НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ ОДЕСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ МІЖНАРОДНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ В. Г. ТАРАНЕЦЬ УКРАЇНЦІ: ЕТНОС І МОВА Монографія Одеса 2013 ББК Т УДК Рецензенти: Бондар О. І. – доктор філологічних наук, професор. Кожолянко Г. К. – доктор історичних наук, професор. Лесюк М. П. – кандидат філологічних наук, професор. Рекомендовано до друку Вченою радою Одеського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України Протокол № 170/4-7 від 11 квітня 2013 р. та Вченою радою Міжнародного гуманітарного університету Протокол № 7 від 4 квітня 2013 р. © В. Г. Таранець, 2013. © ОРІДУ НАДУ при Президентові України, 2013. © Міжнародний гуманітарний ун-т, 2013. © В. Д. Рома (обкладинка), 2013. 2 В. Г. ТАРАНЕЦЬ ТРИЛОГІЯ АРІЇ – РУГИ – УКРИ КНИГА ПЕРША Арії. Слов’яни. Руси: Походження назв Україна і Русь КНИГА ДРУГА Трипільський субстрат: Походження давньоєвропейських мов КНИГА ТРЕТЯ Українці: етнос і мова 3 Світлій пам’яті мого сина Володимира (1973-2011) п р и с в я ч у ю 4 Ми тут жили ще до часів потопу. Наш корінь у земну вростає вісь. І перше, ніж учити нас, Європо, На себе ліпше збоку подивись. Ти нас озвала хутором пихато. Облиш, твій посміх нам не допече, Бо ми тоді вже побілили Хату, Як ти іще не вийшла із печер... Борис Олійник 5 6 В. Г. ТАРАНЕЦЬ ВСТУП Проблема походження українців розглядається в світлі слов’янського етногенезу, що дає можливість звернутися до витоків давнього українського етносу та його мови. В основі нашого розгляду знаходиться концепція конвергенційного розвитку народів, згідно з якою праслов’яни, витворившись із індоєвропейської спільноти, являли собою первісно гетерогенну етномовну сукупність, яка на базі територіальної та язичницької близькості сформувалась у відносно єдиний етнос та надмову (койне), що постала у вигляді слов’янської прамови. Дослідження у сфері славістики підтвердили реальність зазначеної гіпотези (І. О. Бодуен де Куртене, Ф. де Соссюр, В. Порціг, Г. П. Півторак, М. О. Трубачов, Ю. Шевельов), розуміння якої може бути продовжено на час формування окремих слов’янських субетносів та мов. Саме з цих позицій розглянуто нами проблему походження українського народу та його мови, які сформувалися в період існування праслов’янських племен та діалектів і, консолідуючись на основі суміжної близькості та близькості віри, привели поступово до утворення нації та літературної мови. Таке розуміння еволюції «українства» підтверджується нашим дослідженням та попередніми результатами вивчення історії українського народу та його мови. До останніх необхідно уналежнити праці провідних вчених, з- поміж них це – С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, І. Огієнко, Ю. Шевельов, Г. П. Півторак, В. М. Русанівський, В. Д. Баран. Зазначена вище проблема проходить основною лінією в монографії, охоплюючи три її розділи. У першому розділі розглянуто слов’янський етнонімікон з позицій походження 7 УКРАЇНЦІ: ЕТНОС І МОВА племінних найменувань із індоєвропейського родоводу, в якому розрізнялися ‘землероби’/’скотарі’, потім із останніх виділилися ‘воїни/жерці/князі’. Аналіз слов’янських етнонімів показав суттєву редукцію початкової частини, включаючи зникнення цілого складу. Часова локалізація засвідчує перебування давніх слов’ян у дельті Дону та Причорномор’ї в VIII ст. до н. е., на території Прибалтики в І ст. н. е. та активні міграційні процеси в ці давні часи у межах зазначених регіонів. У другому розділі розглядаються основні загальнослов’янські мовні явища та їх репрезентативність в окремих діалектах. Матеріал засвідчив, що жодне явище не реалізується за принципом «родового дерева» і представлене численними інноваціями в різних діалектах. У наступному, третьому розділі розглядаються мовні особливості західнослов’янських племен (венедів) на матеріалі топонімних свідчень, з яких випливає, що на обстежуваних теренах о. Рюґен, Померанії та Нижньої Лужиці перебували вихідці слов’ян із Карпатського регіону, перш за все бойки, гуцули, лемки та укри. Українська мова сформувалася на базі давньоруських діалектів терену України, а також особливостей західнослов’янських діалектів – полабів, сербів та лужичан. У цілому зародження перших мовних «ембріональних» українських ознак можна віднести до часу існування ранньопраслов’янської мови (середина ІІІ тис. до н. е.), становлення українців як етносу пов’язуємо з часом зародження вихідної його етнонімної основи у вигляді укри, що стверджує існування давньоукраїнського етносу, а також давньоукраїнської мови. Лінгвістичні дані засвідчують цей етнос в регіоні Карпат у вигляді ‘пастухів-горян’, що належить до часу їхньої міграції на 8 В. Г. ТАРАНЕЦЬ Північ в район Померанії. Мабуть, є рація пов’язати формування давньоукраїнського племені з існуванням зарубинецької культури, яка припадає на період ІІІ ст. до н. е. [9]. Поліетнічний характер останньої узгоджується з характером слов’янського етногенезу, зокрема й формуванням давньоукраїнського етносу. Глибоко вдячний директору ОРІДУ НАДУ при Президентові України М. М. Іжу та ректору Міжнародного гуманітарного університету В. А. Крижанівському, відповідним Вченим радам та колективам кафедр за матеріальну та духовну підтримку при підготовці та виданні зазначеної монографії. Виражаю також подяку ректору Микoлаївського національного університету ім. В. О. Сухомлинського В. Д. Будаку та членам кафедри німецької філології і перекладу за сприяння і підтримку в час написання праці. Велику подяку виражаю рецензентам О. І. Бондарю, Г. К. Кожолянку та М. П. Лесюку за уважне прочитання тексту роботи та зроблені зауваження, які посприяли значному її покращенню та логічному утвердженні авторської концепції походження українського етносу та його мови. Суттєву підтримку у вирішенні спірних питань дали мені бесіди та консультації з вченими, серед яких з глибокою вдячністю називаю П. Ю. Гриценка, Л. В. Войтовича, О. Л. Різниченка, О. С. Тебешевську, В. М. Никифорука, Н. І. Головчак, Е. Кайзер (Реґенсбург), О. А. Войцеву, І. А. Кучера, Л. Сікору, Й. Руґе (Гамбург), А. М. Тарасову, О. А. Мартинюк. Велику допомогу надали мені мої колеги та друзі в доступі до вітчизняної та зарубіжної літератури, за що я їм дуже вдячний, серед них хочу назвати Н. В. Петлюченко, І. В. Слободцову, І. А. Черняєву, І. О. Нечепуренка, І. Г. Козак, 9 УКРАЇНЦІ: ЕТНОС І МОВА М. М. Лаврук, С. В. Чеботар, Л. М. Зощенко, Ю. Лухнєву, Крісту та Германа Пфейфер (Берлін), С. А. Бронікову, О. Ястрембську (Польща), Е. Д. Полякова. Виражаю подяку моїй дружині Л. Є. Таранець за духовну та фізичну підтримку в цій напруженій праці. Глибоко вдячний за добре поліграфічне оформлення роботи працівникам видавництва та типографії, зокрема О. В. Патику (зав. видавництвом) та В. І. Красницькому (зав. типографією). Щиро дякую В. Д. Ромі за художнє оформлення обкладинки. 10 В. Г. ТАРАНЕЦЬ Розділ 1. ДАВНЬОСЛОВ’ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА 1.1. Слов’яногенез: походження давньої етнонімії Загальні зауваження. Зародження праслов’янського етносу і особливостей його розвитку детально розглянуто нами раніше [171], тут же згадаємо лише основні моменти того прадавнього часу в житті слов’ян, що необхідно для переходу до розгляду окремих їхніх субетносів та мов і діалектів. На території України та південноросійських степів у ІV-ІІІ тисячолітті до н. е. проживали носії Трипільської культури, мова яких вплинула на пришельців після 4 тис. до н. е., відомих як індоєвропейці (арії) північно-східного відгалуження відповідного етносу. На зазначених теренах арії зупинилися на тривалий час, зазнавши суттєвого впливу мови і культури місцевого населення – трипільців, що не належали до індоєвропейської етнічної групи. Очевидно, що сумісне проживання останніх привело до двомовності і відповідно до суттєвого взаємовпливу відповідних культур. У цей час, писав І. Огієнко, теперішні іє. народи «говорили ще більш-менш однією спільною мовою», яку умовно називають «праіндоєвропейською», але скоро вона почала розпадатися на «окремі говірки», з яких, окрім інших, витворилися праслов’янська мова і народ як окрема етнічна одиниця [126, с. 138]. Вищий рівень культури в аріїв спричинив поступове розчинення етносу автохтонного населення, а з іншого боку, 11 УКРАЇНЦІ: ЕТНОС І МОВА відбувався також вплив останніх на арійський страт. У результаті перед розпадом іє. етносу на окремі етнічні підгрупи та самостійні діалекти в них можна було вже засвідчити появу багатьох субстратних явищ, особливо в галузі фонетики, показаних нами в окремій праці, які стверджують, що індоєвропейські племена у степах Причорномор’я є прийшлими (не автохтонними) [176]. На цьому ж терені помешкання аріїв відбулося зародження із іє. діалектів самостійних мовних гілок, відомих як слов’янська, германська, балтійська, кельтська, індоіранська та ін. Носії цих мов, які називаємо згідно з місцем їх становлення «давньоєвропейськими» (дє.), почали мігрувати з кінця ІІІ тис. до н. е. в Європу та в південно-східному напрямку (індо- іранські племена). Аналіз гідронімів, топонімів та інших свідчень міграції індоєвропейських племен дозволяє прийти до висновку, що місця від Волги до Дунаю стали в ІІІ-ІІ тис. до н. е. другою батьківщиною арійських племен, куди вони прийшли із півдня через Середню Азію на захід, перетинаючи Волгу, Дон, Дніпро, Дністер та Дунай. Раніше при аналізі особливостей прояву Трипільського субстрату в Карпатському регіоні нами було зазначено, що вплив субстрату проявляється по-різному в лексиці мешканців підгір’я і верховинців [176, с. 174-178). З цього був зроблений висновок, що слов’яни, які проживали в Підкарпатті, зазнали впливу мови трипільців, а ті слов’яни, які мешкали в горах, очевидно,