щоденно функціонують в інформаційному просторі, уживаються в різних комунікативних ситуаціях. Це спонукає до міждисциплінарного дослідження та орієнтації на здобутки критичної топоніміки. Дослідження стало можливим за рахунок розширення предмету (в межах однієї розвідки аналізуються як годоніми, так і ергоніми) та погляду на різні складники міського урбанімікону, виявлення загальних закономірностей динаміки його розвитку

№ 1(15), 2020 194 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 в контексті та залежно від змін в економіці, соціальних та ідеологічних процесів, що відбувалися/відбуваються в державі. Поставлена мета й проаналізований матеріал зумовили звернення до методу суцільної вибірки (для отримання корпусу необхідних власних назв), дескрипції та класифікації відібраного матеріалу, логіко-індуктивного підходу, який дозволив, рухаючись від конкретних назв та змін, що відбувалися в найменуваннях міських об’єктів, виокремити два процеси (найменування та перейменування), актуалізовані в різні періоди розвитку назовництва в Україні часів незалежності. Характером досліджуваного корпусу онімів та процесів, що відбувалися й відбуваються, зумовлена апеляція до можливостей інтент-аналізу: в (пере- )йменуваннях, викликаних різними чинниками, завжди є відкриті або приховані наміри, спрямовані на той чи інший вплив на реципієнтів, жителів та гостей міста. Будь-яке системне цілеспрямоване перейменування має одно- чи різноспрямовані інтенційні характеристики. Найповніше це відбивається саме в комерційних ергонімах та назвах лінійних міських об’єктів. Звичайно, що періодизація розвитку сучасного українського урбанімікону передбачала звернення до зіставного аналізу як у синхронії (те, що відбувається у назвах різних внутрішньоміських об’єктів зараз), так і в діахронії (динаміка творення нових номенів в ергонімії, творення та відновлення мнемонімів, що пов’язані із формуванням нових місць пам’яті, та рух від найменувань радянської доби до сучасної топонімної мапи міста в годонімії).

3. Розширення і трансформація корпусу ергонімів як знак формування нової економічної системи На розпад Союзу відреагувала передусім економіка, тому й назовництво активізувалося з розвитком нових економічних явищ та формуванням нового типу комунікації «виробник ― споживач», «виробник ― продавець ― покупець». Аналіз комерційних ергонімів Запоріжжя (як і будь-якого іншого великого міста України) засвідчує, що неймінг і/або перейменування великих підприємств- виробників та найменування фірм, пов’язаних зі сферою роздрібної торгівлі, надання послуг, громадського харчування, розваг тощо відбувалися по-різному. В ономастиконі Запоріжжя завжди було багато ергонімів, пов’язаних із промисловим виробництвом. Виникли вони переважно в часи створення Запорізького індустріального комплексу і змінювались упродовж другої половини XX століття відповідно до зростання виробничих потужностей та характеру продукції. За часів незалежності Державною програмою приватизації була зумовлена зміна форм власності, а тому і назв, насамперед темонімів, багатьох підприємств. Сучасне назовництво у промисловій сфері характеризується постійними змінами номенклатурної частини фірмоніма, у якій визначається форма власності: приватне підприємство (Приватне підприємство «Запоріжжя-Авто»), акціонерна компанія (Акціонерна судноплавна компанія «Укррічфлот»), закрите акціонерне

№ 1(15), 2020 195 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 товариство (ЗАТ «Запорізький залізорудний комбінат»), відкрите акціонерне товариство (ВАТ «Запорізький сталепрокатний завод»), приватне акціонерне товариство (ПРАТ «Запорізький інструментальний завод»), товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ «Запорізький завод кольорових металів»), комунальне підприємство (КП «Титан»), казенне підприємство (Казенне підприємство «Запорізький титано-магнієвий комбінат»), державне підприємство (Запорізьке державне підприємство «Кремнійполімер»). Кожна зміна форми власності та/або власника зумовлює й зміну комерційного ергоніма, тому названі для прикладу темоніми можуть бути не актуальні. У юридичних назвах підприємств указується також місцезнаходження, профіль діяльності або характер продукції. Ці компоненти назв або не змінювалися, або варіювалися мінімально. Наприклад, Запорізький автомобілебудівний завод «Комунар» (ЗАЗ «Комунар») спочатку втратив меморативну частину своєї назви, потім, у 1998 році, після підписання контрактів із корейськими автомобілебудівниками, змінив офіційну назву на СП «АвтоЗАЗ-Daewoo», далі перейменувався на Закрите акціонерне товариство «АвтоЗАЗ-Daewoo». У 2003 році завод знову змінює форму власності і стає Закритим акціонерним товариством з іноземною інвестицією «Запорізький автомобілебудівний завод», на час написання статті це ПАТ «ЗАЗ». У період декомунізації відбулася зміна частини ергонімів шляхом відмови від їх меморіального складника. У такий спосіб позбулися відантропонімної назви Запорізький інструментальний завод (раніше «імені Войкова»), Запорізький електровозоремонтний завод (раніше «імені Дробязко») та ін. Водночас Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» ім. А. М. Кузьміна (ПРАТ «Дніпроспецсталь») зберіг ім’я одного з перших своїх директорів. Загалом набування мемораційних назв не втратило своєї актуальності, оскільки з 1994 року Державне підприємство Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес» додає до власного номена «імені академіка О. Г. Івченка», а з 2004 року офіційно називається ДП «Івченко-Прогрес». Інколи назва підприємства повністю оновлюється. Наприклад, Запорізький моторобудівний завод зараз називається ПАТ «Мотор Січ». Новий темонім, орієнтований на зв’язок підприємств з історією регіону, має виразно патріотичні конотації. На межі XX – XXI ст. значна зміна ергонімічного простору міста відбулася за рахунок називання фірм, закладів, організацій, пов’язаних із торгівлею, наданням послуг, сферою громадського харчування тощо, які постійно з’являються та зникають. Оскільки кожна з таких фірм та закладів намагається привабити споживача, нові назви орієнтовані на інформативність та/або креативність, про що свідчить корпус комерційних ергонімів зі сфери роздрібної торгівлі. Подібні тенденції в назовництві притаманні й іншим галузям сфери споживання та обслуговування. Інформативність виявляється в тому, що спеціалізовані крамниці у своїх назвах роблять акцент на групі товарів: Хліб, Кава, Королівство сиру; ергонім є назвою певної підгрупи, наприклад, Коровай, Булонька, Круасан, Маффін, Веселі карамелі та ін. Нерідко підкреслюється якість: Вкусные продукты, Супер Печенюшка, Вкусняшка, Good Beer. При

№ 1(15), 2020 196 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 найменуванні враховується віднедавна актуалізований потяг до натурального, корисність та модність «чистої» їжі, тому покупців приваблюють назвами Еколавка, ЕкоЛогічна крамниця. Ергоніми можуть містити назву підприємства-виробника або місце його розташування: Вацак, Roshen, М’ясна весна, Наша Ряба, Бердянські ковбаси. У деяких назвах продуктових крамниць фіксується цінова політика ― Економ продукти, Економ+, що свідчить про орієнтованість на певну категорію покупців, а відтак і про різницю в доходах громадян. Назви крамниць взуття та одягу також часто враховують різну платіжну спроможність людей, тому поряд із ергонімами із семантикою багатства, успіху (Імперія хутра, FAVORITES, Комільфо, Фортуна), дещо легковажного ставлення до життя (СтрекоЗа), існують назви з іншим емоційним забарвленням і, найголовніше, з орієнтацією на іншого споживача: Територія низьких цін, Економ клас, ПоКарману, Second Hand, Humana, МегаСток, Massa. У деяких із них відкрито декларується низька ціна товару або той факт, що він уже був у вжитку. Адресність одразу сприймається через назви Удивительная мисс, Красотка, Кокетка, Lady best тощо, орієнтовані на певний характер покупчинь. Про актуальність асортименту, його сучасність та змінність інформують назви Мода, Модниця, Шалена Мода, Хамелеон, My moda. Орієнтація на конкретну цільову аудиторію та намагання створити постійне коло клієнтів породжує різноспрямовані конотації фірмонімів, наприклад, 90-60-90 та Пишна краса, Богатир, Королівський розмір. Із розширенням міжнародних торгівельних зв’язків на мапі міста з’являються супермаркети та гіпермаркети, а з ними ― й темоніми зарубіжних торговельних кампаній та брендів: гіпермаркет «Metro» німецького холдингу «METRO Group», супермаркет «Billa» німецької кампанії «REWE Group», гіпермаркет «Auchan» французької корпорації «Holding» та ін. У назвах крамниць взуття та одягу також відбилися як поступове входження країни у світовий економічний простір, так і глобалізація простору споживання. Відкрилися заклади торгівлі відомих світових мереж, назви яких передано мовою та графікою оригіналу: Columbia, Colin’s, Timberland, Oggi, Walker, Miraton тощо. У багатьох назвах закарбовано ім’я дизайнера, або назва й є цим ім’ям: Antonio Biaggi, Еnrico Guido. Серед новітніх урбанонімів є й назви фірмових крамниць власних виробників: Voronin, Arber, Dasti, DANIEL, Крокус, Міда, DIXI, Юдженія, KORA та ін. Прикметним є те, що часто ергоніми успішних українських брендів англійськомовні або подані латиницею. Це також засіб впливу на потенційного покупця, імпліцитне ствердження того, що «ми не гірші», та сподівання позмагатися (іноді досить успішно) з відомими брендами. Необхідність конкурувати іноді приводить до включення в комерційну назву елементів гри та інтриги. Наприклад, Чайна Кава. Це може бути словосполученням, яке містить номенклатурну назву чайна (як один із типів закладів харчування) та дещо алогічну власну назву Кава. Якщо врахувати транскрипцію іншомовного слова (China) кирилицею, можливе прочитання назви як Китайська кава. Варто відзначити високу креативність сучасних фірмонімів, широке застосування в них нових продуктивних одиниць засобів письмової комунікації,

№ 1(15), 2020 197 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 активізацію графо-орфографічних форм гри зі словом. Сучасний носій мови повинен декодувати ці полісеміотичні гібридні утворення. Наприклад, «odeta@ua» ― магазин жіночого одягу від українських виробників (на це вказує равлик і прописаний інтернет-домен ua), «МалюкАМ» ― крамниця дитячого одягу та їжі, «ЕкоЛогічна крамниця» ― крамниця екологічних продуктів харчування. Часте застосування елементів графіки SMS та інтернет-комунікації: «odeta@ua», Wave#3, Espresso & Brew. Продуктивним засобом стало поєднання літер та цифр (Gre4ka), зміна регістрів (ПальтоМанія, СтИлюша та ін.). Поряд із мовною грою в назвах комерційних закладів та підприємств нерідко використовується латиниця для відтворення українських слів (Divna Pani, PIDWALL, Vyshyvanky, Bulka). Спостереження засвідчують, що кількість таких найменувань поступово зменшується, новітній неймінг українськомовний та апелює до кирилиці.

4. Мнемотопи та мнемоніми: фомування нових місць пам’яті Одним із чинників відродження історичного знання та творення/ відновлення місць пам’яті є будівництво/переоблаштування музеїв, зведення меморіалів, пам’ятників тощо. І в цій царині у часи дерадянізації та декомунізації відбувалися різні процеси. У період дерадянізації будувалися нові пам’ятники, у яких закарбовували сторінки історії, що приховувалися чи стиралися за радянських часів. Останніми роками відбувалося активне знесення/демонтаж пам’ятників радянської епохи, з мапи міста зникли пам’ятники Володимиру Леніну, Феліксу Дзержинському, Сергію Кірову та ін. Відповідно, зникають і назви цих меморіальних споруд та змінюються комеморативні можливості локусів їх колишнього перебування. Окрім пам’ятників історичним особам, було демонтовано пам’ятник Тривожній молодості, пов’язаний з історією комсомолу. На його місці постав пам’ятник Героям Чорнобиля. Як бачимо, докорінно змінилася змістова наповненість частини міського простору й закладені підвалини для поступового забування його зв’язку з «орлиною владою» та «орлятами» (на фронтоні пам’ятника Тривожній молодості було написано слова з відомої пісні: «У власти орлиной орлят миллионы»). Спорудження нових пам’ятників породжує процес називання. Як матеріальні об’єкти, так і їх назви, акцентують увагу на: - героїчних сторонах історії України, починаючи з часів Київської Русі (пам’ятники Святославу Хороброму, Байді Вишневецькому, Богдану Хмельницькому, Йосипу Гладкому і навіть літературному герою Тарасові Бульбі та фольклорному козакові Мамаю); - внеску в історію та культуру краю німців-менонітів (Меморіал менонітам); - культурі України (пам’ятник Т. Шевченку та бюст Т. Шевченка, пам’ятник М. Гоголю); - пережитих Україною у XX ст. трагедіях (пам’ятники Жертвам Голодомору в Україні (193–1933), Жертвам голодоморів в Україні, Жертвам

№ 1(15), 2020 198 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 політичних репресій, Польським військовополоненим 1939–1940 рр., Радянським полоненим, закатованим у фашистському концтаборі в 1941–1943 рр.); - трагізмі та героїзмі водночас у пам’ятниках, пов’язаних з історією Великої Вітчизняної війни (на меморіальних знаках визначено саме так) та інших воєн, подвигам у мирні часи: пам’ятники Робітникам заводу «Дніпроспецсталь», Героям моторобудівникам, Героям- інтернаціоналістам, загиблим в Афганістані, Воїнам, загиблим під час виконання службових обов’язків у мирний час); - славному трудовому минулому та сучасному міста (пам’ятники О. Івченку, Ф. Муравченку, О. Поляку, символічна стела Запоріжжя промислове). Більшу частину пам’ятників, меморіальних знаків та стел створено в період дерадянізації. У них та в їх назвах відбито основні напрямки актуалізації історичної пам’яті, притаманні цьому періодові. Звідси підкреслена увага до козацтва, трагічних моментів української та загальної радянської історії тощо. У перші роки нового тисячоліття В’ячеслав Артюх писав, що в Україні відбувається «накладення» трьох основних типів історичної пам’яті: української, російської та комуністичної (Artyukh 2006: 61). Аналіз номінацій запорізьких мнемотопів дає підстави для твердження, що збагачуються корпус мнемотопів, а отже і мнемонімів, що презентують та закріплюють українську пам’ять від Київської Русі до сьогодення, акцентують увагу на історії міста й регіону, у тому числі й радянського періоду. Мнемоніми, детерміновані комуністичною ідеологією, за останні роки фактично вийшли з офіційного дискурсу, хоча подекуди можуть звучати в неофіційному мовленні.

5. Перейменування вулиць як засіб «деідеологізації» міського простору Нові явища в урбанонімному просторі останніх років зумовлені передусім офіційно задекларованою декомунізацією й виявляються головно у зміні назв населених пунктів, площ, вулиць, провулків, алей та ін. Свого часу, аналізуючи пам’яттєві можливості годонімів, авторка цієї статті звернула увагу на те, що «називання міських топооб’єктів ― урбанонімія ― значною мірою впливає на формування або коригування історичної пам’яті, творення нових знань про минуле, або спростування того, що вважали достовірними історичними фактами. По-різному маркований та закодований у слові простір викликає й різні асоціації та погляди на минуле» (Pavlenko 2018: 60). Цей висновок став результатом проведеного аналізу та враховував передусім меморативні можливості нових назв вулиць та площ. Водночас за семантикою та функціями нові годоніми досить різноманітні й навіть у межах комеморативного дискурсу можуть викликати різні асоціації, оскільки стосуються різних періодів історії. Уже в часи дерадянізації поряд з умовно-символічними з’явилися нові меморіальні назви, у яких простежувалася чітка орієнтація на історію козацтва (вулиці

№ 1(15), 2020 199 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Січі, Січова, Запорозької Січі, Пилипа Орлика), позиціонування Запоріжжя як міста культури (вулиці Бодянського, Немировича-Данченка), науки та літакобудування (вулиці Наукова, Наукове містечко, В. О. Лотарєва, Академіка В. Я. Климова, Академіка О. Г. Івченка, Академіка Ф. М. Муравченка). У період декомунізації з мапи міста зникають урбаноніми, утворені від імен та прізвищ зі «Списку осіб, які підпадають під закон про декомунізацію» (Ленінський район, проспект та площа Леніна, вулиці Олеко Дундича, Рози Люксембург, Карла Лібкнехта тощо). Значна кількість замінених назв була пов’язана із соціальним устроєм, символікою, офіційними організаціями та установами, пам’ятними датами Радянського Союзу (вулиці 40 років Жовтня, Третьої п’ятирічки, Комсомольська, Соціалістична, Радянська, Жовтнева, 40 років Радянської України та ін.). Змінено також годоніми, пов’язані з назвами перейменованих міст або з астіонімами, що містять прізвища осіб, які підпадають під закон про декомунізацію (вулиці Дніпродзержинська, Калініградська, Героїв Сталінграда, Дніпропетровське шосе). Відродження пам’яті та розширення знання про козацтво, запорозьке зокрема, засвідчено в назвах вулиць Івана Самойловича, Івана Мазепи, Івана Сірка, Самуїла Кішки, Гетьманська, Козацьких Гетьманів, площі Запорізька, провулків Козачий, Запорізький тощо. Назви Олександрівська, Вознесенівська вулиці, Вознесенівський район ― згадка про історію міста Запоріжжя, колишнього Олександрівська, поблизу якого було село Вознесенівка, що виросло із запорізького зимівника. Специфіка Запоріжжя в тому, що годоніми зберігають пам’ять не тільки й не стільки міста, скільки історичного регіону, на теренах якого воно розташоване. Межі Вольностей Запорозьких були набагато ширшими, за часів козаччини міста не існувало. Значне місце серед нових годонімів посідають меморіальні назви, детерміновані пам’яттю про героїзм захисників і визволителів Запоріжжя та вихідців із запорізьких земель у роки Другої світової війни (вулиці Героїв Дніпра, Леоніда Приня, Івана Мейлуса, Григорія Несмашного та ін.). Кілька вулиць назвали на честь військових підрозділів, що воюють на Сході: вулиці Героїв 93-ї бригади, Героїв 55-ї бригади, Героїв 37-го батальйону, Добровольчих батальйонів. Іменами та прізвищами земляків, що загинули у війні на Сході України, названі вулиці Івана Гутника-Залужного, Петра Третяка, Максима Прокуратова, Олександра Говорухи, Олексія Заїки, Олександра Пивоварова, Михайла Гончаренка, Богдана Завади, Василя Сергієнка, проїзди Сергія Бурлака, Віталія Тиліженка. На жаль, таких меморіальних назв стає все більше. Назви, що з’явилися на мапі міста у процесі декомунізації, привернули увагу громадськості до історії перебування на наших землях німців-менонітів (вулиці Розенталь, Шенвізька, Менонітська), їх внеску в розвиток економіки краю (відантропонімні годоніми, утворені від імен промисловців, засновників підприємств на території сучасного Запоріжжя Андреаса Вальмана та Герхарда Ремпеля). Із новими годонімами поступово починають пов’язувати творення комерційних ергонімів. Так виникає, наприклад, назва ресторану Мануфактура Розенталь. Водночас ніяк не закарбована в годонімії міста історія представників інших національних меншин.

№ 1(15), 2020 200 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 У годонімах Запоріжжя постійно фіксувалися назви підприємств (вулиці Запоріжсталівська, Автозаводська, Листопрокатна), характер їх продукції (провулки Кремнієвий, Коксовий, Конденсаторний; вулиці Компресорна, Інструментальна, Електровозна, Турбінна тощо), поширених професій (вулиці Інженерна, Будівельників, Сталеварів, Моторобудівників) та ін. Нових годонімів зі сфери виробництва виявилося мало: вулиці Перша ливарна, Трансформаторників, площі Енергетиків, Сталевара Галушки тощо. У період незалежності активно формується імідж міста науки, що закріплюється також у процесі перейменування. У новітньому реєстрі вулиць та провулків міста 13 разів трапляються назви, у яких є номенклатурне слово «академік», просто Академічна, 2 вулиці з прізвищами професорів; є ще вулиці, у назвах яких лише імена та прізвища або тільки прізвища видатних учених (Бурденка, Вернадського, Михайла Грушевського та ін.). У період декомунізації на мапі міста з’являються нові імена винахідників та конструкторів (вулиці Юрія Кондратюка, Бориса Луцького, Олександра Анашкіна, Григорія Чечета). Водночас розширилося коло годонімів, утворених від імен та прізвищ українських письменників: вулиці Григорія Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Миколи Хвильового, Василя Стуса тощо. Топонімікон сучасного Запоріжжя засвідчує, що громадяни можуть пишатися власними митцями (вулиці Петра Ребра, Василя Діденка, Єлизавети Щедрович, Дмитра Миргородського, Цфасмана). Віддається шана й тим, хто відтворив у мистецтві образ Запоріжжя та запорожців (вулиці Панаса Саксаганського, Богдана Ступки, Миколи Рибнікова). Орієнтованість на героїчне та трагічне в минулому, працю, науку та культуру в сучасному змінює простір пам’яті й засвідчує, що він «переструктуровується відповідно до заданого дискурсу» (Kiridon 2013: 26). Одне із завдань системно твореного корпусу урбанонімів, і насамперед годонімів, Марина Голомідова вбачає у творенні іміджевої концепції міста, заснованої на його історичній / ретроспективній та стратегічній / перспективній позиції (Golomidova 2015: 192). Нові годоніми та агороніми Запоріжжя значною мірою презентують минуле, історичну/ретроспективну позицію, в розширенні корпусу «академічних», «культурних» та «молодіжних» годонімів зазначена позиція стратегічна. Нові назви вулиць, проспектів, площ сприяють «деідеологізації» міського простору та поглиблюють його стереоскопію, оскільки розширюють межі історичного знання від козацтва, через будівництва перших промислових об’єктів до створення Запорізького індустріального комплексу, героїзму та трагізму Другої світової війни й сучасності, до трудових і наукових досягнень сьогодення. Водночас ні в нових, ні в усталених годонімах не зафіксована історія інших, окрім менонітів, національних спільнот. Випадає з історичного дискурсу й початок XX ст., повоєнні роки. Такий дискурс пам’яті залишається неповним та фрагментарним.

№ 1(15), 2020 201 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 6. Висновки У пропонованій статті вперше проаналізовано систему та динаміку змін урбанімікону Запоріжжя, акцентовано увагу на чинниках, що зумовили процеси найменування та перейменування об’єктів міського простору, виявлено провідні зміни, які відбувалися на топонімній мапі Запоріжжя від проголошення Україною незалежності до сьогодення. Результати роботи не суперечать основним положенням студій представників критичної топоніміки, але отримані на матеріалі, який раніше не досліджувався. Аналіз корпусу назв об’єктів внутрішнього простору одного міста дає можливість стверджувати, що в назовництві України часів незалежності чітко простежуються два періоди: дерадянізації та декомунізації. Під час дерадянізації: – повністю трансформувалася система темонімів: саме в цій групі урбанонімів виявилися зміни форм власності великих підприємств, від яких значною мірою залежить економіка країни, зміна соціального та майнового статусу її громадян; – виникла й активно розвинулася система комерційних ергонімів, пов’язаних зі сферами торгівлі, послуг, громадського харчування, розваг тощо; фірмоніми стали найбільш численною групою в системі урбанонімії, що засвідчує зростання споживання; – збагатилася система мнемонімів у результаті творення нових меморіальних споруд та об’єктів, поступової зміни парадигм історичної пам’яті; – почалося оновлення годонімії; – система урбанонімів міста функціонує російською, українською та поступово формується англійськомовний корпус назв, що також відповідає процесам змін в економіці, політиці, освіті та культурі; – розвивається лінгвокреативність, зумовлена розвитком конкурентної боротьби. Нові назви періоду дерадянізації вказали на оновлення економіки, соціальних процесів, форм діяльності, розваг. Другий період зміни урбанонімів зумовлений офіційно задекларованою відмовою від комуністичної ідеології, а тому орієнтований на зміну характеру світосприйняття, мислення, пам’яті. У процесі декомунізації: – відбуваються здебільшого перейменування; – змінюється система годонімів; – змінюються / зникають меморіальні складники багатьох урбанонімів;

№ 1(15), 2020 202 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 – зменшується корпус мнемонімів, оскільки руйнується та/або демонтується частина пам’ятників; – зберігаються процеси назовництва, притаманні попередньому періоду; – годонімія та система мнемотопів міста складають єдиний комеморативний простір, в основі якого ― спільні настанови на творення історичного знання та позитивного іміджу сучасного Запоріжжя; – у назвах об’єктів міського простору чітко простежується тенденція до українізації, оскільки переважають українські найменування, активно функціонують англійські, але їх коло не розширюється, різко зменшується кількість російських. Уся система назв об’єктів міського простору реагує на зміни в суспільній свідомості, масовій культурі, соціальній психології людей. Місто щодня розкривається як джерело нової інформації, що потребує уважного читання й декодування смислів, а система урбанонімів ― як вербалізований текст про всі зміни в житті міста та його мешканців. У статті розглянуто кейс лише одного міста, процес (пере-) і найменувань у якому відбувається у загальнодержавному річищі, але водночас має й певні самобутні риси. Він орієнтований на зміцнення пам’яттєвої парадигми, зумовленої історичним минулим не лише всієї країни, але й регіону, розвитком його культури, науки, економіки, увічнює героїзм, трудові досягнення, наукові та творчі здобутки земляків. У результаті перейменувань періоду декомунізації відбувається так звана «деідеологізація» міського простору. Отримані результати дають змогу побачити основні тенденції та періоди у найменуваннях та перейменуваннях різних топооб’єктів у містах сучасної України, засвідчують детермінованість процесів сучасного неймінгу та перейменувань різними чинниками. Якщо неймінг відбувався одночасно та за подібними векторами, особливо це стосується темонімів, на теренах усієї країни, то процес перейменування в різних регіонах проходив по різному. Спостереження, пов’язані з динамікою онімікону міста на південному сході України, не можуть бути автоматично перенесені на результати (пере-)йменувань у містах інших регіонів. Якщо процес дерадянізації відбувався подібним чином, то декомунізація в топоніміконі деяких західноукраїнських міст відбувалася з перших років незалежності, про що свідчить той факт, що після прийняття виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» у Львові постало питання про зміну назв трьох вулиць, а в Запоріжжі було перейменовано майже 150 просторових топооб’єктів. Накопичення матеріалів з різних регіонів дасть змогу здійснити ґрунтовний порівняльний аналіз процесів (пере-)йменувань, що відбувалися на теренах України, засвідчить характер і темпи перебігу дерадянізації й декомунізації, вектори

№ 1(15), 2020 203 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 уподобань жителів різних міст та ідеологічні домінанти місцевих еліт. Водночас системне дослідження загальної картини змін у топоніміконі України часів незалежності ще попереду.

Bibliography: Artyukh, Viacheslav (2006). Deshho pro polityku istorychnoyi pam’yati. Ekspert. Sums"kyj analitychnyj zhurnal. [from Ukr: Something about the historical memory policy. Expert. Sumy analytical journal] 4: 56–60. Assman, Alyajda. (2012). Prostory spohadu. Formy ta transformaciyi kul"turnoyi pam’yati: monohrafiya. [from Ukr.: Spaces of memory. Forms and transformations of cultural memory: a monograph]. Kyiv: Nika- Centr. Azaryahu, Maoz. (1996). The power of commemorative street names. Environment and Planning: Society and Space 14: 311–330. Azaryahu, Maoz. (1997). German reunification and the politics of street names: the case of East Berlin. Political Geography 16: 479–493. Azaryahu, Maoz. (2011). The critical turn and beyond: the case of commemorative street naming. In ACME: An International E-Journal for Critical Geographies 1(10): 28–33. Basik, Sergіj. (2018a). Kommodifikaciâ toponimii kak fenomen socialʹno-èkonomičeskoj i kulʹturnoj geografii Vestnik Moskovskogo gosudarstvennogo oblastnogo universiteta. Seriâ: Estestvennye nauki [from Rus.: Commodification of toponymy as a phenomenon of socio-economic and cultural geography. Bulletin of the Moscow Regional National University. Natural Science Series] 2: 59–70. Basik, Sergej. (2018b). Kritičeskaâ toponimika kak napravlenie geografičeskih issledovanij: problemy i perspektivy. Geografičeskij vestnik [from Rus.: Critical toponymies as a direction of geographic research: problems and perspectives. Geographical Bulletin] 1(44): 56–63. Belej, Oleg. (2000). Suchasna ukrayins"ka erhonimiya (na materiali nazv pidpryyemstv Zakarpats"koyi obl.) [from Ukr: Modern Ukrainian ergonomics (based on the names of enterprises of Transcarpathian region)]. Uzhhorod: Uzhhorods"kyi derzhavnyi universytet. Biznes-kataloh. [from Ukr.: Business Directory], https://www.ua-region.info/05755625 (accessed 21 April 2020) Buchko, Hanna. (2013). Istorychna ta suchasna ukrayins"ka onomastyka. Vybrani praci. [from Ukr: Historical and Modern Ukrainian Onomastics. Selected Works] Chernivci: Bukrek. Buryak, Larysa. (2013). Pam’yat" u kul"turnomu prostori mista (kyyivs"kyj kontekst). Nacional"na ta istorychna pam’yat" [from Ukr: Memory in the cultural space of the city (Kyiv context). National and historical memory] 8: 94–102. Čepajtene, Rasa. (2011). Misto yak ideolohichnyy tekst: teoretichnì j ìnterpretacìjnì aspekti. Shìd/zahìd. Ìstoriko-kulʹturnij zbìrnik. Problemi istorychnoyi urbanìstiki [from Ukr.: The city as ideological text: theoretical and interpretational aspects. East/West. Historical and cultural collection. Problems of historical urbanism] 15: 11–30. Critical Toponymies: The Contested Politics of Place Naming. (2009). Berg, Lawrence D. & Vuolteenaho, Jani (eds). Burlington: Ashgate. Dolyns’ka, Mariana. (2018). Do pytannya metodyky klasyfikaciyi urbanonimiv yak istorychnoho dzherela. Visnyk Kharkivs"koho nacional"noho universytetu imeni V. N. Karazina. Seriya: Istoriya Ukrayiny. Ukrayinoznavstvo: istorychni ta filosofs"ki nauky [from Ukr: The question of the method of classification of urban names as a historical source. Bulletin of the Karazin Kharkiv National

№ 1(15), 2020 204 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 University. Series: History of Ukraine. Ukrainian Studies: Historical and Philosophical Sciences] 26: 18– 32. Drozdzewski, Daniellа. (2018). Locating the geopolitics of memory in the Polish streetscape In The political life of urban streetscapes: naming, politics, and place, Rose-Redwood, Reuben, Alderman, Derek, Azaryahu, Maoz (eds). Abingdon, Oxon; New York: NY Routledge, 114–131. Dudka, Olena & Ponomarenko, Valentina (2014). Suchasnyi erhonimikon Kharkova: osoblyvosti struktury i semantyky. Naukovyi visnyk kafedry UNESCO KNLU. Serìâ fìlologìâ, pedagogìka, psihologìâ [from Ukr: Modern ergonomys of Kharkiv: features of structure and semantics. Scientific bulletin of the KNLU UNESCO. Series Philology, Pedagogics, Psychology] 28: 90–94. Fernos, Yuliia. (2018). Vplyv procesiv dekomunizaciyi na systemu urbanonimiv m. Umani. Visnyk universytetu imeni Al"freda Nobelya. Seriya “Filolohichni nauky”. [from Ukr: Influence of decommunization processes on the Uman urban system. Bulletin of Alfred Nobel University. Series “Philological Sciences”] 2 (16): 299–304. Fuchs, Stephan. (2015). History and heritage of two midwestern towns: a toponymic-material approach. Journal of Historical Geography 48: 11–25. Golomidova, Marina. (2015). Urbanonimičeskij dizajn: k voprosu o nazvaniâh vnutrigorodskih obʺektov. Voprosy onomastiki. [from Rus.: Urbanonymic design: on the naming of city facilities. Onomastics issues] 1 (18): 186–196. Horozhanov, Yuriy. (2014). Problema ponyattyevo-terminolohichnoho aparatu erhonimiky v suchasnij slov’yans"kij linhvistyci. Naukovyj visnyk Skhidnoyevropejs"koho nacional"noho universytetu imeni Lesi Ukrayinky [from Ukr: The problem of the terminological apparatus of ergonomics in modern Slavic linguistics. Scientific Bulletin of Lesya Ukrainka Eastern European National University] 12: 60–65. Hyrych, Igor. (2013). Suchasna kyyivs"ka toponimika yak vyyav istorychnoyi svidomosti. Nacional"na ta istorychna pam’yat". Polityka pam’yati u kul"turnomu prostori. [from Ukr: Modern Kiev toponymics as a manifestation of historical consciousness. National and historical memory. Cultural memory policies] 8: 133–141. Kachalkova, Yulia & Rut, Maria. (2019). “Ideologicheskie” urbanonimy i pereimenovanie gorodskih obʺektov. Voprosy onomastiki [from Rus.: “Ideological” urban place names and the renaming of city streets. Onomastics issues] 3(16): 179–192. Kiridon, Alla. (2013). Prostìr pamâtì: eksplìkacìâ ponâttâ. Nacìonalʹna ta ìstorična pamâtʹ. [from Ukr: The space of memory: explication of concept. National and historical memory] 2013: 25–32. Knyaz"kov, Yuriy. (2015). Vulyci mista Zaporizhzhya. Korotkyj dovidnyk. [from Ukr: Streets of the city of Zaporozhye. A short guide]. Zaporizhzhya: AA Tandem. Krapìvnik, Hanna & Shpak Yuliya. (2019) Suchasnyy erhonimikon kavyaren’ mista Kharkiv. Linhvistychni doslidzhennya [from Ukr: Contemporary ergonyms for coffee houses in Kharkiv. Linguistic research] 50: 76–85. Light, Duncan & Young, Craig. (2014). Habit, memory, and the persistence of socialist-era street names in post-socialist Bucharest, Romania. Annals of the Association of American Geographers 104: 28–33. Mamalyha, Anastasіâ. (1998). Urbanonimiya i derzhavna ideolohiya: osoblyvosti vzayemodiyi. Visnyk Kyyivs"koho universytetu im. Tarasa Shevchenka. Sociolohiya. Psykholohiya. Pedahohika. [from Ukr: Urbanonomy and state ideology: features of interaction. Bulletin of Kyiv University. Taras Shevchenko. Sociology. Psychology. Pedagogy.] 6: 21–23. Marin, Anais. (2012). Bordering time in the cityscape. Toponymic changes as temporal boundary-making: street renaming in Leningrad/St. Petersburg. Geopolitics 17: 192–216. Masenko, Larysa. (2017). Mova radyans"koho totalitaryzmu. [from Ukr: The language of Soviet totalitarianism]. Kyiv: Klio.

№ 1(15), 2020 205 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Palonen, Emilia. (2017). Building a new city through a new discourse. Street naming revolutions in Budapest. In The political life of urban streetscapes: naming, politics, and place. Rose-Redwood, Reuben, Alderman, Derek, Azaryahu, Maoz (eds). Abingdon, Oxon; New York: NY Routledge, 98– 113. Pavlenko, Iryna. (2018). Urbanonimy yak zasib formuvannya istorychnoyi pam’yati. Visnyk Zaporiz"koho nacional"noho universytetu. Filolohichni nauky. [from Ukr: Urban names as a means of forming historical memory. Bulletin of Zaporizhzhya National University. Philological sciences] 2: 58–66. Perelik vulyc" Zaporizhzhya. Perelik najmenuvan" urbanonimiv mista Zaporizhzhya. (2016). [from Ukr: List of streets of Zaporizhzhia. List of urban names of the city of Zaporozhye]. https://zp.gov.ua/uk/page/perelik-vulic-mista-zaporizhzhya (accessed 21 April 2020). Podol'skaja, Natalʹâ. (1988). Slovar' russkoj onomasticheskoj terminologii. [from Rus.: Dictionary of Russian onomastic terminology]. Moskva: Nauka. Polyarush, Borys. (2013). Lyudyna ta mis"kyj prostir: naslidky vzayemotvorennya. Visnyk L"vivs"koho universytetu. Seriya filosofs"ko-politolohichnykh studiyi. [from Ukr: Man and urban space: consequences of interaction. Bulletin of the University of Lviv. A series of philosophical-political studies] 3: 55–62. Reyestr pidpryyemstv, baza yurydychnyx osib m. Zaporizhzhya. (2019). [Register of enterprises, base of legal entities of Zaporozhye] https://youcontrol.com.ua/catalog/company/zaporozhe/ (accessed 24 April 2020) Rose-Redwood, Reuben, Alderman, Derek & Azaryahu, Maoz. (2017). The urban streetscape as political cosmos. In The political life of urban streetscapes: naming, politics and space, Rose-Redwood, Reuben, Alderman, Derek & Azaryahu, Maoz (eds). Abingdon, Oxon; New York: NY Routledge: 1– 24. Rose-Redwood, Reuben & Alderman, Derek. (2011). Critical interventions in political toponymy. ACME: An International E-Journal for Critical Geographies 10: 1–6. Rose-Redwood, Reuben, Alderman, Derek & Azaryahu, Maoz. (2010). Geographies of toponymic inscription: new directions in critical place-name studies. Progress in Human Geography 34(4): 453–470. Rose-Redwood, Reuben. (2008). From number to name: symbolic capital, places of memory, and the politics of street renaming in New York City. Social & Cultural Geography 9(4): 432–452. Rose-Redwood, Reuben. (2016). Reclaim, rename, reoccupy: decolonizing place and the reclaiming of PKOLS. ACME: International E-Journal for Critical Geographies 15(1): 187–206. Savchenko, Leonid & Takhtaulova, Mariya. (2019). Bazovi kharakterystyky kompleksnoho istorychnoho doslidzhennya toponimiky ukrayins"koho mista (na prykladi Kharkova). Mìsto, ìstorìâ, kulʹtura, suspìlʹstvo [from Ukr: Basic characteristics of a comprehensive historical study of the toponymy of the Ukrainian city (Kharkiv). Place, history, culture, society] 2019: 121–133. Shimkevich, Nikolaj. (2002). Russkaja kommercheskaja jergonimija: pragmaticheskij i lingvokul'turologicheskij aspekty [from Rus.: Russian commercial ergonomics: pragmatic and linguocultural aspects]. Ekaterinburg. Sidorenko, Olena. (2013). Ergonìmìzacìâ antroponìmìv na prikladì ergoob’êktìv Donecʹkoï oblastì. Λογος όνοµαστική [from Ukr: Ergonymisation from antroponyms on the examples of ergonynic objects of Donetsk region] 5: 42–46. Superanskaja, Aleksandra. (1978). Apelljativ-onoma. Imja naricatel'noe i sobstvennoe. [from Rus.: Appellative onoma. Common and proper names]. Moskva : Nauka. Takhtaulova, Mariya. (2015). Toponimika postradyans"koho Kharkova: na shlyahu do dekomunizaciyi. Science and Education a New Dimension. Humanities and Social Sciences [from Ukr.: Toponymies of post-Soviet Kharkiv: towards decommunization] 11 (67): 36–39.

№ 1(15), 2020 206 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

© 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 The political life of urban streetscapes: naming, politics, and place. (2017). Rose-Redwood, Reuben, Alderman, Derek & Azaryahu, Maoz (eds). Abingdon, U.K.: Routledge. Udovenko, Lidija. (2018). Osoblyvosti vzayemozv’yazku mizh urbanonimamy j istorychnoyu pam’yattyu (na materialakh m. Kharkiv). Visnyk Kharkivs"koho universytetu im. Karazina. Seriya «Istoriya Ukrayiny. Ukrayinoznavstvo: istorychni ta filosofs"ki nauky» [from Ukr: Features of the relationship between urban names and historical memory (based on Kharkiv materials). Bulletin of Karazin National University, Kharkiv. Series History of Ukraine. Ukrainian studies: historical and philosophical sciences] 26: 129 –134. Vulyci Zaporizhzhya – dzerkalo istoriyi: dovidnyk i korotki bibliohrafichni spysky (pro vulyci, provulky, prospekty, bul"vary ta majdany mista). (2016). [from Ukr: Streets of Zaporizhzhia – a mirror of history: a guide and short bibliographic lists (about streets, lanes, avenues, boulevards and squares of the city)]. https://zounb.zp.ua/resourse/ludy/ulitsu_st/indexf.html (accessed 17 April 2020) Zagnìtko, Anatolìj & Kudrejko, Ìrina. (2011). Glibinnì plasti pam’âtì v nazvah vulic′: mìžprostorovì sposterežennâ. Materìali do ukraïnsʹkoï etnologìï [from Ukr: Deep layers of memory in the names of streets: interspatial observations Materials on Ukrainian ethnology] 10 (13): 53–59. Zelinsky, Wilbur. (1997). Along the frontiers of name geography. Professional Geographer 4(49): 465–466.

№ 1(15), 2020 207 ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА ИДЕОЛОГИЯ И ПОЛИТИКА IDEOLOGY AND POLITICS

Contested Names: (Re-)Naming and Place-Name Politics in Post-Socialist Countries Issue 1(15), 2020 Editors of this issue: Natalia Kudriavtseva and Mykola Homanyuk Ideology and Politics Journal © 2020 Foundation for Good Politics ISSN 2227-6068 Adress: via Giuseppe Compagnoni, 33, Milan 20129 Italy On the cover page: element of installation by Nikita Kadan ‘Pedestal’

№ 1(15), 2020 208